9

Тепер, коли хлопці знали, що це «люди», вони дивились на них зовсім інакше. Як тварини вони цікаві, як «люди» — огидні. їхні очі — раніше невиразні крихітні цятки — тепер, здавалося, з неприхованою злістю стежили за ними.

— Чуєш писк? — прошепотів Скіпка.

— То, мабуть, вони розмовляють.

Смішно, вони й раніше чули ці звуки, але не звертали на них уваги. Хлопці відгорнули полотно, та ні Рудий, ні Скіпка до своїх в’язнів не наближалися, лише пильнували за ними очима. Скіпка помітив, що фаршу ніхто не торкався.

— То ти щось робитимеш? — запитав він.

— А ти?

— Це ти їх знайшов.

— А зараз твоя черга.

— Ні. Ти їх знайшов — ти в усьому винен. Я лише спостерігав.

— Ми ж увесь час були разом, Скіпко. Ти чудово знаєш.

— Байдуже. Ти їх знайшов. Так я й скажу, коли вони прийдуть сюди нас шукати.

— Ну постривай! — пообіцяв Рудий, та, згадавши про покару, що на нього чекала, сягнув до клітки, щоб відчинити дверцята.

— Зачекай!

— Чого тобі ще? — зрадів Рудий.

— В одного з них в руках якась залізяка.

— Де?

— А он. Я й раніше її бачив, але думав, то частина його тіла. Та якщо він «людина», то, можливо, це — дезінтегратор.

— Що воно таке?

— Я про них читав у книжках Передвоєнних Часів. Більшість людей мала тоді таку зброю. Націлить на тебе — й тебе нема.

— Але ж досі не націлювали, — зауважив Рудий з деяким острахом.

— Все, з мене досить. Я більше не збираюся стриміти тут, чекаючи, поки мене дезінтегрують. Я йду по батька.

— Боягуз! Нікчемний боягуз!

— Ну й нехай. Називай мене як хочеш, та якщо ти зараз до них полізеш, вони тебе знищать. Почекай, то побачиш, однак ти сам будеш в усьому винен.

Він подався до вузьких кручених сходів, що вели з горища вниз, та, ледь досягши їх, ураз позадкував.

На горище піднімалася мати Рудого. Захекана, вона все ж усміхалася до Скіпки — як-не-як, гість.

— Рудий! Гей, Рудий! Ти тут, нагорі? Не здумай ховатися. Знаю, ти тримаєш їх десь тут. Куховарка бачила, куди ти гайнув із м’ясом.

— Привіт, ма! — голос Рудого тремтів.

— Ану покажи мені цих бридких звірів. Я сама простежу, щоб ти їх зараз же десь подів.

Кінець! Та хоч на нього чекала неминуча покара, Рудий відчув, як із плечей впав тягар. Принаймні за нього вирішуватимуть інші.

— А вони тут, ма. Я їм нічого, ма, не зробив. Я не знав. Вони такі схожі на маленьких звіряток, і я подумав, що ти дозволиш мені їх тримати. Я не брав би м’яса, але ж вони не їли ні трави, ні листя, а куховарка ніколи нічого мені не дасть, навіть якби я й попросив. Я не знав, що то фарш на обід…

З переляку він не усвідомлював, що мати не чує його торохтіння, а, втупивши застиглі очі в клітку, тонко й пронизливо верещить.

10

— Скромний похорон — це все, що ми можем для них зробити. Не варто привертати уваги громадськості, — саме казав Астроном, коли раптом почулися зойки.

Дружина Промисловця ще не зовсім оговталась, коли прибігла до них. Кілька хвилин чоловік не міг нічого від неї добитися. Нарешті вона заговорила:

— Кажу тобі, вони в повітці. Я не знаю, хто вони такі. Ні, ні…

Вона вчепилась у Промисловця, коли той намірився туди побігти.

— Сам не йди. Звели комусь із робітників узяти рушницю. Кажу тобі, нічого схожого я зроду не бачила. Маленькі страхіття з… з… я не можу пояснити. Подумати тільки, Рудий доторкався до них і намагався нагодувати. Він тримав їх у руках і годував м’ясом,

— Я лише… — почав був Рудий.

— То не… — спробував додати Скіпка.

— Ну й шкоди ви сьогодні наробили, хлопці, — швидко урвав їх Промисловець. — Марш додому! І ні звуку мені! Ні звуку! Мене не цікавить, що ви там хочете сказати. Я вас вислухаю пізніше, а тобі, Рудий, обіцяю добрячого прочухана.

Він обернувся до дружини:

— Хоч би які вони не були, цих тварин треба вбити. А коли впевнився, що дітлахи одійшли далеченько, додав:

— Ну, заспокойся, заспокойся. Діти цілі, й, зрештою, нічого жахливого вони не зробили. Лише знайшли собі нову забаву.

— Пробачте, мем, — уривчасто запитав Астроном, — а ви не могли б описати цих тварин?

Промисловцева дружина похитала головою. Вона все ще не володала язиком.

— Можете ви мені лишень сказати, чи вони…

— Даруйте, але я маю спочатку її заспокоїти. Ви не образитесь? — вибачився Промисловець.

