Всі клопоти світу

Оповідання

Найпотужніші на Землі підприємства були об’єднані навколо Мультивака… Мультивак — велетенський комп’ю­тер — за п’ятдесят років розрісся так, що його численні від­галуження заполонили Вашінгтон, округа Колумбія, аж до передмість і простягли свої щупальця до кожного міста і міс­течка на земній кулі.

Армія державних службовців постійно вводила в нього інформацію, а інша армія співвідносила та розшифровувала видані ним результати. Корпус інженерів робив обходи його внутрішніх приміщень, а шахти і заводи надсаджувалися, підтримуючи резервний запас частин завжди комплектним, завжди відкаліброваним, завжди бездоганним з будь-якого погляду.

Мультивак керував земною економікою, допомагав земній науці, однак найважливіше було те, що він був банком усіх відомих фактів про кожного окремого мешканця Землі.

І частиною щоденних обов’язків Мультивака було переби­рати у своїх нутрощах чотири мільярди комплектів фактів про кожну окрему людську істоту і екстраполювати ці факти ще на один день. Кожен відділок Служби Запобігання на Землі отримував дані за сферами своєї юрисдикції, а підсум­кова інформація у формі велетенського переліку подавалася в Центральне Бюро Запобігання у Вашингтоні.

Бернард Галлімен відбував четвертий тиждень свого річ­ного терміну на посаді Голови Центрального Бюро Запобі­гання і вже сприймав ранкові рапорти досить звично, не від­чуваючи перед ними страху. Як правило, це був стос паперу завтовшки дюймів з шість. Тепер Галлімен уже знав, що від нього не вимагалося все перечитувати. (Жодна людина не змогла б). Але цікаво було туди просто зазирнути.

То був звичайний список з прогнозами злочинів: усіляких шахрайств, крадіжок, бешкетів, убивств, підпалів.

Він пошукав один специфічний розділ і, виявивши його, був прикро вражений, а далі відчув ще більшу прикрість, бо там було два записи. Не один, а два. Два вмисних убивства. Йому ще не доводилося бачити в один день два за весь час головування.

Він ткнув пальцем у клавішу внутрішнього відеозв’язку і чекав, доки на екрані з’явилося незворушне обличчя коорди­натора.

— Алі, — сказав Галлімен, — сьогодні у нас два умисних. Що там надзвичайного?

— Нічого, сер.— Смагляве обличчя з пронизливими чор­ними очима ніби занепокоїлося.— Обидві справи досить низької ймовірності.

— Знаю, — урвав Галлімен, — я зауважив, що жодна ймо­вірність не перевищує 15 відсотків. Але все одно, Мультивак повинен дбати про свою репутацію. Він, по суті, вимів зло­чинність, а публіка судить про це за реєстром умисних убивств, що як злочини, звісна річ, найбільше на видноті.

— Так, сер.— Алі Отмен кивнув.— Я це добре усвідом­люю.

— Сподіваюся, ви також усвідомлюєте, що я не бажаю мати жодного вбивства за час мого терміну. Якщо прослизне будь-який інший злочин, то я можу допустити виправдання, але якщо проскочить убивство, то злуплю з вас шкуру. Зро­зуміло?

— Так, сер. Повний аналіз двох потенційних убивств уже у відповідних окружних відділках. Потенційні злочинці та жертви під наглядом. Я ще раз перевірив імовірність учинен­ня злочину — вона падає.

— Чудово, — сказав Галлімен і вимкнув зв’язок.

Він знову взявся за перелік із ніяковим почуттям, що по­водився надто пихато. Одначе, з чиновниками із штатного персоналу слід триматися твердо, так, щоб вони не уявляли собі, ніби можуть тут верховодити всіма, в тім числі й Голо­вою. А надто той Отмен, який працював з Мультиваком ще тоді, коли вони обидва були значно молодшими, саме через це й тримається так зарозуміло, що аж до нестями довести може.

Для Галлімена питання злочинності було політичним шансом усього життя. Досі жоден Голова не відбув свого терміну без убивства, вчиненого десь колись на Землі. У по­переднього Голови під кінець їх було вісім, на три більше (більше, фактично), ніж у його попередника.

А от Галлімен збирався не мати жодного. Він заповзявся бути першим, за чиє головування не станеться жодного вбивства, ніде на Землі. А після цього — сприятлива репута­ція, що дозволить йому…

Решту рапорту він лише перегорнув. Прикинув на око, що туди внесено принаймні дві тисячі передбачуваних випадків побоїв жінок. Безперечно, не всі вдасться відвернути. Відсот­ків тридцять, мабуть, станеться. Але ймовірність мала тен­денцію до звуження, а кількість випадків падала навіть нижче.

