Огненне коло

Повість

Ніхто більшої любові не має
над ту, як хто власне життя
покладе за друзів своїх.

НОВИЙ ЗАПОВІТ, Євангелія
від св. Іоанна, г. 15, 13.

«Хлопці ж бо то хлопці,
як соколи»

З стрілецької пісні.

I

Снилось, що землю їв на вулиці рідного міста… Вирізав тієї землі дві плиті з стіл завширшки й з чверть завтовшки… Потім побачив, що це не просто земля, а торф, з чорними й білими шарами, на смак як вафля пісна, ні, трохи смачніше. А потім ніс ті брили під пахвою. Згодом вони обернулися в оберемок лепехи, що гостро пахла троєцькими святами й сагою луговою… На вулиці дерева якісь височенні та волохаті, чорно-зеленого кольору, темні такі та рясні, широколисті, — осики й дуби. А листя на них немов повирізуване з бляхи, тяжке, нерухоме. А один дуб має листя дубове в перемішку з осиковим… Від дерев тих могутніх і страшних подихає древністю, апокаліптичністю, тишою грозовою. Вони стоять, мліючи, немов перед очікуваними громами другого пришестя… Замість хат і парканів, руїни. А на руїнах тих вже хтось будується наново… Життя пробивається крізь жах, жорству і попіл, бентежне й вже злякане…

Потім все якось змінилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсім інший. Все ніби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, мліють і тріскають, опалені вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажою й димом затемнює сонце й воно виглядає крізь опалову мряку жовто-гарячим покатьолом… Стовбури дерев розщеплені гарматними набоями та авіабомбами… Двір з розбитою білокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою й «потом»… Хата з забитими віконницями. Під хатою при стіні стоїть стіл, а на столі лежить юна-юна жінка, убита… Вона щойно убита, ще кров не засохла на розбитих скронях і на опуклих оголених грудях, виступає з сосків і стікає помалу-помалу великими масними краплями. До тих грудей прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами грудину й ніби спить… теж забризкане кров’ю. Обоє як живі, ніби сплять, — смерть була безсила спотворити зовсім божеську красу цієї земної Мадонни й цього дитяти… Люди ходять навшпиньки. Невідомо чого бояться — чи смерти на столі, чи смерти, що десь літає вгорі в опаловому небі… Придивився й раптом упізнав — це ж Ата! І — з малим дитям! Чому з малим дитям?!.

Ридаючи, йшов десь пустирищами, ніс свій божевільний розпач руїнами, щоб ніхто не бачив… Раптом удар через піврозбитий паркан чимсь по голові — це ударив хтось рідний і страшно закляв знайомим голосом, — очі засліпила кров, багато калиново-червоної, пінистої крові на одежі, на руках, якими затуляв місце удару… Голос кляв, віддаляючись, чийсь рідний голос… В серці піднялася буря не то пекучого гніву, не то пекучих сліз, тяжких сліз відчаю і розгубленості, і гіркого жалю, і образи, — хотів раптом закричати щось навздогін тому голосові, щось несамовите, щось з самої глибини розчавленого серця… І проснувся.

З опритомнінням погас рух, умер відчай і вмерла думка. Лежав обважнілий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява, мов би смола, — така чорна й така їдуча. Темрява рухлива, неначе та розтоплена смола тече, гойдається, сходить випарами… Задушливий сморід диму й піроксиліну заливає все — уривки снів, безголосий крик, порухи душі, все, — йде гарячою хвилею, палить обличчя, чадить… Здається щось десь горить. Десь близько. Але байдуже. Нехай. Обезволіле тіло, розбите утомою й болем, палене пекельним вогнем з-середини, зовсім не реагує на мляву думку про те, що десь щось горить. Нехай горить. Нехай. Нехай увесь світ горить. Так йому й треба. На мізок настирливо навалюється непереможній тягар утоми, все той самий тягар утоми й тупого запаморочення, йому не можно протистояти і душа, утікаючи від того тягару, знову поринає в сон, утікає в якийсь інший світ — в маячіння.

Сон приходить, муркочучи, лагідний, рідний, ніжний, сон як визволення. Чад і сморід, утома і біль лишаються самі по собі, а душа сама по собі. Тепер її охопило інше почуття — хвилююче почуття радости, відроджене десь з глибин, нікому не висловлюване, але таке що колись було. Воно було. Почуття радости, що витискає сльози зворушення. Лише те почуття тепер приправлене гіркотою й іронією…

От вони машерують. А навколо — квіти… квіти… квіти.,.

