Розділ тринадцятий. «Чи вірите ви у фей?»

Чим швидше ми покінчимо з цією жахливою сценою, тим краще… Так-от, перший виткнувся із свого дерева Чубчик. Не встиг він зіскочити додолу, як опинився в грубих ручиськах Чекко. Той жбурнув його Чмиреві, Чмир — Джентльменові Старкі, Старкі — Білу Джуксові, Біл — Бовдурові; і так бідолаху перекидали від одного до другого, аж поки зрештою кинули до ніг Чорному Піратові. Так само безжально хапали й кидали всіх інших хлопчаків, і вони перелітали в повітрі з рук у руки, мов паки товару від вантажника до вантажника.

Зате з Венді, що вилізла остання, повелись інакше. Сам Гак з насмішкуватою люб’язністю скинув перед нею капелюха, тоді подав їй руку і церемонно повів до того місця, де пірати затикали хлопчакам роти. Він зробив усе це так галантно, був такий моторошно-чемний, що зачудована Венді навіть і не писнула. Та й не диво: вона ж була звичайна собі дівчинка.

Може, й не варто б переказувати плітки, але, як я чув, у першу мить Гак просто-таки зачарував Венді. І коли я згадую тут про це, то лише тому, що ця її помилка призвела до цілком несподіваних наслідків. Якби вона гордо відштовхнула його руку (я був би дуже потішений, коли б міг написати про це), її напевне жбурляли б з рук до рук, як усіх інших, і тоді Гак навряд чи побачив би, як зв’язують хлопчаків. А якби не побачив, то й не розгадав би Задавачиної таємниці, а не знаючи її, не зміг би вчинити свого підлого замаху на Пітерове життя.

Хлопчаків зв’язували для того, щоб вони не могли полетіти геть, їх згинали вдвоє, коліньми до вух, і Чорний Пірат, що загодя розрізав довгу мотузку на дев’ять однакових шматків, обкручував кожного, наче пакунок. Усе йшло гаразд, аж поки настала черга Задаваки. А з ним вийшло точнісінько так, як ото часом буває з завеликим пакунком, на який іде вся мотузка, а на вузол нічого не залишається. Пірати з досадою штурхали Задаваку ногами, так само як ми штурхаємо непокірний пакунок (хоч насправді слід би штурхати мотузку), і дивна річ — за нього заступився сам Гак і спинив своїх псів. Уста йому викривила зловтішна посмішка. Поки пірати, спливаючи потом, марно силкувалися обкрутити мотузкою нещасного хлопчину — в нього щоразу щось випиналося то з одного, то з другого боку, — проникливий розум Гака дошукувався за цими зовнішніми проявами глибшої суті, за наслідками — причини, і, судячи з радісного виразу його обличчя, таки осягнув її.

Зрозумівши, що Гак розгадав його таємницю, Задавака поблід мов крейда. А таємниця полягала ось у чому: коли крізь дупло пролазить такий розповнілий хлопчик, то там зможе пролізти й не дуже тілиста доросла людина. Тож тепер бідолашний Задавака почував себе най- нещаснішим з-поміж своїх товаришів, бо на додачу до всього страшенно потерпав за Пітера й гірко шкодував про те, що накоїв. Річ у тім, що в жаркі дні він пив забагато води і зрештою так розбух, що вже не пролазив у своє дерево. І от, замість того щоб схуднути, взяв та й нишком розколупав дупло.

Тепер-то вже Гак був певен: Пітер від нього не втече! Але він ані словом не обізвався про той чорний задум, що виник десь у потаємних закамарках його душі. Лише дав знак, щоб полонених відпровадили на корабель і залишили його самого.

От тільки як їх відпровадити? Щоправда, з гори можна б просто котити, наче барильця, — вони ж бо, як ви знаєте, були зігнуті й обкручені мотузками, — але більша частина дороги йшла через мочари. Та могутній розум Гака розв’язав і цю проблему. Він показав на домок Венді й звелів узяти його як скриню. Дітлахів поскидали в домок, четверо здоровенних піратів завдали його на плечі, а решта стала позаду. Горлаючи свою мерзенну пісню, ватага лиходіїв рушила лісом. Не можу навіть вам сказати, чи плакав хтось із полонених, бо те піратське ревище заглушило геть усе. Та перед тим, як маленький домок зник з очей, з його комина, неначе кидаючи виклик Гакові, хоробро вихопилась хмарка диму.

Гак побачив її, і це пішло тільки на шкоду Пітерові. Той димок згасив останню іскринку жалю, яка ще, можливо, жевріла десь на споді душі знавіснілого з люті пірата.

