Мій брат грає на кларнеті
21 грудня
Майже всі дівчата нашого класу ведуть щоденники. І записують туди всякі дурниці. Наприклад: «Вася попросив у мене сьогодні зошит з геометрії. Таємно попросив і нишком, щоб ніхто не почув. Для чого? Чому саме у мене? Чому так таємно і дуже схвильовано? Вже північ. Та я думаю про це і не засну до ранку».
Васька просто-напросто вирішив здерти домашнє завдання з геометрії. Саме в неї, бо в мене він уже списував. Нишком, таємно!.. А хто ж робить це голосно? Схвильовано! Ще б пак, Васькові та не хвилюватися! Дівчата дуже полюбляють надавати звичайнісіньким вчинкам хлопців якогось особливого змісту.
Я також дівчина, та я розумію, що щоденники мають вести лише видатні люди. Ні, я нічого такого про себе не думаю. Але в мене є брат, він навчається на другому курсі консерваторії. Він буде великим музикантом. Це справді так. Я щодо цього не маю сумніву! І от із мого щоденника люди дізнаються, яким він був у дитинстві.
Мій брат грає на кларнеті. Чому не на скрипці, не на роялі? Так хотів дідусь. Дідусь помер, коли мені було лише два роки. А брат Льова старший на цілих п’ять років, і дідусь почав ного навчати музики.
Довгі роки я чула про те, що наш дідусь «грав у фойє». Я не знала, що таке фойє, але слово це здавалося мені дуже красивим. «Фойє», — чітко вимовляла я. А коли вперше побувала в кіно і побачила музикантів, які грали в фойє, мені стало жаль мого дідуся: глядачі перемовлялися, жували бутерброди, шелестіли газетами, а старі на сцені грали вальс. Вони притискали до підборіддя свої скрипочки і заплющували очі: можливо, від задоволення, а можливо, для того, щоб не бачити, як глядачі жували свої бутерброди.
Мій брат не буде грати у фойє! Він буде виступати в строгих концертних залах. Зараз він готується до конкурсу музикантів-виконавців на духових інструментах. Мені жаль, що кларнет називають духовим інструментом. Коли я думаю про духові інструменти. то одразу чомусь згадую похорон і мідний оркестр. Кларнет можна було б назвати якось інакше…
Вчусь я так собі, та це не має ніякого значення. Я вирішила присвятити своє життя не собі, а братові. Адже так часто бувало з сестрами у великих людей. Вони навіть не виходили заміж. І я не вийду. Нізащо! Ніколи!.. Льова вже знає про це. Спершу він заперечував, та потім згодився.
Ми домовились, що Льова на відміну від мене матиме право на особисте життя, однак лише тоді, коли доб’ється великих музикальних успіхів. Льова весь, без останку, належатиме мистецтву! У нього не залишатиметься часу ні на які звичайні людські справи й клопоти. Всі ці справи буду виконувати за нього я. Фактично я зречуся власного життя в ім’я брата! І тому мої трійки не мають аж ніякого значення. Жаль, що мама й тато цього не розуміють.
— Ти непогано влаштувалася, — якось сказала мама. — Виходить, Льова буде вчитися, з ранку до вечора грати на кларнеті, вдосконалюватися, готуватися до конкурсів, а ти тільки й того, що будеш присвячувати йому своє життя. Якісь у тебе утриманські настрої!
— А сестра Чехова, виходить, також була утриманкою? — спитала я у відповідь.
— Ну… ти вже й скажеш!
Мама здивовано розвела руками. Коли нічого сказати, найлегше розводити руками. Хоч, правду кажучи, я сама винна: не треба бути відвертими з своїми батьками — вони обов’язково використають твою відвертість проти тебе.
Та зате коли-небудь про Льову напишуть книгу, і до неї ввійдуть уривки з мого щоденника. Нещодавно я читала таку книгу про великого поета. «Сестра поета», — написано під однією фотографією. А під моєю напишуть: «Сестра кларнетиста». Або краще так: «Сестра музиканта». Це буде для мене скромною нагородою.
От чому я почала вести щоденник.
На біду, не всі ще знають, який це важливий інструмент — кларнет. Саме він починає «П’яту симфонію» Чайковського. Чи ж багатьом це відомо? «Непомітний герой оркестру», — так каже про кларнет Льова. Він навіть радий, що кларнет «непомітний». Він і сам би, напевно, хотів бути непомітним. Така в нього вдача. Та я цього не допущу!
Влітку увесь наш дім чув звуки кларнета. Та не всі знали, з якого саме вікна линуть ці звуки. Я всім пояснила, що це грає мій брат. Навіть коли холодно, я розчиняю вікно навстіж, щоб мешканці не відвикали від Льовиного кларнета.
Я вже розповіла сусідам, що Льова готується до конкурсу. Хай вважають мене за нескромну: для брата я готова на будь-які страждання!
Взагалі, я вже давно вирішила вести щоденник. Та почати його я хотіла не просто так, а від якого-небудь знаменного дня. І от цей день настав!
Сьогодні перед першим дзвінком мене схопив у роздягалці десятикласник Роберт, на прізвисько Роберт-організатор. Така в нього манера: він не зупиняє, не бере за руку того, хто йому потрібен, а саме хапає. За що попало — за руку, за плече, навіть за шию. Уявляєте?
Мене він схопив за рукав.
— Організуєш свого брата? На вечір старшокласників!
Роберт, як правило, лише першу фразу вимовляє нормально, по- людському, а на подальші роз’яснення у нього вже бракує часу. І він починає говорити швидко, пропускаючи дієслова, немов диктує телеграму.
— Новорічний вечір! Перше відділення — вірші, класична музика. Друге — джаз і танці. Класичної музики немає. Вся надія на брата. На твого.
Я одразу зміркувала, що ніколи в житті не буде більше такої чудової нагоди прославитися на всю школу. Не можу ж я усім без винятку розповідати, що мій брат вчиться в консерваторії, а тут усі одразу дізнаються! Однак я вирішила трохи помучити Роберта, щоб він не думав, ніби запросити мого брата так просто.
— Бачиш, — почала я, — мій брат готується до конкурсу музикантів-виконавців…
Слова «на духових інструментах» я пропустила.
— Вечір старшокласників — тільки десяті! — сказав Роберт. — Ти в сьомому. Та ось два квитки! Тобі і братові. Організуєш?
Що буде з моїми подругами, коли вони дізнаються, що я запрошена на вечір старшокласників! Який може їм тільки приснитися! У найщасливішому сні!..
І все-таки я сказала:
— Треба дізнатися. У брата новорічна ніч, можливо, уже зайнята. Напевно, його запрошено куди-небудь на концерт, а потім на бал музикантів-виконавців…
22 грудня
Коли я вчора прийшла додому, Льова грав на кларнеті. Він завжди грає — і вранці і ввечері. Уявляєте? Як у нього вистачає терпіння! Просто зрозуміти не можу. Хоч почасти все-таки можу… Льова робить улюблену справу, а коли робиш таку справу, одразу звідкись з’являються терпіння й воля. От якби мені, наприклад, треба було готувати уроки лише з літератури, я могла б їх готувати цілу добу і відповідала б завжди на п’ятірки. Але геометрія, фізика, хімія… звідки візьмеш стільки терпіння? І навіщо змушувати людей робити те, що їм ніколи в житті не згодиться, що їм неприємне і навіть огидне?! Не збагнеш.
Коли хто-небудь входить у кімнату, Льова не перестає грати. Він ніби нічого не помічає. А ми ходимо навшпиньках.
Та вчора я не витримала і сказала:
— Пробач мені, Льово… У мене дуже важлива справа. Тебе запрошують виступити у нас в школі на новорічному вечорі.
Льова мовчав. Коли його одривають од музики, він завжди кілька хвилин мовчить, ніби приходить до тями, або, вірніше сказати, повертається до нас із якогось іншого світу. Так мені здається…
— Тебе запрошують виступити у нас на новорічному вечорі, — повторила я, тому що першу мою фразу Льова міг не розчути: він був у іншому світі.
— Я готовий, — сказав Льова. — В принципі я готовий… Та слухати сольний виступ на новорічному вечорі?.. Кларнет краще звучить в оркестрі. Можливо, запросити увесь наш студентський оркестр? Це буде ефектніше.
