Розділ сімнадцятий. Венді вже доросла

Напевне, ви хочете знати, що сталося з іншими хлопчаками? Так ось, вони залишилися нанизу дожидати, поки Венді розкаже про них мамі й татові. А полічивши до п’ятисот, рушили нагору. Вони могли б просто злетіти туди, але пішли сходами, гадаючи, що це справить краще враження. І ось уже стоять рядком перед місіс Дарлінг, поскидавши шапки. Тепер вони дуже шкодують, що на них оті неподобні піратські вбрання. Усі мовчать, але їхні очі, звернені на місіс Дарлінг, благають прийняти їх. Їм слід би дивитися й на містера Дарлінга, та, на жаль, вони просто забули про нього.

Звичайно, місіс Дарлінг відразу ж сказала, що бере їх, а от містер Дарлінг чомусь спохмурнів. Мабуть, розважив, що шестеро — чи не забагато, подумали хлопчаки.

— Мушу тобі сказати, — звернувся він до Венді, — що ти нічого не робиш наполовину.

Близнюки вирішили, що це невдоволене зауваження стосується їх.

— То, по-вашому, сер, нас слід переполовинити? — спалахнувши, запитав перший; він був дуже гордий. — Коли так, то ми можемо й піти.

— Тату! — вигукнула Венді, прикро вражена.

Та обличчя містера Дарлінга не проясніло. Він розумів, що поводиться негідно, але нічого не міг із собою вдіяти.

— Ми звикли спати всі в одному ліжку, — сказав Хвалько.

— А стрижу я їх завжди сама, — докинула Венді.

— Джордже! — вигукнула й місіс Дарлінг. їй було боляче дивитись, як кепсько показує себе її любий чоловік.

З очей містера Дарлінга бризнули сльози, і все миттю з’ясувалося.

— Та невже ж я проти? — образився він. — Але чому вони не питають моєї згоди, а тільки твоєї? Чи я вже такий нуль у власному домі?

— Я не маю його за нуль! — враз вихопився Базіка. — А ти, Чубчику?

— І я ні. А ти, Задавако?

— Звісно, що ні. А ви, Близнюки?

Виявилося, що жоден з них не вважає містера Дарлінга за нуль.

Він страшенно зрадів і сказав:

— А спати будете всі у вітальні. Певна річ, якщо вміститесь.

— Вмістимося, сер! — заспокоїли вони його.

— Тоді всі за мною! — весело вигукнув містер Дарлінг. — Щоправда, я не певен, чи є в нас вітальня, та ми вдаємо, ніби є, а це ж бо майже те саме. Гайда! — І, пританцьовуючи, подався шукати вітальню.

— Гайда! — гукнули всі хлоп’ята і, так само пританцьовуючи, рушили слідом за ним.

Не пригадую вже, чи знайшли вони вітальню, але кінець кінцем місця вистачило всім.

Що ж до Пітера, то, перше ніж летіти назад на острів, він ще раз побачився з Венді. Він не постукав у вікно, а, кружляючи в повітрі, мовби ненароком зачепив шибку, щоб Венді, якби схотіла, могла відчинити вікно й гукнути його. Так вона й зробила.

— Прощавай, Венді, — сказав Пітер.

— Ой, ти вже відлітаєш?

— Еге.

— А чи не хотів би ти, Пітере, — промовила вона, затинаючись, — поговорити з моїми татом і мамою про одну дуже приємну річ?

— Ні.

— Щодо мене, Пітере?

— Ні.

До вікна підійшла місіс Дарлінг: тепер вона ні на мить не спускала Венді з ока. Вона сказала Пітерові, що всиновила всіх загублених хлопчаків і залюбки всиновить і його.

— А до школи ви мене пошлете? — хитрувато примружившись, запитав він.

— Авжеж.

— А потім служити в конторі?

— Мабуть, що так.

— І я скоро стану дорослим?

— Дуже скоро.

— Не хочу я до школи, де навчають всілякої нудоти! — запально відказав Пітер. — Не хочу бути дорослим! Ви тільки уявіть собі, тітонько, — я прокидаюсь, а в мене виросла борода!

— Пітере! — обізвалась утішниця Венді. — Я любитиму тебе й бородатого!

А місіс Дарлінг простягла до нього руки. Та Пітер відштовхнув Ті.

— Не чіпайте, тітонько! Мене ніхто не спіймає і не зробить дорослим!

— Де ж ти житимеш?

— Разом із Дзінькою в тому домку, що ми збудували для Венді. Феї піднімуть його високо на верхівки дерев, де самі сплять уночі.

