Голуб

Коли сталася ця історія з голубом, яка повністю перевернула його життя, було тоді Джонатану Ноелю вже за п’ятдесят років. Протягом попередніх двадцяти років, бідних на події, він ніколи не думав про те, що з ним взагалі може трапитися ще щось суттєве, хіба що смерть. І це було цілком зрозуміло, бо він не любив подій і ненавидів особливо ті, що порушують внутрішню рівновагу і зовнішній життєвий порядок.

Більшість таких подій залишилася, слава Богу, позаду, в дитинстві та юності, і він намагався краще і не згадувати про них взагалі, а якщо й згадував, то з неприємним почуттям. Згадував післяобідній літній час в Шарантоні в липні 1942 року, коли він повертався з риболовлі додому. Того дня була сильна гроза і він, прямуючи додому, роззувся і тюпав босими ногами по теплому і мокрому асфальту, з величезним задоволенням бредучи по калюжах. Отож він повернувся з риболовлі додому і забіг на кухню, думаючи, що мати варить обід. Але матері там не було, тільки її фартух висів на спинці стільця. «Мами нема, — сказав батько. — Вона поїхала на деякий час». «Її забрали, — сказали сусіди. — Її відвезли на велодром, а потім у табір Дрансі, а вже звідти на Схід, звідки ніхто ще не повертався». Джонатан не міг нічого зрозуміти. Ця подія збила його з пантелику. Через декілька днів зник також і батько, а Джонатан і його менша сестричка раптом опинилися в поїзді, що їхав на Південь. Якісь зовсім чужі дядьки повели їх через луг і ліс, а потім їх знову посадили в поїзд, що їхав на Південь, далеко-далеко, незбагненно далеко, і дядько, якого вони ніколи ще не бачили, привіз їх у Кавальйон на свою садибу недалеко від містечка Пюже в долині річки Дюранс, де він їх переховував до кінця війни. Вони ж мусили працювати на його городах.

На початку п’ятдесятих років — Джонатан почав уже відчувати деяке задоволення в праці батрака — дядько зажадав, щоб він пішов на військову службу, і Джонатан відслужив слухняно три роки в армії. Перший рік пішов тільки на те, щоб звикнути до неприємностей життя в казармі. На другому році його відправили морем в Індокитай. Більшу частину третього року він провів з пораненою ногою і дизентерією в лазареті. Коли він повернувся весною 1954 року в Пюже, його сестра десь зникла, здається, емігрувала в Канаду. Дядько почав вимагати, щоб він негайно женився на дівчині з сусіднього села Лоріс, а саме на Марії Бакуш, і Джонатан, який ніколи не бачив цієї дівчини, зробив слухняно те, що йому було наказано. Він зробив це навіть охоче, бо мав про шлюб лише далеке уявлення, тому надіявся знайти в ньому спокій, до якого він так прагнув. Але вже через чотири місяці Марія народила хлопчика і тієї ж осені втекла з якимсь туніським торговцем фруктами з Марселя.

З усіх цих непорозумінь Джонатан Ноель зробив висновок, що на людей не можна покладатися і що спокійно жити можна лише тоді, коли не підпускати їх до себе. Крім усього іншого, він став посміховиськом села, що спонукнуло його до того, що він уперше в своєму житті прийняв самостійне рішення: пішов у Кредитний банк, зняв усі свої заощадження, спакував валізу і поїхав у Париж.

Там йому двічі пощастило. Він улаштувався на роботу охоронцем у банк на Севрській вулиці і знайшов собі притулок, так звану кімнату для виховательок на шостому поверсі в домі по вулиці Планш. До кімнати можна було дістатися лише через задній двір по вузьких сходах і тісному коридору, убоге світло в який проникало через маленьке віконце. В цьому коридорі були дві дюжини невеликих кімнаток, нумеровані двері яких були пофарбовані в сірий колір, а в самому кінці коридора — № 24, кімната Джонатана. Вона мала 3,4 м в довжину, 2,2 м в ширину, 2,5 м у висоту, а з вигод — ліжко, стіл, стілець, лампочку і вішалка для одежі, більше нічого. Лише в шістдесятих роках була збільшена напруга в електричній мережі, так що можна було підключити електроплиту й електрокамін, провели водогін, а в кімнатах установили умивальники і бойлери. А до того часу всі мешканці горищного поверху, якщо не мали спиртівки, яка була заборонена, їли холодні страви, спали в холодних кімнатах, прали свої шкарпетки й мили посуд, а також самі милися в холодній воді в єдиному умивальнику в коридорі, що містився поряд із дверима загального туалету. Але всі ці вади Джонатанові не заважали. Він не шукав ніяких зручностей, йому потрібен був лише надійний притулок, який належить йому, тільки йому одному, який захистить його від всяких життєвих знегод і з якого його ніхто не зможе вигнати. І коли він уперше переступив поріг кімнати № 24, то зразу відчув: це якраз те, чого ти, власне, завжди хотів, тут ти залишишся назавжди. (Саме так, як це буває у деяких чоловіків при закоханні з першого погляду, коли їх раптом так блискавично захоплює, що дотепер не бачена жінка залишається дружиною на все життя, якою вони володіють і з якою живуть до кінця свого віку).

Джонатан Ноель найняв цю кімнату за п’ять тисяч старих франків щомісячно, звідти він ходив кожного ранку на роботу, яка була на прилеглій Севрській вулиці, а ввечері повертався додому з хлібом, ковбасою, яблуками і сиром, їв, лягав спати і був щасливий. А в неділю він взагалі не виходив з кімнати, а прибирав її і стелив свіжі простирадла на ліжко. Так і жив він спокійно й задоволено, рік за роком, десятиріччя за десятиріччям.

За цей час сталися певні зміни, зросла квартплата, помінялися квартиранти. В п’ятдесятих роках у багатьох кімнатах проживали домашні робітниці і молодята та декілька пенсіонерів. Пізніше все частіше стали з’являтися іспанці, португальці та північно-африканці. З кінця шістдесятих років переважали студенти. Кінець кінцем більшість кімнат уже ніхто не орендував. Багато з них пустували або служили їхнім власникам, які жили в багатих квартирах на нижніх поверхах, як комори або іноді як кімнати для гостей. Кімната Джонатана стала за ці роки порівняно комфортним житлом. Він купив собі нове ліжко, вмонтував у стіну шафу, підлогу (7,5 кв. метрів) накрив сірим килимом, куток біля плити й умивальника обклеїв червоними лакованими шпалерами. Крім цього, він придбав собі радіоприймач, телевізор і праску. Продукти він більше вже не вивішував, як до сих пір, зовні за вікном у пакеті, а зберігав у невеличкому холодильнику під умивальником, так що масло тепер уже не розпливалося і шинка не засихала. В узголів’ї ліжка він поставив етажерку, на якій стояли біля сімнадцяти книжок, зокрема кишеньковий медичний словник у трьох томах, декілька ілюстрованих томів про людину-кроманьйонця, техніка литва бронзового віку, стародавній Єгипет, етруски, французька Революція, книга про вітрильники, дещо про прапори, одна книга про тропічну фауну, два романи Олександра Дюма-старшого, спогади про Сен-Сімона, куховарська книга (обід з однієї страви), маленький Лярус, настільна книга для полісменів (з інструкцією по використанню табельної зброї). Під ліжком лежала ціла дюжина пляшок червоного вина і серед них пляшка високоякісного вина, яку він зберігав до виходу на пенсію в 1998 році. Система електричних лампочок, яку він сам змудрував, забезпечувала те, щоб Джонатан міг зручно сидіти й читати газету в трьох різних місцях своєї кімнати, а саме: в ногах, в узголів’ї ліжка, а також за його столиком, уникаючи сліпучого світла чи тіні, що падає на газету і заважає читати. Через усі ці численні покупки кімната стала ще меншою, вона обросла всередині речами, наче мушля перламутром, і стала більше схожа на каюту корабля чи люксове купе спального вагона, ніж на звичайну кімнату. Але її суттєва властивість не змінилася і через тридцять років: вона була і залишилася для Джонатана надійним островом у цьому ненадійному світі, його міцною опорою, його притулком, його коханою, так, його коханою, бо вона обіймала його ніжно, ця маленька комірчина, коли він повертався ввечері додому, вона гріла і захищала його, годувала від щирого серця, була завжди поруч, коли він її потребував, і ніколи його не покидала. Вона дійсно була єдиною і найнадійнішою супутницею в його житті. Тому він ніколи не думав, навіть на мить, про те, щоб розлучитися з нею, особливо тепер, коли йому вже за п’ятдесят і він піднімається до себе довгими сходами з деякими труднощами. Його нинішня зарплата дозволяла найняти йому окрему квартиру з власною кухнею, окремим туалетом та ванною. Але він залишився вірним своїй коханій, мав навіть намір ще тісніше пов’язати її з собою, а себе з нею. Він захотів зробити їх зв’язок нерозривним на всі часи, тому він її викупив. З мадам Лассаль, власницею, вони вже склали угоду. Кімната коштує п’ятдесят п’ять тисяч нових франків. Сорок сім тисяч він уже виплатив. Строк виплати решти (вісім тисяч франків) припадає на кінець року. А потім вона вже остаточно буде його і ніщо в світі не зможе роз’єднати їх одне від одного — його, Джонатана, та його чарівну кімнату — аж поки їх розлучить смерть.