Ще чого бракувало! Щоб скрипки вилізли на перший план, а мій брат сидів десь у кутку? І щоб вклонятися виходив диригент, а мій брат перетворився на «непомітного героя оркестру»! Ні, я хочу, щоб він був помітним!
— Ваш оркестр просто не вміститься на нашій сцені, — сказала я. — І ніхто його зовсім не запрошував. Просили тебе. Персонально! У нас у школі страшенно люблять кларнет. Ось два квитки.
Я поклала квитки на стіл і додала:
— Отже, підемо.
Я сказала так твердо тому, що Льова завжди скоряється мені, хоч і старший на цілих п’ять років. Він каже, що в мене «гострий практичний розум». Льова не пояснює, добре це чи погано. Він взагалі не любить багато говорити, роз’яснювати. Він мислить музичними образами. Так мислять усі справжні музиканти. Я чула це по радіо.
— Я готовий… — сказав Льова. — В принципі я готовий. Але мій акомпанемент?
«Мій акомпанемент», — так Льова називає студентку консерваторії Лілю, яка завжди супроводить його сольні виступи.
Ліля не лише акомпанує Льові — вона закохана в нього. Це всім абсолютно ясно. І тому вона не відмовиться виступити у нас на вечорі.
Я дозволяю Лілі дивитися на Льову відданими очима і навіть іноді залишаю їх удвох, тому що Ліля товста, в окулярах і з веснянками на носі, на руках і навіть на шиї. Я відчуваю довіру до негарних жінок: вони не можуть відвернути мого брата від музики — і це так благородно в їхнього боку!
І мама, я помітила, теж віддає перевагу негарним подругам. Принаймні, коли вона попереджає тата: «Сьогодні ввечері до мене в гості прийде чарівна жінка», тато майже завжди усміхається і відповідає; «Безумству смілих співаєм славу!» І преспокійно йде собі ввечері до сусіда грати в шахи. Він не вірить, що мама приведе до нас у дім чарівну жінку.
Я готуюся до новорічного вечора. І уявляю собі, як усе буде!
Мій брат заграє одну річ, тільки одну!
— Що ти гратимеш, Льово?
— Треба щось легке… «Політ джмеля», наприклад.
— Ні, не таке відоме. Треба їх вразити!
Останні слова я вимовила в думці, про себе: Льова таких фраз не любить.
— Можливо, із «Франчески да Ріміні»?
— Це піде!
Після «Франчески» мій брат сховається за лаштунки. Йому будуть шалено аплодувати. Він знову вийде, немов лише для того, щоб уклонитися. Але тут я підведуся і скажу: «Заграй, Льово, іще. Я прошу тебе». І назву такий твір, якого ніхто із старшокласників ніколи в житті не чув. Льова послухається мене і заграє. А потім він спуститься в зал і сяде біля мене.
А потім будуть танці.
— Ти будеш танцювати лише зі мною, — сказала я братові.
— В принципі я готовий… Але, ти знаєш, я погано танцюю. Старомодно…
— Тим більш. Щоб не осоромитися, танцюй лише зі мною. Поклянися!
— Гаразд, клянусь.
Звичайно, мені буде важче, аніж Наташі Ростовій на її першому балу! Адже вона була серед дорослих, а вони нормальні люди і поводяться по-людському. Хіба їх можна порівняти з нашими десятикласниками? Ці весь час корчать в’їдливі гримаси, хихикають. І певні, що вони набагато доросліші за дорослих. На думку моєї мами, це якраз і свідчить про те, що вони іще зовсім діти, бо, як запевняє мама, жодна доросла людина ніколи не схоче здаватися старшою за свій вік. Та самі десятикласники не здогадуються про те, що вони абсолютні діти. І ніхто їм цього не пояснює: просто ніхто не наважується. Тому вони й далі удаватимуть з себе стомлених «героїв нашого часу», що їх нічим на світі не здивуєш. Це вже точно.
А я, можливо, їх здивую. Принаймні вони мені позаздрять!
27 грудня
Так, у Наташі Ростової перший бал був набагато щасливіший, ніж у мене. Набагато щасливіший!..
Я не знаю, як полководці планують свої воєнні операції. Чи намагаються вони наперед уявити собі дії ворога? Можливо, що й намагаються… Та через це у них, звичайно, виникає багато різних труднощів і сумнівів.
Коли ж мій «гострий практичний розум» виробляє якийсь плач, то спочатку, поки я придумую, все йде дуже легко і просто, бо всі учасники майбутніх подій діють так, як мені хочеться. І в цьому, я гадаю, головна вада всіх моїх планів. Тому що потім, у житті, всі учасники подій починають поводитися інакше, як їм самим хочеться. І тоді все летить шкереберть.
Учора так і сталося. Про це просто сором писати. Та я все-таки напишу, якщо вже взялася за щоденник. А то у майбутніх дослідників життя мого брата виникнуть усякі неясності. І вони почнуть розшукувати свідків, розпитувати їх. А ці свідки… Ні, вже краще нехай про все дізнаються від мене. Так буде спокійніше і вірніше.
Неприємності почалися від самого початку.
Я була певна, що побачу біля школи юрбу своїх подруг — шестикласниць і семикласниць, які будуть рватися на вечір. Тоді Льова мусив би узяти мене під руку, юрба розступиться, а ми гордо пройдемо крізь неї до дверей школи. Там мали стояти два старшокласники з червоними пов’язками на рукавах. Обидва вони в один голос мали вигукнути:
— Це ви з консерваторії? До нас на концерт? Ми вас чекаємо! Роздягніться, будь ласка, за лаштунками.
Щоб вони так вигукнули, я привела Льову буквально в останню хвилину, перед самісіньким початком вечора.
Однак ніякої юрби біля школи не було. Мої подружки завжди мріяли хоч трохи поштовхатися серед старшокласників. Та вчора вони не прийшли.
Адже так завжди буває, завжди!.. От, наприклад, раніше, іще перед тим як я остаточно вирішила не виходити заміж, мені іноді хотілося, щоб який-небудь хлопець побачив мене у дворі в новому платті. Я прасувала це плаття, брехала мамі, що йду до подруги на день народження. А хлопець у двір не виходив! Він, що цілими вечорами тинявся по двору, саме цього дня сидів удома. А я мусила стирчати невідомо де години дві чи три: адже не могла я повернутися із дня народження через десять хвилин! Авжеж, на жаль, завжди так буває… І вчора також отак вийшло.
Та найжахлнвіше сталося пізніше, вже на вечорі. Хоч краще я розповім по черзі, щоб не збиватися.
Десятикласник із червоною пов’язкою на рукаві кинувся нам назустріч.
— Ви з «Варшави»? — запитав він Льову.
— Він із Московської консерваторії, — відповіла я. — Це мій брат! Він буде виступати у вас на концерті.
Я вказала на чорний старовинний футляр, який дістався Льові від дідуся. Цей футляр із кларнетом Льова притискав до себе і ніби обнімав обома руками. Десятикласник уважно, з підозрою оглянув мого брата. Мені здалося, він скаже: «Ану відкрийте свій футляр. Подивимось, що у вас там, усередині!» Та він махнув рукою:
— Проходьте.
І ми ввійшли у вестибюль.
Ніхто не запропонував нам роздягнутися за лаштунками, і ми довго стояли в черзі біля гардероба.
Десятикласниці, що подорослішали у святкових сукнях, з вихідними черевичками під пахвою, говорили про те, що танці будуть до дванадцятої ночі, що наш шкільний джаз підготував якусь нову програму і що, можливо, навіть приїде співак, який співає в ресторані «Варшава».
Я зневажала цих напахчених дівиць, які не звертали на нас із Льовою ніякої уваги. Хоча б старовинний дідусів футляр їх зацікавив! Нарешті одна все-таки повернулася до мене. Я вдячно посміхнулася їй, привіталася.
— А ти як сюди потрапила? — спитала вона.
Я зневажала цих дівиць, але ніяковіла перед ними. І за цю свою ніяковість ще дужче їх зневажала.
— Я з братом, — тихо сказала я.
Про кларнет і консерваторію я чомусь не наважилась згадати. Десятикласниця примружилась і обвела Льону таким поглядом, ніби міркувала: чи варто виходити за нього заміж? Ці десятикласниці часто оглядають отак чоловіків. А Льова лиш міцніше притис до грудей свій старовинний футляр, ніби десятикласниця збиралася відняти його.
Льова не справив на неї враження, це було одразу помітно, і вона відвернулася. Ще б пак! Адже він не співав у ресторані «Варшава»!..
