Розділ шістнадцятий. Повернення додому

На той час, як вибило дві склянки, всі були вже на ногах, бо море страшенно розбурхалось і корабель аж ходором ходив. Боцман Базіка стояв на палубі, тримаючись за линву, і жував тютюн. Усі хлоп’ята понадягали на себе піратські вбрання, підкоротивши їх до колін, чисто виголились, і, твердо ступаючи, походжали по кораблю, мов справжні морські вовки, хоч їм і доводилось раз по раз підсмикувати штани.

Навряд чи треба казати, хто був тепер капітан. Першим своїм помічником він призначив Хвалька, другим — Джона. Була на борту одна жінка. Решту хлопчаків зараховано до команди рядовими матросами й оселено в кубрику на баці.

Пітер міцно стискав у руках стернове колесо. Перед тим він зібрав усю команду на палубі й звернувся до неї з коротким словом. Мовляв, він сподівається, що його підлеглі гідно виконають свій обов’язок, хоча йому добре відомо, що на борту зібралась найгірша потолоч Ріо й Золотого Берега. А як хтось наважиться огризатись, він сам роздере того на шматки. Ця проста й сувора мова дійшла до сердець бравих моряків, і вони зустріли її схвальними вигуками. Пролунало кілька коротких, чітких наказів, судно повернуло і взяло курс на материк.

Капітан Пен обчислив за судновою картою, що, коли погода не зміниться, вони десь на 21 червня допливуть до Азорських островів. А далі, щоб не гаятись у дорозі, полетять.

Деякі хлопчаки хотіли, щоб їхній корабель був мирним, інші залюбки стали б піратами. Але капітан тримав їх у шорах, і вони не зважувались навіть словом згадати про свої бажання. їм лишалось тільки мовчки коритися. Задавака вже дістав десяток гарячих за те, що не знав, як вимірюють глибину. Одначе всі вважали, що Пітер лише до пори прикидається — аби тільки не насторожити Венді, — а от коли буде готове нове вбрання, тоді, мовляв, ще побачимо, куди він поверне. Венді й справді, хоч як їй того не хотілося, шила йому нову одіж із найстрахітливіших Гакових уборів. Згодом хлопці пошепки переказували один одному, як Пітер, уперше надягнувши той костюм, до пізньої ночі сидів у капітанській каюті з Гаковим подвійним мундштуком у зубах. Одну руку він стиснув у кулак, а вказівний палець зігнув і грізно виставив перед себе, наче гачок.

Та облишмо корабель і повернімося до осиротілої домівки, яку троє наших знайомих так безжально покинули багато днів тому. Аж сором бере, що ми за весь час ані разу не заглянули до будинку № 14. Проте, хай це вас не турбує: місіс Дарлінг на нас не ображається. Навіть якби ми повернулись туди раніше, щоб співчутливо подивитися на неї, вона напевне сказала б:

— Даремно ви це, їй-право! До чого тут я? Вертайтеся хутчій назад і пильнуйте дітей.

Поки всі матері такі, діти завжди користатимуться з цього. Так уже воно ведеться.

Навіть оце й тепер ми зважилися переступити поріг знайомої дитячої кімнати лише тому, що її законні мешканці вже у дорозі додому. Ми тільки трохи випередили їх, щоб побачити, чи добре заслані їхні ліжечка й чи не збираються містер й місіс Дарлінги кудись іти. Адже ми всього-на-всього посланці. Ви питаєте, а з якої б то речі їхні ліжечка мають бути добре заслані, коли вони так невдячно їх покинули? Чи не було б їм по заслузі, якби вони повернулись і дізналися, що їхні тато й мама поїхали гуляти десь за місто? Справді-бо, їх давно б уже час провчити, але якщо я поверну події в такий спосіб, місіс Дарлінг ніколи не пробачить мені цього.

Лиш одного мені страшенно хочеться: попередити її, як це звичайно роблять автори, що її діти вже вертаються і будуть удома в четвер другого тижня. Адже це геть зіпсувало б усю несподіванку, що нею наперед тішаться Венді, Джон і Майкл. Вони ще на кораблі все розміркували: і як зрадіє мама, і як здивується тато, і як Нена стрибне через усю кімнату, щоб першою обняти їх, — хоч, по правді, їм годилося б готуватись до добрячого прочухана. Ото було б чудово позбавити малих негідників сподіваної втіхи, попередивши про все місіс Дарлінг! Нехай би з’явилися такими собі героями, а місіс Дарлінг навіть не поцілувала б їх, а містер Дарлінг ще й буркнув би спересердя: «Тьху, ці шибеники знову тут!»

Та за це нас не похвалили б. Ми ж з вами вже трохи знаємо місіс Дарлінг, отож можемо з певністю сказати: вона б дуже розсердилась, якби ми спробували позбавити дітлахів цієї невеличкої радості.