Таким був стан речей до тих пір, коли в серпні 1984 року зранку в п’ятницю сталася ця історія з голубом.

Джонатан саме встав. Він надів капці й халат, щоб, як і кожного ранку перед голінням, сходити в туалет на їхньому поверсі. Перш ніж відчинити двері, він приклав до них вухо і прислухався, чи нема нікого в коридорі. Він не любив зустрічатися ранком у піжамі й халаті з сусідами, і менше всього біля туалету. Йому було неприємно, коли туалет був зайнятий, але ще неприємніше було для нього зустрітися з кимось із сусідів біля туалету. Це трапилося з ним один єдиний раз влітку 1959 року, двадцять п’ять років тому, але він ще й зараз жахається, коли про це згадує. Одночасний переляк при зустрічі з ким-небудь, одночасна втрата анонімності своїх намірів, які вимагають цілковитої анонімності, одночасний відхід і знову повернення до туалету, квапливі виявлення ввічливості на зразок: будь ласка, після вас; о ні, тільки після вас, месьє, я не поспішаю; ні, спочатку ви, я на цьому наполягаю — і все це в піжамі! Ні, він не хотів би пережити це знову і він ніколи більше це не переживав завдяки його профілактичному прослуховуванню. Прислухаючись, він бачив через двері, що діється в коридорі. Він розпізнавав усі шуми на поверсі. Він міг пояснити кожний тріск, кожне шарудіння, кожний тихий плеск або шум, ба, навіть тишу. І він був впевнений зараз, приклавши на декілька секунд вухо до дверей, що в коридорі нікого нема, що туалет не зайнятий і що всі ще сплять. Лівою рукою він повернув кнопку автоматичного замка, а правою — замок з клямкою, засув відійшов, легким ривком він потяг за двері і вони відчинилися.

Він уже переставив праву ногу через поріг, підняв навіть ліву і тут раптом він побачив його. Птах сидів перед його дверима на відстані двадцяти сантиметрів від порога в блідому відблиску вранішнього світла, що проникало через вікно. Він учепився своїми червоними кігтистими лапками за криваво-червону кахельну плитку коридора — голуб в оперенні свинцевого кольору.

Він повернув свою голову набік і витріщив на Джонатана ліве око. На це око, маленький зовсім круглий диск коричневого кольору з чорним центром, було страшно дивитися. Воно сиділо на голові, наче пришитий ґудзик, без вій, без брів, зовсім оголене, безсоромно вивернуте назовні і дуже розплющене; але водночас у цьому оці було щось стримано хитрувате і здавалося, що воно ні розплющене, ні заплющене, зовсім нежиттєве, як лінза кінокамери, яка проковтнула все зовнішнє світло і нічого не відбила. Ніякого блиску, ніякого мерехтіння в цьому оці, ніякої іскорки живого. Це було око без погляду. І воно витріщилось на Джонатана.

Він злякався до смерті — цей момент він описав згодом, але це було не зовсім так, тому що страх прийшов до нього значно пізніше, а це було, скоріше, сильне здивування.

Можливо п’ять чи десять секунд — йому це здалося вічністю — він залишався, наче заморожений, з піднятою ногою і рукою на клямці на порозі своїх дверей і не міг рухатися ні назад, ні наперед. Аж ось голуб переступив з лапки на лапку, настовбурчив своє пір’я і обидва віка зімкнулися на його оці: одне знизу, інше зверху, власне кажучи, й не віка, а скоріше якісь гумоподібні заслінки, що як дві з нічого виниклі губи проковтнули око. На якусь мить воно зникло. І лише тоді Джонатана охопив страх, а волосся наїжачилося від жаху. Одним стрибком він ускочив у кімнату і зачинив за собою двері, перш ніж око голуба розплющилося знову. Потім замкнув їх, насилу добрався до ліжка і тремтячи присів на нього, відчуваючи, як калатає серце. Його лоб був холодний як лід, а по шиї й хребту лився піт. Його першою думкою було: в нього інфаркт серця чи крововилив у мозок, або принаймні колапс через порушення кровообігу. «Для всього цього в тебе вже підходящий вік, — подумав він, — після п’ятдесяти достатньо навіть незначного приводу для подібних незлагод.

Він сповз на ліжко, натягнув на себе ковдру, бо його морозило, і став чекати на біль і кольки в грудях і під лопаткою (він колись читав у своєму медичному довіднику, що це безпомилкові симптоми інфаркту) або на повільне затухання свідомості. Але нічого подібного не сталося. Серце заспокоїлось, кров знову потекла рівномірно до голови і параліч (шо типово при крововиливі в мозок) не наступив. Джонатан міг ворушити пальцями на руках і ногах і робити гримаси, це означало, що органічно і неврологічно у нього до деякої міри все в порядку.

Замість цього в його мізку вертілася хмара некоординованих жахливих думок, наче зграя чорних пацюків, а в його голові кричало, шуміло й хрипіло: «Тобі кінець! Ти старий і тобі кінець, ти до смерті злякався голуба, голуб загнав тебе в кімнату, повалив на підлогу і тримає під арештом. Ти помреш, Джонатане, ти помреш, якщо не зараз, то незабаром, бо твоє життя було неправильним, ти його зіпсував, воно вражене голубом, тому ти мусиш його вбити, але ти не можеш його вбити, навіть муху ти не можеш убити, так, навіть муху чи мошку або маленького жучка, тим більше ніколи теплокровну істоту, наприклад, голуба. Скоріше ти вб’єш людину, бах-бах, це дуже швидко, тільки маленька дірочка розміром 8 мм, все це чисто і дозволено, при самообороні це дозволяється, про це свідчить параграф один службового розпорядку озброєної охорони, ба, навіть заохочується. Жодна людина не докорятиме тобі, якщо ти таким чином когось уб’єш. Навпаки. Але щоб голуба? Це недопустимо, стріляти в голуба — це заборонено, бо може призвести до втрати табельної зброї і навіть робочого місця. Ти можеш сісти у в’язницю, якщо застрелиш голуба. Ні, ти не можеш його вбити. Але жити з ним ти також ніколи не зможеш. Жити в домі, в якому живе голуб, ніяка людина не зможе, голуб — це суть хаосу й анархії, це те, що літає з посвистом, впивається кігтями й клює дзьобом в око, безперервно бруднить, розпилює жахливі бактерії та віруси менінгіту, він один не буває, а приманює інших голубів, що призводить до статевих зносин між ними і швидкого розмноження. Тисячі голубів обступлять тебе з усіх боків і ти не зможеш навіть вийти з кімнати, а помреш з голоду або задихнешся в своїх екскрементах чи викинешся з вікна і будеш лежати розбитий на тротуарі. Ні, ти надто боягузливий, щоб це зробити. Ти залишишся заблокований у своїй кімнаті й будеш кликати на допомогу пожежну команду з драбиною, щоб вона врятувала тебе від голуба, від одного голуба, на посміх усім сусідам, ба, навіть усьому кварталу. «Дивіться, пан Ноель! — кричатимуть тобі вслід і показуватимуть на тебе пальцями. — Дивіться, пан Ноель рятується від голуба!» — і рекомендуватимуть тобі звернутися до психіатричної клініки: «О Джонатане, Джонатане, твоє становище безнадійне, ти пропаща людина, Джонатане!»

