В’язанчик
В’ЯЗАНЧИК У ДИТЯЧОМУ САДКУ
Василинка — новенька. А новенькі в перші дні завжди плачуть за мамами. Якщо і не плачуть, то нудьгують обов’язково.
Але промайне кілька днів — і новеньким вже не хочеться йти із дитячого садка додому. Але з Василинкою було складніше.
Минув цілий тиждень, а на віях у дівчинки все ще виблискують слізки.
«Треба познайомити її з В’язанчиком». — подумав Іванко.
В’язанчик охоче погодився познайомитись з дівчинкою.
— Я дуже не люблю сліз, — сказав В’язанчик Василинці. — Ти все плачеш і плачеш. Сльози — це вода, і дивись, намокнуть мої постолики. Ти хочеш, щоб вони намокли?
— Ні, не хочу, — зітхнула і з цікавістю глянула на В’язанчикові постолики. — Які в тебе гарні постолики! — Василинка втерла слізки. — Але мені все одно сумно.
— Тоді давай сумувати разом, — запропонував В’язанчик і так похнюпив голівку, що крисаня мало не з’їхала йому на очі.
— Але ж тобі не хочеться до мами, — мовила Василинка.
— Як це не хочеться?—аж підскочив В’язанчик. — Та я, хочеш знати, не маю мами. І мені ще більше хочеться до мами, ніж тобі, і до дідуся Карп’юка хочеться. Майстер Карп’юк — дідусь Іванка. Він живе за Ворохтою, на високій горі. Часто їздити в гості дідусеві нелегко. Восени, коли не було ще снігу на горах, дідусь приїжджав до міста і подарував мене Іванкові. Ти сумуєш за мамою, а я — за дідусем.
— Тоді будемо чекати на мою маму.
— Чекати до вечора дуже довго. Хочеш, я тобі буду за маму?
— Ти? — недовірливо перепитала Василинка. — Але ти не зможеш зав’язати мені стрічку, не зашнуруєш черевички і ґудзики не застебнеш…
— Виходить, ти просто не вмієш одягатись. А я думав…
— Не треба так думати. Я… Я… — Але дівчинка нічого не могла сказати, і рясні сльозинки як горох котились по личку, по рожевому платтячку.
— Ти тільки не плач, Василинко, я навчу тебе й одягатися, й на сопілці грати.
Василинка всміхнулася.
В’язанчик дістав з кишені сопілку і заграв для Василинки веселу пісеньку.
ПО СУНИЦІ
В дитячому садочку усі раділи:
— До лісу! До лісу по суниці!
— Ми йдемо до лісу!
З дітьми, окрім виховательки Ганни Петрівни, пішов і В’язанчик.
Хитрим суницям ніяк не хотілось бути в кошиках. Вони танули на губах. Лише у В’язаичика кошик швидко наповнювався ягідками. Він залюбки збирав суниці для Василинки. Тепер у Василинчиному кошику було найбільше ягідок.
— Ходімо допоможемо тепер Іванкові! — запропонував В’язанчик.
— Ходім! — всміхнулась Василинка.
І вони пішли. Та раптом у долині В’язанчик помітив пересохле русло потічка.
І тоді Василинка покликала всіх-всіх у цю долину.
— А чи не допомогти нам потічкові? — спитав у малят В’язанчик.
— Поможемо! Поможемо! — охоче погодились всі діти.
Швидко вони відшукали великий камінь, який скотився з гори і закрив собою джерельце. Камінь холодно дивився на дітей своїм лупастим оком.
— Давайте його підважимо — і вода тоді вільно побіжить у долину, — запропонував В’язанчик.
Так і зробили. Гайна Петрівна, малята і В’язанчик дружно підважили камінь, і. потічок задзюркотів, задзвенів, розливаючи довкола радісну, дзвінку музику.
ПОСТРІЛ У ЛІСІ
Поверталися до дитячого садка.
Раптом почувся тріск сухих гілочок, шелест трави і перед малятами з’явилась сім’я оленів — тато-олень Рогач, мама-олениця і тонконогий оленець.
Олені з цікавістю дивились на малят, а діти на оленів.
Враз оленець підійшов до В’язанчика, постукав по втоптаній стежці копитцем, нагнувся, шепнув щось В’язанчикові на вушко — і обоє відійшли вбік.
Тим часом діти частували оленя й оленицю суничками — кожен набирав у жменьку ягід і клав їх на листки, щоб потім олені могли собі їсти, бо помітили, які вони соромливі.
А В’язанчик був з оленцем, який запропонував йому погуляти. «Я трохи покатаюся і повернусь до дітей», — подумав собі В’язанчик.
Оленець присів, щоб малому було зручно сісти верхи. І вони помчали швидше вітру через ліс.
Дерева своїми гілками не зачіпали В’язанчика. Боялися, щоб він не загубив ненароком крисаню. Така вона була гарна. А потім відпочивали на барвистому духмяному килимку галяви.
Раптом щось як бабахне! Оленець завмер.
— Ой, це ж браконьєр! — злякано затремтів оленець і міцно притулився до В’язанчика… — В’язанчику, я боюсь…
І справді, з-за дерев показався чоловік у високих гумових чоботях, з рушницею.
