Собаки все розуміють
Собаки — найрозумніші з усіх пішоходів на світі. Вони вже давно примирилися з машинами, не маючи на них ні образи, ні злості.
Може, років сорок тому собаки й гавкали на машини за те, що вони витіснили коней. Але тепер через це вже не гавкне жоден собака. Собаки звикли й до швидкості, і до ривків, і до оглушливих гудків, і до сліпучого світла фар. Вони навіть уміють розпізнавати на слух марки автомашин та безпомильно визначати відстань до них. Коли пес хоче перебігти вулицю, він жде, доки проїде машина. А коли трапиться, що машина наздоганяє його посеред вулиці, то він зупиняється перед самісінькими колесами.
О лишенько! Дивіться, он якийсь дурний пес розгубився, не розрахував швидкості і так рвонув уперед, що машина ось-ось наїде на нього. Але ви даремно хвилюєтесь. Собака стрілою майнув на протилежний бік вулиці, а машина блискавкою пронеслася повз нього.
На шляху нашої машини посеред вулиці ліниво розлігся собі старий пес. Він ніби здогадується, хто сидить у машині, може, навіть почув, як Міцу заволала:
— Обережно, тату, посеред вулиці собака, не роздуши його.
Собака й не ворухнувся. Щоб не зачепити того ледацюгу, ми змушені були об’їхати його. Безперервне квакання нашого гудка не допомогло. Собака відчуває, хто сидить у машині, і на звуковий сигнал навіть вухом не веде.
Дуже давно, коли люди їздили в каретах, а карети рухалися тільки трохи швидше за пішоходів, собаки могли собі неквапом зійти з дороги. Єдиними машинами, з якими доводилося раніше зустрічатися собакам, були велосипеди — чудернацькі дивовижі на двох величезних колесах, над якими зверху сиділа людина. Такий вершник згинав спину, тримався руками за руль і химерно перебирав ногами. Траплялося, що котрийсь із невдах, захопившись швидкою їздою, налітав з розгону на собак. Такий любитель відчайдушної їзди діставав сповна по заслузі — миттю опинявся з роз’юшеним носом на бруківці.
Але з автомашинами собаки обережні. Подивіться, приміром, як насторожено, як розумно зиркає то ліворуч, то праворуч пес із кудлатим хвостом, помітивши по той бік вулиці свого найкращого дружка. Адже машина може вискочити несподівано, то краще вже гарненько все роздивитися. Собака впевнився, що нічого йому не загрожує, спокійно перебіг вулицю.
Коли свого часу машини тільки появились, вони покалічили багато тварин. Наш тодішній песик Ласку був запеклим ворогом швидкостей. Він завжди хотів будь-що вхопити зубами колесо автомашини і, вишкіривши ікла, щодуху гнався за автомобілем, не відстаючи ні на крок. Бідолашний Ласку так уже натренувався, що міг летіти за машиною цілий кілометр, а потім кидатися на другу, яка вискакувала назустріч, а ще за мить — уже на третю.
Так він набігав добру сотню кілометрів, доки не вибивався з сил. А тоді він падав і не менш двох годин спав мов убитий, виставивши черево догори та всміхаючись уві сні своїм райдужним видінням. Такої миті він, певно, святкував перемогу над машиною, над її швидкістю, але тут його неодмінно будила якась дурнувата курка, клюючи пса в черево. Ласку підхоплювався на всі чотири лапи й кілька хвилин підряд гавкав на ту курку.
Не знаю, що з нашим Ласку сталося, але одного чудового дня він перестав ганятися за машинами і відтоді до останнього свого подиху дивився на автомобілі з повагою, низько схиливши перед ними голову та підібгавши хвоста.
А що вже казати про нашу собачку Фетицю?! Можна пригадати тисячу випадків, які вказують на її незвичайний розум. Єдине, чого Фетиця не вміла, — то це читати. Ласку, звісно, був молодший та й завзятіший від неї. Ось він і привчив її бігати за машинами. Але одного разу якась велетенська машина збила Фетицю й покалічила її. Собачка згодом вилікувалася і забула про свою звичку бігати за автомашинами, тільки завжди посміхалася, ніби той пан, який щойно вставив штучну щелепу.
А наша кімнатна японська собачка Пусі, — в неї рильце як гудзичок, а брови густі-прегусті, — та звикла їздити у закритих автомашинах. Побачивши таку машину, Пусі одразу ж залазила в кабіну, влягалася на сидінні і ждала, коли автомобіль рушить з місця. Оскільки шофер і не підозрював, чого їй найбільше хочеться, і не поспішав заводити мотор, то Пусі починала настирливо гавкати, домагаючись свого.
Собаки вже звикли до цивілізації і навіть засвоїли правила вуличного руху. Вони напевне знають, що в Бухаресті правобічний рух, а за таксі треба платити гроші. Хіба ви самі не бачили, як боксер пана інспектора не вилазить із машини, доки водій не отримає грошей і не скаже «дякую»?
Коли ще були шарманки, то собаки жалібно завивали під сумні звуки цього музичного інструмента. Здавалося, звідки б у них міг бути музичний слух? А річ ось у чім: собаки терпіти не могли одноманітної мелодії шарманки. А зараз любо дивитися, коли наші собаки з великим задоволенням слухають музичні радіопередачі. Хіба вони коли-небудь виють, як виконуються твори Бетховена, Вагнера, Гріга? Та ніколи!
Дуже давно жив на світі такий народ — римляни. У них тоді не було ні телефону, ні телеграфу, але всі накази й вісті не пізніше третього дня доходили у найвіддаленіші куточки країни від моря до моря. А яким чином — невідомо! Цього не пояснять вам навіть завзяті базіки, оті патякали з головної вулиці, що знають усе на світі.
Собаки так само вміють передавати одне одному різні новини. З Бухареста до Брашова, Клужа, Араду, Будапешта, Відня, куди завгодно. Ночами лунає дзвінке «гав, гав» — і остання новина передається з вулиці на вулицю, з села до села, і, доки люди сплять собі, звістка облітає весь світ. Коли якась машина зіб’є собаку в Бухаресті, то годин через десять про це знатимуть усі собаки Європи…
— Та бачу я, що ти, Баруцу, вже спиш… І в тебе, Міцу, очі злипаються…