— Я тебе умовила в найостаннішу мить, — почала я пошепки пояснювати Льові. — Вони просто не знають, що ти будеш виступати… І потім, наш Роберт-організатор хоче, напевно, щоб ти був для них несподіванкою.
Льова усміхнувся: здається, він не вірив, що може стати несподіванкою для наших десятикласниць.
— У принципі вони мають цілковиту рацію, — сказав Льова. — На балу й мають бути танці… Це цілком природно.
Я не звернула уваги на Льовині слова, бо він часто говорить просто так, щоб не образити когось мовчанням, а сам думає про інше, про своє… «Весь у собі!» — каже про нього мама. Можливо, він мислить у ці хвилини музичними образами. Так було, напевне, і цього разу. Чому він зненацька почав заступатися за танці?
Та найжахливіше було ще попереду!
Зал у нас в школі на п’ятому поверсі. Ми з Льовою поволі підіймалися східцями. А назустріч нам, зверху, на високих каблуках збігали старшокласниці — якось бочком, бочком, як завжди збігають по східцях. Перед вечорами і балами в школі завжди починається дівчача біганина згори вниз: когось чекають, когось виглядають… Десятикласниці мало не збивали нас із ніг.
Льова про щось всерйоз задумався. «Входить у свої музичні образи!» — вирішила я. І була дуже рада: мені хотілося, щоб у цей вечір він грав так чудово, як ніколи!
Один раз Льова підвів на мене очі.
— Не звертай ні на що уваги! Не звертай! — сказала я.
І зненацька він запитує:
— Старіші вчителі, як правило, працюють у старших класах?
Льові іноді спадає на думку щось найнесподіваніше.
— Так, — відповідаю я. — А що?
— А старшокласники навчаються найчастіше на найвищому поверсі?
— У нас на п’ятому. І що з того?
— Дивно якось… Непродумано виходить: старі люди по десять разів на день мусять підніматися нагору без ліфта.
Знайшов про що думати перед відповідальним виступом! Уявляєте?
Атож, іноді моєму Льові спадають на думку найнесподіваніші речі. От, пам’ятаю, якось мн їхали з ним у тролейбусі. Тролейбус набито по саме нікуди. Зупиняється біля університету, студенти рвуться до дверей, спізнюються, як завжди. Один хлопець в окулярах питає у Льови:
— Ви виходите?
А Льова повертається до нього, усміхається й каже:
— Ви тут навчаєтеся? Цікаво, на якому факультеті?
Водій уже двері-гармошки розчинив, всі поспішають, лізуть до виходу, а він: «На якому факультеті?» Уявляєте?!
Льова, звичайно, дивакуватий. Та, можливо, так і треба? Усі великі люди були трошечки кумедні.
На п’ятому поверсі пас зустрів Роберт-організатор. Униз він, ясна річ, не міг спуститися! Це було б для нього принизливо.
Роберт навіть не привітався, не познайомився з Льовою: він не любить марнувати час на дрібниці. Він одразу заговорив у своїй звичайній манері, пропускаючи дієслова: квапливо й діловито:
— Інструмент із вами? Акомпаніаторша тут давно… Все прекрасно. З першим відділенням усе гаразд. За лаштунки!
Льова поплентав за лаштунки.
— Ти — в зал! — скомандував Роберт.
Я пішла в зал.
Тільки в передостанньому ряду вільних місць уже майже не було. Я сіла, а на стілець ліворуч від мене мав сісти Льова після свого тріумфу на сцені. Я поклала на ного місце хусточку.
— Дозвольте висякатися!
Позаду зареготали. Я обернулася і побачила старшокласника Рудика — відомого на всю школу бевзя, який кривлявся навіть на похоронах. Такі є в кожній школі. І завжди вони сідають на останньому ряду. Рудик розвалився і вперся ногами в спинку мого стільця. Тепер я зрозуміла, чому моє місце було вільним: ніхто не хотів сидіти поперед Рудика. Мені цього вечора страшенно щастило!
І все-таки найжахливіше було ще попереду.
Роберт-організатор оголосив зі сцени, що перше відділення буде дуже серйозним.
— От добре: посміємося! — вигукнув Рудик.
Спочатку якийсь учасник драматичного гуртка почав читати Лєрмонтова:
— «На дорогу йду я в самотині…»
— На дорогу самостійного життя! — гукнув Рудик.
Його друзі зареготали.
Потім якась учасниця хореографічного гуртка виконувала індійський танок.
— Хінді-русі, бхай-бхай! — гукнув Рудик.
— Бхай-бхай! — підхопили його дружки.
Всі почали обертатися, цитькати на Рудика. Це його цілком влаштовувало: він був у центрі уваги.
Своїм «гострим практичним розумом» я одразу зміркувала, що коли під час Льовиного виступу Рудик буде мовчати, це справить на всіх величезне враження. Всі вирішать, що навіть Рудика здолав Льовин кларнет. Та як це зробити?
Я тут-таки змінила план дій. Тепер я вже не повинна була показувати, що Льова мій брат. Я мусила з цим ховатися. Хоча б на час…
Я знала, що в першому відділенні буде лише три номери. Коли індійський танок мав скінчитися, я обернулася до Рудика і сказала:
— Зараз буде виступати дуже талановитий музикант. З Московської консерваторії… Майбутній лауреат!
— Чхали ми на таких! — відповів мені Рудик.
— Чхати дуже небезпечно! — сказала я. — Музикант цей дуже нервовий: Недавно під час його виступу один у залі чхнув, то він перестав грати… І заявив, щоб той вийшов із залу.
— От добре! Мені якраз треба вийти… Я ледве сиджу!
— Він не просто скаже вийти. Він ще й осоромить на весь зал! Дуже нервовий. Тому що талановитий! Не раджу зв’язуватися.
— Буде триндикати класику? – – спитав Рудик.
— Звичайно!
— Спи, моя радість, засни!.. — побажав Рудик самому собі.
І просто-таки розлігся, так само впершися ногами в спинку мого стільця. Я поповзла разом із стільцем наперед… Та я промовчала: нехай удає, що заснув. Знайшов-таки вихід із становища!
А Льова вже вийшов на сцену… Всі чекали вигуків Рудика, реготу з останнього ряду, але було тихо. І якось урочисто.
У Льови був зовсім не артистичний вигляд. Ні, либонь, артистичним було лише обличчя: зовсім відсутнє. «Ввесь у собі!» — як казала мама. Він іще не почав грати, але вже мислив музичними образами. Це мені було ясно.
А все інше було зовсім не для сцени. Постать сутула, наче над чимось задумалася. Костюм був випрасуваним (я сама ного прасувала), а здавався м’ятим і не Льовиним, а чужим.
«Я сама буду ходити з Льовою до кравців! — твердо вирішила я. — І буду замовляти йому наймодніші речі! Він буде проклинати мене, відбиватися, буде вважати, що я відриваю його від мистецтва. Та я буду приносити себе в жертву: нехай погано думає про мене, нехай вважає, що я ганчір’ям тільки й цікавлюся! Коли- небудь він зрозуміє… Так, він зрозуміє, що я брала на себе все найбуденніше, найневдячніше, як завжди робили сестри великих людей».
Та поки що з Льовою до кравців ходила мама, а в неї був відсталий смак. І наші піжони з перших рядів, напевне, дивилися на Льову з усмішкою.
Потім вийшла Ліля з нотами. Акомпаніаторші, я помітила, найчастіше бувають літніми і негарними. Співці й музиканти на їхньому тлі виглядають особливо ефектно. Та тут якраз Ліля врятувала становище. Вона поводилася, як на найсправжнісінькому концерті: вийшла, впевнено ступаючи, з незалежно піднятою головою, стримано вклонилася. І наші піжони заплескали. Потім вона вмостилась на стільці, розклала свої ноти. Обернулася до Льови і буквально вп’ялась у нього очима, як роблять усі справжні акомпаніатори, чекаючи сигналу… Це було як на найсправжнісінькому концерті. І дуже вплинуло на старшокласників.
Ліля вдарила по клавішах, і Льова заграв «Розповідь Франчески». Я не чула, як він грав: я хвилювалася. І дивилася на своїх сусідів: дехто заплющив очі — так слухають хорошу музику. Потім заплескали… Плескали всі, але не дуже довго. Можливо, Льові краще було піти за лаштунки: тоді б його треба було викликати назад на сцену і плескали б дужче. А так усі одразу зрозуміли, що він буде грати ще, і не дуже старалися.
