Розділ п’ятнадцятий. «Або Гак, або я!»

Дивні речі трапляються з нами в житті, та ми не завжди відразу їх помічаємо. От, приміром, буває таке: раптом виявляється, що ви вже якийсь час нічого не чуєте на одне вухо, а скільки — чи то півгодини, чи, може, й більше, — і самі не знаєте.

Щось подібне сталося тієї ночі з Пітером.

Коли ми востаннє бачили його, він скрадався островом, сторожко притуливши палець до уст, а другою рукою стискаючи кинджал. Він чув, як поруч нього проповз крокодил, але нічого особливого не помітив. І лише згодом йому пригадалося, що не чути було звичного цокання у крокодиловому череві. Спершу це здалось Пітерові дивним, але потім він слушно розважив, що, мабуть, годинник кінець кінцем спинився.

Не дуже переймаючись тим, як почуває себе бідолашний крокодил, зненацька втративши такого вірного супутника, Пітер одразу ж почав міркувати, як би обернути цю катастрофу на свою користь. І вирішив цокати сам: лісові звірі подумають, що то повзе крокодил, і не звертатимуть на нього уваги. Виходило це в нього пречудово, але наслідок був цілком несподіваний. Разом з іншими його цокання почув той самий крокодил і зараз же подався слідом за ним. Ми ніколи не дізнаємось, що він мав на меті: чи хотів повернути собі втрачений годинник, чи, може, просто гадав, що то знову цокає він сам. Як і всі раби свого єдиного бажання, той крокодил був твариною не дуже великого розуму.

Пітер без будь-яких пригод дістався до берега і, не спиняючись, зайшов у воду. Здавалося, він навіть не помітив, що вже не йде, а пливе. Це властиве багатьом тваринам — їм байдуже, чи то суходіл, чи вода, — а от другої такої людини я не знаю.

Він плив з однією-єдиною думкою: «Або Гак, або я!» Дорогою до берега йому довелося так довго цокати, що тепер він, сам того не помічаючи, цокав і цокав далі — вже просто за звичкою. Коли б він це помітив, то неодмінно замовкнув би: адже йому й на думку не спадало пробратися на піратський корабель з допомогою цокання, хоч, правду кажучи, це була б дуже дотепна витівка.

Навіть більше — Пітер був певен, що скрадається на борт тихенько, як мишеня, і дуже здивувався, коли побачив, як злякано сахнулись від нього пірати, а сам Гак жалюгідно скулився на палубі, немовби зачувши свого напасника-крокодила.

Крокодил! Лише на цю згадку Пітер почув цокання. Він подумав був, що то справді крокодил, і навіть швидко озирнувся назад. А вже тоді помітив, що цокає сам, і миттю все збагнув. «Ну й розумник же я!»— подумав він, проте зробив хлоп’ятам знак поки що не плескати в долоні.

Саме в цю мить на палубу вийшов з кубрика Нечупара Ед. А тепер, читачу, дивіться на свій годинник і відлічуйте час. Пітер щосили вдаряє пірата кинджалом. Джон обома руками затуляє йому рота, щоб не чути було передсмертного стогону. Ед валиться дололу. Четверо хлопчаків підхоплюють його, щоб не грюкнуло. Пітер дає знак — і мертве тіло летить за борт. Чути сплеск, і знов усе тихо… Ну, то скільки минуло часу?

— Один готовий! — То Задавака розпочав лік.

А Пітер, сторожко скрадаючись, уже зник у капітанській каюті. І саме вчасно, бо пірати вже трохи отямилися з переляку й почали озиратись довкола. А коли почули власний хрипкий віддих, то остаточно переконалися, що моторошне цокання змовкло.

— Крокодила вже нема, капітане, — доповів Чмир, протираючи окуляри. — Все знову тихо.

Гак поволі вистромив голову із своїх брижів і так пильно прислухався, що, мабуть, почув би навіть далекий відгомін того цокання. Та довкола й справді не чути було ані звуку, отож він твердо звівся на ноги й випростався на весь зріст.

— Тоді почнемо розвагу з дошкою! — вигукнув він, зловтішно посміхаючись.