Лупцювання жінок Мультивак додав до свого переліку завбачуваних злочинів років із п’ять тому, і пересічний чоло­вік ще не призвичаївся до думки, що коли він має намір від­духопелити свою половину, то це стане відомо наперед. Ко­ли ж потенційного злочинця засудить усе суспільство, то жінка попервах ходитиме з синцями рідше, а потім, зреш­тою, позбудеться їх взагалі.

До переліку входив також деякий відсоток лупцювань чоловіків — Галлімен це зауважив.

Алі Отмен вимкнув зв’язок і дивився на екран, з якого зникла товстопика, лисувата вже голова Галлімега. Потім перевів погляд на свого асистента Рейфа Лімі и сказав:

— Що ми робимо?

— Ет, не питайте. Він, бач, занепокоєний якимись там нікчемним убивством, нехай двома.

— Жахливий ризик брати цю справу на себе. Але якщо ми доповімо йому, то його вхопить грець. Ці виборні політи­ки бережуть свою шкуру, отже, він зобов’язаний плутатися під ногами і заважати.

— Все лихо, одначе, в тому, що станеться, коли ми схиби­мо? Ну, майже тобі кінець світу, розумієте?

— Якщо ми схибимо, то кому який клопіт, що з нами ста­неться? Ми просто увіллємося в загальну катастрофу.— По­тім Отмен додав трохи бадьоріше: — Та чорт з ним, імовір­ність лише 12,3 відсотка. З будь-чим іншим, крім убивства, ми даємо ймовірності трошки зрости, перш ніж взагалі за щось братися. Є ще шанси для стихійних запобігань.

— На них я не покладався б, — сухо зауважив Лімі.

— А я й не збираюся. Я просто посилаюся на факти. За цієї ймовірності, однак, я пропоную на якийсь час обмежи­тися простим наглядом. Ніхто не планує такого злочину сам-один — мають бути спільники.

— Мультивак жодного не назвав.

— Знаю. Проте…— він замовк у нерішучості.

І вони заглибилися у деталі злочину, не внесеного у пере­даний Галлімену рапорт, злочину, на який ніколи не відва­жувалися за всю історію Мультивака, і розмірковували, що ж робити?

 

Бей Меннерс вважав себе найщасливішим шістнадцяти­річним хлопнем у Балтіморі. Таку думку, мабуть, можна бу­ло взяти під сумнів. Але, безперечно, він був одним з найщасливіших і одним з найзбудженіших.

Він принаймні належав до жменьки допущених на ста­діонні галереї гостей під час приведення до присяги вісімна­дцятирічних. Якраз мав складати присягу його старший брат, і тому батьки подали прохання про квитки для гляда­чів, а також дозволили подати прохання Бонові. А коли Мультивак вибрав щасливців з усіх заявників, то виявилося, що тільки Бенові дістався квиток.

Через два роки Бен сам складатиме присягу, але подиви­тися тепер на свого дорослого брата Майкла були не менш утішно.

Батьки одягнули Бена (або ж, у всякому разі, наглядали за одяганням) з усією дбайливістю, бо ж він представлятиме сім’ю, і послали його з численними наказами для Майкла, який поїхав з дому на кілька днів раніше для попередніх фізичних та неврологічних іспитів.

Стадіон був на околицях міста. Бена, якого розпирало від власної значущості, провели на його місце. Тепер під ним видніли численні ряди з сотень і сотень вісімнадцятирічних (хлопці з правого, а дівчата з лівого боку), всі з другого району Балтімора. У різні пори року такі самі торжества від­бувались у всьому світі, але це ж Балтімор, що не кажіть. Там унизу (десь там) був Майк, рідний Бенів брат.

Бен перебігав поглядом по маківках голів, гадаючи, що якось зможе впізнати брата. Звісно, що не зміг, але потім пе­ред усім загалом на поміст вийшов якийсь чоловік, і Бен перестав придивлятися, почав слухати.

— Добрий день усім, хто сьогодні відбуде церемоніал по­свячення! Добрий день, гості! — почав чоловік.— Мене зва­ти Рендольф Т. Гок. Цього року я відповідальний за церемо­ніали у Балтіморі. Посвячувані вже кілька разів зустрічалися зі мною під час фізичної та неврологічної частини теперіш­нього посвячення. Нашу місію загалом уже виконано, проте найважливіше — ще попереду. Сам посвячуваний, його осо­бистість, повинні ввійти в обсяг пам’яті Мультивака.

Щороку перед вступом у зрілість молодим потрібні деякі пояснення. Дотепер, — він звертався безпосередньо до мо­лоді, й у бік галереї його очі більше не дивилися, — ви ще не були особистостями в очах Мультивака, а лише там, де вас як таких переважно вирізняли ваші батьки або ж уряд.