— Ой, як гарно! — вигукнула Венді так жагуче, що місіс Дарлінг ще міцніше обняла її.

— А я гадала, що всі феї давно померли, — сказала вона.

— Та ні, там щодня з’являються нові, — пояснила Венді, що знала тепер геть усе про фей. — Розумієш, щоразу, як десь уперше засміється дитина, народжується нова фея. Отож, поки будуть на світі малі діти, будуть і феї. Вони живуть у гніздах на верхівках дерев. Бузкового кольору — то хлопчики, білі — дівчатка, а голубі — ні се ні те, просто малі дурнятка, що не знають навіть, хто вони.

— Ото весело мені буде! — правив своєї Пітер, скоса позираючи на Венді.

— Зате вечорами доведеться нудитись самому біля каміна, — сказала вона.

— Зі мною буде Дзінька.

— Дзінька! Та вона ж і пальцем для тебе не ворухне! — досить ущипливо нагадала йому Венді.

— Підла брехня! — писнула Дзінь звідкись із-за рогу.

— То пусте, — відказав Пітер.

— Ні, не пусте, Пітере, ти ж сам знаєш.

— Ну, то летімо разом у той домок.

— Можна, мамо?

— Е ні! Я ледве дочекалася тебе додому, і тепер нікуди не пущу.

— Але ж йому так потрібна матуся!

— І тобі теж, моя ясочко.

— Ні, то й ні, — сказав Пітер таким тоном, наче кликав Венді тільки із ввічливості.

Та місіс Дарлінг помітила, як викривились його губенята, і великодушно пообіцяла, що кожної весни відпускатиме Венді на тиждень прибирати у нього в домку.

Венді воліла б якоїсь певнішої умови: адже до весни було ще так далеко! Та Пітер ураз повеселішав і полетів з легкою душею. Він не мав ніякого уявлення про час і жив самими пригодами. їх було в нього безліч, і ті, про які я вам розповів, — то суща мізерія.

Венді добре знала його, і, мабуть, саме через те її останні слова прозвучали так жалісно.

— Ти не забудеш мене до весни, доки настане час прибирати, правда ж Пітере?

Ну звісно, він сказав, що не забуде, і полетів собі геть. Він поніс із собою отой заповітний цілунок місіс Дарлінг. Ніхто не міг його здобути, а от Пітер узяв дуже легко. Просто диво. Та вона, як видно, про те не шкодувала.

Цілком зрозуміло, що всіх хлопчаків послали до школи. Більшість їх пішла одразу в третій клас, тільки Задаваку спочатку взяли були в четвертий, а тоді пересадили в п’ятий. Найстарший клас у тій школі був перший. Не минуло й тижня, як вони зрозуміли, що пошилися в дурні, покинувши свій острів, але було вже запізно. Та незабаром вони змирилися з новим життям і стали такі ж звичайні, як і ми з вами. А що найсумніше — поступово розучилися літати. Спершу Нена прив’язувала їх за ноги до ліжка, щоб вони не злетіли уві сні; а вдень вони часто розважалися тим, що вдавали, ніби падають з омнібуса. Та минав час, і вони перестали напинати вві сні свої пута, а падаючи з омнібуса, боляче стукались об бруківку. А ще трохи згодом не могли вже наздогнати й власної шапки, коли її здувало вітром.

Самі вони пояснювали це тим, що мало вправлялися, та насправді просто втратили віру в Небувальщину.

Довше за всіх вірив Майкл, дарма що всі з нього збиткувалися. Тим-то він і побачив, як наприкінці першого року Пітер прилетів по Венді. Вона полетіла з ним у тому самому платтячку, що його сплела собі з листя та ягід ще на Небувальщині. От тільки потерпала, щоб Пітер не помітив, яке воно стало на неї коротке. Та він не звертав ні на що уваги, а тільки знай розповідав про себе.

Венді сподівалася, що вони пригадають собі хвилюючі події давніх днів, та нові пригоди вже геть витіснили з Пітерової пам’яті все, що було тоді.

— А хто такий капітан Гак? — з цікавістю запитав він, коли вона згадала в розмові його запеклого ворога.

— Невже ти не пам’ятаєш, — вражено запитала Венді, — як убив його і врятував усім нам життя?

— Кого я вбив, то зараз же забуваю, — відказав Пітер.

А коли вона несміливо натякнула на те, що, може, Дзінь-Брязь захоче її побачити, він спитав:

— Хто це Дзінь-Брязь?

— Ой Пітере!.. — вжахнулася Венді.

Та навіть коли пояснила йому, він однаково не міг пригадати своєї маленької подруги.

