Розділ чотирнадцятий. Піратський корабель

Над бухтою капітана Кіда, недалеко від гирла Піратської річки, мерехтів зелений вогник. Там, низько осівши у воді, стояв на якорі бриг «Веселий Роджер» — мерзенне з вигляду судно, поганюче й бридке від носа до корми, аж плюнути гидко. То був корабель-харцизяка, морський розбійник, і даремно на ньому виставляли варту — саме його ім’я наганяло жах і відстрашувало всіх довкола.

«Веселий Роджер» стояв оповитий чорною запоною ночі, і жодного звуку не долинало з нього на берег. Та й на самому кораблі чути було лише мирне сокотіння швацької машинки, біля якої сидів боцман Чмир — завжди працьовитий і послужливий, простодушний сердега Чмир. Не знаю, їй-право, чому він незмінно викликав у всіх таке співчуття. Може, тому, що й сам про це не здогадувався. Але навіть наймужніші люди, тільки-но поглянувши на нього, квапливо відводили очі, і не раз погожими літніми вечорами його вигляд доводив до сліз самого Гака. Однак Чмир цього не знав та й узагалі не знав майже нічого.

Кілька піратів стояли, зіпершись на фальшборт, і жадібно вдихали насичене гнилою вологою нічне повітря. Інші порозвалювалися між барилами і грали в кості й карти. А ті четверо, що несли домок з полоненими, стомлено простяглись на палубі й спали. Та навіть і вві сні швидко відкочувались убік, коли поблизу з’являвся Гак, — щоб він не шарпнув їх мимохідь своїм залізним пазуром.

Гак замислено походжав по палубі. Загадкова, незбагненна людина! Адже то був день його тріумфу. Нарешті вже він назавжди позбувся Пітера, та й усі інші дітлахи сиділи ув’язнені на кораблі, дожидаючи, ко їй їх кинуть за борт. Давно вже Гакові не випадало вчинити жорстокішого злочину, аж відтоді, як він вирядив на той світ Старого Кока. А ми ж з вами добре знаємо, яка марнолюбна людська вдача, то чи здивувало б нас, коли б капітан ходив по палубі, ніг під собою не чуючи з гордощів?

Та його хода аж ніяк не виказувала радісного піднесення. Він ступав важко й похмуро, і такі самі важкі й похмурі були його думи. Щось тяжко гнітило капітана Гака.

Таке траплялося з ним нерідко, коли він залишався сам один на палубі серед нічної тиші. А все тому, що він був страшенно самотній душею. І найдужче відчував самотність в оточенні своїх вірних псів. Адже вони були незмірно нижчі за нього і походженням і вихованням.

Його справжнє ім’я було зовсім не Гак. Коли б відкрити, якого роду він насправді, то це навіть сьогодні сколихнуло б усю Англію. Але ті, хто вміє читати між рядками, певно, вже здогадалися, що він виховувався в одному з найславетніших навчальних закладів. І традиції цього закладу й досі були для нього непорушні, зокрема й щодо одягу. Навіть і тепер капітан Гак вважав за негідне ступити на борт захопленого корабля в тому ж одязі, в якому був під час бою. Він і досі ходив трохи перевальцем, як віддавна заведено в тому закладі. Та над усе ставив пристойність у поводженні.

Пристой; е поводження! Хоч як занепав цей нащадок славного роду, він ніколи не забував: це єдине, що справді важить у світі.

Звідкись зі споду його душі нараз долинуло глухе рипіння, наче хтось там відчиняв заіржавілу браму, а потім почувся вимогливий постук і незмінне суворе запитання:

— Чи пристойно ти поводився сьогодні?

— Слава, слава! Ця блискуча забавка! Сьогодні вона моя! — вигукнув Гак.

— Чи ж пристойно пишатися будь-чим? — долинуло нове запитання із стін його колишньої школи.

— Я єдиний, кого боявся Старий Кок! — не здавався він. — А Старого Кока боявся сам Флінт!

— Старий Кок? Флінт? А вони з якого коледжу? — глузливо запитали його.

Та найневідчепніше переслідувала його думка: чи пристойно повсякчас думати про пристойність?

Це запитання ятрило йому душу, сиділо в ній гострішим гачком, ніж його залізний пазур. Холодний піт рясно зрошував Гакове брезкле обличчя і спливав на камзол. Він раз по раз утирався рукавом, але спинити ту течу було годі.

О, не заздріть Гакові!

Нараз його пойняло передчуття близької загибелі. Чи не долинула на борт піратського корабля ота страшна Пітерова клятва? І Гак відчув бажання, поки ще є час, сказати своє передсмертне слово.

— Усе було б добре, — вигукнув він, — якби Гак не був такий честолюбний! — Тільки в найчорніші хвилини свого життя він говорив про себе у третій особі. — І немає в цілому світі дитини, яка б його любила…

Дивна річ — Гак раптом згадав про те, що ніколи анітрохи його не зачіпало. А може, то сокотіння швацької машинки навіяло йому цю думку? І він довго ще бурмотів щось собі під ніс, не спускаючи очей з Чмиря, який спокійнісінько строчив на машинці, твердо впевнений, що всі дітлахи в світі бояться його.

