Гришка-розвідник

Цілий день Гришка никав голодний містом й не знаходив поживи. За давньою звичкою він майнув на базар, щоб піднести якійсь гладкій пані кошика та заробити собі на шматок булки й ковбаси. Але на базарі було порожньо.

Канонада цілих два дні не вгавала й на хвилину, і вночі було чути лункі постріли на околицях міста, а потім горожани шепотіли по завулках і закутках:

— Червоноармійці прийшли…

Пани сиділи по льохах, і хіба яка перекупка виходила на базар та зразу ж і повертала назад; боязко оглядалась і хрестилася серед порожніх глухих вулиць.

Гришка пробіг майданом, де раніш щодня клекотів базар, і тільки-но хотів повернути на якусь бічну вулицю, як за рундуком почув розмову двох крамарів:

— А які ж вони з себе?

— Страшні, Прокопе Герасимовичу, в бога, кажуть, не вірять…

— Ви чули — людей усіх перестріляють. Казали, і крамниці спалять?

— О, то такі, що можуть! Двох офіцерів коло церкви вбили.

— І, кажете, вже ввійшли?

— На Петропавлівській сам бачив п'ятьох кінних…

Гришка більше не слухав їх. Він стрімголов полетів на Петропавловську, де мали бути ті червоні, страшні, з рушницями люди. Але Гришка не боявся їх. Гришці що? Вони проти буржуїв. Це Гришка добре знає. А який з Гришки буржуй? Навіть батьків у нього немає. Був тато колись — мовчазний, натруджений. Забрали на війну німця воювати: не вернувся. Три місяці тому й мати померла. Прала довгими днями чужу білизну, зігнувся стан, намозолилися руки, а налетів тиф — скосив на дванадцятий день. Залишився відтоді Гришка сам.

З того часу ніхто вже не називав його Грицем, Грициком, а став він для одних — Гришка, для інших — пацан.

Цілий день він шукав, де б його попоїсти, а ввечері спав на кухні у старої квартирної хазяйки, де жив він з матір'ю. За це він щоранку виносив хазяйці помиї, носив воду і двічі на тиждень мив підлогу. Отак і пробивався.

Гришка пробіг останній провулок, вискочив на Петропавлівську й зупинився. Дорогою йшла піхота, везли на возах кулемети, а збоку від бруку стояла похідна кухня і кілька червоноармійців коло неї. Вони були одягнені в старі, задрипані, уболочені шинелі, а за єдину окрасу їм була червона стрічка на грудях і зірка на сивій шапці. Проте вони були веселі й бадьорі. Дехто крутив з махорки цигарку, інші жартували й сміялися. Гришці вони одразу сподобалися. Це тобі не офіцери, що не підступити до них! Гришка сміливо, як до своїх, підійшов до гурту й звернувся до кашовара:

— Товаришу, дай пошамати.

— А ти ж відкіля взявся?

Гришка не знав, що відповісти. Одначе пахощі гарячого борщу з м'ясом приємно залоскотали йому в носі. Гришка тихо сказав:

— Я тутешній. Базару цілий день нема. А їсти хочеться.

Кашовар насипав йому в миску борщу й кинув великий шматок м'яса.

— Ну, бери, коли не їв. Тільки в нас так: хто не робить, той не їсть! Зрозумів?

Гришка мугикнув набитим ротом, коли це підійшов якийсь червоноармієць і, простягнувши Гришці хліба, ляснув його по плечі:

— А ти, малий, до буржуїв — як?

Гришка проковтнув ложку борщу й, косо подивившись, весело відповів:

— Буржуїв треба гнати!

Червоноармійці дружно зареготали, а Гришці, чи то від борщу, чи від гурту молодих, бадьорих людей, стало тепло й хороше. Доївши борщ, Гришка витер рукавом рота й звернувся до старшого.

— Я буду з вами. Можна?

Старший посміхнувся:

— А буржуїв будеш бити?

Гришка хитро усміхнувся й собі і рішуче відповів: — Авжеж, товаришу, буду! Ось тільки візьміть!

* * *

Гришка прив'язався до людей піхотного полку. Йому здається, що він давно вже й сам червоноармієць, і ті дні, коли його мати прала чужу білизну, такі далекі-далекі, наче уві сні.

Гришку залишили в полку. Спочатку ротний хотів прогнати, але Гришка розплакався:

— Візьміть мене! Візьміть. В мене нікого нема.

Тоді Гришку послали до похідної кухні чистити картоплю й мити казанки. Щодня він тепер скріб ножем між брудними пальцями картоплю і доброхіть приносив кашоварові води в казан.

Коли картопля парувала вже у великому казані, Гришка витирав об свою нужденну куцину руки й ховав за пояс ножа. Ніж, що дали йому чистити картоплю, Гришка залишив собі. Це буде йому зброя: ану ж зустрінеться він десь із офіцером — чим тоді Гришка боронитиметься?