Я гадаю, що артист має здаватися зі сцени неприступним і загадковим. Так навіть і глядачам цікавіше. Ну хіба приємно уявити собі, що артист точнісінько така людина, як ти сам? Що можна просто підійти і ляснути його по плечу?..
А Льова несподівано усміхнувся так, ніби був у себе вдома, махнув рукою і заграв свій улюблений «Політ джмеля».
Йому знову аплодували, але вже менше, ніж перший раз. Раптом на сцену, діловито поглядаючи на свій ручний годинник, вибіг Роберт-організатор. Він щось зашептав моєму братові на вухо. Льова знову по-домашньому усміхнувся і оголосив наступний номер.
Не встиг він скінчити, як Роберт-організатор знову висунувся з-за лаштунків. Він, як і раніше, діловито дивився на годинник і водночас знизував плечима. Підійшов до Льови і знову зашептав йому щось на вухо. А мій брат добродушно, покірно закивав головою: мовляв, згоден, будь ласка… Уявляєте?
Мені стало страшно: невже він буде знову грати? За планом дій, який я склала вдома, я мала підвестися і на весь зал попросити: «Заграй, Льово, іще… Я прошу тебе». Зараз мені хотілося схопитися і крикнути: «Я прошу тебе: перестань грати!»
У майбутньому я, звичайно, буду ходити з братом на всі його концерти. Я навчу його бути гордим! Нехай глядачі спочатку попросять, уклоняться йому в ніжки… А вже потім він що-небудь заграє на «біс». Хіба артист може бути таким покладистим? Він має бути загадковим і недоступним!
Нарешті Льова скінчив.
— Доброго ранку! — вигукнув позаду Рудик. І вдав, що прокинувся. Та я вже не звертала на нього ніякої уваги.
— Привітаймо наших гостей! — гукнув Роберт-організатор. — Привітаймо їх з Новим роком!
До Нового року було іще цілих п’ять днів, але всі залементували із своїх місць: «Вітаємо!»
Тут і Ліля вперше підвелася із свого стільця. Неквапливо зібрала ноти, стримано вклонилася і вказала рукою на Льову: мовляв, головна заслуга належить йому! Вона поводилася, як на справжньому концерті. А Льова знову по-домашньому усміхнувся, ніби в залі сиділи його родичі. Уявляєте? Це було жахливо!
Та найстрашніше все-таки було ще попереду. Вже зовсім близько, зовсім поряд…
Про це я напишу взавтра. Тому що мама вже двічі казала, що мені час спати. Вона зрозуміти не може, що я пишу. Заглядати їй незручно. Інші батьки не соромляться: заглядають до своїх дітей у зошити і навіть виривають із рук. Але моя мама собі цього не дозволяє, вона дуже інтелігентна. Льова схожий на неї.
Спочатку мама гадала, що я пишу домашній твір. І була навіть рада. Але я сказала, що це не твір, а що саме — не сказала.
— Якби ти з таким захопленням робила уроки! — вигукнула мама. — Зовсім не думаєш про своє майбутнє!
Та я якраз думаю про майбутнє! Тому н веду щоденник.
28 грудня
Перед другим відділенням вечора із залу винесли всі стільці. Скидали їх у коридорі. І одразу коридор став вузький, а зал майже вдвічі більший, аніж був. На сцені поставили штучні ялинки з іграшками.
— Ах, як чарівно! — верещали дівчата. — Як незвичайно! Оригінально! Синтетика!..
Десятикласниці чомусь люблять синтетику. Я все одно не вірю, що штучні ялинки подобалися їм більше, аніж справжні, — ті, що пахнуть лісом і снігом. їм просто хотілося верещати і виявляти захоплення. Вони були в піднесеному настрої.
Дівчата мене взагалі дратували. Всі вони виглядали розкішно! У роздягалці це було не так помітно, тому що вони ще не були «при повному параді», а багато хто з них був у пальті. Ну, а мати модне пальто набагато важче, аніж модну сукню, тому жінки виглядають узимку не так ефектно, як улітку. Я на це давно звернула увагу.
Коли всі сиділи в першому відділенні на концерті, сукні не були такі помітні. А тепер уже всі аж сяяли своїми глибокими вирізами!
Я дуже від них відрізнялася. У мене була глуха дівчача сукня. Комір доходив аж до підборіддя. Я теж хотіла якось пошити собі плаття з вирізом, але швачка сказала, що мені це буде невигідно, що мені ще нічого показувати. Отак і сказала: «Тобі ще нічого показувати. Твої ключиці випинаються, ніби якісь металоконструкції». Я давно звернула увагу: приватні швачки дуже безцеремонні. Тому що всі перед ними запобігають і заглядають їм у рот, ніби якимсь мудрецям.
Взагалі дівчата виглядали розкішно. І я дуже програвала на їхньому тлі. Це вже точно. Та зате зі мною стояв мій брат Льова, майбутній великий майстер кларнета! Я взяла його під руку. І дівчатка поглядали на мене з заздрістю. Небагатьом із них доводилося прогулюватися під руку з студентом консерваторії!
— Що він шептав тобі на вухо? —спитала я Льову.
— Мав приїхати співак…
— З ресторану?
— Здається, так. І він просив мене пограти…
— Він ще запросив би для цього Гілельса! Відтягувати час, поки приїде співак із «Варшави»!..
— В принципі мені було неважко їх виручити.
Це улюблене Льовине заняття: кого-небудь виручати. До нього приходять перед екзаменом і коли сваряться з дружинами. Деякі ного друзі вже встигли одружитися. Уявляєте? І Льова всіх виручає. Боюся, як би на це не пішла вся його сила.
А співак із ресторану так, виходить, і не з’явився. Роберт зі сцени оголосив, пропускаючи дієслова:
— Невеличка накладка: співака з ресторану «Варшава» — немає! Та Варшава тут, з нами! Наша улюблениця Аліна в супроводі шкільного джаз-оркестру! Польські естрадні пісні!
Хлопці загорлали «ура». Старшокласниці ледь-ледь поплескали. Зовсім трошки. Вони не люблять Аліну, вони заздрять їй.
Я не заздрила Аліні: у нас у школі вона, як кажуть, поза конкурсом. А тим, хто поза конкурсом, нерозумно заздрити. До того ж мені подобалося, що дівчата з своїми вирізами тут-таки притихли, похнюпились.
Вони знали, що хлопці одразу будуть захоплюватися Аліною, а суперничати з нею марна річ.
Так іноді жінки виходять сумні з кіно після картини, де головну роль грає красуня. Я звернула увагу: вони навіть певний час не дивляться на своїх супутників. Напевно, бояться, що ті будуть порівнювати. Ні, я ніколи не вийду заміж. Це вже остаточно!
Аліна на наших вечорах зазжди співає джазові пісеньки польською мовою. Коли вона вийшла на сцену, я заплескала їй з усієї сили за те, що вона посадила на місце всіх наших дівчат.
Дівчата одверто засумували і злісно поглядали на Аліну. А деякі вдавали, що їм байдуже, і неприродно реготали. Я помітила, що жінки часто сміються тоді, коли їм хочеться плакати.
Взагалі я також не люблю красивих дівчат. Вони весь час пам’ятають про те, що вони красиві, і тому з ними дуже важко мати справу. Та вчора я була вдячна Аліні ще й за те, що не приїхав співак із ресторану «Варшава», якого всі чекали більше, аніж Льову. Хоч Аліна й не мала до цього ніякісінького відношення. Але вона виступала замість співака, і я їй за це плескала. Вірніше, і за це також. А ще я хотіла, щоб Льові сподобався шкільний вечір, на який я його притягла. І тому я зашептала йому на вухо:
— Аліна прекрасно знає польську мову. Як російську!
Аліна не тільки співає по-польськи, але й видає себе за красуню польку з журналу «Екран». Вона яскрава блондинка з прямим волоссям, яке спадає на лице, навіть закриваючи одне око.
— У неї волосся абсолютно своє, — шепнула я Льові.
— В якому розумінні?
Льова не розуміє елементарних речей, тому що він «не такий, як усі», як каже мама.
— В тому розумінні, що вона його не фарбує, — пояснила я. — Це її натуральний колір!..
Хлопці просто боялися дихати. Зате Аліна дихала з усієї сили. Так принаймні здавалося, бо вона дихала в мікрофон.
