Розділ другий. Тінь

Місіс Дарлінг скрикнула, і тут-таки, неначе на поклик дзвоника, двері розчинилися й до кімнати вскочила Нена, яка щойно повернулася додому. Вона загарчала й кинулася до хлопчиська, але той спритно випорснув у вікно. Місіс Дарлінг знову скрикнула, цього разу з переляку за хлопчика — адже він напевне розбився, — і чимдуж побігла надвір подивитися, що з ним сталось. Одначе під вікном нікого не було. Тоді вона поглянула вгору, але й там серед нічної темряви не було нічого видко, окрім мерехтливої світлинки, що здалася місіс Дарлінг падучою зіркою.

Вона повернулася до дитячої кімнати й побачила в зубах у Нени якусь дивну річ. Виявилося, що то хлопчикова тінь. Коли він вискакував у вікно, Нена швидко зачинила стулки. Його самого вона вже не спіймала, а от тінь вислизнути не встигла — вона застрягла між стулками й відірвалася.

Будьте певні, що місіс Дарлінг роздивлялася її і так і сяк, одначе тінь була як тінь — нічого надзвичайного.

Нена не довго думала, що робити, й почепила тінь за вікно. Міркувала вона так: той хлопчисько неодмінно повернеться по свою тінь, то нехай собі забирає її і не турбує більше дітей.

Та, на жаль, місіс Дарлінг не могла дозволити, щоб тінь висіла за вікном. Надто вона вже скидалася на якусь ганчірку і псувала весь вигляд будинку. Місіс Дарлінг подумала бува, чи не показати тінь містерові Дарлінгу, але він саме сидів, обмотавши голову вогким рушником, — щоб була ясніша, — і обчислював, у що стануть зимові пальтечка для Джона та Майкла. Отож турбувати його аж ніяк не випадало.

Та й знала місіс Дарлінг наперед, що він скаже: «А все через те, що за няньку в нас собака».

І вона вирішила щільненько згорнути тінь і заховати в комод, аж поки трапиться зручна нагода розказати про неї чоловікові. Як же необачно вона вчинила!

Така нагода випала лише через тиждень, отієї незабутньої п’ятниці. Атож, це сталося саме в п’ятницю.

— І як я забула, що в п’ятницю треба особливо стерегтися! — не раз казала вона чоловікові згодом, тим часом як Нена сиділа поруч неї з другого боку й тримала її за руку.

— Ні, ні, — відказував містер Дерлінг. — Це я в усьому винен. Я, Джордж Дарлінг. Mea culpa, mea culpa[1]. — Колись він вивчав у школі латинську мову.

Отак вони сиділи вечір у вечір, пригадуючи собі ту лиховісну п’ятницю, так що зрештою всі подробиці того дня назавжди закарбувались у їхній пам’яті й аж проступили із зворотного боку, як ото обриси профілю на перекарбованій монеті.

— Якби ж то я не прийняла отого запрошення в гості до будинку номер двадцять сім! — тужливо проказувала місіс Дарлінг.

— Якби ж то я не вилив своєї мікстури в Ненину миску! — підхоплював містер Дарлінг.

«Якби ж то я прикинулася, що мені сподобалась та мікстура!»— промовляли зволожені Ненині очі.

— І все тому, що я надто люблю ходити в гості, Джордже.

— І все тому, що я надто люблю жартувати, серденько.

«І все тому, що я надто чутлива до всяких дрібниць, мої любі хазяїне і хазяйко».

А тоді хтось із них чи й усі разом починали плакати, і Нена скрушно думала: «Ой правда, правда, даремно вони взяли за няньку собаку!» І не раз не хто інший, як містер Дарлінг, утирав їй очі своєю хусткою.

— Ну й негідник же він! — вигукував містер Дарлінг, і Нена сердито гавкала, вторуючи йому.

Одначе місіс Дарлінг ніколи не лаяла Пітера. Щось у правому кутику вуст не давало їй узивати хлопчиська лихими словами.