Сонячний Львів. Величезні юрбища. Люди на бальконах і в вікнах будинків. Рідні й нерідні, близькі й далекі, але все свої, — друзі, товариші, матері, батьки, сестри… Безліч їх! А вони — військо, щойно нарекрутоване, юне, сповнене надій, сповнене жадоби подвигу в ім’я любови, що розпирає груди, жадоби небувалого подвигу за їх, за всіх отих, що обсипають квітами, мерехтять до них сльозами радости, обсипають благословеннями.. Квіти… квіти… квіти… Веремія квітів. Квіти летять з усіх боків і падають, падають, як весняний дощ перетканий веселкою. А разом з ними — теж немов квіти — дівочі усміхнені обличчя, пломеніючі очі, очі, очі — безліч їх, вони товпляться обабіч… І, збільшуючи мерехкотняву водоспаду квітів, мають, немов би пелюстки, руки — безліч піднесених рук, мають привітно… А крізь той дощ квітів, крізь ту мерехкотняву рук машерують вони. Це вони машерують вулицями гордого, древнього й славного українського міста, що до болю, до крику прагне знову волі й блеску… Воно про те снило у всі тяжкі години плачу й горя всенароднього, протягом десятиліть, століть, з давен-давен, і тепер, в час масових шибениць, мордів і розстрілів, в час найбільшого відчаю… І ось неначе вдарив десь сонячний промінь і позолотив надією темні мури журби й жалоби… І це тому стільки урочистостей, стільки мерехтіння очей, стільки наівного шалу. Це тому мешканці цього древнього, змученого міста закидають їх квітами. Квітами надій, квітами воскреслих сподівань, квітами віри у чудо…

Це не сон. Це — спогад.

Їхня дивізія машерує вулицями Львова. Майбутня дивізія, майбутній пострах ворога, майбутній носій немеркнучої слави, зародок великих героїчних армій… А покищо дивізія буйної молодости. Вишикувана по-військовому, молодість пружньо відбиває крок.

Це все молодь, зелена-зеленісінька, цвіт землі галицької й негалицької, цвіт землі української… Між тією молоддю є зовсім майже діти і в них тремтять уста від хвилювання… А на них сиплеться дощ пелюстків, немов материне благословення, що отут десь стоїть заплакана, згорьована, осамітнена, але виряджає дітей на великий подвиг…

І трепеще серце від зворушення.

Це його Батьківщина! Її тепло він відчуває всім своїм єством, назустріч тому теплові він випинає свої молодечі груди пружньо і юно…

Вони виходять на головну площу. В сонячнім сяйві вдаряє оркестра… Барабан так гагахнув, що в вухах луснули перетинки й задзвеніли…

Проклятий барабан!.. Сон не добіг того місця, як то на трибуні стояв, приймаючи параду, «губернатор» Вехтер, полковник Бізанц, а біля них низенький панок в окулярах, в поштивій позі — не перед нарадою, ні, а перед «губернатором» Вехтером, — і такі ж поштиві перед тим Вехтером ще деякі панки, стовпи міста Львова й усієї землі славного Данила князя Галицького…

Скинувся від шаленого струсу. Схопився й сів. Проклятий барабан!..

То не барабан. З гори сиплеться щось на голову, а повітря ще двигтить і рухається у всі боки від вибуху, що тіль-тіль стався. Несе вогнем і чадом. В темряві десь з диму пробивається полум’я, як пелюстки казкової, вогненної квітки папороті… Земля гойдається, як чардак корабля… Це ж його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем.

Зорієнтувавшись нарешті, як тільки міг швидко звівся. Поранена голова (ще вчора, а може й хто-зна коли вже поранена) розсідається від болю й гарячки. Де ж товариші? Тут же були товариші! Товариші нещастя! Вони тут перепочивали разом, цілою групою в цій покинутій, в цій єдиній уцілілій на цілу околицю хаті. В українській хаті, в єдиній, мабуть, уцілілій на увесь світ українській хаті! Де ж всі?

Порожнеча. Дим. Задуха.

Його покинули.