— Хвилинку. Будь ласка. Лише хвилинку. Вона сказала, що ніколи не бачила таких звірів. Безперечно, дивно зустріти геть невідомих тварин у такому маєтку, як ваш.

— Пробачте. Побалакаймо про це пізніше.

— Якщо тільки ці невідомі тварини не здійснили посадки сьогодні вночі.

Промисловець на крок відступив від дружини:

— Чи не хочете ви сказати?..

— Гадаю, нам краще податись до повітки, сер.

Хвилину-другу Промисловець пильно дивився на Астронома, потім ураз крутнувся і побіг, що було зовсім на нього не схоже. Астроном — слідом. Позаду чулося жіноче голосіння, на яке ніхто не звертав уваги.

11

Промисловець дивився на клітку, не відводячи очей. Глянув на Астронома, знову перевів погляд на клітку:

— Вони?

— Вони, — відповів Астроном. — Поза всяким сумнівом, ми їм так само огидні, як і вони нам.

— Що вони кажуть?

— Що їм тут страшенно незручно, що вони стомилися й навіть хворі, але надто хвилюватися не варт, а ще кажуть, що хлопці з ними добре поводилися.

— Добре поводилися! Схопили, посадовили у клітку, годували травою та сирим м’ясом! Ану, як мені з ними поговорити?

— Для цього потрібен певний час. Зосередьтесь на якійсь думці. Намагайтеся почути. У вас усе вийде, тільки, може, не одразу.

Промисловець спробував. Він аж скривився від напруги, весь час повторюючи подумки: «Хлопці не знали, хто ви».

І раптом усвідомив, що йому відповіли: «Ми це чудово знали. Як і те, що вони не мають на думці нічого лихого, тож і не атакували їх».

«Не атакували?» — подумав Промисловець, від зосередження не помічаючи, що говорить уголос.

«Так, звичайно, — дістав він відповідь. — Ми озброєні».

Одна з маленьких потвор у клітці піднесла догори якийсь металевий предмет, і зненацька на покришці клітки й на даху повітки з’явились дірки зі звуглілими краями.

«Гадаємо, — телепатували створіння, — дах неважко буде полагодити».

Промисловець відчув, що більше не здатен зосередитись на передаванні думок. Він обернувся до Астронома:

— І маючи отаку зброю, вони дозволили схопити себе й ув’язнити? Не розумію.

І одержав спокійну відповідь: «Ми не скривдили б дітей представників розумної раси».

12

Смеркалося. Промисловець навіть і не помітив, що пропустив вечерю.

— Ви й справді вважаєте, що корабель злетить? — поцікавився він у Астронома.

— Певний, якщо вони так кажуть. Сподіваюсь, їхнього наступного візиту доведеться не так-то вже й довго чекати.

— І коли вони повернуться, — енергійно підхопив Промисловець, — я, як і було домовлено, виконаю свої зобов’язання. Більше того, зроблю все можливе й неможливе, щоб їх визнав світ. Можна лише захоплюватися істотами, які не скривдять дітей, хоч би як їх на це підбивали. І знаєте… мені не хочеться цього казати…

— А все-таки?

— Наші діти. Ваш і мій сини. Я майже пишаюся ними. Уявіть лише, схопити цих істот, годувати чи принаймні намагатися нагодувати їх, переховувати. Ну й зухвалість! Рудий сказав, то була його ідея: завдяки їм одержати роботу в цирку. Тільки уявіть!

— Юність! — відказав Астроном.

13

— Старт скоро? — поцікавився Торговець.

— За півгодини, — відповів Дослідник.

На них чекала самітна подорож. Решта сімнадцятеро членів екіпажу загинули, і прах їхній лишився на чужій планеті. Вони повертатимуться на пошкодженому кораблі, і керування ним цілком ляже на плечі Дослідника.

— Що за вдалий хід — не зачіпати тих дітлахів! Ми матимемо дуже вигідний контракт, дуже вигідний.

«Бізнес», — майнуло в Дослідника.

— Дивись, як вони вишикувалися, проводжаючи нас. Всі до одного, — сказав Торговець. — Чи не надто близько вони підійшли, як ти гадаєш? На цьому етапі наших стосунків не хотілося б обпалити когось із них при старті.

— Відстань безпечна.

— Ото страхіття, правда ж?

— Досить приємні внутрішньо. Навіть подумки доброзичливі.

— Аз вигляду й не скажеш. Надто той, малий, який нас перший знайшов.

— Вони звуть його Рудий.

— Потвора і таке ім’я. Аж смішно. Йому й справді шкода з нами прощатися. До мене лише не доходить чому. Наскільки я зрозумів, він утратив нагоду пристати до якоїсь там організації, але я не доберу, до якої саме.

— До цирку, — коротко відповів Дослідник.

— Що? Яке зухвале чудисько!

— Чом би й ні? А що б робив ти у своєму світі, побачивши такого заброду, як він? Якби знайшов його, сонного, на Землі? З червоними мацаками, шістьма ногами, псевдоподіями й таке інше?

14

Рудий дивився, як даленіє зореліт. Його червоні мацаки, через які його так прозвали, до останньої миті дриготіли з жалю за втраченою мрією. А в очах блискотіли жовтаві кристали. Так блищать сльози в очах землян.