Дотепер, коли надходила пора щорічного подання інфор­мації, ваші батьки заповнювали за вас необхідні дані. А те­пер настав час вам самим цей обов’язок перебрати на себе. Це велика честь, велика відповідальність. Ваші батьки пові­домляли нам про вашу освіту, про хвороби, про звички та чимало інших речей. А тепер ви повинні повідомляти нам набагато більше: ваші найпотаємніші думки, ваші найприхованіші вчинки.

Це важко попервах, страшно навіть, але конче потрібно. Після ваших повідомлень Мультивак у своїй пам’яті матиме на всіх вас повний аналіз. Він розумітиме ваші і чинки й відрухи.

Таким чином Мультивак захищатиме вас. Якщо вам загрожуватиме нещасний випадок, він знатиме про це. Якщо хтось матиме щодо вас лихі наміри — він знатиме. Якщо ж вам спаде лихе на думку, він і це знатиме, вас завчасно зупинять, і не буде потреби вас карати.

Озброєний знаннями про вас усіх, Мультивак зможе допо­магати Землі регулювати економіку і закони в ім’я загально­го добробуту. Якщо у вас виникнуть особисті проблеми, ви можете звернутися з ними до Мулыивака. Знаючи про вас усе, Мультивак матиме змогу допомогти вам.

Відтепер вам потрібно буде заповнювати багато формуля­рів. Уважно міркуйте і відповідайте на всі запитання якнайсумлінніше. Хай вас не стримує сором’язливість чи обереж­ність! Ніхто ніколи не дізнається про ваші відповіді, крім Мультивака, хіба ідо з’явиться доконечна потреба вивчити ваші відповіді для вашою захисту. Навіть тоді їх знатимуть лише спеціально уповноважені урядовці.

Може статися так. ще вам заманеться в той чи інший спо­сіб трошки підправити істину. Не робіть цього. Ми все одно довідаємося. Всі ваші зведені докупи відповіді утворюють модель. Якщо деякі відповіді нещирі, то вони випадатимуть з моделі, і Мультивак одразу їх виявить. Якщо всі ваші від­повіді нещирі, то це виллється у спотворену модель, яку Мультивак розпізнає. Отже, ви повинні казати правду…

Нарешті було по всьому, якщо не брати до уваги заповнен­ня формулярів, церемонії та промови з цієї нагоди. Увечері Бен, зводячись навшпиньки, нарешті побачив Майкла, який усе ще був у формі для «нараду дорослих». Вони радісно привітали один одного.

Брати разом підвечеряли, сіли в експрес і поїхали додому, окрилені й піднесені величчю пережитого дня.

Не диво, що вони не були готові до сюрпризу, що чекав на них удома. їм аж мову відібрало, коли якийсь молодик із хо­лодним обличчям зупинив їх перед рідним порогом; коли їх не пускали в дім, доки не перевірили документів; коли вони застали у вітальні своїх розгублених батьків із трагічним ви­разом на обличчях.

Джозеф Меннерс, набагато старіший на вигляд, аніж уранці, подивився глибоко запалими, розгубленими очима на своїх синів (один усе ще з формою новоспеченого дорослого, перекинутою через руку) і сказав:

— Я начебто під домашнім арештом.

 

Бернард Галлімен не міг прочитати та й не читав усього рапорту. Він читав лише підсумки, а вони були вельми втішні.

Здається, виросло ціле покоління, призвичаєне до думки, що Мультивак може передбачити задуми тяжких злочинів. Усім стало відомо, що агент Служби Запобігання з’явиться на сцену ще перш, ніж буде можливо вчинити злочин. Усі зрозуміли, що вчинення злочину тягне за собою неминуче покарання. Поступово всі впевнилися, що ніхто ніяким спо­собом не перехитрить Мультивака.

І ось наслідок: кожен придушував у собі в зародку думку про злочин. А коли зникли навіть думки й коли потужність Мультивака зросла, то до щоранкових передбачень вже можна було долучити дрібніші злочини, і поширюваність цих злочинів також звужувалася.

Тож Галлімен загадав провести аналіз (за допомогою, звичайно, Мультивака) можливостей Мультивака щодо про­гнозування захворювань. Незабаром можна буде звертати увагу лікарів на окремих пацієнтів, готових наступного року захворіти на діабет, зазнати нападу сухот чи стати жертвами ракових пухлин.

Дрібка завбачливості…

І відповідь надійшла позитивна!

А опісля принесли перелік можливих злочинів на день, і не було жодного умисного вбивства.

Галлімен у щонайліпшому настрої переговорив по внут­рішньому зв’язку з Алі Отменом.