Бач, його скинули з рахунку. Мабуть уважали, що він доходить вже, і залишили конати на соломі. Це думка відзначила автоматично, але не було жалю. Який же тут може бути жаль! І до кого жаль? І що значить жаль? Вони не були якоюсь споєною частиною чи групою, чи відділом, і навіть не були близькими товаришами, — вони були випадково зігнатою гураганом купкою листу, обірваного з ріжних дерев. Листу поторощеного, пошматованого, пожмаканого, виваляного в болоті, в бруді, в крові. Гураган дмухнув і лист покотився далі, погнав несамовито, хто куди потрапив, наосліп. А він зачепився, але й його от подув гурагану зриває знову, віддирає від землі, щоб котити далі, такого ж поторощеного й пожмаканого, зшарпаного.

З темряви, з буро сивої димової імли по чувся стогін, а чи хрип.

О, хтось є!

— Галло!..

Мовчанка. Заточуючись, ступнув туди. Думав, що то далеко, але зразу ж тицьнувся в уламок стіни, в купу брухту. А біля того брухту лежить ще один такий як і він. Власне, рештки такого… При відсвітах не так тієї вогненної квітки папороті, як невідомо чого, побачив людину, перебиту навпіл, — половина з головою лежить перед ним, половина трохи далі. Голова пускає ротом криваві, чорні бульби й дивиться вгору викоченими білками очей… Це видно так чітко-чітко.

По обличчю тріпотить немов павутиння, тріпотить, завмираючи, корч, то життя утікає швиденько, вириваючись з пошматованих решток… Це ж звідси було чути стогін і хрип. Це ж він зідхнув в останнє.

В рештках людини Петро впізнав юнака, що його товариші принесли були разом на руках в цю хату, бо він був тяжко поранений в живіт, і поклали отут на долівці. Смерть удруге знайшла його тут…

Петро дивився на рештки товариша, одягненого, так як і він, в блакитну одежу, і поволі до нього прокрадався страх — він дивувався, чого це йому так добре видно обличчя й всі деталі цих решток. Так ніби хтось зумисне освітив їх йому якимось таємничим, потойбічним світлом, щоб він бачив, щоб він роздивився й запам’ятав усе до дрібниць та й щоб знав, яка доля, яка перспектива чекає й його. Це ж є й його доля! І це грізне попередження. Тільки ж навіщо йому зайві попередження! Скільки можно? Було їх багато і тепер вже вони нідочого при його повнім презирстві до смерти. А обличчя застигло, павутинка життя, тонка і тремтлива, злетіла геть, щезла…

Постояв хвилинку над застиглим обличчям. Потім опустився на коліна, закрив мертві очі, відсунув пасемко русявого чуба з юнакового чола і — нагнувся низько-низько та й поцілував те пасемко… Він зробив це машинально. Ніби з рідним братом прощався, — йому здалося, що оце їх тільки двоє лишилося в усьому світі й вже один з них мертвий… Поцілувавши, некваплячись звівся… Обличчя заворушилося — по ньому пішли світляні бліки. Петро підвів голову вгору й зрозумів нарешті, що то за містика й звідки вона:

стеля й цілий ріг хати винесені геть недавнім вибухом і там, в чорному небі стоїть сліпуче «паникадило» — гроно освітлювальних ракет на парашуті. «Паникадило» помаленьку пливе й обертається, зношене рухом повітря. Десь гуготить земля й стоїть море клекоту…

Петро постояв ще якусь мить над товаришем. Потім поправив ганчір’я на своїй голові, намотане й зашкарубле, вернувся на місце, знайшов свого панцерфавста й «МПі», подумав… Хотів панцерфавста лишити, але в мізку гостро зринув мотив, чому саме він взяв його — до «МПі» забракло набоїв, лишилося всього з пів-«магазина», тоді він прихватив панцерфавста, бо збирався дорого продавати своє життя. Він не з тих, шо йдуть назустріч загибелі з голими руками, пасивні й безборонні. Він з тих, що їх надія гріє й живить аж до останньої іскри, тому він не збирався складати зброї, не збирався здаватися живцем. І він не міг здатися живцем, скласти зброю — до таких, як він, ворог не має милосердя. Він теж не має милосердя до ворога. Все в порядку.

Подумавши хвилинку, звалив панцерфавста на плече й ступнув у проломину стіни. Похитуючись, вийшов з диму й чаду в дику, громохку ніч.