Я трохи шепелявила і з дитинства якось вороже ставлюся до шиплячих літер. Я певна, це найнемилозвучніші літери в усьому алфавіті. Недаремно ж у художніх творах позитивні герої ніколи не «шиплять», а «шиплять» негативні.
Та коли Аліна співає свої пісеньки, мені починає здаватися, що на світі немає нічого прекраснішого за шиплячі літери. Слова, які вона майже пошепки вимовляє в мікрофон, складаються від початку до кінця із самих шиплячих, а виходить дуже красиве й задушевно.
Хлопці аплодували як божевільні. І навіть свистіли, що означає в них вищий вияв радощів та захоплення. Льові після його «Франчески» ніхто не свистів. Це було прикро. Та я помітила, що, аплодуючи Аліні, багато хто потай позирав на Льову. Ще б пак! Усім цікаво було, як оцінить її спів студія консерваторії. Професіонал! Ну й типи ж оці старшокласники! Ні за що одверто не признаються. що студент консерваторії для них авторитет. Для них взагалі не існує авторитетів! А непомітно будуть підглядати, як він реагує. Ну й типи!
Льова помітив це і, засунувши свій чорний футляр під пахву, почав плескати так, ніби був на концерті Давида Ойстраха. Я вирішила, що він хоче зробити мені приємність: адже я так підхвалювала Аліну.
Коли Аліна перестала співати, вона вирішила прямо зі сцени зіскочити в зал для глядачів. Це було, звичайно, дуже ефектно. Хлопці кинулися їй допомагати. І тут сталося щось зовсім несподіване: наш Льова. завжди такий повільний, неповороткий, теж підскочив до сцени і простягнув Аліні ліву руку. Правою він тримав старий дідусів футляр.
Мені було прикро, що Льовина рука якось загубилася в юрмі інших рук і нічим від них не відрізнялася. І сам Льова якось загубився серед старшокласників. Та Аліна зі сцени розгледіла Льовину руку і, уявіть собі, сперлася саме на неї. Так, на неї! Наш Льова увесь вкрився червоними плямами, ніби хтось надавав йому по фізіономії. Взагалі, він часто червоніє. Та завжди для цього бувають якісь підстави. А тут він почервонів без усяких підстав.
Коли Аліна зіскочила в зал. Льова подякував їй. За що, питаю я вас? За що?
Це вона мала сказати «спасибі»: адже він простягнув їй руку, а не вона йому!
Наш шкільний естрадний оркестр заграв танго. «Зараз під час танцю скажу Льові, що зовсім не вважаю Аліну своєю подругою, — вирішила я, — і не вимагаю, щоб він заради мене так перед нею вихилявся!» В цю хвилину брат нахилився до мене. «Ага, не забув своєї обіцянки! — подумала я. І витерла долоні об холодну стіну, пофарбовану олійною фарбою: вони в мене трохи спітніли. — Зараз я вперше танцюватиму на вечорі старшокласників!..»
— Потримай, будь ласка, — квапливо промовив Льова. І старовинний дідусів футляр опинився в мене під пахвою.
А Льова вже знову був біля Аліни і простягав їй руку: запрошував танцювати.
О, як я ненавиділа Аліну в цю мить! Я ненавиділа навіть її ім’я — таке рідкісне й красиве. Адже мене всі називали просто Женькою. «Ім’я середнього роду: не розбереш — жіноче чи чоловіче», — жартував батько. Непогане уявлення про справедливість: сам нав’язав мені це ім’я на честь якоїсь своєї улюбленої тітоньки і сам глузує! Я не бачила цієї тітоньки жодного разу в житті: вона померла за десять років до мого народження. І було незрозуміло: чому батьки вирішили піднести їй подарунок за мій кошт?
Усі наші дівиці з їхніми глибокими вирізами одразу почали мені здаватися милими й симпатичними в порівнянні з Аліною. Вона змусила Льову кинути сестру, яка вирішила присвятити йому все своє життя! Та навіть не в цім річ. Вона змусила мого брата поводитися так, ніби він нічим не відрізнявся від десятикласників, які всі були в неї закохані. ! за це я її ненавиділа.
Аліна дивилася на Льову весь час, не відриваючись і якось надто значуще. Прикидається! Тільки прикидається! Льова не міг подобатися їй, так само, як йому не могли подобатися всерйоз її естрадні пісеньки. Сутулий, незграбний, у костюмі, Який завжди здається чужим і зім’ятим, Льова зовсім не з тих, хто їй подобається. Вся річ у тім, що він студент консерваторії, що в нього блискуче майбутнє! От вона й дивилася пильно, ніби намагалася його заворожити.
Та, на щастя, Льова не помічав цього погляду. Він нагнув голову і вивчав свої ноги. Він завжди дивиться на свої ноги, коли танцює.
Ніхто не звертав на мене ніякої уваги. Я стояла сама і притискалася спиною до холодної стіни, щоб не заважати тим, хто танцює. Мене штовхали і навіть не вибачалися. А дехто питав, як ота десятикласниця в роздягалці: «Женько, як ти сюди потрапила? Ти як тут опинилася, Женько?» І нікому було мене захистити. Мій брат танцював з Аліною!
Тут я згадала про Лілю. Льова навіть не поцікавився, де дівся його «акомпанемент». Нічого собі, рицар!
Я згадала, як Ліля колись нам сказала: «Професійний артист ніколи не повинен з’являтися серед глядачів у день свого виступу».
«Розумниця! Ясна річ, не повинен!—думала я. — Тоді він буде загадковим і недосяжним. А інакше він стане для всіх звичайною людиною, абсолютно рівним в усіма і нецікавим. Як мій брат, що йому десятикласники спокійнісінько наступають на ноги. Ніби він і справді нічим від них не відрізняється, ніби це не він братиме участь у конкурсі музикантів-виконавців.
Після танго Льова підійшов до мене такий червоний, ніби йому ще раз надавали ляпасів. Він був дуже схвильований. Я його таким ніколи не бачила. І не хочу більше бачити!
— Ти ж поклявся танцювати тільки зі мною, — сказала я.
— В принципі ти маєш рацію, — відповів він, ледве переводячи подих. — Але я вмію танцювати лише танго… Ти ж знаєш. У твісті я виглядав би дуже смішно…
— А взагалі не танцювати з нею ти не можеш? Це не спадало тобі на думку?
Коли люди, які «не такі, як усі», роблять помилки, з ними треба розмовляти гостро й прямо. В ім’я їхнього ж таки порятунку!
Та я не встигла врятувати свого бідного брата. Оркестр заграв твіст. І Аліна, відбиваючись від хлопців, які запрошували її, сама підійшла до Льови. Уявляєте? Сама підійшла! Оце-то красуня! Оце-то гордячка! Зовсім втратила совість. І Льова пішов танцювати твіст, який він танцювати не вмів.
Аліна його вчила. Тепер вони обоє дивилися на ноги. Вона вчила Льову танцювати твіст, тільки н усього, але вигляд у неї був такий зверхній, ніби вона пояснювала йому, як треба жити на білому світі.
А я знову притискалася до холодної стіни. Мене знову штовхали і запитували, як я пробралася на цей вечір.
Нормальні люди виставляють напоказ те, що їм вигідно виставляти. А те, що невигідно, ховають якнайдалі. Мій брат погано танцює, а Аліна змушувала його виробляти найтрудніші па. Навіщо? Можливо, вона хотіла виставити його на посміховисько перед своїми друзями. Адже вони тих, хто погано танцює, взагалі за людей не мають.
Принаймні десятикласники вже поглядали на мого брата зверхньо і навіть глузливо: в танцях вони були сильніші за нього.
Я мріяла, щоб наш шкільний естрадний оркестр, який я завжди любила слухати, скоріше замовк. Та він не замовкав доти, доки знизу прийшла гардеробниця і сказала Роберту-організатору:
— Я ваші речі до ранку стерегти не збираюся…
Тоді вечір закінчився.
До мене підійшов Льова і простягнув руку по старовинний дідусів футляр. Я сховала футляр за спину і сказала:
— Здається, він тобі вже не згодиться.
— В якому розумінні?
— В тому розумінні, що ти, здається, зібрався вступати в хореографічне училище? Та краще вступи в циркове: там вчать на паяців. Ти сьогодні непогано виступав у цьому жанрі.
Можливо, я говорила з Льовою надто прямо й гостро. Та я маю на це право.