Тепер Гак ненавидів хлоп’ят ще дужче, ніж перед тим, бо вони стали свідками його ганьби. Він заспівав свою мерзенну пісню:

Щоб настрахати бідолашних полонених ще дужче, він навіть дозволив собі трохи поступитися гідністю і в такт пісні пройшовся вистрибом по уявній дошці, роблячи жаскі гримаси хлопчакам. А закінчивши цю виставу, гукнув:

— Та перед тим, як прогулятися по дощечці, ви, мабуть, хочете скуштувати мого улюбленого канчука?

Хлоп’ята впали на коліна.

— Ні! Ні! — закричали вони так жалісно, що всі пірати посміхнулись.

— Неси-но мою кицю з дев’ятьма хвостами, Джуксе! — звелів Гак. — Вона в каюті.

В каюті! Адже там Пітер!.. І хлоп’ята злякано перезирнулись.

— Слухаюсь, капітане! — весело озвався Джукс і пішов до каюти.

Хлоп’ята провели його очима. Вони навіть не помітили, як Гак знову заспівав, а його вірні пси підхопили:

Ми так і не дізнаємось, які були останні слова в цій пісні, бо її раптом перепинив нелюдський крик із капітанської каюти. Він луною прокотився по палубі й замовк. Потім з каюти долинули якісь дивні звуки, наче там хтось кукурікав. Хлопчаки добре розуміли, в чому річ, зате піратів те кукурікання вжахнуло чи не дужче, ніж попередній крик.

— Що там таке? — гукнув Гак.

— Два! — урочисто промовив Задавака.

Італієць Чекко якусь хвилю вагався, а тоді кинувся до каюти. Та за мить, хитаючись, вийшов назад. Обличчя його спотворив жах.

— Що сталося з Білом Джуксом, собако? — просичав Гак, погрозливо випроставшись.

— А те з ним сталося, що його вбито, заколото кинджалом, — глухо відказав Чекко.

— Біла Джукса вбито! — сполохано закричали пірати.

— В каюті темно, хоч в око стрель, — затинаючись, провадив далі Чекко, — але щось там є… щось жахливе… оте, що ви чули… Воно кукурікає…

Від гострого погляду Гака не сховались ні радісні усмішки полонених, ні перелякані обличчя піратів.

— Чекко, — звелів він, і в голосі його забриніла криця, — зараз же вертайся в каюту і тягни сюди того кукурікала!

— Ні, ні! — аж зіщулився найхоробріший із хоробрих Чекко. Гак підніс свій залізний пазур.

— То ти сказав, що підеш, правда ж, Чекко? — спокійно запитав він.

Чекко відчайдушно махнув рукою і рушив до каюти. Тепер на палубі ніхто не співав, усі мовчки прислухалися. Аж ось знову розітнувся несамовитий крик, а за ним кукурікання.

Всі мовчали. Тільки Задавака не втерпів.

— Три! — вигукнув він.

Гак поманив рукою своїх псів.

— Сто чортів і одна відьма! — гримнув він. — Ану хто притягне мені того півня?

— Нехай спершу повернеться Чекко, — буркнув Старкі.

Пірати схвально загомоніли.

— То ти зголосився піти, Старкі? Я так тебе зрозумів? — запитав Гак, знов підносячи свій пазур.

— Та ні, побий мене грім! — вигукнув Старкі.

— А от мій гачок каже, що так, — мовив капітан, підступаючи до нього. — Чи не здається тобі, Старкі, що йому не варто суперечити?

— Хай мене краще повісять, ніж я піду туди, — затявся Старкі.

І знову почув позад себе схвальний гомін команди.

— То ви бунтувати? — лагідно, як ніколи, запитав Гак. — А Старкі у вас за ватажка?

— Згляньтеся, капітане! — заскиглив Старкі, тремтячи всім тілом.

— Твою руку, Старкі! — сказав Гак, простягаючи до нього пазур. Старкі озирнувся навколо, благаючи поглядом допомоги, але всі

одвернулись від нього. Тим часом Гак ступив уперед, і в очах у нього спалахнув лиховісний червоний вогник. З розпачливим криком пірат скочив на Великого Тома й звідти шубовснув у воду.

— Чотири, — мовив Задавака.

— То що, панове, — люб’язно запитав Гак, — є ще охочі бунтувати? — Тоді схопив ліхтар і погрозливо махнув своїм гачком. — Зараз я сам витягну на світ божий того півника. — І рушив до каюти.

Як не терпілося Задаваці швидше вигукнути: «П’ять!» Він навіть і губи вже облизав, та раптом з каюти непевною ходою вийшов Гак. Ліхтаря в його руці не було.