— їх тут стільки, що й не злічити, — сказав він. — Мабуть, вона померла.

Як видно, то була правда: адже феї живуть недовго. Та вони такі крихітні, що й коротка часинка здається їм незрівнянно довшою, аніж нам з вами.

Чимало засмутило Венді й те, що минулий рік видався Пітерові за один день, а вона ж так довго чекала, поки він мине! Одначе Пітер був усе такий же милий, і вони чудово розважалися, прибираючи в маленькому домку на верхівці дерева.

Другого року Пітер не прилетів по неї. Венді чекала його в новому платтячку, бо те старе на неї вже просто не налазило. Та він так і не з’явився.

— Може, захворів, — сказав Майкл.

— Ти ж знаєш, що він ніколи не хворіє.

Майкл підступив ближче до неї і злякано прошепотів:

— Слухай, Венді, а може, його й зовсім ніколи не було?

Венді неодмінно заплакала б, та Майкл випередив її і заплакав сам.

Пітер прилетів наступної весни, коли знову настав час прибирати. Дивна річ — він навіть не помітив, що пропустив цілий рік.

То був останній раз, коли Венді побачила його, бувши дівчинкою. Ще деякий час по тому вона силкувалася стримувати потягеньки, щоб на втіху Пітерові не дуже швидко рости. А коли одержувала в школі відзнаку за успіхи, то почувала себе справжньою зрадницею. Та спливав рік за роком, а той безтурботний хлопчисько так і не з’являвся. І коли вони врешті зустрілися знову, Венді була вже одружена, і тепер Пітер важив для неї не більш за порошинку в тій скрині, де лежали її давно забуті дитячі іграшки. Венді виросла. Але не жалійте її. Вона була з тих, кому подобається рости, і в останні роки росла вже з власної охоти, на цілий день випередивши інших дівчат.

Усі хлопці теж повиростали. Тепер вони люди пропащі, тож навряд чи варто про них говорити. Ви й самі щоранку можете побачити Близнюків, Хвалька й Чубчика — о цій порі вони йдуть на службу по своїх конторах, з портфелем в одній руці і з парасолькою в другій. Майкл став машиністом. Задавака одружився з вельможною панею, і тепер його величають лордом. А онде погляньте: із залізної брами виходить суддя в пишній перуці. Колись це був Базіка. А отой бородань, що не може розповісти своїм дітям жодної казки, був тоді Джоном.

На весіллі Венді була убрана в білу сукню з широкою рожевою опояскою. Дивно все-таки, що Пітер не прилетів до церкви й не перешкодив вінчанню.

Минуло ще кілька років, і у Венді народилася донька. Про цю подію слід би написати не чорнилом, а золотими літерами.

Дівчинку назвали Джейн. З личка її ніколи не сходив кумедний допитливий вираз, неначе від самої появи на світ їй кортіло все знати. А коли вона навчилася говорити, з неї так і посипались запитання — і майже всі про Пітера Пена. Вона могла слухати про нього скільки завгодно, і Венді розповідала їй усе, що пам’ятала сама. Вони сиділи в тій самій дитячій кімнаті, звідки багато років тому троє малих шибеників вирушили в свій славнозвісний політ. Тепер це була кімната Джейн: її батько відкупив весь горішній поверх у містера Дарлінга, бо той більш не здужав підніматися сходами. А місіс Дарлінг уже померла, і всі про неї забули.

Тепер ми бачимо в дитячій кімнаті всього двоє ліжок: на одному спить Джейн, на другому — її нянька. Буди в кімнаті вже немає, бо Нена теж померла. Вона сконала від старості, і наприкінці з нею стало дуже важко дійти згоди. Адже вона завжди була твердо переконана, що ніхто, крім неї, не вміє доглядати дітей.

Раз на тиждень няньку відпускають увечері погуляти, і в ці дні Венді сама укладає Джейн до ліжка. Отоді й настає година цікавих оповідок. Джейн вигадала такий спосіб: вони обидві залазять з головою під простирало й опиняються неначе в наметі. І ось уже Джейн шепоче в моторошній темряві:

— Ну, що ми бачимо?

— Здається, я нічого сьогодні не бачу, — відказує Венді, думаючи про себе, що якби жива була Нена, то нізащо не дозволила б такого.

— Ні, бачиш! — наполягає Джейн. — Ти бачиш, як ти була маленькою дівчинкою.

— Це ж було так давно, ясочко, — каже Венді. — Гай-гай, як летить час!

— Так само, як колись літала ти? — запитує хитре дівчисько.