— Це бійся. Сиди тут, — наказав оленцеві, а сам миттю виліз на ліщину, і поки браконьєр діставав набої та цілився, В’язанчик стрибнув на рушницю, на саму мушку. Браконьєр розгубився. Рушниця випала з рук і так бабахнула! Тут з’явився звідкись орел-беркут і почав бити дзьобом, пазурами і крилами лихого браконьєра.
В’язанчик закричав:
— Люди? Ловіть браконьєра!
Але поруч людей не було. Браконьєр цього не знав і втікав щосили.
Оленець теж побіг лісом до своєї матері.
А орел-беркут змахнув крилами, оглянувся, ненароком зачепив кігтиком В’язанчика і поніс високо-високо над деревами.
— Нічого собі мандрівочка, — набурмосився В’язанчик. — Верхи кататись на оленцеві значно краще. А тут несуть тебе невідомо куди й не питають, хочу я цього чи ні…
Глянув В’язанчик униз і побачив, що його оленець розказував щось своїй мамі.
— Я тут? Я тут! — вигукнув В’язанчик, але оленець його не почув.
Тим часом беркут прилетів до високої скелі, сів на камінь, а В’язанчик відчув, що він котиться униз.
БУРЯ
В’язанчик успішно приземлився у м’який зелений мох. Роздивився довкола. Все було таким незнайомим, до того ж у лісі вже снувалися сутінки.
— Треба відпочити трохи, — сказав сам до себе. — А потім іти.
В’язанчик постелив собі сіна, вкрився листочком. Оченята злипалися так, наче хто взяв і намазав їх вишневим клеєм.
Отак він спав цілий вечір і цілу ніч.
Знайшов його серед моху ранок. Він торкнувся сонячним промінцем до щічки, полоскотав — В’язанчик і прокинувся. Прибрався, причепурився, поснідав смачним нектаром, який ласкаво запропонували йому квіти, та й пішов шукати своїх друзів.
Скільки йшов — невідомо. Можливо, три години, можливо, п’ять. Навкруги дуже потемніло, так ніби серед білого дня на ліси впала ніч.
Зашелестіло, зашуміло, загуло.
— Ходімо сховаємось. Буря буде, — каже хтось грубим, але добрим, лагідним голосом.
— Ти хто? — питається В’язанчик.
— Ведмідь Бурмило. А ти хто?
— В’язанчик.
Ведмідь посадив В’язанчика на м’яку теплу лапу і вніс до печери. Тільки сховались, чують — зірвався вітер і заходився сваритися з лісами, потім почав ламати і корчувати дерева, котити важке каміння. В’язанчик уткнувся в теплий кожух Бурмила і зітхав.
— Ти тільки не бійся. Тут нам буде не страшно.
— Чуєш, як там шумить, реве, гупає, стогне, тріщить?
— А нам з тобою затишно і сухо, — посміхнувся ведмідь. — Удвох веселіше і не страшно. Якби не ти — я б теж боявся.
Десь зовсім поруч так гримнуло, що здригнулася вся земля, і в цей час блискавка звалила високу й струнку смереку. Своїм верховіттям вона сягнула печери, де ховалися Бурмило і В’язанчик.
ГРОМОВИЙ ВОГОНЬ
В’язанчик помітив у хвої смереки червоного чоловіка, що весело танцював на поваленому дереві.
— Що ти робиш? — спитав В’язанчик.
— А хіба не бачиш? Палю смереку. А від смереки займеться увесь ліс. Я дуже люблю все палити.
— А як тебе звати? — спитав В’язанчик.
— Я — Громовий Вогонь. А ти хто?
— В’язанчик.
— А ти боїшся води?
— Ні. Чого б я мав боятися води?
— Ох, ця вода. Я так не люблю води. Всю мою роботу вона зводить нанівець. Через ту воду нічого підпалити не можу, — бідкався Громовий Вогонь.
В’язанчик розмовляв з Громовим Вогнем, а сам непомітно набирав у долоньки дощової води і лив на смереку. Ноги в цього давно промокли, зате Громовому Вогневі захотілося раптом спати.
Громовий Вогонь позіхнув, засичав і заснув.
— От і добре, — В’язанчик посміхнувся. — В лісі не буде пожежі.
Хотів про це розказати ведмедеві, але Бурмила в печері вже не було.
В’язанчик виліз на пеньок, вмостився зручненько на сонці ще й постолики сушити поставив.
З ГРОМІВКОЮ ДО ДІДУСЯ
Сонечко швидко висушило В’язанчика, висохли й постолики, стало сухо й у лісі.
Сидить собі В’язанчик та й думає, що йому тепер робити. Коли чує — голоси недалечко. То йшли лісоруби. Вони обстежували повалені вітром дерева. Не пропадати ж добру марно.
В’язанчик узувся і хотів іти до лісорубів, щоб сказати про громівку-смереку.
Але лісоруби і самі її помітили.
— Громівка! — підтвердив інший. — Треба сказати про неї майстрові Василеві Карп’юку. Золоті руки він має. І заговорить, заспіває у нього ця смерека на всі наші Карпати.