— Щось там загасило мені ліхтар, — мовив він не зовсім твердо.

— Щось там! — проказав за ним Малінз.

— А що з Чекко? — запитав Бовдур.

— Те саме, що й з Джуксом, — коротко відповів Гак.

Він, як видно, не дуже хотів повертатися до каюти, і це прикро вразило його підлеглих. Почувся невдоволений гомін. Усі пірати страшенно забобонні, отож Куксон і сказав:

— Є така прикмета: коли на кораблі з’являється хтось невідомий, то це вже так і знай, що той корабель проклятий.

— Я чув, що на піратських кораблях він завжди рано чи пізно об’являється, — пробурмотів Малінз. — А хвіст у нього є, ви не помітили, капітане?

— Люди кажуть, — докинув ще один, злостиво позирнувши на Гака, — що він завжди прибирає подобу наймерзеннішої людини на борту.

— Чи нема в нього гачка замість руки, капітане? — нахабно запитав Малінз.

І знов усі загомоніли.

— Корабель приречений!.. Приречений!.. — чулося звідусіль.

Тоді вже полонені дітлахи не могли стриматись — і собі радісно загукали. Гак уже майже забув про них, та тепер рвучко обернувся, і обличчя його знов проясніло.

— Хлопці! — гукнув він до команди. — Я щось надумав! Відчиніть двері каюти і заштовхайте цих негідників туди. Нехай позмагаються -з отим кукурікалом. Якщо уб’ють його — тим краще для нас. Якщо він їх переб’є — ми теж нічого не втратимо.

То був останній раз, коли пірати відчули захоплення перед своїм капітаном і слухняно виконали його наказ. Хлопчаки вдавано опирались, та зрештою їх усе-таки позаштовхували до каюти й причинили за ними двері.

— А тепер слухайте! — сказав Гак.

Усі нашорошили вуха. Але ніхто не наважувався дивитись на двері каюти. Ніхто, крім Венді, що весь цей час так і стояла, прив’язана до щогли. Та вона чекала не передсмертного крику й не кукурікання. Вона чекала, коли знову з’явиться Пітер.

Чекати їй довелось недовго. Пітер таки знайшов те, задля чого подався до Гакової каюти, — ключа, щоб розімкнути кайдани на руках товаришів. І тепер вони нишком вислизали з каюти, позабиравши з собою всю зброю, яка там була. Пітер зробив їм знак поховатись, а сам підійшов до Венді й перерізав її пута.

Тепер не було нічого легшого, як усім гуртом полетіти геть. Лиш одна річ стояла на заваді — ота Пітерова клятва: «Або Гак, або я!» Тому, визволивши Венді, він пошепки звелів їй сховатись разом з іншими, а сам став замість неї біля щогли й загорнувся в її плащ, щоб пірати думали, ніби то справді вона. Тоді набрав повні груди повітря й голосно кукурікнув.

Для піратів то була звістка, що всіх хлопчаків перебито в каюті, і їх охопив розпач. Даремно Гак намагався підбадьорити їх — він-бо сам зробив з них лютих псів, отож тепер вони й вищиряли ікла, мов справжні пси. І він знав: досить йому хоч на мить спустити їх з ока, як вони кинуться на нього.

— Хлопці, — сказав він, готовий при потребі вдатись і до лестощів, і до сили, але ні на мить не здригнувшись. — Я все розважив. На кораблі є людина, що приносить нещастя.

— Авжеж! — злісно відказали пірати. — Із залізним гачком!

— Ні, хлопці, ні. Оце дівчисько. Там, де на борту жінота, добра не жди! Як тільки позбудемось дівчиська, все знов стане гаразд.

Дехто з піратів пригадав, що те саме не раз казав і Флінт.

— Може, варто спробувати, — з сумнівом сказали вони.

— Кидайте дівчисько за борт! — Звелів Гак.

Пірати підступили до загорнутої в плащ постаті біля щогли.

— Ну, панночко, тепер уже тебе ніхто не врятує, — глумливо просичав Малінз.

— Врятує, — відказала постать.

— Хто б це?

— Месник Пітер Пен! — почулась грізна відповідь, і Пітер скинув з плечей плащ.