Щось подібне кричало й клекотіло в його голові, й Джонатан був так збентежений, що зробив те, чого не робив змалечку, а саме: склав руки для молитви і почав молитися: «Боже мій, Боже мій. Чому Ти мене залишив? Чому Ти мене так дуже покарав? Отче наш, що на небі, спаси мене від цього голуба, амінь!» Це була, як ми бачимо, власне, не молитва, це було скоріше подрібнене белькотання уривків спогадів про його рудиментарне релігійне виховання. Але це допомогло, незважаючи ні на що. Дещо інше допомогло йому ще більше. Ледве встиг він прочитати до кінця свою молитву, як відчув невгамовний позив помочитися. Він зрозумів, що зараз замочить ліжко, на якому лежав, чудовий матрац і перину або навіть чудовий сірий килим, якщо йому не вдасться за декілька секунд облегшитися. Це привело його до тями. Крекчучи він підвівся, кинув безнадійний погляд на двері… Ні, він не зміг би пройти через ці двері, навіть якби ця проклятуща птиця кудись поділася. Він не наважиться більше піти до туалету. Він підійшов до умивальника, зняв із себе халат і піжаму, відкрив кран і помочився в умивальник.

Він ще ніколи не робив нічого подібного. Йому стало огидно від думки, що це саме він помочився в прекрасний, до блиску начищений умивальник, призначений для умивання і миття посуду. Ніколи він не повірив би, що зможе так низько опуститися, що він взагалі спроможний фізично зробити щось таке негарне.

І зараз, коли він побачив, як його сеча полилась без затримки і заклекотіла, змішавшися з водою, і коли він відчув полегшення в сечовому міхурі, на його очах виступили сльози. Він дуже соромився свого вчинку. Закінчивши цю справу, він спустив воду і старанно помив умивальник рідким миючим засобом, щоб усунути всі сліди від скоєного. «Один раз — це однаково, що ні жодного разу», — пробурмотів він собі під ніс, — «Один раз — це однаково, що ні жодного разу, це була одноразова скрута, і вона більше ніколи не повториться…»

Нарешті він заспокоївся. Миття, звільнення пляшки від миючого засобу, викручування ганчірки знову повернули його до дійсності. Він подивився на годинника. Було чверть на восьму. Звичайно він у цей час уже голився і застеляв ліжко. Але відставання було в межах дозволеного, і він зможе встигнути, на крайній випадок він відмовиться від сніданку. Якщо він відмовиться від сніданку — так він підрахував — то навіть виграє сім хвилин. Головне, щоб він вийшов з кімнати не пізніше восьми годин п’ять хвилин, тому що о чверть на дев’яту він мусить уже бути в банку. Яким чином він це зробить, він ще не знав, але в нього залишалася відстрочка в три чверті години. Це було багато. Три чверті години — це багато часу, якщо тільки-но ти дивився в очі смерті або насилу уникнув інфаркту. Часу було б удвічі більше, якби тебе не турбував переповнений сечовий міхур. Він вирішив перш за все триматися так, наче нічого не сталося, і зайнявся своїми звичайними ранковими справами. Він налив в умивальник гарячої води, поголився.

Голячись, він напружено розмірковував. «Джонатане Ноель, — сказав він собі, — ти два роки був солдатом в Індокитаї і не раз давав собі раду в безнадійних ситуаціях. Якщо ти зумієш узяти себе в руки, відповідно озброїшся і якщо тобі повезе, то тобі вдасться вийти з кімнати. Якщо вдасться. Якщо ти спроможешся пройти повз цю жахливу істоту, живий-здоровий доберешся до сходової клітки, то зможеш піти на роботу, пропрацюєш цілий день — але що ти будеш робити потім? Куди ти підеш сьогодні ввечері? Де ти проведеш ніч?» Тому-то він — якщо вже одного разу він уникнув з ним зустрічі — не хотів би спіткнутися з голубом удруге, тому що ні за яких обставин не зміг би жити з цим голубом під одним дахом, жодного дня, жодної години. Це було поза всяким сумнівом. Він мусив підготуватися до того, щоб цю ніч, а можливо, також і наступні ночі провести в якому-небудь пансіоні. Це означало, що йому треба взяти з собою бритву, зубну щітку і зміну білизни. Крім того, йому потрібна чекова книжка і для певності також ощадна книжка. На поточному рахунку в нього було 1200 франків. Цього вистачить на два тижні, якщо він знайде дешевий готель. Коли ж голуб і далі блокуватиме його кімнату, йому доведеться використати свої заощадження. На його ощадному рахунку лежали шість тисяч франків, ціла купа грошей. На них він міг би жити в готелі місяцями. А крім того, він ще отримував заробітну плату, три тисячі сімсот франків нетто на місяць. З другого боку, він повинен наприкінці року виплатити мадам Лассаль вісім тисяч франків, останню частину за кімнату. За свою кімнату. За кімнату, в якій він не може більше жити. Як він пояснить мадам Лассаль своє прохання відстрочити останній внесок? Він, мабуть, не зміг би їй сказати: «Мадам, я не можу заплатити вам останній внесок у сумі вісім тисяч франків, тому що вже декілька місяців я живу в готелі, бо кімната, яку я хочу у вас купити, блокована голубом». Цього він не міг сказати.

Тут він згадав, що в нього ще є п’ять золотих монет, п’ять наполеондорів, кожний з них вартий шестисот франків, які він купив під час Алжирської війни, боячись інфляції. Ні в якому разі він не повинен забути взяти з собою ці п’ять наполеондорів… У нього ще є вузький золотий браслет його матері і його транзисторний радіоприймач. А ще посріблена кулькова ручка, яку отримали всі службовці банку на Різдво. Якщо він продасть усе це багатство, то зможе вельми ощадливо прожити в готелі до кінця року і навіть заплатити мадам Лассаль вісімсот франків.

З 1 січня становище покращиться, тому що він стане власником кімнати і не буде платити за квартиру. А голуб, можливо, не переживе зими. Як довго живе голуб? Два роки, три роки, десять років? А якщо це старий голуб? Можливо, він через тиждень здохне? А може, він здохне ще сьогодні? Мабуть, він прибився сюди, щоб померти…

Він доголився, вимив умивальник, прополоскав його, напустив знову води, помив верхню частину тулуба й ноги, почистив зуби, знову напустив води в умивальник, помив його і витер ганчіркою насухо. Потім прибрав ліжко.

Під шафою в нього стояла стара картонна валіза, в яку він складав брудну білизну, щоб потім раз на місяць віднести її до пральні. Він витяг її з-під шафи, спорожнив її і поклав на ліжко. Це була саме та валіза, з якою він їхав у 1942 році з Шарантона до Кавільйона і з якою він прибув 1954 року в Париж. Коли він побачив цю стару валізу иа своєму ліжку і коли він почав її заповнювати не брудною, а чистою білизною, парою напівчеревиків, умивальними речами, праскою, чековою книжкою — наче для подорожі — в нього на очах з’явилися сльози, але цього разу не від сорому, а від тихого відчаю. Він почувався так, наче його відкинуло на тридцять років у минуле, наче він загубив тридцять років свого життя.

Коли він усе спакував, було за чверть до восьмої. Він одягнув звичайну уніформу: сірі штани, синю сорочку, шкіряну куртку, шкіряний поясний ремінь з пістолетною кобурою, сірий формений картуз. Він озброївся для зустрічі з голубом. Він відчував страшну огиду від думки, що голуб може ввійти з ним тілесно в контакт чи дзьобнути його в кісточку або, спурхнувши, доторкнеться крилами до його рук чи його шиї, а то й зовсім повисне на ньому, вчепившися своїми кігтями. Тому він надягнув не легкі напівчеревики, а грубі високі шкіряні чоботи з устілками з баранячого хутра, які він використовує лише в січні чи лютому. Потім він надягнув на себе зимове пальто, застебнувся на всі ґудзики, навколо шиї намотав вовняний шарф до самого підборіддя, а руки захистив шкіряними рукавичками на підкладці. В праву руку він узяв свою парасольку. Озброївшись таким чином, він наважився вийти з кімнати.

Він зняв форменний картуз і приклав вухо до дверей. Нічого не чути. Він знову надів картуз, насунув його на лоб, узяв валізу і поставив її біля дверей напоготові. Щоб звільнити праву руку, він повісив парасольку на зап’ясток, узявся правою рукою за ручку, а лівою натиснув на кнопку автоматичного замка, відсунув засув і прочинив двері. Потім виглянув назовні.