Залишившись сам один у вечірньому присмерку, Гак передусім підійшов навшпиньки до Задавачиного дерева й пересвідчився, що зможе пролізти крізь нього. А тоді сів і надовго замислився, поклавши свого зловісного чорного капелюха поруч себе на траву, щоб легкий вітерець, що повівав з моря, освіжив йому голову. Хоч які лихі та похмурі були капітанові думки, проте його сині очі ясніли, мов дві квітки барвінку. Він пильно дослухався, чи не долине знизу якийсь звук, але там було так само тихо, як і нагорі. Здавалося, підземна оселя теж лишилася пусткою серед безлюдного лісу. І годі було вгадати, чи той хлопчисько спить собі, чи, може, стоїть напоготові біля Задавачиної лазівки з кинджалом у руці.

Дізнатися про це можна було лише в єдиний спосіб — спустившись туди. Гак нечутно скинув з плечей свій чорний плащ і, до крові закусивши губу, поліз у дупло. Він був безстрашний чоловік, а проте мусив-таки на мить спинитися, щоб утерти краплі холодного поту, що спливали з його чола, мов віск з запаленої свічки. А тоді, затамувавши віддих, почав спускатися вниз, у невідомість.

Спустився він без перешкод і завмер біля виходу з дупла, насилу зводячи дух. Очі його помалу звикали до сутіні, що панувала в підземній оселі, і перед ним поступово вимальовувались обриси речей, які були там. Але його жадібний погляд прикипів лиш до одної речі, якої він так прагнув і нарешті досягнув, — до великого ліжка. На ліжку лежав Пітер і міцно спав.

Не маючи й гадки про трагедію, що розігралася нагорі, Пітер, залишившись сам, ще трохи пограв на своїх сопілках, намагаючись довести самому собі, що йому до всього того байдужісінько. Потім згадав про ліки, але вирішив, що пити їх не буде — на зло Венді. А щоб іще дужче дозолити їй, простягся на ліжку поверх ковдри — адже Венді завжди пильнувала, щоб хлоп’ята добре вкривалися, бо хтозна, мовляв, чи не похолодніє перед світанком.

І враз він мало не заплакав; але подумав, як обурилася б Венді, коли б дізналась, що він зараз сміється, і натомість зухвало розсміявся. Отак, сміючись, і заснув.

Іноді, хоча й не дуже часто, Пітерові снилися сни. Вони завжди були набагато болісніші, ніж у решти хлопчаків. Пітер годинами кидався на ліжку, гірко плакав уві сні, але прокинутись не міг. Я гадаю, що ті сни були якось пов’язані з таємницею його життя. В такі ночі Венді звичайно забирала його з ліжка, клала собі на коліна й як уміла заспокоювала, вигадуючи щораз нові пестливі слова. А коли він затихав, обережно вкладала назад до ліжка, поки він не прокинувся й не дізнався про таке приниження його гідності.

Та цього разу Пітер заснув швидко, й нічого йому не снилося. Одна рука його мирно звісилася з ліжка, ногу він підібгав під себе й випнув коліно догори, а уста так і лишилися розтулені в усміху, що відкривав усі його блискучі зубенята-перлинки.

Отакого безпорадного уві сні й застав його Гак. Він мовчки стояв при вході й дивився через кімнату на свого ворога.

Невже в його чорній душі не сяйнуло навіть проблиску жалю? Щось же було-таки в ньому доброго: як я чув, він любив квіти, любив гарну музику та й сам непогано грав на клавікордах. Скажу по щирості: ця мирна картина й справді глибоко зворушила його. І, можливо, оті добрі душевні порухи, які ще жевріли в ньому, таки змусили б його повернутися й піти геть, коли б не одна річ.

Спинило його те, що Пітер навіть уві сні мав такий самий зачіпливий вигляд, як і завжди. Розтулені уста, безтурботно звішена рука, випнуте коліно — усе це, разом узяте, було живим образом непокори та зухвальства, і Гакові очі не могли бачити його спокійно. Серце йому ще дужче запеклося, і якби він раптом вибухнув з люті й розлетівся на дрібні шматочки, то й тоді кожен його шматочок поривався б до сонного Пітера.

Тьмяне світло свічки, що ледь осявало ліжко, не доходило до дупла, і Гак стояв у темряві. А коли спробував ступнути вперед, до кімнати, то наразився на якусь невидиму перешкоду. То були двері Задавачиного дерева. Вони не доходили до верху дупла, і Гак увесь цей час дивився понад ними. Він помацав рукою з того боку дверей, шукаючи засувки, але вона була надто низько, і Гак ніяк не міг її дістати. Це розлютило його ще дужче, а до того ж йому здалося, ніби Пітер глузливо посміхається уві сні. І він заходився чимдуж торгати й штурхати двері, намагаючись зірвати їх з завіс. Невже ж йому й тепер не дістатися до свого ворога?!