Тепер вони всі збагнули, хто був у каюті і сіяв серед них смерть. Двічі Гак намагався щось сказати, і двічі його зраджував голос. Мабуть, саме в ту моторошну хвилину й зломився його могутній дух.

Нарешті він вигукнув:

— Ану випустіть із нього тельбухи! — Та в голосі його не було рішучості.

— Сюди, хлоп’ята! До бою! — пролунав дзвінкий поклик Пітера.

І в ту ж мить по всьому кораблю розітнувся брязкіт зброї.

Якби пірати держалися гурту, вони напевне взяли б гору. Але напад захопив їх зненацька, вони не були готові до бою і заметалися по палубі, безладно відбиваючись. Кожному здавалось, ніби він останній з команди лишився живий. Один проти одного пірати, звісно, були дужчі за хлопчаків, але вони тільки боронилися, і це давало змогу хлоп’ячому воїнству нападати по двоє та ще й вибирати, на кого напасти. Дехто з піратів у розпачі кидався в море, інші позабивалися в темні закапелки, де їх вишукував Задавака. Він сам не бився, а никав по палубі з ліхтарем і світив ним просто в обличчя тим, що поховалися, засліплюючи їх і роблячи легкою здобиччю для метких шпаг інших хлопчаків.

Чути було лише брязкіт зброї, вряди-годи лунав крик чи сплеск та ще монотонний голос Задаваки, що вів свою лічбу:

— П’ять… шість… сім… вісім… дев’ять… десять… одинадцять…

Здається, на кораблі вже не лишилося жодного живого пірата, коли розпашілі хлопчаки всі разом оточили капітана Гака. Але той був наче заворожений і не давав їм зімкнути кільце. Вони легко розправилися з його псами, а от цей чоловік сам один не поступався цілому їхньому гурту. Знов і знов натискали вони на нього, і знов і знов він одбивав їх назад. Навіть підчепив на свій гачок одного з них і спритно орудував ним як щитом.

Та в цю мить наперед вискочив ще один хлопчик. Він щойно проштрикнув своєю шпагою Малінза.

— Сховайте шпаги, хлопята! — гукнув він. — Цей супротивник — мій!

Отак Гакові довелось зіткнутися віч-на-віч з Пітером. Інші хлопчаки відступили й оточили їх широким кільцем.

Два запеклі вороги довго й пильно дивились один на одного. Гак ледь помітно тремтів, Пітер загадково усміхався.

— Отже, Пене, — промовив Гак нарешті, — усе це твої штуки!

— Еге, Джеймсе Гак, — була сувора відповідь, — усе це мої штуки.

— Зухвалий хлопчисько! — сказав Гак. — Ось і прийшла твоя остання година.

— Чорний лиходій! — відказав Пітер. — Не моя, а твоя!

Без дальших слів вони зійшлись у двобої. Якийсь час жодному не вдавалося здобути перевагу. Пітер був чудовий фехтувальник і блискавично відбивав Гакові удари. Раз по раз він спритно обманював супротивника хитрим випадом і сам переходив у наступ, але, маючи коротші руки, не міг сягнути шпагою куди треба, і його удари не завдавали Гакові шкоди.

Гак не поступався перед ним майстерністю, і хоч був не такий спритний, проте дедалі потісняв Пітера потужним наступом, сподіваючись от-от закінчити бій своїм улюбленим раптовим ударом, що його навчився колись у Ріо від Старого Кока. Та, на превеликий його подив, супротивник щоразу відбивав цей підступний випад. Тоді Гак пішов на зближення, щоб завдати смертельного удару своїм залізним гачком, що досі тільки марно розтинав повітря. Але Пітер спритно пригнувся, а тоді зробив невідпорний випад і встромив шпагу Га- кові під ребра.

Ви, певно, пригадуєте, що Гак не міг бачити власної крові — так вражав його її незвичайний колір. Отож і тепер, помітивши на камзолі кров, він враз упустив шпагу й стояв перед Пітером геть безпорадний.

— Кінець! — в один голос вигукнули хлопчаки.

Та Пітер величним жестом дозволив супротивникові підняти зброю. Гак миттю підхопив шпагу, але водночас його пронизала болісна думка: хлопчисько повівся пристойно!

Досі він гадав, що б’ється з якоюсь нечистою силою, але тепер у душу йому закралася ще страшніша підозра.

— Хто ти такий, Пене? Хто ти є? — хрипко запитав він.