— Так само, як я? Ти знаєш, Джейн, часом мені здається, що я ніколи й не літала.

— Ні, літала!

— Які то були прекрасні дні!

— Мамо, а чому ти тепер не можеш літати?

— Бо я вже доросла, любонько. Коли люди виростають, вони розучуються літати.

— А чому розучуються?

— Бо вони перестають бути веселими, нелукавими й безжальними. А літати можуть лише веселі, нелукаві й безжальні.

— А які це веселі, нелукаві й безжальні? Я теж хочу бути весела, нелукава й безжальна…

А іншим разом Венді вдає, ніби справді щось бачить у темряві.

— Здається мені, — каже вона, — що це наша дитяча кімната.

— Еге ж, — каже Джейн. — А далі що?

І ось вони знов переживають той знаменний вечір, коли Пітер прилетів по свою тінь.

— Той малий дурник, — розповідає Венді, — намагався приліпити її милом, а коли нічого не вийшло, заплакав. Його плач збудив мене, я встала й пришила тінь йому до п’ят…

— Ти тут трохи пропустила, — перепиняє її розповідь Джейн. Вона вже знає цю історію чи не краще за саму Венді. — Коли ти побачила, як він сидить на підлозі й плаче, то що сказала?

— Я сіла на ліжку й запитала: «Хлопчику, чого ти плачеш?»

— Ото ж то! — глибоко зітхає Джейн.

— А потім ми всі разом полетіли на Небувальщину, де були феї, і пірати, і червоношкірі, і Затока русалок, і підземна оселя, і маленький домок.

— Так-так! А що тобі там найдужче подобалось?

— Та, мабуть, підземна оселя.

— Еге, і мені теж. А що сказав тобі Пітер, коли ви прощались останнього разу?

— Ось його останні слова: «Завжди чекай на мене, і колись уночі почуєш мій поклик».

— Еге ж!

— Та, на жаль, він забув мене, — додала Венді з усміхом. Адже тепер вона вже доросла, і це її не смутить.

А одного вечора Джейн запитала:

— Мамо, а який був його поклик?

— Ось який… — І Венді спробувала показати, як кукурікав Пітер.

— Ні, не так, — поважно заперечила Джейн, — а отак, —і кукурікнула куди краще, ніж мати.

Венді аж злякалася.

— Доню, звідки ти знаєш?

— Я часто чую його вночі, — сказала Джейн.

— Авжеж, багато дівчаток чують його вві сні, та я єдина чула наяву.

— Щаслива ти, — зітхнула Джейн.

Та ось у їхню мирну домівку негадано прийшла біда. Це сталося навесні, пізнього вечора, коли оповідку було вже розказано і Джейн спала в своєму ліжечку. Венді сиділа долі біля самого каміна, щоб видніше було штопати. Більше ніде в кімнаті не світилося. Отак штопаючи при вогні, вона раптом почула кукурікання. А за мить вікно розчинилося — так само, як ото колись, — і на підлозі перед нею став Пітер.

Він анітрохи не змінився. Венді з першого ж погляду помітила, що в нього й досі молочні зубенята.

Так, він лишився маленьким хлопчиком, а вона була тепер доросла.

Отож і зіщулилась біля вогню, не зважуючись поворухнутися, — безпорадна й провинна доросла жінка.

— Здрастуй, Венді, — привітався Пітер, не помічаючи цієї переміни. Він, як завжди, думав лише про себе. До того ж біла сукня Венді могла здатись йому в сутіні тією самою нічною сорочечкою, в якій він уперше побачив її.

— Здрастуй, Пітере, — ледь чутно озвалась вона, ще дужче увібравши голову в плечі, щоб видаватися меншою. Усе в ній волало: «Якби мені знову стати дівчинкою!»

— Слухай, а де Джон? — запитав Пітер, нараз помітивши, що в кімнаті бракує одного ліжка.

— Джон тут більш не живе, — насилу здобулась вона на відповідь.

— А Майкл уже спить? — запитав він, недбало позирнувши на вкриту ковдрою Джейн.

— Спить, — відказала Венді й тут-таки відчула, що повелася нечесно не тільки щодо Пітера, а й щодо Джейн. — Та це не Майкл, — квапливо додала вона, неначе хотіла уникнути покари.

Пітер придивився пильніше.

— Е, та тут хтось інший?

— Так.

— Хлопчик чи дівчинка?

— Дівчинка.

Тепер би вже час йому все зрозуміти. Та де там!

— Пітере, — невпевнено мовила Венді, — ти хочеш, щоб я полетіла з тобою?