Голуб уже не сидів перед дверима. На кам’яній плитці, де він був сидів, виднілася зеленувата пляма розміром з п’ятифранкову монету і маленька біла пушинка, яка злегка тремтіла від протягу, що утворився від щілини в напіввідкритих дверях. Джонатан здригнувся від огиди. Краще за все було б негайно знову зачинити двері. Його натура підказувала йому відступити назад, у надійну кімнату, подалі від цього страховиська в коридорі. Але потім він побачив, що там не одна пляма, а їх багато. Частина коридора, яку він зміг побачити, була вкрита цими смарагдово-зеленими плямами. І тут сталося диво. Всі ці неподобства підкріпили не тільки його огиду, а й волю до опору. Від тієї єдиної ляпки і пушинки він, мабуть, сховався б і двері зачинив би навічно. Те, що голуб запаскудив, напевно, весь коридор, мобілізувало всю його мужність. Він широко відчинив двері.

Тепер він побачив голуба. Він сидів справа на відстані півтора метра в самому кінці коридора, забившись у куток. Туди падало мало світла, а Джонатан кинув туди лише короткий погляд, тому він не зрозумів, спав той голуб чи ні, очі в нього розплющені чи заплющені. Він не хотів би нічого знати. Найкраще, якби він його взагалі не бачив. У книзі про тропічну фауну він колись читав, що деякі звірі, перш за все орангутанги, нападають на людей лише тоді, коли ті дивляться їм в очі. Коли ти не звертаєш на них уваги, вони тебе не зачеплять. Може, це стосується також і голубів? У всякому разі Джонатан вирішив робити вигляд, що ніякого голуба нема в наявності, принаймні він його не бачить.

Повільно він виставив валізу в коридор, обережно штовхаючи її між зеленими ляпками. Потім він розкрив парасольку, тримаючи її лівою рукою перед грудьми й обличчям, наче щит, вийшов у коридор, не втрачаючи з поля зору ляпки на підлозі, і зачинив за собою двері. Незважаючи на всі наміри робити вигляд, що нічого не трапилось, йому знову стало боязко, і його серце закалатало. Він не зразу вийняв ключ з кишені, бо руки були в рукавичках, і так дуже затремтів від нервозності, що парасолька мало не вислизнула в нього, і він підхопив її правою рукою, щоб защемити її між плечем і щокою. Але ключ упав додолу, прямо в ляпку. Йому треба було нахилитися, щоб його підняти, і коли він нарешті його схопив, від хвилювання не міг уставити в замкову щілину. Нарешті це йому вдалося і він двічі провернув ключ. У цей момент йому здалося, що позад нього щось затріпотіло. Це він, мабуть, зачепився парасолькою за стіну. Але потім він знову почув короткий сухий змах крил і його охопив жах. Він витяг ключ із замка, підхопив валізу і побіг. Розкрита парасолька чіплялася за стіну, а валіза за двері інших кімнат, рами відчиненого вікна заважали його руху, але він протискувався далі, розірвавши парасольку. Але він не звертав на це уваги, йому було однаково, він хотів тільки опинитися звідси подалі.

Лише коли він добіг до площадки сходів, то зупинився на мить, щоб скласти парасольку, яка йому заважала, і подивився назад. Промені вранішнього сонця проникали через вікно і освітлювали частину коридора. Але нічого не можна було роздивитися. Лише коли він заплющив очі, а потім розплющив і напружено подивився, то побачив, як у самому кінці коридора з темного кутка появився голуб, зробив декілька хитких кроків, потім знову сів, прямо перед дверима його кімнати.

Він відвернувся з жахом і огидою і побіг сходами вниз. Цієї миті він був упевнений, що вже ніколи не повернеться до своєї кімнати.

Спускаючися сходами, він трохи заспокоївся. На площадці другого поверху до його свідомості дійшло, що на ньому все ще зимове пальто, вовняний шарф і хутряні чоботи. Кожної миті з дверей, що ведуть від панських кухонь до чорного ходу, може з’явитися служниця, йдучи за покупками, або месьє Ріго, що збирає порожні пляшки з-під вина, чи сама мадам Лассаль, що встає завжди рано, вона, мабуть, і зараз уже на ногах, бо по всьому дому розноситься аромат її кави. Отож мадам Лассаль може кожної миті відчинити задні двері своєї кухні і побачить його, Джонатана, при яскравому літньому сонці в зимовому одязі. Таке незвичайне становище потребує пояснення. Але як його дати? Йому треба буде щось збрехати, але що? Переконливого пояснення в нього не було. Його можуть прийняти за божевільного. Може, він уже божевільний?

Він поставив валізу, дістав звідти черевики, швидко зняв з себе рукавички, пальто, шарф і чоботи, надів черевики, поклав шарф, рукавички й чоботи в валізу, а пальто повісив через руку. Тепер він може виправдатися перед кожним. За даних умов він може завжди сказати, що несе свою білизну в пральню, а зимове пальто — до хімчистки. Із значним полегшенням він продовжив спуск по сходах.

На задньому дворі він зустрів консьєржку, яка саме вивозила на тачці пусті бачки з-під сміття. Він відразу відчув себе пійманим. Його кроки сповільнились. Він не хотів повертатися назад у темряву сходів, бо вона вже його побачила. Він пішов далі.

— Добрий день, месьє Ноель, — сказала вона, коли він проходив мимо неї прискореним кроком.

— Добрий день, мадам Рокар, — пробурмотів він. Іншої розмови у них ніколи не було. Вже десять років — стільки вона працює в їхньому домі — він ніколи не казав їй нічого більше, крім: «Добрий день, мадам», «Добрий вечір, мадам» і «Спасибі, мадам», якщо вона вручала йому пошту. Він нічого не мав проти неї. Вона не викликала негативних емоцій — була така, як і інші її попередниці, як усі консьєржки: невизначеного віку (між 40 і 60 роками), з нерівною ходою і товстуватою фігурою, блідим обличчям і неприємним запахом. Якщо вона не займалася бачками зі сміттям, не підмітала сходи і не робила нашвидку свої покупки, то сиділа в своїй комірчині з неоновим освітленням, включала телевізор, а сама шила, прасувала, варила і пила дешеве рожеве вино й вермут, як і всі інші консьєржки. Ні, він дійсно не мав проти неї нічого. Він міг закинути дещо консьєржкам взагалі, бо вони через свою професію постійно стежили за людьми. А мадам Рокар була якраз той хтось, хто постійно стежить за ним, Джонатаном. Неможливо було пройти повз мадам Рокар, щоб вона тебе не помітила. Хоч краєчком ока вона все побачить. Якщо навіть вона і засне, сидячи в своїй комірчині на стільці, що бувало з нею переважно після обіду і вечері, достатньо було легкого скрипу вхідних дверей, щоб вона прокинулась і помітила прохожого. Ні одна людина в світі не помічала його так часто і точно, як мадам Рокар. В супермаркеті, на вулиці, в автобусі (коли це він їхав автобусом!) його анонімність зберігалася завдяки масі інших людей, лише мадам Рокар знала і пізнавала його кожного дня і приділяла йому принаймні двічі на день свою безцеремонну увагу. При цьому вона могла отримати такі інтимні подробиці його способу життя: який одяг він носить; як часто на тиждень міняє свою сорочку; чи миє своє волосся; що несе з собою на вечерю; чи отримує і від кого пошту. Хоча Джонатан, як уже було сказано, нічого не мав проти мадам Рокар персонально і хоча він добре знав, що її нескромні погляди не від цікавості, а спричинені її професійним почуттям обов’язку, він завжди, відчував ці погляди як німий докір і кожного разу, коли він проходив повз мадам Рокар, навіть після багатьох років, в ньому піднімалася коротка гаряча хвиля обурення. Чому, чорт забирай, вона знову за мною шпигує? Чому вона знову мене контролює? Чому вона не визнає мене недоторканим, не помічаючи мене? Чому люди такі настирливі?

І тому, що він сьогодні через відомі події був особливо вразливий, як він думав, погляди мадам Рокар вразили його особливо боляче, а її звертання «Добрий ранок, месьє Ноель!» здалося йому чистою насмішкою. І хвиля обурення, яке він стримував до сих пір у собі, лопнула раптом і переросла у відкритий гнів, і він зробив щось таке, чого ще ніколи не робив: він зупинився, відкрив валізу поклав туди зимове пальто і обернувся, рішучий, щоб протиставити нарешті хоча б щось настирливості її погляду і її звертанню. Він ще не знав, що він зробить або скаже, підійшовши до неї. Переповнена хвиля обурення піднесла його-до неї, а його мужність була безмежна.