— Я дитинство! Я радість! — не роздумуючи, відказав Пітер. — Я пташеня, яке щойно виклюнулось із яйця!

Це, звісно, були пусті слова, але Гакові стало ясно, що Пітер сам не знає, хто він є, а це ж. бо, як відомо, ознака найвищої пристойності.

— Тож биймося далі! — відчайдушно гукнув він.

Він вимахував шпагою, наче молотник ціпом, і кожний його удар розчахнув би навпіл будь-кого іншого, але Пітер пурхав довкола так легко, немовби сам вітер виносив його з небезпечних місць. А потім знов і знов нападав і завдавав блискавичних ударів.

Гак уже остаточно втратив надію на перемогу. Його могутній дух більш не прагнув життя. Лиш одного він жадав перед тим, як згаснути навіки: щоб Пітер хоч раз порушив правила пристойності.

Раптом Гак облишив битись, метнувся до порохової комори й підпалив гніт.

— За хвилину, — гукнув він, — весь корабель розлетиться на друзки!

«Ось побачимо зараз, — думав він, — як поведеться цей хлопчисько!»

Та Пітер уже вискочив із порохової комори з запалом у руках і спокійно пожбурив його за борт.

А як же повівся далі сам Гак? Хоч ми аж ніяк не схильні йому співчувати, проте раді відзначити, що наостанку цей пропащий чоловік показав себе гідним нащадком свого роду. Хлопчаки вистрибували навколо нього з глумливими вигуками, а він важко задкував по палубі, марно намагаючись відігнати їх своїм гачком. Та думки його були вже не тут — вони блукали ген у далекому минулому. Ось він іде перевальцем по зелених лужках свого славетного навчального закладу, ось прощається з ним назавжди, ось спостерігає футбольний матч. І все на ньому як треба, все пристойне — і черевики, і жилет, і галстук, і шкарпетки.

Джеймсе Гак, у тобі таки є щось героїчне, але прощавай назавжди! Адже це останні хвилини твого життя.

Побачивши, що Пітер поволі підлітає до нього з кинджалом напоготові, Гак скочив на борт, щоб кинутись у море. Він не знав, що там уже чатує на нього крокодил: ми навмисне зупинили годинник, щоб позбавити його цієї болісної свідомості. Хай це буде йому невеличким знаком поваги перед кінцем.

Судилась Гакові ще одна остання втіха, і, гадаю, ви не будете заперечувати, щоб він її зазнав. Він стояв на борту і дивився через плече, як Пітер кружляє в повітрі, наближаючись до нього; а тоді зробив йому знак ударити ногою, а не кинджалом. І Пітер копнув його ногою.

Нарешті справдилось найзаповітніше передсмертне бажання Гака!

— Це ж непристойно! — радісно гукнув і з легким серцем полетів у пащу крокодилові.

Так загинув Джеймс Гак.

— Сімнадцять! — проспівав Задавака.

Та він трохи помилився. Не сімнадцять, а п’ятнадцять піратів тієї ночі наклали життям за свої злочини. Двом пощастило допливти до берега. Джентльмена Старкі спіткала невесела, як для пірата, доля: його тут-таки полонили червоношкірі й приставили за няньку до своєї малечі. Що ж до боцмана Чмиря, то він відтоді блукає по світу в своїх окулярах і сяк-так перебивається з хліба на воду, розповідаючи скрізь, що він був єдиний, кого боявся покійний капітан Джеймс Гак.

Венді, як ви розумієте, в бій не встрявала, а стояла осторонь, не зводячи блискучих очей з Пітера. Та тепер, коли все скінчилося, вона знов почала порядкувати. Насамперед похвалила всіх хлопчаків, нікого не вирізняючи окремо, а коли Майкл показав їй місце, де він сам убив пірата, здригнулась і потішено кивнула головою. Тоді повела їх до капітанської каюти й показала на годинник, що висів на цвяху. І всі побачили, що вже пів на другу ночі.

Те, що хлоп’ята не сплять такої пізньої години, видалось Венді чи не важливішим за все, що сталося раніш. І будьте певні, що вона тут- таки повкладала їх спати на піратських койках. Усіх, крім Пітера. Він ще довго походжав по палубі, аж поки, зрештою, теж заснув, умостившись біля Великого Тома. Тієї ночі йому знову щось наснилося, і він довго плакав уві сні, а Венді міцно пригортала його до себе.