— Але ж, люба місіс Дарлінг, до того четверга ще десять днів! І якщо ми зараз скажемо вам усе як є, ви на десять днів раніш позбудетеся смутку й тривоги.

— Правда, але якою ціною! Позбавивши бідолашних дітей десяти радісних хвилин!

— Ну, коли ви так дивитесь на речі…

— А як ще на них можна дивитися?

Ви самі бачите, що в цієї жінки надто слабка вдача. Я оце щойно хотів був розхвалити її до небес, але тепер розсердився й не скажу більш ані слова. Та, зрештою, і ні до чого її попереджати: у неї і так усе напоготові. Ліжечка гарненько заслані, сама вона нікуди не виходить з дому, і — завважте — вікно дитячої кімнати завжди відчинене. Ну, а нам хоч бери й вертайся назад на корабель. Та коли ми вже тут, то залишімося й подивимось, що буде далі. Це ж бо все, що ми можемо: стояти збоку й дивитися. Ні на що інше ми нікому не потрібні. Тож будемо дивитись і бурчати собі під ніс — може, кому й дошкулить.

Єдина переміна, яку ми бачимо в дитячій кімнаті, — те, що між дев’ятою годиною ранку й шостою вечора там не видно Нениної буди. Коли діти полетіли з дому, містер Дарлінг признався сам собі, що в усьому винен тільки він, — адже не хто інший узяв на ланцюг Нену, — і що Нена завжди була куди розумніша від нього. Він, як бачите, мав щиру душу, і, якби не лисина, з нього вийшов би непоганий хлопчак. До того ж він над усе ставив справедливість і йому ніколи не бракувало мужності чинити так, як він вважав за належне. Отож, усе добре розваживши, містер Дарлінг став навкарачки й заліз у буду. На всі умовляння місіс Дарлінг вийти звідти він сумовито, але рішуче відказував:

— Ні, голубонько, саме тут мені місце!

Тяжко караючись за свою провину, він заприсягнувся, що не вилізе з буди аж доти, доки не повернуться діти. Нам його, звісно, шкода, але такий був містер Дарлінг: коли вже щось робив, то завжди з лишком, а ні — то скоро взагалі покидав. Хто б тепер упізнав колись такого гордого Джорджа Дарлінга в цьому сумирному добрязі, що сидів вечорами у своїй буді, гомонячи з дружиною про втрачених діточок та про їхні любі витівки!

А з якою зворушливою шаною ставився він тепер до Нени! І хоч до буди її не пускав, проте в усьому іншому догоджав їй як міг.

Кожного ранку буду з містером Дарлінгом виносили й ставили в екіпаж, що віз його на службу, а о шостій годині вечора він у такий самий спосіб вертався додому.

У душі він напевне терпів страшні муки, але не давав того взнаки, навіть чуючи, як вуличні хлопчиська голосно глузують з його скромної оселі. А коли до буди заглядала яка-небудь жінка, чемно скидав перед нею капелюха.

Можливо, що містер Дарлінг справді перебрав міри, зате яке то було видовище! А коли мотиви його вчинку стали відомі в місті, це зворушило всі серця. Юрби людей сунули за екіпажем, вітаючи його захопленими вигуками. Чарівні дівчата зіскакували на приступки, щоб дістати автограф містера Дарлінга. Найповажніші газети друкували його інтерв’ю. Весь цвіт міського товариства засипав його запрошеннями до обіду, щоразу приписуючи в кінці: «Неодмінно приїздіть у своїй буді».

Того знаменного четверга місіс Дарлінг сиділа надвечір у дитячій кімнаті, дожидаючи чоловіка зі служби. В очах її був глибокий смуток. Придивіться до неї ближче і згадайте, яка вона була жвава та весела колись. А тепер нічого того й сліду не лишилося — адже вона втратила своїх укоханих діточок! Ні, як собі хочете, а я не можу її ганити. Нехай вона й надміру любить своїх невдячних малих, але, зрештою, то не її вина.

Погляньте лишень на неї — онде вона задрімала в кріслі. Бачите отой кутик її уст, що завжди так вабив око? Тепер він геть помарнів. А рука її здригається на грудях, неначе їх ятрить непогамовний біль. Може, комусь до душі Пітер, а комусь Венді, ну, а мені — то місіс Дарлінг. А що, як ми оце зараз шепнемо їй уві сні, що ті шибеники вже повертаються? Ото, мабуть, зрадіє!

Вони ж бо й справді уже всього за дві милі від дому і летять чимдуж. Але ми тільки натякнем їй, що вони в дорозі. Ану спробуймо!..