Вона саме розвантажила бачки зі сміттям і хотіла повернути до своєї комірчини, коли він зупинив її прямо серед двору. Вона стояла на відстані півметра від нього. Він ще ніколи не бачив так близько її біле як личинка обличчя. Шкіра її роздутих щік здавалась йому дуже ніжною, наче старий ламкий шовк, а в її карих очах не було більше, якщо подивитися на неї зблизька, ніякої колючої настирливості, а відчувалось скоріше щось ніжне і по-дівочому соромливе. Але Джонатан не дав себе спантеличити цими деталями, що мало відповідали тому уявленню, яке він склав собі про мадам Рокар. Він злегка торкнувся службового картуза, щоб надати своєму виступу більшої офіційності, і заговорив досить-таки різким голосом:

— Мадам, я маю вам дещо сказати… (До цього моменту він ще не знав, що він, власне, хоче їй сказати).

— Що, месьє Ноель? — спитала мадам Рокар і відкинула голову назад.

«Вона скидається на птаха, — подумав Джонатан. — Вона схожа на маленьку пташку, яка всього боїться». І він повторив свій вступ ще різкішим тоном:

— Мадам, я маю вам ось що сказати…— Предмет свого обурення він описав так: — Перед моєю кімнатою сидить птах, мадам. — І додав, конкретизуючи: — Голуб, мадам. Він сидить перед моєю кімнатою на кам’яній плитці. — І лише тепер йому вдалося пояснити те, що його, власне, обурило. — Цей голуб, мадам, вже забруднив своїми нечистотами весь коридор на шостому поверсі.

Мадам Рокар переступила кілька разів з ноги на ногу, ще більше закинула голову і запитала:

— А звідки він узявся, цей голуб, месьє?

— Цього я не знаю, — сказав Джонатан. — Можливо, він пробрався через вікно в коридорі. Вікно відчинене. А воно повинне бути завжди зачиненим. Так написано в правилах розпорядку по дому.

— Можливо, його відчинив хтось із студентів, — сказала мадам Рокар. — Через спеку.

— Може бути, — відповів Джонатан. — Але, незважаючи ні на що, воно мусить бути завжди зачиненим. Особливо влітку.

Під час грози може вдарити блискавка і призвести до нещастя. Літом 1962 року це вже сталося. Щоб поставити нову шибку, йому довелося викласти сто п’ятдесят франків. З тих пір у правилах розпорядку по дому написано, що вікно повинне завжди бути зачиненим.

Можливо, він відчув, що його постійні посилання на правила мають щось смішне. Його зовсім не цікавило, як голуб міг потрапити в приміщення. Про голуба він узагалі не хотів говорити детальніше. Ця жахлива проблема торкалася до деякої міри тільки його. Він хотів тільки вгамувати своє обурення, зважаючи на настирливі погляди мадам Рокар, більше нічого. І це трапилося після перших речень. Його обурення пішло на спад. Він не знав, що робити далі.

— Треба голуба прогнати, а вікно зачинити, — сказала мадам Рокар.

Вона сказала це так, наче це була найпростіша справа в світі й наче потім усе буде знову гаразд. Джонатан мовчав, своїм поглядом він прикипів до її карих очей і мало не занурився в них, наче в болото. Він заплющив на мить очі й відкашлявся, щоб оволодіти собою.

— Це… — почав він і знову закашлявся, — справа в тому, що там лише одні плями, виключно зелені плями. А також пір’я. Він запаскудив весь коридор. Це головна проблема.

— Звичайно, месьє, — сказала мадам Рокар, — коридор має бути чистий. Але спочатку треба прогнати голуба.

— Так, — сказав Джонатан, — так, так… — А сам подумав: «Що вона має на увазі? Чого вона хоче? Чому вона каже: «Треба прогнати голуба». Може, вона думає, що це я сам повинен прогнати голуба?» І він вирішив, що ніколи більше не наважиться розмовляти з мадам Рокар.

— Так, так, — сказав він затинаючись, — треба, треба його прогнати. Я б уже давно прогнав його сам, але я не можу. Я поспішаю. Як бачите, в мене білизна і зимове пальто. Пальто я мушу здати в хімчистку, а білизну в пральню. А потім мені треба йти на роботу. Я дуже поспішаю, мадам, тому я не міг прогнати голуба. Я хотів повідомити вам лише сам факт. Перш за все — це ці плями. Запаскудження коридора плямами голубиного посліду — це головна проблема. Вона суперечить правилам розпорядку по дому, в яких написано, що коридор, сходи і туалет повинні бути завжди чисті.

Він не міг пригадати, щоб іще колись виголосив таку незграбну промову. Як йому здалося, що його брехня проявилася чітко і єдина правда, яку він хотів би приховати, а саме: що він ніколи не зможе прогнати голуба, а навпаки — голуб уже прогнав його, — була розкрита. Якщо ж мадам Рокар навіть не розкрила цю правду з його слів, то вона змогла б це прочитати на його обличчі, бо він відчув, як йому стало жарко і кров прилила в голову, а його щоки горіли від сорому.

Але мадам Рокар зробила вигляд, що нічого не помітила (чи, може, вона й справді нічого не помітила?). Вона лише сказала:

— Я дякую вам за натяк, месьє, я потурбуюся про це при нагоді. Вона опустила голову, обійшла Джонатана і почовгала до туалету біля її комірчини.

Джонатан подивився їй услід. Якщо до сих пір у нього була хоч іскра надії, що хтось зможе врятувати його від голуба, то ця надія зникла разом з безутішним поглядом мадам Рокар, яка сховалася за дверима туалету.

«Ні про що вона не буде піклуватися, — подумав він. — Ні про що. А чому це вона повинна піклуватися? Вона тільки консьєржка і як така зобов’язана підмітати сходи й коридор і раз на тиждень прибирати в туалеті, а не виганяти голуба. Ще до обіду вона нап’ється вермуту і забуде про цей інцидент, якщо вона вже зараз не забула про нього…»

Джонатан був біля банку рівно о восьмій, за п’ять хвилин до приходу тимчасово виконуючого обов’язки директора месьє Вільмана і мадам Рок, старшої касирки. Гуртом вони відчиняють головний вхід: Джонатан — зовнішню решітку, мадам Рок — зовнішні броньовані скляні двері, месьє Вільман — внутрішні броньовані скляні двері. Потім Джонатан і месьє Вільман своїми торцевими ключами відімкнули сигналізацію. Джонатан і мадам Рок відчинили дверцята топки підвального поверху, мадам Рок і месьє Вільман зникли в підвалі, щоб своїми ключами відчинити приміщення з сейфами. Джонатан тим часом поклав у шафу поряд з туалетом валізу, парасольку і зимове пальто, став біля внутрішніх броньованих дверей і почав впускати службовців, що все підходили, натискаючи на дві кнопки, одна з яких розмикає зовнішні, а інша — внутрішні броньовані скляні двері в шлюзовій системі.

О восьмій годині сорок п’ять хвилин зібрався весь колектив, кожний на своєму робочому місці: хто в касовому приміщенні, хто в бюро, а хто за віконцем. Джонатан вийшов з приміщення банку, щоб стати на варті зовні на мармурових сходах перед головним входом. Почалася його власна служба.

Ця служба складалася вже протягом тридцяти років з того, що Джонатан мусив стояти нерухомо перед головним входом з дев’ятої до тринадцятої і з чотирнадцятої тридцять до сімнадцятої тридцять або розміреним кроком дефілювати на мармурових сходах туди й назад. О дев’ятій годині тридцять та між шістнадцятою тридцять і сімнадцятою була невелика перерва, викликана прибуттям і від’їздом месьє Ределя, директора, в чорному лімузині. Треба було залишити стоянку біля мармурових сходів і поспішити до воріт заднього двору, щоб відчинити сталеву решітку, приставивши руку до козирка, віддати честь і пропустити лімузин. Щось подібне траплялося також перед обідом чи після обіду, коли приїжджав синій броньований автомобіль «Транспортні послуги фірми «Брінкс». Також йому він мусив відчиняти стальну решітку і віддавати честь його пасажирам, правда, не так шанобливо, з долонею біля кашкета, а мимохідь, з указівним пальцем біля козирка. А більше не треба було нічого робити. Джонатан стояв, дивився пильно і чекав. Інколи він дивився собі під ноги, іноді — на тротуар, а часом — на протилежний бік вулиці, де було кафе. Іноді він походжав на найнижчому мармуровому східці, сім кроків наліво, сім кроків направо, або залишав найнижчий східець і піднімався на другий, а інколи, коли сонце дуже припікало і піт лився струмком з-під його картуза, він піднімався на третю сходинку, на яку падала тінь від козирка порталу. Він знімав на мить картуз і витирав спітніле чоло рукавом.