— Отмене, як там показники злочинів у щоденному спис­ку пересічно за минулий тиждень проти першого тижня мого головування?

Понизилися, виявляється, на 8 відсотків, і Галлімен був на сьомому небі від щастя. Не його, звичайно, рук справа, але звідки про це знатимуть виборці? Він благословив свою фор­туну, що привела його сюди у слушний час, в зоряну годину Мультивака, коли хвороби також можна буде віддати під опіку його всеосяжних охоронних знань.

Галліменові це буде на руку.

 

Отмен знизав плечима.

— Так-так, він щасливий.

— Коли проколюємо бульку? — запитав Лімі.— Нагляд за Меннерсом лише підвищив ступінь імовірності, а домаш­ній арешт дав іще одне підвищення.

— Чи ж я не знаю? — роздратовано кинув Отмен.— Зна­ти б ще причину!

— Може, як ви казали, спільники? Коли Меннерс вскочив у халепу, то іншим залишається або одразу завдати удару, або загинути.

— Якраз навпаки. Коли ми прихопили одного, то решта розсіється задля безпеки і зникне. Крім того, чому Мультивак не назвав спільників?

— Ну гаразд, повідомляємо Галліменові?

— Ні, ще ні. Ймовірність поки що лише 17,3 відсотка. Почекаймо на трошки вищу.

 

Елізабет Меннерс сказала молодшому синові:

— Бене, йди до себе в кімнату.

— Що сталося, мам? — запитав Бен, чий голос зривався через такий дивний фінал такого славного дня.

— Будь ласка!

Він нехотя подався геть, пройшов крізь двері на сходи, гучно тупаючи, піднявся догори і тихенько повернувся Вниз.

А Майк Меннерс, старший син, новоспечений дорос­лий і надія сім’ї, запитав голосом і тоном, схожими на братові:

— Що сталося?

— Присягаю небом, синку, — відповідав Джо Меннерс, — що не знаю. Я нічого не зробив.

— Так, звичайно, ти нічого не зробив, — Майк із подивом глянув на свого щупленького і лагідного тата.— Напевно, вони тут тому, що ти маєш намір щось зробити.

— Та ні, не маю.

— Як може він, — сердито втрутилася в розмову місіс Меннерс, — намірятися зробити щось варте… варте всього цього? — вона повела рукою довкола, натякаючи на поліційну облогу будинку.— Пам’ятаю, коли я була ще дівчинкою, батько моєї подруги працював у банку, й ось одного разу йому дзвонять по телефону, щоб він дав грошам спокій. Він так і зробив. Ішлося про п’ятдесят тисяч доларів. Він їх не взяв. Лише збирався взяти. Тоді такі речі не сприймалися так спокійно, як тепер, — історія випливла. Ось чому я знаю про неї.

Підкреслюю, — провадила вона, повільно потираючи пухкі долоні, — йшлося про п’ятдесят тисяч доларів. П’ятдесят — тисяч — доларів! А все ж йому зателефонували, та й годі, — одна-однісінька телефонна розмова. Що б такого міг замис­лювати твій тато, що прийшов добрий десяток агентів і ото­чено будинок?

— Я не маю на думці жодного злочинного наміру, — за­явив Джо Меннерс, у чиїх очах застиг біль.— Жоднісінького. Присягаюсь!

Майк, сповнений мудрості свіжоспеченого дорослого, до­питувався далі:

— Може, щось підсвідоме, тату? Якась образа на інспек­тора?

— Щоб я аж готував на нього замах? Дурниці!

— А вони, тату, не кажуть, у чім річ?

— Ні, не кажуть, — знову втрутилася мама.— Ми вже пи­тали. Я заявила, що сама вже їхня поява безчестить нас у громаді. Вони мали бодай сказати нам, про що йдеться, щоб ми могли якось виправдатися, пояснити.

— А вони не хочуть?

— Ні та й ні.

Майк стояв, широко розставивши ноги, руки глибоко в ки­шенях.

— Оце-то так, мам! — стривожився він.— Мультивак не робить помилок.

Його тато безсило вдарив кулаком по бильцю канапи.

— Кажу вам, і гадки не маю про злочин.

Двері без стуку відчинилися, і рішучим, твердим кроком зайшов службовець у мундирі. Обличчя його було сама не­проникність і офіційність.

— Ви Джозеф Меннерс? — запитав він.

— Так, — Джо Меннерс підвівся.— То шо вам від мене потрібно?

— Джозефе Меннерс, за наказом уряду я беру вас під арешт, — він рвучко вихопив посвідчення офіцера Служби Запобігання.— Мушу просити вас піти зі мною.

— За шо? Що я зробив?

— Я не уповноважений вступати в дискусії.