Ні, даремно ми це зробили. Ви бачили, як вона схопилась і погукала їх? А в кімнаті ж нікого немає, крім Нени.

— Ой, Нено, мені наснилося, що наші любі малята повернулись додому!

На очі Нені навернулися сльози, та чим вона могла втішити свою господиню? Хіба тільки лагідно покласти лапу їй на коліна. Отак вони й сиділи вдвох, коли до кімнати занесли буду з містером Дарлінгом. Ось він саме вистромив звідти голову, щоб поцілувати дружину. Ви помітили, як змарніло його обличчя? Та стало видимо добріше.

Містер Дарлінг віддав Лізі капелюха, і та зневажливо взяла його. Ліза не мала ані крихти уяви, і їй годі було зрозуміти свого господаря. Знадвору ще долинали вигуки юрби, що супроводила екіпаж, і природно, що містер Дарлінг не міг лишитися до цього байдужий.

— Ви чуєте? — мовив він. — Приємно, коли тебе так шанують!

— Збіговисько вуличних хлопчаків! — кинула Ліза.

— Сьогодні було й декілька дорослих, — заперечив містер Дарлінг і ледь помітно почервонів.

Ліза гордовито задерла носа, та він не дорікнув їй за це ані словом. Загальне визнання не зіпсувало його, а навпаки, зробило лагіднішим. Якусь часинку він посидів, наполовину висунувшись із буди, й погомонів з місіс Дарлінг про свій успіх у місті.

— Боюся, щоб він не запаморочив тобі голови, любий, — сказала вона.

Містер Дарлінг заспокійливо стиснув її руку.

— Якби я мав не таку тверду вдачу — тоді інша річ, — сказав він. — Аж подумати страх, що було б, якби я мав не таку тверду вдачу!

— Слухай, Джордже, — боязко запитала місіс Дарлінг, — але тебе й досі гризе сумління, правда ж?

— Ще й як гризе, серденько! Ти ж сама бачиш, як я себе покарав: живу в собачій буді.

— То це справді покара, Джордже? Ти певен?

— Та ти що, люба!

Звісна річ, місіс Дарлінг тут-таки перепросила чоловіка. А його почала брати соннота, отож він заліз у буду й скрутився клубочком.

— Чи не заграла б ти мені на піаніно? — попрохав він. — Музика так добре заколисує.

Місіс Дарлінг рушила до сусідньої кімнати, але містер Дарлінг нерозважно додав:

— І зачини, будь ласка, вікно. З нього тягне.

— О Джордже, ніколи не проси мене про це! Вікно має бути завжди відчинене для них, завжди, завжди…

Настала його черга перепрошувати. Тоді місіс Дарлінг сіла до піаніно й почала грати, і невдовзі він заснув. Отоді й залетіли до кімнати Венді, Джон і Майкл…

А втім, ні. То вони тільки розмірковували так, наперед тішачись цією сценою ще на кораблі, — от я й написав зопалу. А насправді щось обернулося не так, і до кімнати залетіли не вони, а Пітер і Дзінь-Брязь.

Та вже перші Пітерові слова все прояснили.

— Мерщій зачини вікно, Дзінько, — прошепотів він. — І на засувку візьми. Отак… Тепер ми з тобою вийдемо через двері. А коли прилетить Венді, то подумає, що мати не хоче пустити її, і доведеться їй летіти назад зі мною.

Тільки тепер я зрозумів, чому Пітер, перебивши піратів, не повернувся на острів і не послав Дзінь саму проводжати дітлахів через море. Виходить, він ще тоді замислив такий фокус.

Ви, може, гадаєте, що йому було соромно за свій негідний вчинок? Де там! Навпаки, він аж витанцьовував з радості. А тоді зазирнув у сусідню кімнату, щоб побачити, хто там грає.

— Це мама нашої Венді, — прошепотів він до Дзінь. — Гарна тітонька, але моя була краща. Он скільки наперстків у неї на устах. Але в моєї було ще більше.

Насправді він не пам’ятав про свою матір анічогісінько, але часом отак вихвалявся нею.

Пітер не знав мелодії, яку награвала місіс Дарлінг, але здогадався, що вона промовляє: «Де ж ти, Венді? Де ти? Де ти?» Отож і вигукнув зловтішно:

— Не побачите ви своєї Венді, тітонько! Вікно ж бо зачинене!

Трохи перегодя він знов зазирнув до тієї кімнати, щоб побачити, чому замовкла музика. Місіс Дарлінг сиділа біля піаніно, похиливши голову на руки, і на очах у неї бриніли дві великі сльозинки.

«Вона хоче, щоб я відчинив вікно, — подумав Пітер. — Але я не відчиню, нізащо не відчиню».

Потім він зазирнув до кімнати ще раз і побачив на очах у місіс Дарлінг ті самі сльозинки — а може, вже нові.