Отак вони й сиділи у спорожнілій дитячій кімнаті, зворушено пригадуючи кожну подробицю того моторошного вечора. А почався він так буденно, точнісінько так само, як сотні інших вечорів.

Нена приготувала Майклові воду для купелі й понесла його на спині до ванної.

— Не хочу йти спати! — репетував він так, наче й досі вірив, що останнє слово буде за ним. — Не хочу, не хочу! Нено, ще ж нема шостої години! Та слухай же, Нено, ось я не буду більш тебе любити! Ти чуєш, не хочу я купатися, не хочу, не хочу!

Тим часом до кімнати зайшла місіс Дарлінг, убрана в білу вечірню сукню. Вона навмисне одяглася раніше, бо Венді дуже любила дивитись на неї у вечірній сукні та намисті, яке подарував їй Джордж. На руці в місіс Дарлінг був браслет Венді — вона попросила доньку позичити його на вечір. Венді дуже любила позичати матері свій браслет.

Місіс Дарлінг побачила, що двоє старших дітей граються, вдаючи її саму й тата при народженні Венді. Джон саме говорив:

— Я радий сповістити вас, місіс Дарлінг, що ви стали матір’ю! — І то таким тоном, яким, можливо, й справді говорив свого часу сам містер Дарлінг.

Венді затанцювала з радості, так само як, можливо, зробила тоді справжня місіс Дарлінг.

Потім народився сам Джон і оголосив про це ще тріумфальніше, бо вважав, що так і годиться, коли народжується хлопець. Аж тут з’явився після купелі Майкл і також захотів народитись, але Джон безцеремонно відказав, що з них уже досить дітей.

Майкл мало не заплакав.

— Нікому я не потрібен! — гірко мовив він.

Звісна річ, жінка у вечірній сукні не могла знести такого.

— Мені потрібен, — сказала вона. — Я так хочу третьої дитини!

— Хлопчика чи дівчинку? — запитав Майкл, ще не вірячи.

— Хлопчика.

І Майкл миттю опинився в неї на руках…

Здавалося б, така дрібниця. Але тепер, коли містер і місіс Дарлінги разом із Неною згадували про це, воно не було для них дрібницею — адже того вечора вони востаннє бачили Майкла в дитячій кімнаті.

Вони пригадували далі.

— Це ж тоді я влетів до кімнати, мов буревій? — запитував містер Дарлінг, тепер зневажаючи себе за це.

…Він і справді влетів тоді, мов буревій. Та, мабуть, йому можна це пробачити. Він так само одягався, збираючись у гості, і все було добрі поки не дійшло до краватки. Незручно навіть таке казати, але цей чоловік, який знав геть усе про акції та облігації, не завжди міг дати собі раду з власного краваткою. Часом вона скорялась йому без опору, але траплялися дні, коли для всіх у домі було б куди краще, якби він переступив свою гордість і почепив на шию краватку-самов’язку.

Той день видався саме такий.

Містер Дарлінг влетів до дитячої кімнати, вимахуючи зібганою неслухняною краваткою.

— Що сталося, таточку, любий?

— Що сталося?! — заволав він, таки справді заволав. — А те, що вона знов не хоче зав’язуватись! — У голосі його почулися небезпечні глузливі нотки. — Де завгодно — тільки не в мене на шиї! На кульці, що на ліжку, зав’язується! Разів із двадцять зав’язав! А на шиї — ні! Не хоче — та й годі!

Гадаючи, що місіс Дарлінг ще не досить вражена, він суворо провадив далі:

— Попереджую тебе, матінко, що поки ця краватка не зав’яжеться в мене на шиї, ми не підемо сьогодні в гості. А якщо я не піду сьогодні в гості, я не служитиму більше в конторі. А якщо я не служитиму більше в конторі, ми з тобою помремо з голоду, і дітей наших викинуть на вулицю.

Та навіть і це не зворушило місіс Дарлінг.

— Ану дай я сама спробую, любий, — сказала вона.