Він якось вирахував, що до виходу на пенсію йому доведеться простояти на цих мармурових сходах сімдесят п’ять тисяч годин. Тоді він був би напевно в усьому Парижі, чи, може, навіть і в усій Франції, єдиною людиною, що найбільше простояла на одному місці. А можливо, вже й зараз він перший, бо провів на мармурових сходах п’ятдесят п’ять тисяч годин. В місті вже мало було штатних охоронців. Більшість банків замовляють в так званих «Товариствах по охороні об’єктів» молодих хвацьких хлопців, які стоять із широко розставленими ногами, щоб вони вартували біля вхідних дверей, яких через декілька місяців, а часто і через декілька тижнів міняють на таких же молодих хлопців з широко розставленими ногами — начебто через психологічні причини: увага охоронця, як було сказано, ослабляється, коли він надто довго несе службу на одному й тому ж місці; його сприймання подій навкруги притупляється; він стає інертним, недбалим і тому нездатним для виконання своїх завдань.

Це все дурниці! Джонатан знав усе краше. Увага охоронця ослабляється вже через декілька годин. Своє оточення чи навіть сотні людей, що відвідували банк, він з першого дня сприймав підсвідомо, хоча це було й зайве, бо грабіжника банку не можна відрізнити від клієнта. Але якби охоронець навіть і міг відрізнити і кинувся б на грабіжника, він відразу був би вбитий, не встигши зняти запобіжник пістолета, бо грабіжник мав перед охоронцем безперечну перевагу — раптовість.

Наче сфінкс — так вважав Джонатан (бо він колись прочитав у одній із своїх книжок про сфінкса) — адже сфінкс був охоронець. Він впливав не дією, а лише тілесною присутністю. Її і тільки її протиставляв він потенційному грабіжнику. «Ти мусиш пройти повз мене, — говорить сфінкс осквернителю могил, — я не можу тобі перешкодити, але ти мусиш пройти повз мене і якщо ти наважишся на це, то боги і душі померлих фараонів помстяться тобі!» А охоронець: «Ти мусиш пройти повз мене, я не можу тобі перешкодити, але якщо ти наважишся на грабунок, то мусиш мене застрелити і тебе спіткає помста суду у вигляді вироку за вбивство.

Джонатан, звичайно, добре знав, що сфінкс має в розпорядженні ефективніші санкції, ніж охоронець. Помстою богів охоронець не міг погрожувати. А якщо грабіжник не боявся санкцій, то сфінкс не наражався на небезпеку. Він був витесаний з базальтової скелі, відлитий з бронзи або змурований. Він пережив легко пограбування могил п’ять тисяч років тому в той час, як охоронець при пограбуванні банку загинув би вже через п’ять секунд. І все-таки вони були схожі між собою, вважав Джонатан, — сфінкс і охоронець, бо для них обох влада була не інструментом, а символом. І лише усвідомлюючи цю символічну владу, яка живила всю його гордість і самоповагу, додавала йому сили і витримки, робила його невразливим краще, ніж уважність, зброя чи броньоване скло, Джонатан Ноель стояв на мармурових сходах перед банком і вартував вже більше тридцяти років без страху, без сумніву, без найменшого почуття незадоволення, і до останнього часу на його обличчі не з’являвся незадоволений вираз.

Але сьогодні все було інакше. Сьогодні Джонатану не вдавалося відчути спокій сфінкса. Вже через декілька хвилин він відчув тягар свого тіла, болісний тиск на підошви. Він переносив свою вагу з ноги на ногу, через що в нього запаморочилося в голові і він мусив був зробити декілька кроків набік, щоб не порушити центр тяжіння, який до останнього часу був у нього зразковим. Раптом йому засвербіло в стегнах, грудях і потилиці. Через деякий час йому засвербіло в лобі, наче він став сухим, як це іноді буває зимою, — при цьому зараз було досить жарко, недоречно жарко навіть на п’ятнадцять хвилин на десяту. Лоб був уже такий спітнілий, як звичайно він пітніє лише десь о пів на дванадцяту… Свербіли руки, груди, спина, ноги, свербіло скрізь, де була шкіра, і йому дуже хотілося чухатися, без упину й жадібно, але цього ні в якому разі не можна було допустити, щоб охоронець чухався прилюдно. Він перевів дух, згорбився, ослабив напруження спини, підняв і опустив плечі, зменшивши таким чином дотик свого одягу до тіла, щоб домогтися деякого полегшення. Ці незвичні викрутаси і здригання знову посилили запаморочення в голові, а його кроки набік для збереження рівноваги були вже недостатні, і Джонатан був змушений відмовитися всупереч своїй звичці вартувати, стоячи на місці, і ще до прибуття лімузина месьє Ределя перейти на ходу туди-сюди (сім кроків наліво, сім кроків направо). При цьому він пробував зачепитися поглядом за другий мармуровий східець.

«Що це з моїми очима? — подумав Джонатан. — За одну ніч я став короткозорим. Мені потрібні окуляри». Ще в дитинстві він мусив деякий час носити окуляри, несильні, всього на мінус 0,75 діоптрії. Дивно, що в нього знову з’явилася короткозорість у такому солідному віці. В його віці скоріше виникає далекозорість, десь він читав, а короткозорість зникає. А може, це була, власне, навіть і не класична короткозорість, що з’явилася в нього, а щось таке, чому окулярами не зарадиш: катаракта, глаукома, відшаровування сітківки, рак ока, пухлина в мозку, яка тисне на зоровий нерв.

Він був так глибоко зайнятий своїми жахливими думками, що навіть повторний короткий автомобільний гудок не дійшов до його свідомості. І лише після четвертого чи п’ятого тривалого гудка він зреагував і підняв голову. Перед ґратчастими воротами стояв чорний лімузин мсьє Ределя! Клаксон пролунав нетерпляче знову, наче там чекали вже декілька хвилин. Перед воротами! Лімузин мсьє Ределя! Як же він проґавив його прибуття? Звичайно, йому не треба було навіть дивитися, бо він відчував, що лімузин прибув. Це він визначав по шуму двигуна. Він міг навіть спати, але прокидався, наче пес, коли наближався лімузин месьє Ределя.

Він кинувся стрімголов до воріт, мало не впав кваплячись, відчинив їх, віддав честь, пропускаючи автомобіль. Він відчув, як б’ється його серце і тремтить рука біля козирка.

Коли він зачинив ворота і повернувся знову до головного входу, то геть спітнів. «Ти проґавив лімузин месьє Ределя», — пробурмотів він тремтячим від відчаю голосом і повторив: «Ти проґавив лімузин мсьє Ределя… Ти пропустив його, ти не впорався, ти грубо знехтував свої обов’язки, ти не тільки сліпий, ти ще й глухий, ти, старий і неспроможний виконувати функції охоронця».

Він ступив на нижній східець мармурових сходів і спробував відновити самовладання, але зрозумів, що це йому не вдається. Плечі були опущені, руки безсило висіли. Він відчув, що в цей момент він мав досить-таки смішний вигляд, але не міг нічого з цим удіяти. В тихому відчаї дивився він на тротуар, на вулицю і на кафе напроти. Блимання в повітрі припинилося, речі були в порядку, лінії проходили рівно, весь світ був ясний перед його очима. Він відчув шум вуличного руху, шипіння автобусних дверей, вигуки офіціантів з кафе, стукіт жіночих черевиків на високих підборах. Ні його зір, ні його слух не були пошкоджені. Піт лив з його лоба як з відра, і він почувався кепсько. Він обернувся, піднявся на другий східець, потім на третій і став у тінь, щільно притиснувшись до колони біля зовнішніх скляних броньованих дверей. Він схрестив руки за спиною, так що вони торкалися колони. Потім він відхилився руками від колони і знову притулився до неї, вперше за тридцять років служби. На кілька секунд він навіть заплющив очі. Від сорому він ладен був провалитися крізь землю.

Під час обідньої перерви він приніс із гардероба валізу, пальто та парасольку і рушив до найближчої вулиці, де був невеличкий готель, в якому проживали переважно студенти і робітники-емігранти. Він попросив найдешевшу кімнату і йому запропонували одну за п’ятдесят п’ять франків. Він узяв її, навіть не оглянувши, заплатив наперед і звелів віднести туди свої речі.