— Але мене не вільно заарештовувати просто за злочин­ний намір, навіть якби я справді мав його. Для арешту по­трібно, щоб я щось скоїв. А так ви не маєте на нього права. Це протизаконно.

— Ви повинні йти зі мною.— Офіцер був глухий до логіки.

Місіс Меннерс зойкнула і впала на канапу з істеричним риданням. Джозеф Меннерс не наважився порушити весь вік утовкмачуваний у нього кодекс і чинити офіцерові актив­ний опір, але принаймні він упирався, змушуючи офіцера Служби Запобігання вдатися до фізичної сили.

Коли його тягли, Меннерс вигукував:

— Та скажіть же, що це за напасть така! Просто скажіть мені! Щоб я хоч знав… Це вбивство? Гадають, що я замислив замах?

Двері за ним зачинилися, а Майк Меннерс, збліднувши і раптом відчувши, як з нього враз злетіла вся його дорослість, подивився спочатку на двері, а потім на заплакану матір.

Зате Бен Меннерс за дверима відчув себе цілком дорослим; він міцно стис губи і подумав, що твердо знає що робити; він міцно стис губи і додумав, що твердо знає що робити.

Якщо Мультивак відібрав, то Мультивак так само може й віддати. Адже не далі як сьогодні Бен був на урочистій цере­монії. Він чув, як Рендольф Гок розповідав про Мультивак та про все, що Мультивакові до снаги. Він може керувати урядом, може й підтримати і вирятувати з біди просту лю­дину, досить тій звернутися по допомогу.

Будь-хто може попросити допомоги у Мультивака, а отже, й Бен. Ні мати, ні Майк тепер не зупинять його, у нього є дещиця грошей, рештки від суми, виданої йому на сьогод­нішній великий вихід. Якщо згодом виявлять, що його не­має, і сполошаться, то вже нічого їм не вдіяти. Тепер,, у цю хвилину, його найперша думка була про батька.

Бен вибіг через чорний хід, офіцер на дверях лишень ки­нув погляд на його папери і пропустив.

 

Гарольд Квімбі керував відділом скарг Балтиморської підстанції Мультивака. Він вважав себе працівником най­важливішої серед інших галузей урядової служби. Якоюсь мірою він, мабуть, і мав рацію, а ті, з ким він заглиблювався в це питання, мали б бути хіба що камінними, щоб не визна­ти слушність його доказів.

З одного боку, казав Квімбі, Мультивак за суттю своєю — порушник усамітнення. За минулі п’ятдесят років людству слід було б збагнути, що його думки та поривання не є таєм­ницею, що в нього вже немає внутрішнього прихистку, де можна з чимось сховатися. З другого боку, людству належа­ло б щось мати натомість.

Звичайно, людство здобуло благоденство, мир та безпеку, але все це з царини абстрактних понять. Кожному чолові­кові й кожній жінці хочеться мати щось особисте, як винаго­роду за відмову від усамітнення, і кожен одержував ту вина­городу. До послуг кожного була станція Мультивака з кон­турами, куди кожний міг вільно ввести свої власні проблеми і запитання, ввести безконтрольно й безперешкодно і звідки міг за кілька хвилин отримати відповідь.

В будь-який момент п’ять мільйонів окремих контурів — з квадрильйонів, а то й більше, у системі Мультивака — були до послуг програми запитання-відповідь. Відповіді могли бу­ти не завжди однозначними, але вони були найкращими з наявних, і кожен, хто запитував, знав, що відповідь є най­кращою з наявних, і покладався на неї. Ось що цінува­лося.

І от занепокоєний шістнадцятирічний підліток повільно рухається в черзі чоловіків і жінок (кожен з черги світиться різноманітним поєднанням надії з побоюванням, неспокоєм і навіть стражданням — надія завжди переважає в міру про­сування особи все ближче і ближче до Мультивака).

Не підіймаючи очей, Квімбі узяв заповнений формуляр і сказав:

— Кабіна 5-Б.

— А як ставити запитання, сер? — запитав Бен.

Квімбі трохи здивовано звів погляд. Як правило, підлітки не вдаються до послуг Служби.

— Ти раніше колись, — лагідно запитав Квімбі, — робив це, синку?

— Ні, сер.

Квімбі показав на макет на своєму столі.

— Користуєшся ось цим. Бачиш, як воно працює? Як друкарська машинка. Не пробуй нічого ні писати, ні друку­вати від руки. Просто користуйся машинкою. А тепер іди в кабіну 5-Б, і якщо потребуватимеш допомоги, просто натис­ни червону кнопку, і хтось підійде. Тим проходом, синку, по праву руку.

