Розділ дванадцятий. Дітлахів полонено

Пірати напали мов грім з ясного неба. Отже, безсовісний Гак напевне вдався до якихось підступів, бо інакше жодному білому годі застукати червоношкірих зненацька.

За неписаними законами війни в лісових хащах червоношкірі завжди мають нападати перші. З притаманною їм хитрістю вони звичайно роблять це перед світанком, бо добре знають, що о цій порі бойовий дух білих геть пригасає. А білі ще звечора отаборяються за високим частоколом десь на узгірку, попід яким неодмінно має текти струмок: адже всім відомо, що без води будь-який табір приречений на загибель. Там вони й очікують нападу. Недосвідчені новачки неспокійно тупцяють по сухому галуззю, стискаючи в руках пістолі, зате бувалі в бувальцях вояки спокійнісінько сплять собі аж до останньої досвітньої години. Тим часом розвідники червоношкірих упродовж цілої довгої чорної ночі, мов змії, плазують у темних хащах довкола табору, та так, що ніде ані шелесне. Густі чагарі змикаються за ними так тихо, наче то й не люди повзуть, а кроти під землею. Лише вряди-годи серед цього безгоміння розлягається покрик койота — то котрийсь із червоношкірих подає умовний сигнал своїм невидимим товаришам. Вони й собі озиваються тим-таки звуком, і дехто з них робить це куди краще, ніж самі койоти.

Так минають пронизливо-холодні нічні години, сповнені довгого чекання, майже нестерпного для блідолицих новачків. Та досвідченим воїнам усі оті моторошні звуки й ще моторошніша тиша анітрохи не вадять, а навпаки — вказують на те, що до світанку ще далеко й можна спати спокійно.

Капітан Гак добре знав, що саме такий віддавна заведений звичай, отож, порушуючи його, аж ніяк не міг виправдати себе невіданням.

Що ж до хоробрих малмалів, то вони цілком звірилися на Гакову чесність, і все, що вони робили того вечора, різниться від його підступних дій, як небо від землі. Справді-бо, вони не припустилися жодної похибки, що могла б кинути тінь на добру славу їхнього племені.

Завдяки своїй дивовижній чуткості, що водночас і захоплює, і вкидає в розпач цивілізованих людей, червоношкірі виявили на острові піратів, як тільки під ногою першого, що ступив на берег, хруснула суха галузка. І зараз же по тому залунали покрики койотів. Хоробрі розвідники в мокасинах, назутих задом наперед, потайки обнишпорили кожну п’ядь землі між тим місцем на березі, де Гак висадив свою команду, і підземною оселею. Вони знайшли там лиш один узгірок над струмком. Отже, Гак не мав іншого вибору: він мусив отаборитися на тому узвишші й перечекати там ніч.

Отак досконально все розваживши, червоношкірі позагорталися в свої укривала й незворушно, як і личило справжнім мужчинам, стали на варту над підземною оселею, чекаючи, коли настане година сіяти смерть серед блідолицих ворогів.

Вони сиділи, не склепляючи очей, і мріяли про те, як на світанку випустять душу з ненависного Гака, і там-таки й напав на них зненацька той зрадливий лиходій. Згодом поодинокі вцілілі розвідники оповідали, що він і не спинився біля узгірка, на якому мав отаборитись, хоча не міг не бачити його в надвечірніх сутінках. Йому, як видно, й на думку не спадало чекати, доки на нього нападуть. Він навіть не став дожидати досвітку, а йшов навпростець з єдиним наміром: напасти негайно.

Що могли вдіяти приголомшені розвідники? Вони ж бо звикли воювати в зовсім інший спосіб! Отож вони безпорадно плентали слідом за піратами й раз по раз відчайдушно кричали койотами, виказуючи себе ворогові й тим прирікаючи на неминучу загибель.

Разом з відважною Тигровою Лілеєю несло варту з десяток її най- добірніших воїнів. Вони перші й побачили віроломних напасників, що раптом вигулькнули з хащів і посунули на них. Вони ще мали час наготуватись до бою і дати ворогові гідну відсіч — досить було швидко підхопитися на ноги. Але це суперечило б прадавнім звичаям червоношкірих. Племінні закони забороняють доблесному воїнові виказувати подив перед лицем білих. Отож, хоч яку страшну небезпеку являла собою несподівана поява піратів, хоробрі малмали ще довгу хвилю не зрушали з місця, і на їхніх обличчях не зворухнувся жоден м’яз. Вони поводилися так, наче вороги прийшли на їхнє запрошення. І лише після того, мужньо віддавши данину звичаєві, похопилися до зброї, і повітря розітнули їхні бойові погуки. Та було вже запізно.