В кіоску він купив собі два тістечка та пакет молока і пішов у сквер Бусіко, невеличкий парк перед універмагом дешевих товарів. Він сів на лаву в тіні дерев і почав їсти. Через дві лави від нього сидів навкарачки жебрак. Між ногами в нього стояла пляшка білого вина, в руці він тримав півбатона, а біля нього на лаві лежав пакет копчених сардин. Він витягував сардини з пакета одну за одною за хвіст, відкушував у них голови, випльовував їх, а решту кидав у рот. Затим кусень хліба, великий ковток вина з пляшки і ситний стогін від задоволення. Джонатан знав цього чоловіка. Взимку той сидів завжди біля входу в склад універмагу на гратах над котельнею; а влітку — перед магазином на Севрській вулиці чи біля входу в Іноземну місію або біля поштамту. Він жив тут, у цьому кварталі, уже декілька десятиліть, так само як і Джонатан. І Джонатан згадав, як тоді, тридцять років тому, коли він побачив його вперше, в ньому піднялася люта заздрість, заздрість на безтурботність, з якою цей чоловік веде своє життя. В той час як Джонатан кожного дня рівно о дев’ятій годині приступав до виконання службових обов’язків, жебрак приходив часто лише о десятій або об одинадцятій; в той час як Джонатан мусив стояти струнко, той байдикував, звично вмостившись на аркуші і покурюючи; в той час як Джонатан година за годиною, день за днем і рік за роком охороняв, ризикуючи своїм життям, банк і важкою працею заробляв собі на прожиття, той суб’єкт не робив нічого, покладаючись лише на співчуття і милість людей, які кидали йому гроші в капелюх. І ніколи, здавалось, він не був у поганому настрої, навіть тоді, коли капелюх був порожній, ніколи він не страждав, не боявся і не нудьгував. Завжди від нього розповсюджувалася обурлива самовпевненість і самозадоволення.

Але колись, у середині шістдесятих років, восени, коли Джонатан ішов до поштамту, що на вулиці Дюпе, і спіткнувся біля входу об пляшку з вином, яка стояла на картонній підставці між пластиковим кульком і добре відомим капелюхом, то мимовільно пошукав очима відсутнього жебрака і раптом побачив його на протилежному боці вулиці між двома припаркованими автомобілями — він сидів навкарачки і здійснював свою природну потребу. Сидів він біля стічної канави зі спущеними до колін штанами, його зад був повністю оголений і повернутий до Джонатана. Прохожі пробігали мимо і кожний міг бачити його вкритий синцями й червонуватими струпами зад. Такі зади бувають лише в людей похилого віку, які довго прикуті до ліжка, хоча чоловік був тоді не старіший ніж сам Джонатан. Можливо, тридцять, в крайньому разі тридцять п’ять років. І з цього змученого заду вистрілив на бруківку під великим напором здоровий струмінь коричневої рідини. Утворилася велика калюжа, ціле озеро, яке підтопило черевики, а бризки, стріляючи в усі боки, забруднили шкарпетки, штани, сорочку, все…

Видовище було таке жалюгідне, таке огидне, таке жахливе, що Джонатан здригається ше й сьогодні, коли про нього згадує. Тоді він після хвилинного заціпеніння втік до рятівного поштамту, оплатив свій рахунок за електроенергію, купив ще декілька поштових марок, хоча вони були йому зовсім не потрібні, тільки для того, щоб продовжити там своє перебування і щоб бути впевненим, що він, вийшовши з поштамту, вже не побачить жебрака за його справою. Коли він вийшов, то примружив очі, нахилив голову і примусив себе не дивитися на протилежний бік вулиці, а лише строго ліворуч, простуючи вгору по вулиці Дюпе, хоча йому й не треба було туди йти, а лише для того, щоб не проходити мимо того місця, де на картонній підставці стояла пляшка з вином і лежав капелюх з милостинею. Він зробив великий гак по вулиці Шершетиск на підошви. Він переносив свою вагу з ноги на ногу, через що в нього запаморочилося в голові і він мусив був зробити декілька кроків набік, щоб не порушити центр тяжіння, який до останнього часу був у нього зразковим. Раптом йому засвербіло в стегнах, грудях і потилиці. Через деякий час йому засвербіло в лобі, наче він став сухим, як це іноді буває зимою, — при цьому зараз було досить жарко, недоречно жарко навіть на п’ятнадцять хвилин на десяту. Лоб був уже такий спітнілий, як звичайно він пітніє лише десь о пів на дванадцяту… Свербіли руки, груди, спина, ноги, свербіло скрізь, де була шкіра, і йому дуже хотілося чухатися, без упину й жадібно, але цього ні в якому разі не можна було допустити, щоб охоронець чухався прилюдно. Він перевів дух, згорбився, ослабив напруження спини, підняв і опустив плечі, зменшивши таким чином дотик свого одягу до тіла, щоб домогтися деякого полегшення. Ці незвичні викрутаси і здригання знову посилили запаморочення в голові, а його кроки набік для збереження рівноваги були вже недостатні, і Джонатан був змушений відмовитися всупереч своїй звичці вартувати, стоячи на місці, і ще до прибуття лімузина месьє Ределя перейти на ходу туди-сюди (сім кроків наліво, сім кроків направо). При цьому він пробував зачепитися поглядом за другий мармуровий східець.

«Що це з моїми очима? — подумав Джонатан. — За одну ніч я став короткозорим. Мені потрібні окуляри». Ще в дитинстві він мусив деякий час носити окуляри, несильні, всього на мінус 0,75 діоптрії. Дивно, що в нього знову з’явилася короткозорість у такому солідному віці. В його віці скоріше виникає далекозорість, десь він читав, а короткозорість зникає. А може, це була, власне, навіть і не класична короткозорість, що з’явилася в нього, а щось таке, чому окулярами не зарадиш: катаракта, глаукома, відшаровування сітківки, рак ока, пухлина в мозку, яка тисне на зоровий нерв.

Він був так глибоко зайнятий своїми жахливими думками, що навіть повторний короткий автомобільний гудок не дійшов до його свідомості. І лише після четвертого чи п’ятого тривалого гудка він зреагував і підняв голову. Перед ґратчастими воротами стояв чорний лімузин мсьє Ределя! Клаксон пролунав нетерпляче знову, наче там чекали вже декілька хвилин. Перед воротами! Лімузин мсьє Ределя! Як же він проґавив його прибуття? Звичайно, йому не треба було навіть дивитися, бо він відчував, що лімузин прибув. Це він визначав по шуму двигуна. Він міг навіть спати, але прокидався, наче пес, коли наближався лімузин месьє Ределя.

Він кинувся стрімголов до воріт, мало не впав кваплячись, відчинив їх, віддав честь, пропускаючи автомобіль. Він відчув, як б’ється його серце і тремтить рука біля козирка.

Коли він зачинив ворота і повернувся знову до головного входу, то геть спітнів. «Ти проґавив лімузин месьє Ределя», — пробурмотів він тремтячим від відчаю голосом і повторив: «Ти проґавив лімузин мсьє Ределя… Ти пропустив його, ти не впорався, ти грубо знехтував свої обов’язки, ти не тільки сліпий, ти ще й глухий, ти старий і неспроможний виконувати функції охоронця».

Він ступив на нижній східець мармурових сходів і спробував відновити самовладання, але зрозумів, що це йому не вдається. Плечі були опущені, руки безсило висіли. Він відчув, що в цей момент він мав досить-таки смішний вигляд, але не міг нічого з цим удіяти. В тихому відчаї дивився він на тротуар, на вулицю і на кафе напроти. Блимання в повітрі припинилося, речі були в порядку, лінії проходили рівно, весь світ був ясний перед його очима. Він відчув шум вуличного руху, шипіння автобусних дверей, вигуки офіціантів з кафе, стукіт жіночих черевиків на високих підборах. Ні його зір, ні його слух не були пошкоджені. Піт лив з його лоба як з відра, і він почувався кепсько. Він обернувся, піднявся на другий східець, потім на третій і став у тінь, щільно притиснувшись до колони біля зовнішніх скляних броньованих дверей. Він схрестив руки за спиною, так що вони торкалися колони. Потім він відхилився руками від колони і знову притулився до неї, вперше за тридцять років служби. На кілька секунд він навіть заплющив очі. Від сорому він ладен був провалитися крізь землю.

Під час обідньої перерви він приніс із гардероба валізу, пальто та парасольку і рушив до найближчої вулиці, де був невеличкий готель, в якому проживали переважно студенти і робітники-емігранти. Він попросив найдешевшу кімнату і йому запропонували одну за п’ятдесят п’ять франків. Він узяв її, навіть не оглянувши, заплатив наперед і звелів віднести туди свої речі.