Полк вирушив на південь. Гришка безжурно сидів на передку похідної кухні, а назустріч йому йшла переможна, щаслива весна. Зеленіють ниви, ніжно квітнуть у садах яблуні, і Гришці радісно на душі.

Він справжній червоноармієць. На грудях у нього теліпається якась замусолена червона поворозка, а на кашкеті (подарував ротний) — зірка! От коли б тільки ще рушницю дали! А більше Гришці нічого не треба.

* * *

Коло просторої хати, що посеред села, командир полку радився з батальйонними й ротними.

— На станції вони мають панцирний поїзд — це нам відомо; потім у них, мабуть, близько сотні чеченців… А що крім того? Скільки піхоти, гармат?..

— Ото ж то й лихо, що ми не знаємо,— зітхнувши, сказав командир першого батальйону, кремезний чоловік з голеним обличчям.

— Денікінці, здається, гадають затриматися на станції,— знову сказав командир полку,— але ми за всяку ціну мусимо до ранку зайняти її.

— А які відомості принесла розвідка? — спитав другий командир.

— Дуже малі. Те, що ми знали й досі. Денікінці отаборилися на станції й не підпускають туди нікого. А нам, як собі хочете, раніш, ніж виступати, треба дізнатись, що там за сили.

Командири мовчки міркували. Кожен бачив, що це конче треба, але як то зробити — ніхто не міг добрати способу.

Нараз із двору, де вже парувала кухня, вискочив з газетою Гришка. Побачивши знайомого ротного, він, чухаючи потилицю, підбіг до гурту.

— І що це воно за слово таке? Зроду не чув: «конкретно»? І газета червоноармійська, а так, наче по-буржуйському написано…

Командир полку пильно глянув на Гришку, і раптом його лице проясніло й радісно усміхнулось.

— Ось хто міг би дізнатись! Далебі, кращого розвідника не знайти! А йди-но, хлопче, сюди!

Гришка підійшов і став струнко.

— Так ось що: скидай шинелю, одягни якесь барахло і — гайда на станцію. Проминеш наші дозори, а там уже сам викручуйся. Тільки щоб усе роздивився як на долоні,— чи є гармати, скільки піхоти,— розумієш?

— Розумію, товаришу командир полку! — весело гукнув Гришка, а в оченятах його блиснув щасливий вогник: ще б пак не зрозуміти!

Через п'ять хвилин Гришка, вбравшись у якесь лахміття, із скринькою ірисок простував по залізничній колії.

Вже проминув він ліщину, де були останні червоні пости, і вийшов на поле. Здалеку бовваніла кількома тополями й високою водокачкою станція.

Гришка рішуче звернув з колії і пішов полем. Він знав, що треба робити. На станції Гришка продаватиме іриски й непомітно огляне ворожі сили. Гришка глянув на свою скриньку. Смачні іриски виблискували проти сонця й непереможно вабили. Гришка не витримав і поклав одну в рот. Коли вона розтанула, Гришці закортіло з'їсти ще. Він простягнув уже руку, але спам'ятався: сором! Треба ж продавати їх.

Він прискорив кроки, коли раптом з-за кущів грубий голос:

— Стій! Ти хто?

Гришка побачив смагляве обличчя з синіми погонами, а потім з-за куща вилізло ще двоє.

— Ти хто? — сердито перепитав, підходячи до Гришки, перший.

Гострий холодок пронизав Грищині груди й шпигнув поза спиною. Та Гришка не виказав себе:

— Я — стрілочників. Торгувати — на станцію…

Смаглявий нахилився до скриньки, взяв дві іриски й проковтнув. Гришка умисно сльозливо заверещав:

— Дядю, а гроші? Дядю, заплатіть!..

— Ану, котись! — Смаглявий торснув його ногою, і Гришка, хлипаючи, поволі подався геть. Коли пост лишився далеко позаду, Гришка щодуху побіг до станції.

* * *

Перша небезпека минула, і тепер надходить саме лихо. Ще здалека він побачив на колії зеленуватий панцирник, що злегка пихкав і чатував на ворога. Далі потягнулися довгі, безконечні валки вагонів, станційні будівлі.

Гришка поминув водокачку і вийшов на перон. Тут було людно. Скрізь стояли, сиділи й лежали солдати, прогулювались офіцери, сновигали санітари, сестри-жалібниці, але між ними, окрім двох-трьох залізничників, не було жодного цивільного.

— Сочный, молочный ирис! — загукав несподівано Грищин голосок, і це мимоволі привертало до нього загальну увагу. До нього підходили, купували, глузували з нього, а Гришка гасав по перону, і його голосок лунав з різних кінців.

— Сочный, молочный…

Він уже продав зо два десятки і встиг помітити, що за станцією стоїть другий панцирник; з товарних вагонів виглядали солдати.