За тим він, власне, і прийшов. Отож місіс Дарлінг своїми чарівними прохолодними руками швидко зав’язала на ньому краватку, а тим часом діти стояли поруч і спостерігали, як вирішується їхня доля. Іншому чоловікові, може, й не сподобалося б, як легко зробила це місіс Дарлінг, та містер Дарлінг мав незлобливу вдачу. Він безтурботно подякував дружині й ураз забув про свій недавній гнів. А за мить уже витанцьовував по кімнаті з Майклом на плечах…

— Як весело нам тоді було! — мовила місіс Дарлінг, пригадуючи це тепер.

— Останні наші веселощі! — простогнав містер Дарлінг.

— А пам’ятаєш, Джордже, як Майкл раптом запитав мене: «Мамо, а де ви зі мною познайомились?»

— Пам’ятаю, аякже!

— Такі любі діти були, правда, Джордже?

— І наші діти, наші, а от тепер їх нема!

…Веселощі скінчилися, коли до дитячої кімнати повернулася Нена і, як на те, містер Дарлінг наштовхнувся на неї і убрався в шерсть. Він був у нових-новісіньких штанях, а до того ще й перших в його житті з шовковою тасьмою по боках, отож навіть губу прикусив, щоб не заплакати з досади. Звичайно, місіс Дарлінг тут-таки вичистила штани просто на ньому, одначе він знов завів мову про те, що негоже тримати за няньку собаку.

— Джордже, та Нена справжнє золото!

— Воно-то так, але часом мені не дає спокою підозра, що вона бачить у наших дітях щенят.

— Та ні ж бо, любий, я певна, що вона розуміє, яка між ними різниця.

— А от я не певен, — глибокодумно промовив містер Дарлінг. — Аж ніяк не певен.

Дружина відчула, що саме тепер слушна нагода розказати йому про незваного гостя. Спершу містер Дарлінг зневажливо скривився, та коли вона показала йому тінь, споважнів і замислився.

— Не знаю, хто б це міг бути, — сказав він, пильно розглядаючи тінь, — але, судячи з вигляду, напевне, якийсь негідник…

— Ти пам’ятаєш, люба, — мовив містер Дарлінг, і далі пригадуючи події того вечора, — ми з тобою все міркували про це, коли до кімнати зайшла Нена з Майкловою мікстурою. Тепер тобі, Нено, ніколи більш не носити в зубах ту пляшечку з мікстурою. І винен у цьому я.

Хоч загалом містер Дарлінг був чоловік твердої вдачі, проте з мікстурою тоді він, безперечно, схибив. Коди й були в нього якісь вади, то це насамперед переконання, що він усе своє життя мужньо ковтав ліки. Отож тепер, коли Майкл почав ухилятися від ложки, яку тримала в зубах Нена, він докірливо сказав:

— Ну ж бо, Майкле, будь молодцем!

— Не хочу! Не хочу! — верещав Майкл.

Місіс Дарлінг пішла принести йому шоколадку, але містер Дарлінг сказав, що це слабкодухість.

— Не потурай йому, матусю! — гукнув він навздогін їй. — Коли я був такий, як ти, Майкле, то, було, вип’ю мікстуру й не писну. Ще й дякував: «Спасибі вам, добрі мої тату й мамо, за те, що купуєте мені ліки, щоб я не хворів».

Він і сам вірив у те, що казав, і Венді, яка вже перевдяглася в нічну сорочечку, також повірила йому й докинула, підбадьорюючи Майкла:

— Тату, адже та мікстура, яку ти часом п’єш, іще гидкіша, правда?

— Куди гидкіша! — хвацько відповів містер Дарлінг. — І коли б та мікстура десь не заподілася, я б зараз залюбки випив її, щоб показати тобі приклад, Майкле.

Не можна сказати, що мікстура справді десь заподілася, — він сам якось серед ночі заліз на стілець та й сховав її на шафі. Та містер Дарлінг не знав, що віддана Ліза знайшла ту пляшечку й поставила назад на його поличку у ванній кімнаті.

— А я знаю, де вона, тату! — вигукнула Венді, завжди рада прислужитися. — Зараз принесу! — І вибігла з кімнати, перш ніж батько встиг її спинити.