Лісоруби постояли трохи і пішли в глиб лісу.
В’язанчик вирішив лишитися тут, коло громівки.
«А що, коли прийдуть інші лісоруби і не помітять, що це громівка?— подумав В’язанчик. — А що, коли трактором потягнуть десь її для новобудови? Треба шукати Бурмила».
А Бурмило в цей час на зрубі ласував малиною і скоса спостерігав за В’язанчиком. Він вже хотів піти до В’язанчика, бо й для нього малини стиглої назбирав, та боявся лісорубів.
А тепер В’язанчика він знайшов коло громівки.
— Що робиш, В’язанчику?
— Міркую.
— І про що ти міркуєш?
— З цієї смереки-громівки може вийти така трембіта, що всі гори спів її почують.
— Всі гори? — недовірливо перепитав Бурмило.
Перевалюючись, вій підійшов до смереки, пильно оглянув дерево.
— Але для того, щоб вона заспівала, — вів далі В’язанчик, — її треба віднести до мого дідуся Карп’юка. Ось тут навіть лісоруби казали, що у діда Василя золоті руки.
— Ну, коли так, то я покличу своїх братів і віднесемо цю громівку до твого дідуся. Дорогу до нього ми знаємо, — сказав ведмідь.
— Донесемо! Донесемо! І я допоможу нести! — радісно вигукнув В’язанчик.
Бурмило тоді виліз на найвище дерево, що було на цій горі, й заревів:
— Брати мої! Де ви є? Біжіть до мене сюди!
Не встиг Бурмило й з дерева злізти, як четверо ведмедів прибігли сюди. А за хвилину-другу понесли смереку через притихлий ліс.
В’язанчик йшов позаду й ніс вершечок смереки. І здавалось йому, що саме цей смерековий вершечок найважчий і якщо він ненароком упустить, то дерево привалить усіх ведмедів і тоді не донести їм громівки нізащо.
Аж увечері дісталися вони до оселі Василя Карп’юка.
Смереку поклали на подвір’ї. Ведмеді по черзі подали В’язанчику лапи, попрощались і пішли собі додому.
В’язанчик схвильовано постукав до дідусевої хати, але його стукоту не почув дідусь, і він вигукнув:
— Дідусю, відчиніть!
ЗУСТРІЧ
В’язанчик тулився до дідусевої щоки, гладив сиві вуса і розповідав про все-все, аж поки не здолав його міцний сон.
Вранці прокинувся В’язанчик, а в нього нові-новісінькі постолята, ще кращі, ніж були.
— В’язанчику, що будемо робити? — всміхнувсь дідусь у вуса. — Спершу візьмемось за трембіту чи напишемо листа Іванкові, щоб не хвилювавсь за тебе?
— Напишемо листа, бо я сам за Іванка хвилююсь.
В’язанчик приніс папір і ручку. Але оскільки писати він ще не вмів, листа довелось писати дідусеві. В’язанчик сидів коло нього і казав, що писати.
Довгий-довгий лист вийшов.
Такий, як В’язанчикова мандрівка.
І писали дідусь з В’язанчиком, аби Іванко приїжджав у гори, бо мають вони смереку-громівку, будуть робити трембіту з неї.
Іванко не забарився. Сів на поїзд і поїхав до діда. А від станції — на високу гору, де живе дід Василь.
На гору він ішов аж півдня. Втомився, але то нічого.
ТРЕМБІТА
В’язанчик, Іванко і дідусь Василь обтесали смереку, добулися до серединки, яка називається серцевиною, розкололи цю серцевину надвоє. Видовбали, вишкребли все зайве дерево. А тоді склали два жолоби докупи, обвили березовою корою, так ніби бинтом, щоб ця довга труба не розпалася. Ще й мундштук зробив дідусь, щоб трембіта співала й говорила.
— Ану, В’язанчику, спробуй підняти! — усміхнувся дідусь.
— Де вже мені підняти, коли вона така довга?! Ми он вп’ятьох з ведмедями ледве донесли… — зітхнув В’язанчик і несміливо підійшов до громівки, яка тепер вже мала нове, гарне ім’я — трембіта.
— Я тобі допоможу, — сказав Іванко.
Але В’язанчик сам взяв у руки трембіту і підняв її над собою, така вона була легенька.
— Дідусю, а трембіта і справді заграє? — перепитав недовірливо В’язанчик.
Дідусь узяв трембіту, підніс її до уст.
— Справді, В’язанчику. — Він дмухнув усередину, і в дереві назавжди поселилась пісня.
«Ту-ру-ру-ру», — почули її голос усі гори. Музику слухали ліси, ріки, полонина, звірі, птахи, дерева і трави. І на голос трембіти сходилися люди, зліталися вітри.
«Ту-ру-ру-ру-ру-ру», — говорила і не могла наговоритись трембіта. Так багато хотіла вона розказати землі, небу, сонцю, яке стояло над подвір’ям дідуся Василя Карп’юка, що мав онука Іванка і ще одного внука — В’язанчика, який скоро сам навчився грати і його називали В’язанчиком-трембітарем.