Я мушу врятувати його від Аліни! Чого вона може навчити мого брата? Співати естрадні пісеньки? Що між ними спільного? Та й взагалі Льова зараз не має права закохуватися. Він повинен готуватися до конкурсу. І вчитися з ранку до вечора, а не закохуватися! Я повинна врятувати його, уберегти. І я це зроблю!
Та врятувати Льову буде не так то легко. Адже він «весь у собі». А коли люди, які «всі в собі», візьмуть що-небудь собі в голову, їм неможливо нічого пояснити.
— Аліна сама… а зараз уже пізно, — сказав Льова. — Ми проведемо її додому…
— Єдине, що їй не загрожує, це самотність!—вигукнула я. — Ось побачиш — усі наші кавалери за нею поплентають…
Навіщо я вимовила цю дурну фразу? На чоловіків, я помітила, ніщо так сильно не діє, як успіх жінки одразу в багатьох. Це й на школярів також поширюється. Тому-то, я помітила, майже в кожному класі обов’язково є яка-небудь загальновизнана красуня. І здебільшого вона нічим не краща за інших. Просто якось випадково в неї закохалося двоє хлопців одразу. А інші подумали: якщо за нею бігають одразу двоє, то вона того варта. І пішла ланцюгова реакція!
Коли я вимовила фатальні слова про те, що Аліні не загрожує самотність, Льова якось хворобливо усміхнувся, безпорадно розвів руками (мовляв, що тут поробиш!) і сказав:
— Так, я розумію… Вона має успіх.
— Дешевий успіх! — вигукнула я.
Та виправити помилку було вже не можна. І ми пішли проводжати Аліну. А дім її був у зовсім протилежному напрямку від нашого дому.
Я мовчала майже всю дорогу. Правду кажучи, я в присутності Аліни чомусь ніяковіла. Я навіть мимоволі іноді їй підтакувала. І Льова підтакував усякій її дурниці. Я поглядала на нього здивовано і навіть перелякано. Мені здавалося, що він подурнішав і взагалі став якоюсь зовсім іншою людиною. Правда, я згадала, що багато хто з великих людей любили нікчем і в їхній присутності помітно дурнішали. Невже й мого брата чекає така доля?
А Аліна просто не закривала рота. Хоч говорила вона в свій хутряний комір.
— Бережу горло, — пояснила вона.
Уявляєте? Виходить, вона вважає себе співачкою! Її горло, чи бачте, є такою величезною цінністю, що його треба берегти!
Одно слово, мені поки що так і не пощастило почути її справжнього голосу: співала вона в мікрофон, а говорила в хутряний комір.
— У принципі вам завжди слід тримати горло в теплі, — вимовив мій брат Льова.
Ця фраза Аліні дуже сподобалася, і вона з вдячності призналася Льові, що кларнет її найулюбленіший музикальний інструмент. Уявляєте? Вона, виявляється, може слухати кларнет від ранку й до вечора. І ще вона може дні й ночі слухати саксофон.
Ще добре, що вона не порівняла кларнет з барабаном. Або з якими-небудь іншими ударними інструментами. Я гадала, Льова здригнеться від того, що його улюблений кларнет поставили в один ряд із саксофоном. Та Льова не здригнувся. А. навпаки, згодився з Аліною.
— Так, саксофон має оригінальні засоби музичного вираження…
Але найнезрозумілішим було те, що і я навіщось сказала, що люблю саксофон. У цих красивих дівчат дивна влада над людьми! І здатність перетворювати всіх довкола на абсолютних кретинів!
— Одразу після Нового року у нас буде концерт студентів другого курсу, — сказав Льова. — У Малому залі консерваторії.
Мене дратує Льовина манера все уточняти. Ну яка різниця, в Малому чи Великому залі буде концерт? Можна було б просто сказати: «В залі консерваторії». І обов’язково треба уточнити, що він навчається на другому курсі, а то, не дай боже, подумають, що на п’ятому! І свій майбутній конкурс він завжди величає повним іменем: Всеросійський конкурс музикантів-виконавців на духових інструментах. Хоч можна сказати набагато коротше: конкурс музикантів-виконавців. Нехай думають, що взагалі всіх музикантів, і не Всеросійський, а Всесоюзний або навіть Міжнародний! Ні, Льова мусить сказати все точно, як є. Дивна вдача!
— Для мене буде великим подарунком, якщо ви прийдете на цей концерт, — сказав Льова.
Можна подумати, що він запрошує бозна-кого!
— Дайте мені свій телефон: я подзвоню напередодні, — сказала Аліна.
Як усяка красуня, вона, звичайно, дуже зайнята!
— Ні, ви можете не додзвонитися. Краще домовимося просто зараз, — наполягав Льова. — Правда, Женю, так краще?
— Звичайно, — сказала я.
Мені хотілося вилаяти брата за це його запрошення, а я сказала: «Звичайно».
Мій язик просто наче здурів! Здається, я була під сильним гіпнозом.
Нарешті Аліна погодилась прийти. Ще б пак: адже вона так любить кларнет!
— Ми будемо чекати на вас біля входу, — сказав Льова.
Сумнівів не залишалось: він був закоханий!
— А ви мені теж піднесіть подарунок у відповідь! — вже прощаючись, кокетливо сказала Аліна.
Льова зробив таке обличчя, ніби ладен був віддати їй все, що вона побажає.
— Згодьтеся виконувати соло в нашому естрадному оркестрі! Це буде так оригінально: музикант-професіонал виступає із шкільним джазом!..
Я похлинулася холодним повітрям. А Льова преспокійно відповів:
— В принципі це можливо…
— Ловлю на слові! — сказала вона. І щезла в дверях.
Я тут-таки звільнилася від її гіпнозу.
— Ти ще будеш грати в фойє! Як наш бідолашний дідусь! — гукнула я до Льови. — Згадай моє слово, цим усе скінчиться!..
29 грудня
Все моє життя під смертельною загрозою. Все моє життя. Якщо Льова почне грати в шкільному джазі, йому це може сподобатися: адже в нього така небезпечна спадковість по дідусевій лінії. І потім він насправді може схотіти виступати в фойє перед початком сеансів. А люди будуть жувати бутерброди… Тоді я вже не зможу присвятити йому все своє життя. Музиканти, які грають у фойє, не мають права бути «не такими, як усі люди», і їм якось не заведено присвячувати своє життя. На це мають право лише великі музиканти!
А якщо Льова не стане великим або принаймні відомим? Тоді всі мої плани летять шкереберть. Я, як мої однокласниці, муситиму придумувати собі майбутню професію, і зубрити, і домагатися оцінок. Я змушена буду стати такою самою, як усі…
Та я думаю, звичайно, не про себе. Річ у Льові! Заради нього я піду на все! Справжні сестри часто втручаються в особисте життя своїх братів. І не вимагають подяки. Я також втручатимусь. Льова забуде Аліну і добре підготується до конкурсу, й завоює перше місце! І тоді я зможу присвятити йому всю себе без останку!
— Невже ти не бачиш, що вона вся фальшива? Вся наскрізь! — сказала я Льові. — Кларнет — її найулюбленіший інструмент! Та чи є на світі хоч одна нормальна людина, для якої кларнет був би найулюбленішим інструментом? Чи є така людина? Немає такої!
— Це твоя особиста точка зору, — сказав Льова.
— Це факт, а не точка зору! Я сподівалася, що ти станеш першим у світі великим кларнетистом! Та марна річ… І невже ти гадаєш, що вона справді знає польську мову? Просто вивчає слова і машинально їх повторює. Зараз перший-ліпший співак, навіть звідкись із Гваделупи, співає «Підмосковні вечори» по-російському. І що ж. по-твоєму, він знає російську мову? Так і вона. Просто нерозумно було подумати, що вона розуміє по-польському. І волосся в неї фарбоване…
— А, може, в неї взагалі перука? — з усмішкою перебив мене Льова.
Він її захищав. Це було жахливо.
— Колись ти говорила інше і про волосся, і про польську мову. Не можна ж так швидко міняти свою думку. І підтакувала їй, коли ми її проводжали.
— Я іронічно їй підтакувала. Ніби насміхаючись…
— Пробач, я не відчув цієї іронії. До того ж вона була б недоречною.
— Ти її любиш?! — вигукнула я.
