Розділ дев’ятий. Птаха-небувалиця

Пітер ще чув, як русалки одна за одною розпливлись по своїх підводних покоях. А от як зачинялися за ними двері, йому з такої віддалі вже годі було б почути, якби не маленькі дзвіночки, що висять на всіх дверях у коралових печерах русалок і дзвеленчать щоразу, коли хтось відчиняє чи зачиняє двері, — так само, як і в найкращих домах у нас. Оте тихе дзеленчання й долинуло до Пітера.

Тим часом вода дедалі піднімалась і вже сягнула його ніг. Чекаючи, поки хвилі поглинуть його, Пітер задивився на єдину річ, що видніла на темній поверхні затоки. Йому здалося, що то клапоть паперу, — можливо, шмат повітряного змія, — і він знічев’я подумав: цікаво, чи скоро хвилі винесуть його на берег?

Аж раптом він з подивом помітив, що той клапоть не просто гойдається на хвилях, а, судячи з усього, кудись кермує, бореться з припливом і часом навіть перемагає. І Пітер, що завжди ставав на бік слабшого, за кожним разом мимоволі плескав у долоні: так хоробро змагався з хвилями той клапоть паперу!

Та насправді то був ніякий не папір, а птаха-небувалиця, яка чимдуж силкувалася допливти до Пітера на своєму гнізді. Відколи гніздо впало у воду, вона навчилася гребти крилами і оце тепер саме в такий спосіб скеровувала своє чудернацьке суденце до скелі.

Коли Пітер, зрештою, упізнав її, то побачив, що вона геть знесиліла. А небувалиця пливла рятувати його, віддати йому своє гніздо, хоч там лежали її яєчка. Як на мене, дивна вона істота: нехай навіть часом Пітер був добрий до неї, але ж не раз траплялося, що й кривдив.

Та, мабуть, вона, так само як місіс Дарлінг і всі інші, просто не могла встояти перед його перлистими молочними зубенятами.

Небувалиця гукнула Пітера й сказала, чого припливла, а він тут- таки запитав, що їй треба. Атож, вони не зрозуміли одне одного. То тільки в чарівних казках люди можуть вільно розмовляти з птахами. Я, звісно, й сам хотів би, щоб це була казка і щоб Пітер зрозумів не- бувалицю й відповів їй доладно. Та я над усе ціную правду, отож і розповідаю лише те, що було. А насправді вони не тільки не зрозуміли одне одного, але й почали сваритися.

— Я хо-чу, щоб ти за-ліз у мо-є гніз-до! — гукала птаха, вимовляючи кожне слово якомога повільніше та виразніше. — Ти міг би ді-ста-ти-ся в ньо-му до бе-ре-га. Я так сто-ми-лась, що не мо-жу під-плив-ти ближ-че. Спро-буй ти сам!

— Про що ти там крячеш? — озвався Пітер. — Чом не пливеш собі за водою, як завжди?

— Я хо-чу, щоб ти… — відказала птаха й повторила все спочатку.

Тоді й Пітер спробував гукати до неї так само по складах:

— Про що ти там кря-чеш?.. — і так далі.

Небувалиця розсердилась — ці птахи взагалі надзвичайно дражливі.

— Дурноголовий малий упертюх! — крикнула вона. — Чом ти не робиш, як тобі кажуть?!

Пітер здогадався, що птаха лає його, тож і собі гукнув навмання:

— Сама ти дурна!

І тут, хоч як це дивно, обоє гримнули в один голос:

— Ану цить!

— Ану цить!

Та все ж таки птаха хотіла будь-що врятувати Пітера. Останнім відчайдушним зусиллям вона підштовхнула гніздо до скелі, а сама знялася в повітря, покинувши в гнізді яєчка.

Аж тепер Пітер збагнув, чого вона хоче. Він ухопився за гніздо і вдячно помахав рукою птасі, що кружляла над ним. Та кружляла вона не тому, що чекала подяки, і навіть не задля того, щоб простежити, як Пітер залізе в гніздо, — їй треба було побачити, що він зробить з яєчками.

То були два чималі білі яєчка. Пітер узяв їх в руки й замислився. Небувалиця затулила очі крилами, щоб не бачити, як він кине яєчка у воду. Та все-таки не могла стриматись і нишком підглядала крізь пір’я.

Не пригадую, чи казав я вам, що на Скелі провинних стримів кілок, якого багато років тому забили там пірати, щоб позначити місце, де закопано скарб. Загублені хлопчаки давно вже відшукали ті блискітливі поклади і, коли їм хотілося попустувати, жменями кидали чайкам золоті моїдори, діаманти, перла й коштовні прикраси. Птахи жадібно кидались на них, мов на поживу, а тоді сердито летіли геть, зрозумівши, що їх просто пошито в дурні. Так от, той кілок і досі стримів на скелі, і Джентльмен Старкі, коли був там, почепив на ньому свій головний убір — непромокальний брезентовий капелюх-зюйдвестку з широкими крисами, — та так і забув його. І ось тепер Пітер узяв той капелюх, поклав у нього яєчка й пустив на воду. Капелюх чудово поплив по хвилях.

Небувалиця з самого початку збагнула, чого хоче Пітер, і радісно закричала, щоб показати своє захоплення. Хоч як прикро про це казати, але він і собі хвалькувато кукурікнув.

А тоді заліз у гніздо, встромив замість щогли кілка й напнув на ньому, як вітрило, свою сорочку.

Тим часом небувалиця спустилася на капелюх і знову сіла на свої яєчка. Весело попрощавшись, вони попливли в різні боки.

Коли Пітер дістався берега, він, певна річ, залишив гніздо в такому місці, де небувалиця легко змогла б знайти його. Але вона так уподобала капелюх, що не схотіла повертатись у своє гніздо. Так воно й гойдалося на хвилях порожнє, аж поки геть розвалилось. А Старкі не раз виходив на берег і скрушно дивився, як небувалиця сидить у його капелюсі.

Та ми з нею більше не зустрінемось, отож скажу вам тільки, що відтоді всі небувалиці будують собі гнізда у вигляді такого капелюха й випускають своїх пташенят гуляти на його широкі криси.

Ото було радощів, коли Пітер нарешті повернувся в підземну оселю! Венді теж тільки-но добулась додому, бо повітряний змій таки чимало покружляв, поки виніс її на берег. Усі наввипередки розповідали про свої пригоди. Та чи не найбільшою пригодою було те, що вони на кілька годин опізнились до ліжка. Хлоп’ята так розгулялися, що й тепер не хотіли спати і вдавалися до всіляких хитрощів, аби тільки не вкладатись. Навіть вимагали, щоб Венді перев’язувала їм уявні рани. Та Венді, хоча й раділа, що всі вони знову вдома, цілі та здорові, проте, дізнавшись, котра година, вжахнулася.

— Ану зараз мені спати! — звеліла вона таким голосом, що годі було не послухатись.

Зате вранці Венді була напрочуд лагідна з хлоп’ятами й перев’язала всіх, хто хотів. І вони цілий день гралися в нову гру: ходили обмотані бинтами, накульгуючи або ж тримаючи руку на черезплічнику.