«Вона страшенно любить Венді», — мовив Пітер сам до себе. І раптом розсердився: ну невже ця тітонька не розуміє, чому Венді не може бути з нею? Адже все так просто — він, Пітер, теж любить Венді, а на двох її ніяк не поділити.

Але тітонька не здавалась на його мовчазне умовляння, і йому стало прикро. Він одвернувся, але вона все не йшла в нього з-перед очей. Тоді він заходився вистрибувати по дитячій кімнаті й гримасувати, та коли спинився, відчув, що вона й досі тут і неначе стукає йому в серце.

— Е, ну й нехай! — вигукнув він зрештою і проковтнув сльози. А тоді розчинив вікно. — За мною, Дзінько! — Він криво посміхнувся. — Не треба нам ніяких матусь! — І полетів геть.

Отож, коли Венді, Джон і Майкл нарешті прилетіли, то побачили своє вікно відчинене, хоч, правду кажучи, аж ніяк не заслуговували на це. Вони спокійнісінько спустились на підлогу, так наче нічого й не сталося. От тільки найменший геть забув рідну домівку.

— Джоне, — мовив він, розгублено озираючись. — Здається, я вже колись тут був.

— Звісно, що був, дурнику. Ось же твоє колишнє ліжко.

— А й правда, — сказав Майкл, проте не дуже впевнено.

— Дивіться — буда! — вигукнув Джон і підбіг до неї, щоб заглянути всередину.

— Певно, там Нена, — сказала Венді.

Джон здивовано свиснув.

— Оце маєш! — мовив він. — Там якийсь дядько!

— Та це ж тато! — вигукнула Венді.

— Де тато? Покажіть! — вихопився наперед Майкл і прикипів очима до буди. — Е, то він менший, ніж той пірат, що я вколошкав! — розчаровано сказав він нарешті.

Добре, що містер Дарлінг спав, а то, уявіть собі, як би він засмутився, почувши від малого Майкла після довгої розлуки отакі слова!

Побачивши батька в буді, Венді й Джон теж трохи розгубилися.

— Ти не пригадуєш, — запитав Джон, немовби не покладаючись на свою пам’ять, — хіба він і раніше спав у буді?

— Знаєш, Джоне, —невпевнено відказала Венді, — мабуть, ми просто не все пам’ятаємо.

Обом раптом стало моторошно. Але так їм і треба!

— Чого ж це наша мама така недбала, — мовив за хвилю безсовісний Джон. — Ми повернулися, а її немає!

І саме в цю мить місіс Дарлінг знову заграла на піаніно.

— Мама! — вигукнула Венді, зазираючи за двері.

— Вона! — сказав Джон.

— То виходить, ти нам не справжня матуся, Венді? — запитав Майкл. Його видимо хилило на сон.

— Ой, як добре, що ми вже повернулися! — вигукнула Венді, чи не вперше відчувши справжні докори сумління.

— Може, підійдемо нишком до неї, — запропонував Джон, — і затулимо їй очі?

Та Венді розуміла, що з радісними звістками треба бути обережнішими, і надумала інше.

— Краще тихенько ляжемо в ліжка, і коли вона зайде, ми будемо там, наче нікуди й не вилітали.

Отож, коли місіс Дарлінг повернулася до дитячої кімнати побачити, чи спить уже чоловік, усі троє сумирно лежали в своїх ліжечках. Вони сподівалися, що в матусі вихопиться радісний вигук, але вона мовчала. І не тому, що не помітила їх, — а просто не повірила, що вони справді тут.

Місіс Дарлінг сіла в крісло біля вогню, де завжди сиділа й за тих давніх днів, колисаючи своїх любих діточок.

Вони нічого не розуміли, і всіх трьох охопив переляк.

— Мамо! — гукнула Венді.

— Це Венді, — мовила місіс Дарлінг, і досі певна, що все те їй лише сниться.

— Мамо!

— Це Джон, — сказала вона.

— Мамо! — заволав Майкл. Тепер і він упізнав її.

— А це Майкл! — І вона простягла руки до своїх невдячних дітей, хоча й знала, що їй вже не обняти їх.

Та що це?! Вони зіскакують з ліжечок і кидаються до неї! І Венді, і Джон, і Майкл!..

— Джордже! Джордже! — загукала місіс Дарлінг.

Містер Дарлінг прокинувся, щоб поділити з нею радість. І в ту ж мить до кімнати стрімголов ускочила Нена. Рідко випадає побачити таку щасливу зустріч. Та її свідком був лиш один сторонній — маленький хлопчик, що пильно спостерігав усе те крізь вікно. Він звідав безліч радощів, неприступних іншим дітям, але того, що оце тепер бачив, йому не судилося зазнати ніколи.