— Авжеж, за тим я й прилетів, — відповів він і докірливо додав:— Хіба ти забула, що вже весна і час прибирати в домку?

Венді знала, що марно нагадувати йому, скільки весен він пропустив.

— Але я не можу, — скрушно сказала вона. — Я розучилася літати.

— То я тебе враз навчу знову.

— Ой, Пітере, не витрачай на мене чарівного пилку!

Вона підвелась, і аж тепер Пітера охопив переляк.

— Що з тобою? — вигукнув він, сахнувшись назад.

— Зараз я засвічу світло, — сказала Венді, — і ти побачиш сам.

Чи не вперше у житті Пітер по-справжньому злякався.

— Ні-ні, не треба світла! — крикнув він.

Венді погладила бідолашного хлопчиська по голові. Вона була вже не та маленька дівчинка, якій краялось серце за нього, а доросла жінка, що дивилася на все те з усміхом, одначе в її усміху бриніли сльози.

Потім вона засвітила світло, і Пітер побачив її. З уст його вихопився болісний крик. А коли ця ставна, вродлива жінка нахилилась, щоб узяти його на руки, він рвучко відскочив.

— Що з тобою? — знов вигукнув він.

Венді довелося пояснювати.

— Я доросла, Пітере. Мені вже більше як двадцять років. Я давно виросла.

— Ти ж обіцяла не рости!

— Я нічого не могла з собою вдіяти. Тепер я заміжня жінка, Пітере.

— Неправда!

— Правда. А оця дівчинка в ліжку — моя донька.

— Неправда!

А втім, цьому він повірив. І, підступивши до ліжка, підніс над сонною дитиною свій кинджал. Та, певна річ, не вдарив. Замість того він сів на підлогу й заплакав, і Венді не знала, як його втішити, — а колись же втішала так добре! Тепер вона була звичайна собі жінка і мусила вискочити з кімнати, щоб спокійно подумати.

Тим часом Пітер і далі плакав, так що зрещтою його плач збудив Джейн. Вона сіла на ліжку й одразу ж зацікавилась.

— Хлопчику, — спитала вона, — чого ти плачеш?

Пітер устав і вклонився їй, а вона й собі вклонилась йому з ліжка.

— Здрастуй, — мовив він.

— Здрастуй, — відповіла Джейн.

— Мене звуть Пітер Пен, — сказав він.

— Еге ж, я знаю.

— Я прилетів по свою матусю, — пояснив він, — забрати її з собою на Небувальщину.

— Знаю, — сказала Джейн. — Я чекала на тебе.

Коли Венді нерішуче повернулася до дитячої кімнати, Пітер сидів на спинці ліжка й переможно кукурікав, а Джейн, себе не чуючи із захвату, кружляла в нічній сорочечці попід стелею.

— Вона моя матуся, — пояснив Пітер.

Джейн спустилась додолу і стала поряд нього. Вона дивилася на Пітера саме так, як йому подобалось і як належало, на його думку, дивитись на нього особам жіночої статі.

— Йому так потрібна матуся! — сказала Джейн.

— Еге ж, я знаю, — сумно погодилась Венді. — Ніхто не знає цього краще за мене.

— Прощавай! — гукнув Пітер до Венді й знявся в повітря.

Безсовісна Джейн полетіла слідом за ним. Вона уже й собі вважала, що так подорожувати найкраще.

Венді кинулась до вікна.

— Ні! Ні! — гукнула вона.

— Я тільки приберу в його домку і повернуся, — сказала Джейн. — Він хоче, щоб я кожної весни літала з ним прибирати.

— Якби й мені полетіти з вами! — зітхнула Венді.

— Ти ж не вмієш літати, — нагадала їй Джейн.

Звичайно, кінець кінцем Венді таки дозволила їм полетіти разом. І ось ми бачимо її востаннє: вона стоїть біля вікна, дивлячись, як вони віддаляються в небі, мов дві зірочки, і врешті зникають з очей.

Та придивіться добре до Венді. Ви бачите, як сивіє її волосся і як вона знову меншає, — адже все це сталося дуже й дуже давно. А тепер уже й Джейн — звичайна собі доросла жінка, і в неї є донька, на ім’я Маргарет. І навесні, коли настає час прибирати, Пітер прилітає по неї (звісно, якщо не забуває) і забирає її з собою на Небувальщину. Там вона розповідає йому історії про його власні пригоди, а він залюбки їх слухає. А коли й Маргарет виросте, у неї теж буде маленька донька, і тоді вже вона стане Пітерові за матусю. Отак воно й триватиме, поки діти на землі веселі, нелукаві й безжальні.