Та що це? Розпалений люттю погляд Гака раптом упав на склянку з Пітеровими ліками, що стояла на поличці біля дверей, де він легко міг її дістати. Гак миттю збагнув, що це. таке, і вже знав напевне: тепер Пітера ніщо не врятує!

Щоб не датися живим у руки ворога, він завжди носив при собі ядуче зілля, що його сам зготував, змішавши й переваривши отруту з усіх смертоносних перснів, які будь-коли потрапляли йому до рук. І цілком можливо, що та невідома науці густа жовта рідина мала дужчу смертодійну силу, ніж будь-яка з отрут у світі.

І ось тепер він накрапав п’ять краплин цієї жахливої рідини у Пітерові ліки. Руки його тремтіли — ні, не від сорому, а від радісного збудження. На Пітера в цю мить він не дивився, але зовсім не тому, щоб не піддатись жалю, — просто боявся капнути повз склянку. А тоді зміряв свою жертву довгим зловтішним поглядом і, відвернувшись, на превелику силу, почав протискатися назад крізь дупло. І коли, нарешті, виліз нагору, то скидався на лихого демона, що виткнувся на світ із темної печери. Хвацько насунувши капелюха набакир, він щільно загорнувся в плащ і запнув його спереду мало не до очей, немовби хотів приховати обличчя від нічної темряви, хоч сам був чорніший за непроглядну ніч. Потім, щось тихо бурмочучи сам до себе, нечутно зник між деревами.

Тим часом Пітер усе спав. Свічка біля ліжка обпливла й згасла, і тепер у підземній оселі панував морок. Та Пітер не прокидався. Лише годині о десятій за крокодиловим годинником він зненацька розплющив очі й рвучко звівся на ліжку, сам не знаючи, що його збудило. І враз почув, що хтось легенько стукає в двері його дерева.

Постук був тихий і обережний, але серед цілковитої тиші в ньому вчувалося щось лиховісне. Пітер помацав рукою в темряві й схопив свій кинджал. І аж тоді обізвався.

— Хто там?

Він почекав з хвилину, але відповіді не було. Потім у двері знов постукали.

— Хто ти? Озовися!

Відповіді не було.

Пітера пройняв радісний дрож — він завжди радів, передчуваючи небезпечну пригоду. За два стрибки він опинивсь біля дверей. На відміну від Задавачиних, вони закривали вхід у дупло до самого верху, і він не міг побачити, хто там стоїть. Так само і той не міг побачити його.

— Поки не озовешся, не відчиню! — гукнув Пітер.

Нарешті з-за дверей долинув голос, мелодійний, мов дзвіночок:

— Пусти мене, Пітере.

То була Дзінь. Пітер миттю відчинив двері. Вона влетіла збуджена, обличчя її розшарілося, а платтячко було заляпане грязюкою.

— Що таке, Дзінько?

— Ой, нізащо не вгадаєш! — вигукнула Дзінь. — Даю тобі три спроби.

— Ану зараз же кажи, що сталося! — гримнув на неї Пітер.

І тоді Дзінь одним недоладним реченням, довгим, мов паперова стрічка, що її витягають з рота фокусники, виклала звістку про те, що Венді та хлопчаків полонили пірати.

Серце Пітера тривожно закалатало в грудях. Венді зв’язана, вона на піратському кораблі! І це Венді, яка так любила, щоб усе було добропристойно!

— Я визволю її! — гукнув Пітер, хапаючись до зброї.

Раптом він згадав, що й тепер може зробити щось приємне для Венді. От хоч би випити ліки.

Його рука простяглася до склянки з фатальним зіллям.

— Ні! — зойкнула Дзінь. Вона чула, як Гак, ідучи лісом, уголос зловтішався з своєї підступної витівки.

— Чому ні?

— Там отрута!

— Отрута? Хто б це міг налити туди отруту?

— Гак!

— Не плещи дурниць. Як би то Гак міг потрапити сюди?

На жаль, пояснити цього Дзінь не могла, бо навіть вона не знала таємниці Задавачиного дерева. Та Гакові слова, що їх вона почула, не залишали жодного сумніву: в склянці була отрута.

— До того ж, — провадив далі Пітер, сам вірячи в те, що каже, — я й на мить не склепив очей.

І він узяв склянку. Часу на умовляння не залишалося — треба було діяти. Одним блискавичним порухом Дзінь опинилася між склянкою і Пітеровими устами й миттю випила все до останньої краплі.

— Що це таке, Дзінько? Як ти посміла випити мої ліки?!