— Сочный, молочный ирис! Ирис! — Він перелічив вагони, та треба було дізнатися ще про гармати. Гришка звернув з перону. А чому це той білявий з тоненькими вусиками офіцер так пильнує за Гришкою? Може, іриску купити хоче? — Ирис! Сочный… — Гришка обернувся назад. Офіцер дивиться на нього. Гришка прислухався до свого голосу, йому стало боязко: він сам серед сотень денікінців. Гришці здалося, що за ним усі стежать і ось-ось… Та ні! Це так тільки здається. Гришка сердито вилаяв себе: «От іще, заєць полохливий! Чого ж лякатися? А може, таки справді стежать?..» — Гришка обернувся й знову побачив пильні очі білявого офіцера. На цей раз офіцер ще здалека крикнув: «Стій!» — і прудкими кроками підійшов до Гришки.

— За мною!—він смикнув Гришку за рукав і повів до станції.

Гришка намагався удавати безневинного «пацана»:

— Дядю, пустіть! Мені продавати треба… Їй-бо! Пустіть!

Офіцер мовчки вів його до коменданта.

* * *

Перед комендантськими дверима Гришка відчув, що справа його кепська. Він насупився й мовчки ввійшов до кімнати. Холодом війнуло на нього від чужої обстанови й грізного, гладкого офіцера, що сидів коло столу за паперами.

Білявий офіцер щось прошепотів йому на вухо; той суворо глянув з-під буйних брів на Гришку й басом гримнув:

— Ти відкіля? Чого ти тут швендяєш, га?

— Я цукерки продаю… тутешній… — тихо відповів Гришка.

Комендант стукнув кулаком по столі:

— Брешеш! Відкіля ти?

— Стрілочників… батько там, у будці… Я… — шепотів Гришка.

Комендант гукнув на чеченця:

— Розв'яжи йому язика!

Тільки-но Гришка обернувся, щоб глянути на чеченця, як в очах йому мигнув нагай і боляче оперезав спину. Ноги підкосились, здригнули руки й випустили додолу скриньку. Іриски, мов камінці, розсипались по підлозі.

— Так хто тебе послав сюди? Ну?! — нахилився до нього з-за столу комендант.

Чеченець ще раз замахнувся, і Гришка поточився додолу. Та він не скаже. Нічого їм не скаже! Він буде терпіти до кінця. Хіба він може зрадити тих? Своїх?..

— Мовчиш?

Гришка хрипло сказав:

— Пустіть…

Нагай розрізав лахміття й прилип до самого тіла. Дужче, дужче… Гришка вже нічого не пам'ятав. З губи йому капала на підборіддя кров, стікала за комір, і було там щось вогке й тепле…

* * *

Була густа темрява й тиша, коли Гришка розплющив очі. Він ворухнувся, але в ту ж мить застогнав. Тіло пекло з усіх боків, мов опечене. Перемагаючи біль, Гришка підвівся і почав мацати коло себе. Тут були нагромаджені якісь діжки, полумиски, горщики, лахміття.

«Де це я?» — спитав себе Гришка й силкувався пригадати. В тумані своєї пам'яті він побачив тільки суворе комендантове обличчя, посвист нагая і… далі було темно.

«Це чи не комора яка?»—напружував свої очі Гришка. Він помацки ступив кілька кроків. Ніби двері? Так, так — двері. Але їх замкнено. Гришка штовхнув їх, але даремно: двері не піддавались.

«Що ж його робити?» — Гришка ступив назад і раптом помітив шматочок зоряного неба. Віконце! Він скочив до нього, та воно було замале — чи ж пролізеш? От якби з луткою його вийняти, тоді напевно проліз би… Гришка почав пригадувати, і ось знову, наче живе, гримнуло: «Хто тебе послав?!» Ох, та Гришка ж був у розвідці. Там ждуть його і звісток від нього. Він у полоні. Але ж як вилізти? Треба ж якомога швидше доповісти про все, що він бачив! З одчаю Гришка схопив руками лутку віконечка, і — яке щастя! — спорохнявіле дерево легко подалось, і десь на землю брязнуло скло. Гришка завмер. Знову стихло, тільки від станції долітав легкий гомін. Гришка нишком одсунув лутку й наполіг на дошку. Вона заскрипіла, відсунулась. Ставши на діжку, Гришка виглянув у віконечко. Стрибати було низько. Тепер .він з певністю відсунув ще дошку й ногами наперед виліз через дірку, де було віконце. Так легко й приємно стукнулись його ноги об свіжу землю, і Гришка полегшено зітхнув, а потім прислухався. Знову було тихо, тільки на станції блимали вогники; в пітьмі виринали людські постаті. Гришка тихенько перейшов вуличку, попід парканом шмигнув через провулок і опинився в полі.

Коли зникли з очей станційні вогники й вітер полохливо покотився по ріллі, Гришка, як вихор, помчав до своїх здати рапорта про розвідку.

* * *

На ранок сонце радісно залило станційні будинки; тягнулись угору стрункі тополі, а з-за водокачки, перебігаючи, наступала червоноармійська лава.

Гришка захоплено тулив до плеча одержану нарешті вночі рушницю і, незважаючи на посвист куль, стріляв.

Привітно усміхалося йому сонце, і широко розливався перед ним новий, ясний день.