Злодюжка

У коробці з-під старих капелюхів лежав плюшевий ведмідь. Якби він не жовтий, як соняшник, то був би жахливий з вигляду і на горищі всі тремтіли б від страху. А на горищі, крім нього, ще два кучеряві барани, три безногі корови і дерев’яний, пофарбований у зелене кінь. Ведмідь же був жовтим. Цей колір приємний, він нікого не відлякує, не випадково його облюбували собі багато квітів. У ведмедя двоє скляних очей, якими він непорушно втупився в стелю. Коли його одягали в різнокольоровий одяг, то, мабуть, помилилися, взявши для нього не ведмежі, а голубині очі. Ведмідь мусить дивитися суворо, а наш дивиться лагідно.

Ведмідь спершу два роки мешкав у кімнаті, але зробився таким шкідливим, що ми змушені були відділити його й покласти окремо від інших тварин. Так він опинився в коробці з-під капелюхів. Туди ми поклали його після того, як випробували вже всі засоби покари. У ведмедя виявився такий поганий характер, що ми ніяк не могли перевиховати його. Певне, батько всіх ведмедів, що бродить невидимкою по світу і доглядає в горах за своїми дітками в барлозі, закладає вхід до нього кам’яною брилою, вмиває їх, коли вони сплять, розчісує їх та підпилює срібною пилочкою нігті, навідується й до нашого ведмедя та навчає його всьому лихому.

Наш ведмідь призвичаївся красти і крав тільки шоколадні цукерки, варення, фрукти. Коли тато приносив додому коробку з ласощами, то ведмідь винюхував, куди він їх ховав, а потім неодмінно очищав так, що ніхто й не бачив.

— Хто з’їв шоколадку?

— Ведмідь, — відповідав хлопчик, знизуючи плечима. — Нічого не залишилось.

— Хто виїв англійські цукерки?

— Ведмідь, — відповідали в один голос і хлопчик, і дівчинка.

Діти на власні очі бачили все, а одного разу, коли ведмідь з коробкою під пахвою тікав під канапу, вони навіть зловили його й так побили, що аж відірвали бавовняне вухо. Проте ця наука не пішла йому на користь — ведмідь і далі їв варення з малини й кизилу, зелених абрикосів і горіхів, а також шербет. Але їв не все одразу, а потроху, щоб не було помітно, цукерки брав по кілька штук, решту залишав на інший раз.

Щоб покарати злодюжку і врятувати ласощі для дітей, ми перенесли його на горище. Але він і тепер спускається з горища й краде. Батьки жодного разу не бачили його на драбині, але діти зустрічали дуже часто, коли він приходив униз, розчиняв шафу, брав слоїки та коробки, на їхніх очах все з’їдав і тікав назад.

Дітей ведмідь не боїться.

Ведмедя ми перенесли на горище дуже вчасно, бо він навчив красти уже й кучеряве ягня. А від ягняти звичку їсти крадені ласощі перейняв і м’яч. Навіть ведмідь раніше не їв стільки, як м’яч. Він залазить на слоїки і висмоктує з них усе аж до самісінького дна.

Тато не б’є ні ведмедя, ні ягняти, ні м’яча, бо знає, що вони маленькі й повинні рости. Тому він шаф не замикає, слоїків не зачиняє, на коробках піднімає кришки, щоб м’ячі, в яких немає пальців, могли вільно добиратися до них. І все одно тато почне колись вартувати у шафі. А коли ведмідь і ягнятко прийдуть з ложечками в лапах і ратицях набрати варення, то застануть серед банок тата. І тоді, чесно кажучи, не знаю, хто з них трьох хутчіше втікатиме з переляку: ягня, ведмідь чи тато.