Та фея нічого не відповіла. Вона безсило кружляла в повітрі, поволі падаючи додолу.

— Та що з тобою? — закричав Пітер уже перелякано.

— Там була отрута, Пітере, — кволо відказала вона, — і я зараз помру.

— Ой Дзінько, і ти випила її, щоб мене врятувати?

— Так.

— Але чому, Дзінько?

Дзіньчині крильця вже ледве тримали її в повітрі, та вона все-таки долетіла до плеча Пітера й пестливо ущипнула його за підборіддя.

— Дурноверхий йолоп! — тихенько шепнула вона йому на вухо, а тоді останнім зусиллям перелетіла до своєї спочивальні й упала на ліжко.

Пітер у розпачі опустився на коліна й просунув голову в ту крихітну кімнатку. Світло, що йшло від феї, з кожною миттю дедалі тьмяніло. Пітер знав: коли воно зовсім згасне, Дзінь помре. А їй було так приємно бачити Пітерові сльози, що вона поклала йому на щоку свій малесенький пальчик і дивилася, як ті сльозинки одна за одною збігають по ньому.

Вона щось казала, але так тихо, що Пітер спочатку нічого не міг розібрати. Але потім зрозумів. Мовляв, якби вона була певна, що діти вірять у фей, то, може, й не померла б.

Пітер рвучко простяг руки вперед. Хоч навколо нікого не було і стояла темна ніч, він звертався до всіх дітлахів, що в цей час бачили уві сні Небувальщину і, отже, були куди ближче до нього, ніж вам здається. Він звертався й до білих хлопчиків та дівчаток у нічних сорочечках, і до голеньких негренят у колисках, що звисають з дерев.

— Чи вірите ви у фей? — голосно гукнув він.

Дзінь звелася на ліжку, жадібно чекаючи відповіді, що мала вирішити її долю. Спочатку їй здалося, ніби вона чує ствердні вигуки, потім її пойняв сумнів.

— Ти щось чуєш? — запитала вона Пітера.

— Якщо вірите, — знову гукнув Пітер до дітей, — поплескайте в долоні! Не дайте Дзіньці померти!

Більшість дітлахів дружно заплескала.

Деякі — ні.

А кілька малих шибеників засвистіли.

Потім оплески нараз припинилися: мабуть, сполохані матері всі разом кинулися до дитячих кімнат побачити, що там діється. Але Дзінь була вже врятована. Голос її задзвенів гучніше, і ось вона жваво зіскочила з ліжка й запурхала по кімнаті, ще веселіше та зухваліше, ніж перед тим. Їй і на думку не спало подякувати своїм рятівникам, зате вона залюбки вчепилася б у волосся тим, що свистіли.

— А тепер — визволяти Венді! — скомандував Пітер.

Коли він вигулькнув із свого дерева, обвішаний зброєю і готовий до будь-яких небезпек, по заволоченому хмарами небу плив повний місяць. Коли б Пітерова воля, він зажадав би темнішої ночі. Тоді він міг би летіти низько над землею, щоб усе бачити й нічого не проминути. Та при такому ясному світлі про це годі було й думати: його тінь, ковзаючи по верховіттю дерев, сполохала б лісове птаство, і невсипущий ворог зараз же дізнався б, що він у дорозі.

Отже, лишалося тільки одне: повзти плазом, як це робили червоношкірі. На щастя, Пітер добре опанував їхню науку. Але куди повзти? Де певність, що пірати потягли його товаришів на свій корабель?.. Проти ночі випав невеликий сніг і припорошив усі сліди. Скрізь панувала незворушна тиша, неначе все живе й досі не отямилося з жаху після недавньої кривавої січі. Колись Пітер розповів дітлахам про деякі хитрощі лісових жителів, що їх сам навчився від Тигрової Лілеї і Дзінь-Брязь, тож тепер сподівався, що вони не забули про них у скрутну хвилину. Задавака, приміром, якби випала змога, позалишав би підпалини на деревах. Чубчик кидав би на дорогу позад себе шишки, а Венді упустила б десь у найпримітнішому місці свій носовичок. Але щоб побачити ці знаки, треба було дочекатися ранку, а чекати Пітер не міг.

Ось поруч нього проповз уже знайомий нам крокодил, і знову все затихло: ніде ані звуку, ані поруху. Та Пітер знав, що смерть чатує десь поблизу — чи то причаїлася на найближчому дереві, чи то скрадається за ним назирці.

І він промовив уголос свою страшну клятву:

— Тепер уже або Гак, або я!

Він рушив уперед, то плазуючи, наче вуж, то підводячись і перебігаючи освітлені місяцем галявини. Палець однієї руки він притулив до губ, а другою стискав кинджал. У душі його вирувала радість.