Він стежив, як хлопець ішов проходом, аж поки не зник з очей, і посміхався. Ще ніколи нікого не проганяли від Муль­тивака. Звичайно, завжди був певний відсоток непотребу: люди ставили запитання приватного характеру про своїх су­сідів або цікавилися сороміцькими подробицями з життя знаменитих осіб; юнаки з коледжів намагалися підсікти сво­їх професорів або ж вважали дуже дотепним загнати Мультивака на слизьке парадоксом Рассела про множину всіх множин і т. ін.

Всьому цьому Мультивак міг дати раду. Допомоги він не потребував.

Тим часом усі запитання й відповіді надходили в пам’ять і складали ще один пункт у досьє на кожного без винятку. На­віть найнезначніші й найнедоречніші запитання, оскільки в них відбивалася особистість запитувача, ставали в пригоді людству, допомагаючи Мультиваку знати про людство.

Квімбі переніс свою увагу на жінку, черга якої наді­йшла, — середнього віку, виснажену й кощаву, з виразом стурбованості в очах.

 

Алі Огмен міряв кроками свій кабінет уздовж, розпачли­во гупаючи підборами об килим.

— Імовірність усе ще зростає. Вже 29,4 відсотка. Хай йому біс! Джозеф Меннерс у нас під арештом, а вона все зростає, — з Отмена лив піт.

Лімі відірвався від телефона.

— Досі ніякого зізнання. Психічний Зонд не виявив ні­яких ознак злочинного наміру. Він, напевно, каже правду.

— Що ж тоді — Мультивак збожеволів? — запитав От­мен.

Ожив ще один апарат. Отмен, радий якійсь переміні, шви­денько вийшов на відповідь. На екрані з’явилося обличчя офіцера Служби Запобігання.

— Сер, — почав він, — чи будуть нові вказівки щодо сім’ї Меннерсів? Чи можна їм входити і виходити, як раніше?

— Що означає раніше?

— Перший наказ стосувався домашнього арешту Джозе­фа Меннерса. Про решту сім’ї не згадувалося, сер.

— Гаразд, до надходження подальших вказівок поширте наказ на решту сім’ї.

— Сер, тут якраз заковика. Мати і старший син дома­гаються інформації про молодшого сина. Молодший син зник, а вони торочать, що його заарештували, хочуть піти в штаб, щоб усе з’ясувати.

Отмен нахмурився і запитав майже пошепки:

— Молодший син? Скільки йому?

— Шістнадцять, сер, — відповів офіцер.

— Шістнадцять, і він зник. Не знаєте, куди?

— Йому дозволили вийти, сер. Не випускати не було на­казу.

— Почекайте на лінії. Нікуди не йдіть.— Отмен поставив канал на затримку, потім обіруч учепився в своє чорне як смола волосся і пронизливо закричав: — Йолоп! Йолоп! Йолоп!

— Що за чорт? — стривожено скинувся Лімі.

— У нього шістнадцятирічний син, — витиснув із себе Отмен.— Шістнадцятирічний підліток, внесений у Мульти­вак не самостійно, а лише як частина батькового досьє.— Отмен поглядом пропікав Лімі.— Чи ж то не відомо всім, що до вісімнадцяти неповнолітній вносить відомості у Мульти­вак не сам, що це робить за нього батько? Чи ж я сам того не знав? Або ви?

— Гадаєте, Мультивак мав на увазі не Джо Меннерса? — запитав Лімі.

— Мультивак мав на увазі його молодшого сина, а хло­пець уже зник. З оточеного потрійним кордоном будинку він спокійнісінько йде собі з відомою вам метою.

Він метнувся до телефону, на другому кінці якого все ще чекав офіцер Служби Запобігання. Хвилинної паузи виста­чило Отменові, щоб опанувати себе і прибрати холодного та впевненого виразу. (Він ніколи не дозволяв собі істерії на очах в офіцера, хоч як добре це проганяло злість).

— Офіцере, — сказав він, — виявити місцеперебування зниклого молодшого сина. При потребі залучити до розшу­ку всіх, хто є у вашому розпорядженні. Я передам належні накази. Будь-що знайдіть хлопця.

— Слухаю, сер.

Зв’язок урвався.

— Прикиньте ще раз імовірність, Лімі, — попросив От­мен.

Через п’ять хвилин Лімі доповів:

— Зменшилася до 19,6 відсотка. Зменшилася.

Отмен зітхнув з полегшенням.

— Нарешті ми напали на слід.

 

Бен Меннерс сидів у кабіні 5-Б і повільно вибивав паль­цем: «Мене звати Бенджамен Меннерс, номер МБ-71833412. Мого батька Джозефа Меннерса заарештували, проте ми не знаємо, який він задумав злочин. Чи є спосіб допомогти йо­му?»