Бояться його, Чмиря!.. Та принаймні всі ті діти, що були на кораблі, уже встигли полюбити добрягу боцмана. Він грізно гримав на них, бив їх долонею — кулаком він бити просто не міг, — та вони дедалі дужче прихилялись до нього серцем. А Майкл уже навіть наміряв його окуляри.

Ото б сказати сердешному Чмиреві, що він так сподобався дітлахам! Гакові страх як кортіло це зробити, але то було б надто жорстоко. І натомість він спробував осягнути розумом загадку: чому ж їм усе-таки подобається Чмир? Він докопувався до суті цього запитання, наче собака-шукач. Справді-бо, коли Чмир подобається дітям, то чим же саме? І раптом у Гаковій свідомості сяйнув жахливий здогад: «Пристойним поводженням?!» Невже боцман поводився пристойно, сам того не відаючи? Та це ж пристойність найвищого гатунку!

З лютим криком Гак підніс над Чмиревою головою свою залізну руку. Але не вдарив. Його спинила нова думка:

«А чи пристойно карати людину за пристойне поводження?»

«Ні, непристойно!» — була відповідь.

Нещасний Гак геть знесилів і, спливаючи холодним потом, мов підкошений повалився на палубу.

Пірати, гадаючи, що на якийсь час позбулись його нагляду, враз забули про дисципліну. Та тільки-но вони пустилися в дикий танець, як капітан рвучко підхопився на ноги. Де й поділась його недавня кволість — її неначе водою змило.

— Ану цитьте, бісові душі! — гримнув він. — А то зараз наштрикну всіх на якір!

Усі вмить принишкли.

— Чи всіх малих негідників закуто в кайдани, щоб не полетіли геть?

— Всіх! Всіх!

— То давайте їх сюди, нагору!

Бідолашних в’язнів витягли з трюму на палубу — всіх, крім Венді, — й вишикували в ряд перед капітаном. Якийсь час він удавав, ніби й не бачить їх. Недбало сидів собі, мугикав під ніс, — щоправда, досить мелодійно, — якусь грубу пісню й крутив у руках колоду карт. Час від часу він пахкав сигарою, і тоді на його обличчя падав червонястий відсвіт.

— Так-от, молодці, — нараз мовив він. — Шестеро з вас сьогодні вночі прогуляються по дошці за борт, а двох можу залишити при собі юнгами. Є охочі?

«Не дратуйте його даремно», — напучувала хлопців Венді, коли їх забирали з трюму. І тепер Базіка чемно виступив наперед. Йому було гидко навіть подумати про те, щоб служити такому лиходієві, але інстинкт підказав, що краще послатися на когось, кого тут немає. І хоч він був не вельми тямовитий, проте знав, що матері завжди ладні перебрати все на себе. Це знають усі діти і через те трохи зневажають матерів, одначе все життя користуються їхньою самовідданістю.

Отож Базіка розважливо сказав:

— Бачте, сер, моя матуся навряд чи дозволить мені стати піратом. А твоя, Задавако? — І підморгнув Задаваці.

Той сумно відказав:

— Боюся, що ні, — так, наче дуже хотів, щоб йому дозволили. — А як ваша матуся, Близнюки? Чи дозволить вам стати піратами?

— Навряд, — озвався перший Близнюк, не менш кмітливий, ніж інші. — А твоя, Хвалько?..

— Годі базікати! — гримнув Гак, і балакунів миттю відтягли назад. — Ось ти, хлопче, — сказав він, звертаючись до Джона, — з вигляду ти наче не боягуз. Невже тобі ніколи не хотілося стати піратом?

Джона й справді часом брала така спокуса, особливо на уроках арифметики. А тепер потішило й те, що Гак вирізнив саме його.

— Колись я був не від того, щоб прибрати собі ім’я Кривавий Джек, — нерішуче відповів він.

— Гарне ім’я, молодче! Коли захочеш, так і будемо тебе прозивати.

— Як ти думаєш, Майкле? — запитав Джон брата.

— А мене як будете звати? — поцікавився Майкл.

— Чорнобородим Джо.

Ім’я Майклові сподобалось.

— Як ти думаєш, Джоне?

Він хотів, щоб останнє слово сказав Джон, а Джон чекав того самого від нього.

— Але ми й тоді залишимося вірними підданцями Британської корони? — запитав Джон.

Гак похмуро процідив крізь зуби:

— Ніяких корон! Зречетеся — та й годі!

Коли перед тим Джон і показав себе не з найкращого боку, то тепер повівся гідно.

— Тоді я не згоден! — одрубав він, грюкнувши кулаком по барилу, що стояло перед Гаком.

— І я не згоден! — гукнув Майкл.

— Слава Британії! — подав голос і Чубчик.

Розлючені пірати грубо позатуляли їм роти, а Гак прогарчав:

— Коли так — усіх за борт! Ведіть сюди оту їхню матусю! Приготуйте дошку!