Він нічого не відповів. Та я зрозуміла: розмовляти з ним марно. Я мушу діяти! І я буду…
30 грудня
Сьогодні — останній день другої чверті. Ми, звичайно, написали на дошці крейдою: «Додому час — не мучте нас!» Учителі читають і удають, що сердяться.
Завтра канікули! Я страшенно люблю канікули. Учителі відпочинуть від нас, а ми відпочинемо від них. І тому у всіх добрий настрій.
На перервах старшокласниці бігають по коридору, шепчуться, домовляються, хто з ким буде зустрічати Новий рік. Я давно помітила, що про найзвичайніші речі вони чомусь люблять говорити пошепки і з таємничим виглядом. Так їм цікавіше!
І вчителі, звичайно, також будуть стрічати Новий рік. На уроці літератури я намагалася уявити собі, як вони це будуть робити. Я взагалі часто намагаюся уявити собі життя наших учителів. Особливо вчительок. Ми їх називаємо «училками». Які в них чоловіки? І як у них удома? Невже навіть наша хімічка, яка за три роки жодного разу не усміхнулась і називає нас усіх на «ви», вдома також цілує чоловіка? І він цілує її?.. Цікаво, як усе це відбувається. Але ж це відбувається! Тому що в неї на руці обручка. Товста, старомодна, та все-таки обручальна! Виходить, удома вона цілується… Уявляєте? І в неї, можливо, навіть є діти…
У всіх добрий настрій. Навіть хімічка побажала нам корисного відпочинку. Не щасливого, а корисного!
Та в мене на душі тяжко. Щось гнітить. Це гнітить Аліна. Адже я навмисне розважаю себе різкими сторонніми думками, щоб забутися. Та забутися я не можу: Льова буде грати з нашим шкільним джазом! Грати соло! А потім докотиться до фойє. Якщо я ного не врятую!
Пишу на уроці… Я помітила: останні дні й години (в піонертаборі, чи в поїзді, чи в школі) завжди тягнуться страшенно поволі. Просто сили нестає.
Та от нарешті дзвінок! Не забув нас, рідненький. Іду на перерву…
Почався найостанніший урок. Математичка терпіти не може, коли хто неуважний. Якщо помітить, тут-таки викличе відповідати. Звичайно, прикро загинути в останньому бою, та я мушу негайно записати все у свій щоденник. Я повинна розповісти про те, що сталося буквально хвилину тому, на перерві. Я зробила сміливий, рішучий крок! Заради Льови, заради його музичного майбутнього! Чи оцінить він це коли-небудь?
На останній перерві старшокласниці знову бігали по коридору, шепталися, обнімалися (вони дуже люблять обніматися одна з одною).
Аліна ні до кого не підбігала: усі підбігали до неї, бо вона у нас прима, вона поза конкурсом.
Та до мене Аліна попрямувала сама, а я навіть не ворухнулася, жодного кроку не зробила їй назустріч. Вона усміхалася мені своїм довгим і красивим оком, яке чомусь нагадувало мені видовжену блакитну раковину. А другого її ока я ніколи не бачила: воно завжди закрите прямим золотистим пасмом волосся.
Вона притягла мене до себе, трошки нагнулася і притулилася до мене щокою. Уявляєте? Наші семикласниці просто попадали від заздрощів. У думках, звичайно, попадали. А я навіть не поворухнулась.
— Які у нас показники? Дід Мороз буде задоволений?—спитала Аліна.
Я вирішила цього разу нізащо не піддаватися її гіпнозу. Нізащо.
Тим більше, що показники, тобто оцінки за другу чверть, у мене не дуже добрі.
— Яке це має значення? — відповіла я.
Вона знову притулилася до мене щокою. І наші дівчатка знову попадали. Та я була холодна й спокійна.
Я знаю, що наречені, як правило, хочуть подружитися з батьками своїх наречених, зробити з них собі спільників. Аліна до мами з татом іще не добралася, вона почала з мене. Це мені було ясно. І я до неї пригортатися не стала.
— Вітаю тебе з Новим роком, — сказала Аліна. — І всіх наших спільних знайомих!
На спільних знайомих вона зробила такий наголос, що мені стало просто не по собі. Ніяких спільних знайомих у нас не було — вона говорила про Льову.
— Побачимося в новому році, — вела вона далі. — Місце зустрічі і час ті самі?
Отут я й зробила свій рішучий крок.
— Ви знаєте, Льова дуже просив пробачитись… — сказала я їй тихо, щоб не чув ніхто інший. — Наша зустріч не відбудеться.
— Не відбудеться? — Ніби бажаючи розглянути мене краще, вона відкинула золотисте пасмо, і я вперше побачила двоє її очей водночас. Та вони в цю мить не були схожі на блакитні видовжені раковини. Вони були круглими від здивування. І мені стало її навіть трошки жаль. Проте я подолала в собі це співчуття. Якщо Льова справді подобається їй, то тим гірше: ще бракувало, щоб у них почалося кохання напередодні конкурсу музикантів-виконавців!
— У нього є наречена, — сказала я. — І їй було б неприємно… Ви розумієте?
— Він заручений? — спитала вона вже глузливо. Та це глузування було якесь неспокійне, нервове.
— Авжеж… Можна сказати, заручений. Дуже давно, просто з дитячого віку. Із своєю акомпаніаторшею.
— З цією…
— Авжеж, — перебила я, — вона некрасива. Та в них спільні ідеали! їх зріднила музика. Вони люблять одне одного…
Це була брехня в ім’я порятунку брата. Чи оцінить він це коли-небудь?
3 січня
Вчора був концерт студентів консерваторії. Він почався о сьомій тридцять вечора, але ми з Льовою прийшли на час раніше і мерзли на вулиці. Льова, бачте, боявся, що Аліна може переплутати і також прийти на час раніше, тому що деякі концерти починаються о шостій тридцять. Уявляєте? До чого дійшло!
Ми, напевне, зовсім задубіли б, якби Льові не здавалося, що кожна зі смаком одягнена дівчина, яка з’являлася оддалік, — це Аліна. Ми бігли назустріч, дівчата злякано зупинялися або кидалися вбік. А ми вибачалися і повертали на свій пост до під’їзду. Так ми хоч потроху грілися.
— Цікаво, як ти будеш тримати кларнет закляклими пальцями? — сказала я. — Ще добре, що ти граєш не на роялі. І не на скрипці. Іди!.. Я сама її зустріну.
Де там! Льова й чути про це не хотів. Мама завжди каже, що він дуже цільна людина. Взагалі це непогано. І навіть добре. Та коли цільний хлопець закохується, з ним нічого неможливо вдіяти. Йому нічого не можна пояснити.
Великі люди мають право на дивацтва, і ці дивацтва їм треба пробачати. Тому що велика людина, з одного боку, «вся в собі», а з іншого — трошечки не в собі. Це я розумію. Але ж Льова вчора був не в собі не як видатна людина, а так само, як усі наші хлопці-десятикласникн, що також закохані в Аліну. От чому я не хотіла пробачати! У незвичайних людей мають бути незвичайні дивацтва. Коли у Льовн з’являться такі дивацтва, я їх одразу пробачатиму! Не задумуючись… Слово честі! А вчора я не пробачала…
Ліля вважає, що справжній артист не повинен з’являтися серед глядачів у день свого виступу. А Льова просто-таки біг назустріч глядачам, ледве не збиваючи їх з ніг, якщо йому здавалося, що вдалині з’явилася Аліна. Серед глядачів було багато Льовиних знайомих, і всі вони запитували:
— Кого ти тут чекаєш?
І Льова починав докладно пояснювати, що чекає одну десятикласницю, яка навчається в моїй школі. Знайомі усміхалися і по- дурному підморгували. Але Льова й на нові запитання відповідав докладно й точно. Він завжди каже щиру правду, саму тільки правду. Немовби не можна було сказати, що ми чекаємо тьотю, дядю або якихось інших родичів! Або, наприклад, маму й тата.
Якщо Льові дзвонять по телефону, він завжди підходить, хоч би як страшенно йому було ніколи. Я йому кажу іноді: «Можна сказати, що тебе немає вдома?» — «Але я ж дома», — відповідає він І підходить, хоч йому дуже не хочеться. Уявляєте?
Людина не може все життя говорити саму тільки правду. Мало які бувають випадки! Я вже твердо вирішила, що в усіх цих випадках я буду брехати за брата. Якщо він сам не вміє! Що тут поробиш? Нехай це буде ще однією жертвою!