Він сидів і чекав. Нехай йому тільки шістнадцять, але цьо­го віку було досить, щоб знати, що десь ті слова закружляли в найскладнішій із структур, які будь-холи задумувала люди­на, що мільярди фактів змішуються і шикуються в одне ціле, а з цього цілого Мультивак вилучить найкращий спосіб до­помогти.

Машина клацнула, і з’явилася картка. На ній була відпо­відь Довга відповідь. Починалася вона так: «Негайно поїха­ти експресом у Вашингтон, округа Колумбія. Вийти на зу­пинці Коннектикут-Авеню. Знайти спеціальний вхід із ви­віскою «Мультивак» і з охоронником. Скажеш охоронникові, що ти спеціальний кур’єр до доктора Трамбула, і тобі дозво­лять зайти.

Пройти коридором аж до малих дверей з написом «Внут­рішня зона». Зайти і сказати людині всередині: «Пакет до­кторові Трамбулу». Тоді дозволять пройти. Йди до…»

І далі в такому ж дусі. Бен не знайшов безпосереднього зв’язку зі своїм запитанням, але він цілком покладався на Мультивака. Хлопець вибіг і подався до зупинки експреса на Вашингтон.

Слід Бена Меннерса привів офіцера Служби Запобігання на Балтиморську підстанцію через годину після Бенового від’їзду. Гарольда Квімбі приголомшила кількість високих чинів, які вхопилися за нього, як за рятівну соломинку в по­шуках шістнадцятилітнього підлітка.

— Так, хлопець, — сказав він, — але я не знаю, куди він подався, зробивши свої справи. Я не міг знати, що хтось його шукає. Ми приймаємо всіх відвідувачів. Так, я можу викли­кати запис запитання і відповіді.

Вони проглянули запис і негайно передали його через телезв’язок в Центральний штаб.

Отмен прочитав запис, закотив очі і зомлів. Майже одразу його привели до тями.

— Накажіть схопити хлопця, — заледве проказав він Лі­мі.— І нехай для мене зроблять копію відповіді Мультивака. Далі вже нікуди, нема ради. Мушу йти до Галлімена.

 

Ніколи раніше Бернард Галлімен не бачив Алі Отмена та­ким стривоженим — від несамовитого погляду координато­ра у нього мороз пішов поза спиною.

— Щ-що ви маєте на увазі, Отмене? — заїкаючись, вимо­вив він.— Що ви маєте на увазі, кажучи, що це г-гірше за вбивство?

— Набагато гірше, ніж просто вбивство.

Галлімен зблід як стіна.

— Ви маєте на увазі замах на урядового службовця? (В голові його майнуло, що він сам…)

Отмен кивнув головою.

— Не службовця. Урядову особу.

Генерального Секретаря? — запитав Галлімен пере­ляканим шепотом.

— Вище. Набагато вище. Маємо справу з замахом на Мультивак!

— Щ-о-о!

— Вперше в історії Мультивака комп’ютер повідомив, що він сам у небезпеці.

— Чому одразу не поставили мене до відома?

— Нечуваний випадок, сер, — викручувався Отмен, — і ми мусили розслідувати справу перш, ніж насмілилися викласти її в офіційному рапорті.

— Але Мультивак, звичайно, врятували? Його врятували?

— Ймовірність заподіяння шкоди впала нижче від чоти­рьох відсотків. Я чекаю на повідомлення.

— Пакет докторові Трамбулу, — сказав Бен Меннерс чо­ловікові на високому стільці, який чаклував над чимось схо­жим на панель керування стратосферним реактивним лайне­ром, але дуже збільшеним.

— Угу, Джіме, — сказав чоловік.— Проходь.

Бен глянув у свою інструкцію і поспішив далі. Зрештою, залишалося знайти маленький тумблер і перевести його в положення «ВНИЗ» тієї миті, коли одна з лампочок засві­титься червоним. Позад себе він почув збуджений голос, по­тім ще один, і раптом двоє чоловіків підхопили його під пах­ви. Ноги відірвалися від підлоги.

Один з двох сказав:

— Ходи з нами, хлопче!

 

Обличчя Алі Отмена не дуже розпогодилося від новин, хоч Галлімен і промовив з величезним полегшенням:

— Якщо хлопець у наших руках, то Мультивак у безпеці.

— До часу.

Галлімен приклав до чола тремтячу долоню.

— Що я пережив за ці півгодини! Можете собі уявити, що означав би вихід Мультивака з ладу бодай ненадовго? Уря­дова криза, крах економіки! Це означало б гірше спустошен­ня, ніж…— він рвучко звів голову.— Що Ви маєте на увазі своїм «до часу»?