Хоч як це дивно, але містер Дарлінг враз підупав духом.

— Джоне, — сказав він, аж здригаючись, — ти не уявляєш собі, яка це отрута. Щось таке гидке, липке й нудотно-солодке.

— Та це ж раз — і випив, тату, — весело озвався Джон, і ту ж мить до кімнати влетіла Венді, несучи склянку з мікстурою.

— От бачиш, я вмить обернулась! — захекано мовила вона.

— Бачу, що не барилася, — відказав на це батько з нищівною чемністю, що відскочила від Венді, мов горох від стіни. — Тільки спершу Майкл, — з притиском додав він.

— Ні, спершу тато, — заперечив Майкл, що мав недовірливу вдачу.

— Мене може занудити, ти ж знаєш, — погрозливо промовив містер Дарлінг.

— Не бійся, тату, — сказав Джон.

— Придерж язика, Джоне! — цитькнув на нього містер Дарлінг. Венді геть спантеличилася.

— А я гадала, тату, що це для тебе пусте.

— Не в тім річ, — відказав батько. — Вся річ у тім, що в моїй склянці більше, ніж у Майкла в ложці. — Його доброчесну душу роздимало обурення. — А це несправедливо. І нехай мене хоч ріжуть, а я все одно казатиму, що це несправедливо!

— Тату, я чекаю, — холодно мовив Майкл.

— Дуже добре. Я теж чекаю.

— Тато боягуз.

— Ти сам боягуз.

— Я не боюся.

— І я не боюся.

— Ну, то випий мікстуру.

— Ну, то випий ти.

У Венді сяйнула чудова думка.

— А чом би вам не випити обом воднораз?

— Авжеж, — погодився містер Дарлінг. — Ти готовий, Майкле?

Венді полічила: «Раз… два… три!» — і Майкл випив мікстуру. А містер Дарлінг тим часом заховав свою склянку за спину.

З Майклових уст вихопився відчайдушний крик люті.

— Ой тату! — вигукнула й Венді.

— Що «тату»? — запитав містер Дарлінг. — Перестань верещати, Майкле. Я збирався випити, але… але не вийшло.

Аж страх брав, як усі троє дітей дивилися на нього, — так, наче зовсім його не шанували.

— Ось послухайте лишень, — благально мовив містер Дарлінг, коли Нена пішла до ванної. — Мені оце спав на думку чудовий жарт. Я виллю свою мікстуру в Ненину миску, а вона подумає, що то молоко, і вип’є!

Мікстура і справді кольором скидалася на молоко. Та діти не оцінили батькового гумору й докірливо дивились, як він виливає мікстуру Нені в миску.

— Ото буде сміху, — не дуже впевнено сказав він.

І все-таки, коли до кімнати повернулися місіс Дарлінг і Нена, виказати батька ніхто не наважився.

— Нено, мила собачко, — сказав містер Дарлінг, легенько поплескуючи її по шиї, — я тут налив тобі в миску трохи молочка.

Нена замахала хвостом, підбігла до миски й почала була хлебтати мікстуру. Але ту ж мить відсахнулась назад і подивилася на містера Дарлінга таким поглядом… Не сердитим, ні, — але на очі їй набігли дві великі сльози, такі, що звичайно будять у нас пекучу жалість до благородних тварин. А тоді вона тихо залізла в свою буду.

Містерові Дарлінгу було страшенно соромно, та він не давав цього взнаки. Тим часом місіс Дарлінг взяла миску й понюхала її.

— О Джордже! — мовила вона. — Це твоя мікстура!

— Та я ж просто пожартував! — одразу вигукнув містер Дарлінг.

Місіс Дарлінг стала заспокоювати хлопчиків, а Венді обняла Нену за шию.

— Авжеж, вам байдуже, — гірко мовив містер Дарлінг, — що я із шкури пнуся, аби тільки вас насмішити!

Венді все обіймала Нену.

— Гаразд! — гукнув він. — Обіймайся з нею! Мене, бач, ніхто не обіймає. Де вже там! Я ж бо всього-на-всього робоча худоба, то чого б мене обіймати! Нема чого! Нема чого!