— З нею щось сталося, — сказав мені Льова. — 3 нею щось сталося. Га? Як ти гадаєш?
— Нічого не сталося! — відповіла я. — Вона терпіти не може класичну музику. І кларнет! Адже я тобі казала. Попереджала! Я була певна, що вона не прийде…
В цю мить з’явилися мама й тато. Вони були врочисті, святково вдягнені і так гордо поглядали на всі боки, ніби всі довкола мали знати, що їхній Льова виступає сьогодні в Малому залі консерваторії. А цей Льова, яким вони пишалися, скакав на одному місці, наче горобець.
Тато, коли хвилюється, завжди починає жартувати. Та хвилювання заважає йому бути дотепним.
— Боюся, що твій кларнет буде сьогодні чхати й кашляти, — сказав він.
— У чім річ?! — скрикнула мама.
Ну чому б Льові не сказати, що ми чекали на вулиці своїх любих батьків! Що ми змерзли, але чекали! Як би їм це було приємно! Та, на біду, Льова завжди говорить саму тільки правду. І він знову почав пояснювати, що ми чекаємо одну десятикласницю, яка навчається в моїй школі. Мама нічого не зрозуміла. Але вона була страшенно перелякана тим, що Льова ще й досі не за лаштунками. Йому довелося туди піти.
А я обіцяла почекати Аліну.
— Вона не прийде! — сказала я Льоні. — Їй неприємна класична музика, і твій кларнет, і Малий зал консерваторії… І навіть Великий також неприємний. Але я почекаю. Якщо ти просиш, я почекаю!
Я постояла на вулиці ще хвилин із п’ять чи десять. Мені дуже хотілося, щоб хто-небудь запитав: «У вас є зайвий квиточок?» Мені дуже хотілося, щоб на концерт, у якому бере участь Льова, старалася потрапити вся Москва. Та ніхто квитків не шукав, і мені лишалося тільки мріяти. Я мріяла про той день, коли Льова буде виступати не в загальному концерті, а сам, у супроводі великого оркестру. Державного оркестру СРСР! Ми під’їдемо з Льовою до службового під’їзду, там будуть юрмитися його шанувальники (не якісь там дівиці, що бігають за тенорами, а серйозні літні люди — цінителі музики!), і я почую за своєю спиною шепіт:
— Це його сестра! Вона присвятила йому все своє життя. Він без неї, як без кларнета!
Уявляєте?!
Та вчора «зайвих квиточків» ніхто не шукав. Хоч, коли я ввійшла в зал, він уже був зовсім повний. Жодного вільного місця! Ні, одне вільне було… Поряд зі мною, де мала сидіти Аліна.
Мама, звичайно, почала тут-таки докоряти мені за те, що я змусила Льову чекати на вулиці якусь свою подругу. Я змусила! Збожеволіти можна!
І ще вона обурювалася тим, що через мене в залі «світиться порожнє місце». Так вона й сказала: «світиться!».
Я, звичайно, нічого їй не пояснювала. їй учора взагалі нічого не можна було пояснити. Вона була дуже напружена. І все робила неприродно: неприродно довго й уважно читала програму, в якій було вказано, що Льова виступає передостаннім у першому відділенні, неприродно усміхалася батькам інших учасників концерту, які сиділи в нашому ряду. Увесь цей ряд складався із самих лише родичів. І це було якось неприємно. Не могли вже розсадовити нас у різних кутках.
Мама весь час, ніби якийсь гід у музеї, розповідала мені: «Он там сидить лауреат! А там сидить тричі лауреат! А там професор консерваторії!..» Мамуся дуже хвилювалася. І мені хотілося заспокоїти її. Та я не могла її заспокоїти, бо вона нічого не чула і не сприймала.
І враз вона схопила мене за руку:
— Що це? Що це означає?!
Я побачила, що з-за лаштунків визирає наш Льова. Він шукав нас очима. Потім знайшов, побачив біля мене порожнє місце… Спохмурнів, тобто буквально змінився на лиці. І зник. Мама глянула на мене. Та що я могла їй пояснити?
Нарешті почався концерт.
На сцену вийшов чоловік із красивим стомленим обличчям і сивим чубом.
— Він завжди веде симфонічні концерти, — шепнула мені мама. — Ти бачила, певно, по телевізору?
Вигляд у чоловіка був такий, ніби він був головним учасником концерту. І прізвища знаменитих композиторів він вимовляв так, що я не одразу їх пізнавала.
Скрипки, роялі і віолончелі здавалися мені в цей вечір просто нестерпними. Я вперше помітила, що великі композитори страшенно затягують свої музичні твори. Їх цілком можна було б скоротити! Коли лунали оплески, я лютувала і думала: «Бракує тільки, щоб попросили грати іще!» І варто було мені тільки так подумати, як обов’язково грали іще.
Мені здавалося, що ніколи не дійде черга до нашого Льови. Та вона нарешті дійшла. Сивий стомлений чоловік вимовив і наше прізвище так, ніби це було прізвище чуже. Вийшов Льова, а через кілька секунд після нього вийшла Ліля. Вона трималася як справжня акомпаніаторша: неквапливо розіклала ноти, поправила під собою стілець і звернула очі на Льову, чекаючи його команди.
А наш Льова виглядав, як і на шкільній сцені, якимось надто домашнім. У ньому не було ніякої недоступності і загадковості. І костюм його знову здавався не новим і зім’ятим, хоч я вчора півдня чистила й прасувала його.
Я не чула, як Льова грав, тому що весь час потай дивилася на обличчя глядачів. Та з облич важко було що-небудь угадати: дивилися уважно на Льову — та й усе… А дехто приплющував очі.
Потім залунали оплески. Плескали не дуже сильно, як завжди буває після першого номера. Всі й так знали, що Льова буде грати іще. Але коли оплески стихли, я почула позаду глухий чоловічий голос:
— Він сьогодні не в формі…
І другий голос, також старечий, глухуватий, відповів:
— Авжеж, як кажуть шахматисти, грає не найкращим способом.
Мама іще до концерту встигла мене повідомити, що позаду сиділи Льовині професори.
Я боялась глянути на маму. Та побачила, як вона вчепилася за бильця крісла.
Мені хотілося обернутися до Льовиних професорів і сказати: «Він тут ні до чого! Повірте: це я в усьому винна. Я!..»
Вночі я чула, як Льова крутився і навіть щось тихо шептав. Ніби розмовляв сам із собою. Потім він встав і пішов на кухню. Коли він повернувся, я спитала:
— Що? Ти погано себе почуваєш?
— Ні… Просто хочеться пити. Спрага якась… А чому вона не прийшла? Як ти гадаєш, Женько?
І тут я не витримала.
— Все це через мене, Льово… — сказала я.
— Через тебе?..
Мені здалося, що в його голосі була радість. Чи, вірніше, надія.
— Через мене! Через мене! — підтвердила я.
І все розповіла. В кімнаті було темно, я не бачила Льовиного обличчя — і так було легше розповідати.
— В принципі ти вчинила підло, — сказав Льова.
Коли гострі слова вимовляють голосно, це означає, що їх кажуть зопалу. І можливо, зовсім не думаючи того, про що кажуть. А Льова сказав зовсім тихо, спокійно. Виходить, він був певний, що я вчинила підло. Він був певний… Мені стало холодно під ковдрою.
— Але ж я хочу присвятити тобі все своє життя, — тихо сказала я. — Я ладна пожертвувати…
— Це манера деспотів, — перебив мене Льова.
— Яка манера? — не зрозуміла я. — До чого тут деспоти?
— Вони перетворюють на свої жертви тих, заради кого хочуть усім на світі пожертвувати.
— Але ж сестри з любові до братів часто втручаються в їхнє особисте життя. Вони мають на це право!
— А чи є взагалі на світі таке право? — спитав Льова ніби самого себе. — будь-кого… Хіба може бути таке право?
Льова знову ліг і щільніше вкрився ковдрою. Я сіла до нього на ліжко.
— Все-таки добре, що вона не прийшла через мене… А не сама собою. Все-таки добре?..
Льова пересмикнув плечима. Це було під ковдрою, але я відчула, що він ними пересмикнув…
Потім він несподівано усміхнувся. Було темно, але я побачила, що він усміхнувся. І пішла до себе…
Я більше не буду вести щоденник. А то, чого доброго, в книзі про брата можуть не вмістити мого портрета з підписом: «Сестра музиканта».