— Хлопець, той Бен Меннерс, не мав жодного наміру за­подіяти шкоду. Його і всю сім’ю Меннерсів треба звільнити, їм належить виплатити компенсацію за незаконне затриман­ня. Ел: лише виконував вказівки Мультивака, щоб допомогти батькові, і вийшло на його. Батько звільнений.

— Зважте, що Мультивак наказав хлопцеві переставити тумблер за ситуації, коли згоріло б достатньо контурів, щоб їх ремонтувати цілий місяць. Вважаєте, що Мультивак міг пожертвувати собою заради блага однієї людини?

— Ще гірше, сер. Мультивак не лише дав такі настанови, а й вибрав сім’ю Меннерсів насамперед через те, що Бен Мен­нерс як дві краплі води схожий на одного з посильних докто­ра Трамбула, а отже, він міг зайти в Мультивак безборонно.

— Тобто як, вибрав сім’ю?

— Гаразд, хлопець ніколи не пішов би питатися у Муль­тивака, якби його батька не заарештували. Його батька ніко­ли б не заарештували, якби Мультивак не звинуватив його в намірах зруйнувати Мультивак. Власні дії Мультивака запо­чаткували ланцюг подій, які ледь не призвели до руйнації Мультивака.

— Але ж тут брак будь-якого сенсу, — благально мовив Галлімен. Він відчув себе нікчемним і безпорадним, він фак­тично падав навколішки, благаючи Отмена, того, хто провів майже все життя своє на Мультиваку, повернути мир його душі.

Отмен миру не повертав.

— Оскільки мені відомо, — відказав він, — це перша Мультивакова спроба в цьому напрямку. В дечому задум не­поганий. Мультивак правильно вибрав сім’ю. Він ретельно уникав розрізняти між батьком і сином, щоб збити нас зі слі­ду. Проте він у цій грі був ще дилетантом. Не зміг переборо­ти власний алгоритм, який змушував його повідомляти про зростання ймовірності власного руйнування у відповідь на кожен хибний наш крок. Не зміг уникнути запису відповіді, яку він дав хлопцеві. Він ще набереться досвіду — мабуть, навчиться обдурювати. Навчиться деякі факти приховувати, а ще деякі — забувати записувати. Відтепер кожна його по­рада може містити в собі зерна його саморуйнації. Ми ніколи не вгадаємо його намірів заздалегідь. І хоч які були б ми обе­режні, Мультивак, зрештою, доможеться успіху. Я гадаю, містере Галлімен, що ви будете останнім головою цієї уста­нови.

Галлімен розлючено гупнув кулаком по письмовому столу.

— Але чому, чому, чому? Дідько б вас ухопив, чому? Що в ньому несправне? Хіба не можна полагодити?

— Не думаю, — відповів Отмен з лагідним розпачем, — ніколи раніше не замислювався. Не випадало нагоди, аж по­ки заварилася ця каша, але тепер, коли я розмірковую про все, мені здається, що до кінця шляху ми дійшли тому, що Мультивак занадто досконалий. Мультивак став такий складний, що вже реагує не як машина, а як жива істота.

— Ви з глузду з’їхали! А коли й ваша правда, то що?

— П’ятдесят з гаком років ми перекладали всі клопоти людства на Мультивака, на цю живу істоту. Ми просили його нами опікуватися, всіма разом і кожним зокрема. Ми проси­ли його ввібрати в себе всі наші таємниці, ми просили його всотувати в себе все наше зло і боронити нас від нього. Всі ми несемо до нього свої клопоти, додаючи свою дещицю до його ноші. А тепер ми ще й плануємо накинути Мультивакові тягар людських хвороб.

Отмен спинився на хвилинку й раптом вибухнув:

— Містере Галлімен, Мультивак несе на своїх плечах всі клопоти світу, і він стомився!

— Маячня! Божевільна маячня!

— Тоді дозвольте мені вам дещо показати. Давайте пере­віримо. Дозвольте скористатися з Мультивакового контур­ного виходу тут, у вашому кабінеті.

— Навіщо?

— Щоб поставити Мультивакові запитання, якого ще ніхто ніколи йому не ставив.

— Ви не зашкодите йому? — запитав раптово стривоже­ний Галлімен.

— Ні. Але він скаже нам про те, про що ми хочемо довіда­тися.

Голова злегка завагався. Потім махнув рукою:

— Дійте!

Отмен підійшов до вмонтованого в Галліменів стіл при­строю. Його пальці вправно вибили запитання:

«Мультиваку, чого б ти найбільше бажав сам для себе?»

Час між запитанням і відповіддю тягнувся нестерпно дов­го, проте ні Отмен, ні Галлімен не дихали.

Нарешті заклацало, і вискочила картка. Невеличка картка. Акуратними літерами на ній було віддруковано:

«Я хочу вмерти».