— Джордже, — благала місіс Дарлінг, — не так голосно! Слуги почують. — Якось так уже в них повелося називати «слугами» Лізу.

— Нехай чують! — забувши про все на світі, заявив містер Дарлінг. — Нехай приходить і чує хто хоче! Але я більше не дозволю, щоб ця собака хазяйнувала в дитячій кімнаті!

Діти залилися слізьми. Нена запобігливо підскочила до містера Дарлінга, та він одігнав її. До нього повернулося відчуття своєї сили.

— Нічого не вийде! — гукнув він. — Твоє місце надворі, отож відтепер там і сидітимеш на припоні.

— Слухай, Джордже, — пошепки мовила місіс Дарлінг. — Згадай-но, що я тобі розказувала про отого хлопчиська.

Та де там! Містер Дарлінг і слухати нічого не хотів. Він був сповнений рішучості показати всім, хто господар у цьому домі. А коли Нена не послухалась його наказу й не вилізла з буди, він виманив її звідти солоденькими словами, а тоді схопив і потяг з кімнати. Йому було соромно себе самого, проте він не спинився. І все через те, що мав надто чутливу вдачу, яка жадала шани.

Припнувши Нену на задвір’ї, нещасний батько сів у передпокої і підпер голову кулаками.

Тим часом у дитячій кімнаті панувала незвична тиша. Місіс Дарлінг повкладала дітей спати й засвітила біля їхніх ліжечок нічники. Діти почули, як надворі загавкала Нена, і Джон, хлипаючи, промовив:

— Це вона тому, що тато припнув її на ланцюг.

Але Венді зрозуміла собаку краще.

— Ні, коли її скривдять, Нена гавкає не так, — заперечила вона, хоча й гадки ще не мала про те, що станеться невдовзі. — А так вона гавкає, коли чує небезпеку.

Небезпеку!..

— Ти певна, Венді?

— Авжеж.

Місіс Дарлінг здригнулась і підійшла до вікна. Воно було щільно зачинене. Вона визирнула за вікно й побачила темне небо, всіяне зорями. Зорі з’юрмилися навколо будинку, немов хотіли побачити, що там має статися. Та місіс Дарлінг не помітила цього. І все ж таки невиразна тривога стиснула їй серце, і вона аж вигукнула:

— Ой, краще б нам не йти сьогодні в гості!

Навіть Майкл, хоч був уже майже заснув, зрозумів, що матуся чимось занепокоєна, і спитав:

— Мамо, хіба ж нас може хтось скривдити, коли світять нічники?

— Ні, дорогесенький, — відказала місіс Дарлінг. — Нічники — то ніби очі, що їх кожна мати залишає оберігати своїх дітей.

Вона ходила від ліжечка до ліжечка, співаючи дітям колискової, і малий Майкл міцно обвив руками її шию.

— Мамо, як я люблю тебе!

І то були останні слова, які почула від нього місіс Дарлінг перед довгою розлукою.

Будинок № 27 був зовсім недалеко, але перед тим випав невеликий сніжок, і містер та місіс Дарлінги мусили пильно дивитися під ноги, щоб не забруднити черевиків. На вулиці нікого більше не було, і всі зорі дивилися тільки на них.

Зорі прекрасні, але вони не можуть ні в що втручатися — їм судилось вічно тільки споглядати. Це їм покара за якусь дуже давню провину — таку давню, що жодна із зірок уже й не пригадає, що воно таке було. Загалом вони не дуже люблять Пітера, бо він має зухвалу звичку підкрадатися до них ззаду і дмухати, щоб їх задути; але водночас вони страшенно охочі до розваг і того вечора були на його боці, нетерпляче дожидаючи, коли дорослі Дарлінги підуть з дому. Отож, тільки-но за містером та місіс Дарлінгами зачинилися двері будинку № 27, як на небі все заворушилось, і наймацюпісінька зірочка на Чумацькому Шляху писнула:

— Час, Пітере!

1. [1] Моя вина, моя вина (лат.).