Мені бракує слів, щоб змалювати ту криваву січу. В ній загинув майже весь цвіт малмальського воїнства. Та не всі полягли невідомщені. За Худим Вовком пішов на той світ Олф Мейсон, що ніколи вже не турбуватиме мореплавців у Вест-Індських морях. Разом з ним наклали головами і Проноза Джо, і Прудкий Терлі, і Хорт Фогерті.

Терлі необачно підвернувся під томагавк грізному Ягуарові, який потім пробився крізь кільце піратів разом з Тигровою Лілеєю та жалюгідними рештками червоношкірого війська.

Які ж почуття посідали капітана Гака в годину його тріумфу? О, як хотіли б дізнатися про це його вірні пси, що важко відсапувались і витирали кров з кинджалів! Вони стояли оддалік, де він не міг дістати їх своїм гачком, і крадькома позирали на цього великого звитяжця. Він мав би душі не чути з радості, але на його обличчі цього не відбивалося: воно було, як завжди, похмуре й непроникне. Отак він і стояв сам-один, відсторонившись від своїх поплічників і тілом, і душею.

Для Гака нічний бій ще не завершився. Він-бо вийшов полювати не на червоношкірих. То були всього-на-всього бджоли, яких треба викурити з дупла, щоб дістатися до меду. Йому потрібен був Пітер Пен, і Венді, і вся їхня ватага, але передусім — Пітер Пен.

Пітер був зовсім маленький хлопчик, тож навіть дивно: звідки б ото в Гака така ненависть до нього? Щоправда, колись він одрубав Гакові руку й кинув її на поживу крокодилові, і потім той крокодил по п’ятах переслідував Гака, важачи на його життя.

Та навіть і цим навряд чи можна виправдати таку непримиренну й люту жадобу помсти. Просто було в Пітері щось таке, що вкидало піратського капітана в нестримний шал. Не хоробрість, і не врода, і не…

А втім, не будемо гратися в хованки — адже я добре знаю, що воно таке, отож доведеться сказати й вам: то була Пітерова самовпевненість.

Саме вона дратувала до нестями капітана Гака, так що аж починав сіпатись його залізний пазур, а ночами він схоплювався з ліжка, неначе його покусали блощиці. Поки був живий Пітер, злощасний капітан почував себе, мов той лев у клітці, в яку залетів горобець.

І ось тепер він розмірковував над тим, як пробратися до підземної оселі: чи то корчувати дерева, чи то пропихати в дупла своїх псів. Він озирнув піратів доскіпливим оком, вибираючи серед них найхудіших. Ті злякано скулилися, бо добре знали: капітан не спиниться й перед тим, щоб пропихати їх крізь дупла жердинами.

А що ж тим часом роблять дітлахи? Востаннє ми бачили їх, коли знадвору долинув брязкіт зброї і всі вони немов закам’яніли, порозтулявши роти й благально простягши руки до Пітера. А тепер вони саме стуляють роти й опускають руки.

Звуки колотнечі нагорі змовкли майже так само раптово, як і розляглися, відлетіли, мов шалений буревій. Але всі вони знали, що той буревій визначив їхню долю.

От тільки хто ж переміг?

Пірати, що попритуляли вуха до дупел і сторожко наслухали, почули це запитання, що було на устах у всіх хлопчаків. На жаль, почули вони й Пітерову відповідь.

— Якщо перемогли червоношкірі, — сказав він, — вони битимуть у тамтам. Такий у них сигнал перемоги.

Аж виявляється, боцман Чмир знайшов тамтам червоношкірих і оце тепер сидів на ньому.

— Е, тамтама вам ніколи більше не буде, — пробурмотів він, але так, звісно, щоб ніхто не почув, бо наказано було додержувати цілковитої тиші.

Та, на його превеликий подив, Гак зробив йому знак ударити в .тамтам.

А коли до тугодумного Чмиря нарешті дійшла вся диявольська підступність цього заміру, він пройнявся ще більшою шанобою до свого капітана.

Чмир двічі протарабанив у тамтам і став радісно прислухатися.

— Тамтам! — почули злодіяки Пітерів вигук. — Індіанці перемогли!

Бідолашні хлопчаки весело закричали «ура!»— на неабияку втіху чорним лиходіям нагорі, — й відразу почали знову прощатися з Пітером. Це здивувало піратів, та вони враз забули про все, цілком поглинуті радісним чеканням: адже їхні вороги от-от мали повилазити з дупел. Вони підморгували один одному й потирали руки. Гак швидко й без жодного слова звелів піратам стати по одному біля кожного дерева, а решті вишикуватись у ряд за два кроки один від одного.