Побачивши, як Джукс і Чекко припасовують до борту страшну дошку, хлоп’ята поблідли з жаху — адже вони були ще зовсім малі.

Та коли на палубу вивели Венді, кожен постарався прибрати як- найхоробрішого вигляду.

Мені бракує слів, щоб розказати вам, якою невимовною зневагою пройнялася Венді до команди «Веселого Роджера». Хлопчаків ще могла вабити його похмура піратська слава, але Венді бачила тільки те, що на кораблі вже хтозна-відколи не прибирали. Всі шибки в ілюмінаторах були такі бруднющі й запорошені, що їй аж руки свербіли вивести на них пальцем: «Свинюшник», — і вона кілька разів так і зробила. Та коли опинилась на палубі і її обступили хлоп’ята, з голови в неї миттю вилетіли всі інші думки.

— Так-от, моя кралечко, — звернувся до неї Гак медовим голосом, — зараз ти побачиш, як твої діточки прогуляються по оцій дошці — просто за борт.

Хоч який він був чепурун, його пишні брижі вже встигли трохи забруднитись, і він раптом побачив, що Венді пильно дивиться на них. Він квапливо прикрив брижі рукою, але було вже запізно.

— Вони мають померти? — запитала Венді з такою нищівною зневагою, що Гак мало не зомлів.

— Авжеж! — гарикнув він. — Ану цитьте ви там! — зловтішно гукнув до піратів. — Зараз матусенька скаже останнє напутнє слово своїм діточкам!

Венді в цю мить була просто-таки велична.

— Ось моє останнє слово, любі хлоп’ята, — твердо промовила вона. — Я відчуваю, що маю право сказати вам від імені ваших справжніх матусь! «Сподіваємось, що наші сини зустрінуть смерть, як належить гідним англійцям!»

Ці слова вкинули в трепет навіть піратів. А Базіка збуджено вигукнув:

— Я виправдаю сподівання своєї матусі! А ти, Хвалько?

— І я! А ви, Близнюки?

— І ми! А ти, Джоне?

Але до Гака вже знову повернувся голос.

— Ану прив’яжіть її до щогли! — гримнув він.

Зробити це випало Чмиреві.

— Слухай, голубонько, — прошепотів він, — я врятую тебе, тільки пообіцяй, що станеш і моєю матусею.

Але Венді не могла дати такої обіцянки навіть добрязі Чмирю.

— Краще вже зовсім не мати дітей, — відказала вона зневажливо.

Сумно про це казати, але жоден з хлопчиків навіть не поглянув на Венді, поки Чмир прив’язував її до щогли. Очі всіх були прикуті до страшної дошки, що нею їм судилося вирушити в останню недовгу прогулянку. Тепер вони навіть не сподівалися, що мужньо зустрінуть кінець, бо вже втратили здатність думати, а могли тільки з жахом дивитися на ту дошку й тремтіти.

Гак посміхнувся крізь зуби й ступнув до Венді. Він хотів повернути їй обличчя, змусити дивитись на те, як хлопчаки один за одним підуть по дошці. Та підступити до неї так і не встиг. І почути від неї сподіваного болісного зойку теж не встиг. Натомість він почув дещо інше.

То було страхітливе «цок-цок» із черева крокодила!

Його почули всі — й пірати, й хлопчики, й Венді, — і всі голови враз повернулися в один бік. Але не до води, звідки долинало цокання, а до Гака. Адже всі добре знали: те, що має статися, стосується тільки його, — а вони з дійових осіб ураз перетворилися на глядачів.

Страшно було дивитись на Гака — так він миттю змінився. Здавалося, йому підрубали всі суглоби. Він захитавсь і, мов ганчір’яна лялька, повалився на палубу.

Тим часом цокання неухильно наближалось, і в капітана майнула моторошна думка: «Зараз крокодил буде на борту!»

Навіть його залізний пазур ані зворухнувся, неначе відчувши себе чужим при тілі, на яке важив крокодил. Полишений отак сам на себе перед лицем страшної небезпеки, хтось інший на місці Гака давно вже заплющив би очі й дожидав кінця. Та його могутній дух не зломився й спонукав капітана підвестись і порачкувати по палубі геть від того цокання. Пірати шанобливо розступалися перед ним. Гак повз мовчки й обізвавсь аж тоді, коли вперся лобом у протилежний борт.

— Сховайте мене! — хрипко вигукнув він.

Пірати оточили його тісним кільцем. Вони вже не дивилися туди, звідки от-от мав з’явитись невидимий ворог. Нікому й на думку не спадало чинити йому опір. Адже то була сама Доля.

Лише тоді, коли пірати заступили Гака від очей нещасних полонених, хлоп’яча цікавість узяла гору над страхом, і вони всім гуртом кинулись до борту, щоб побачити, як крокодил дертиметься на палубу. Але там їх чекала чи не найдивовижніша несподіванка тієї ночі з усіх ночей. За бортом був ніякий не крокодил. На допомогу їм поспішав Пітер Пен!

Він знаком звелів хлопчакам мовчати, щоб їхні радісні вигуки не збудили підозри у ворогів. А тоді знову зацокав.