В кіоску він купив собі два тістечка та пакет молока і пішов у сквер Бусіко, невеличкий парк перед універмагом дешевих товарів. Він сів на лаву в тіні дерев і почав їсти. Через дві лави від нього сидів навкарачки жебрак. Між ногами в нього стояла пляшка білого вина, в руці він тримав півбатона, а біля нього на лаві лежав пакет копчених сардин. Він витягував сардини з пакета одну за одною за хвіст, відкушував у них голови, випльовував їх, а решту кидав у рот. Затим кусень хліба, великий ковток вина з пляшки і ситний стогін від задоволення. Джонатан знав цього чоловіка. Взимку той сидів завжди біля входу в склад універмагу на ґратах над котельнею; а влітку — перед магазином на Севрській вулиці чи біля входу в Іноземну місію або біля поштамту. Він жив тут, у цьому кварталі, уже декілька десятиліть, так само як і Джонатан. І Джонатан згадав, як тоді, тридцять років тому, коли він побачив його вперше, в ньому піднялася люта заздрість, заздрість на безтурботність, з якою цей чоловік веде своє життя. В той час як Джонатан кожного дня рівно о дев’ятій годині приступав до виконання службових обов’язків, жебрак приходив часто лише о десятій або об одинадцятій; в той час як Джонатан мусив стояти струнко, той байдикував, звично вмостившись на аркуші і покурюючи; в той час як Джонатан година за годиною, день за днем і рік за роком охороняв, ризикуючи своїм життям, банк і важкою працею заробляв собі на прожиття, той суб’єкт не робив нічого, покладаючись лише на співчуття і милість людей, які кидали йому гроші в капелюх. І ніколи, здавалось, він не був у поганому настрої, навіть тоді, коли капелюх був порожній, ніколи він не страждав, не боявся і не нудьгував. Завжди від нього розповсюджувалася обурлива самовпевненість і самозадоволення.

Але колись, у середині шістдесятих років, восени, коли Джонатан ішов до поштамту, що на вулиці Дюпе, і спіткнувся біля входу об пляшку з вином, яка стояла на картонній підставці між пластиковим кульком і добре відомим капелюхом, то мимовільно пошукав очима відсутнього жебрака і раптом побачив його на протилежному боці вулиці між двома припаркованими автомобілями — він сидів навкарачки і здійснював свою природну потребу. Сидів він біля стічної канави зі спущеними до колін штанами, його зад був повністю оголений і повернутий до Джонатана. Прохожі пробігали мимо і кожний міг бачити його вкритий синцями й червонуватими струпами зад. Такі зади бувають лише в людей похилого віку, які довго прикуті до ліжка, хоча чоловік був тоді не старіший ніж сам Джонатан. Можливо, тридцять, в крайньому разі тридцять п’ять років. І з цього змученого заду вистрілив на бруківку під великим напором здоровий струмінь коричневої рідини. Утворилася велика калюжа, ціле озеро, яке підтопило черевики, а бризки, стріляючи в усі боки, забруднили шкарпетки, штани, сорочку, все…

Видовище було таке жалюгідне, таке огидне, таке жахливе, що Джонатан здригається ще й сьогодні, коли про нього згадує. Тоді він після хвилинного заціпеніння втік до рятівного поштамту, оплатив свій рахунок за електроенергію, купив ще декілька поштових марок, хоча вони були йому зовсім не потрібні, тільки для того, щоб продовжити там своє перебування і щоб бути впевненим, що він, вийшовши з поштамту, вже не побачить жебрака за його справою. Коли він вийшов, то примружив очі, нахилив голову і примусив себе не дивитися на протилежний бік вулиці, а лише строго ліворуч, простуючи вгору по вулиці Дюпе, хоча йому й не треба було туди йти, а лише для того, щоб не проходити мимо того місця, де на картонній підставці стояла пляшка з вином і лежав капелюх з милостинею. Він зробив великий гак по вулиці Шерше-Міді і бульвару Распай, перш ніж дістався до вулиці Планш і до своєї кімнати, надійного притулку.

З цього часу в душі Джонатана погасло всяке почуття заздрості до жебрака. Якщо досі час від часу в ньому ще ворушився тихий сумнів, чи розумно це, що людина третину свого життя проводить, стоячи біля воріт банку, при цьому лише іноді відкриваючи решітку і віддаючи честь лімузину директора, завжди те саме, при малій відпустці і мізерній заробітній платі, з якої більша частина безслідно зникає у вигляді податків, квартплати і внесків по соціальному страхуванню… Чи розумно це робити? Відповідь прийшла після тієї жахливої картини на вулиці Дюпе, яка стояла перед його очима: так, це було розумно. Це було навіть дуже розумно, бо стримувало його від того, щоб прилюдно оголити свій зад і випорожнитися на вулиці. Що може бути жалюгіднішим, ніж прилюдно оголити свій зад і випорожнитися на вулиці? Що може бути стидкішим, ніж ці спушені штани, ця скоцюрблена поза, ця вимушена гидка нагота? Що може бути безпораднішим і принизливішим, ніж примус здійснювати це неприємне заняття на очах у всього світу? Природна потреба!

Коли Джонатану дійшло, що суть людської свободи полягає у володінні туалетом (хоча б спільним на поверсі) і що він має в своєму розпорядженні цю свободу, його охопило почуття глибокого задоволення. Так, своє життя він влаштував правильно. Він живе в дуже пристойних умовах. Йому не треба ні про що жалкувати чи заздрити іншим людям.

Відтоді він стояв біля воріт банку куди впевненіше. Стояв ніби вилитий з бронзи. Те самовдоволення і та самовпевненість, які він відчував до сих пір у жебрака, перелилися в нього самого, як розплавлений метал, застигли, наче внутрішній панцер, і зробили його важчим. Віднині його ніщо більше не могло вразити і ніякий сумнів не міг похитнути його. Він став холоднокровним наче сфінкс. До жебрака, якщо зустрічався з ним або бачив його де-небудь сидячим, він відчував тільки те почуття, яке взагалі називається толерантність: індиферентна суміш відчуттів огиди, презирства і співчуття. Чоловік його більше не хвилював. Він був для нього байдужий.

Він був йому байдужий до сьогодні, коли Джонатан сидів у сквері Бусіко, поглинав свої тістечка з родзинками і запивав молоком з пакета. Звичайно він ішов під час обідньої перерви додому. Він жив зовсім поряд (п’ять хвилин ходу). Зазвичай він готував собі щось гаряче на плиті: омлет, яєчню з шинкою, макарони з тертим сиром, розігрівав учорашній суп, крім того, салат і чашку кави. Пройшла вже ціла вічність з тих пір, коли він сидів під час обідньої перерви на лаві в парку і їв тістечка з родзинками, запиваючи молоком з пакета. Власне кажучи, він не дуже любив солодощі. І молоко також. Але сьогодні він уже витратив п’ятдесят п’ять франків за кімнату в готелі, тому вважав марнотратством йти кудись у кафе і там замовити омлет, салат і пиво.

Жебрак, що сидів там на лаві, закінчив свій обід. Після сардин і хліба з сиром він з’їв ще грушу і кекс, потім зробив великий ковток вина з пляшки, позіхнув задоволено, скатав із своєї куртки подушку, поклав на неї голову і простяг своє ліниве й сите тіло на лаві, щоб відпочити після обіду. Він заснув. Прискакали горобці й почали клювати хлібні крихти, до них приєдналося декілька голубів, які довбали своїми чорними дзьобами відкушені голови сардин на лаві. Птахи не заважали жебракові. Він спав міцно й спокійно.

Джонатан подивився на нього уважно. І чим більше він дивився на нього, тим більше його охоплював якийсь неспокій. Цей неспокій живився не заздрощами, як колись, а здивуванням. Хіба це можливо — питав він себе — що ця людина, якій уже за п’ятдесят років, ще живе? Хіба не повинен він був при такому безвідповідальному способі життя давно вже померти з голоду, замерзнути або згинути від цирозу печінки? А він, незважаючи ні на що, їв і пив з чудовим апетитом, спав сном праведника і справляв у своїх латаних штанах — це були, звичайно, давно вже не ті штани, що він зняв тоді на вулиці Дюпе, а відносно пристойні, майже модні, тільки де-не-де підлатані кордові штани — і в своїй бавовняній куртці враження надзвичайно впевненої особистості, яка була в злагоді з собою і з цілим світом та втішалася життям, в той час як він, Джонатан, — його здивування поступово породжувало своєрідну плутанину в думках — в той час як він, що все своє життя був чесною і порядною людиною, скромним, аскетичним, охайним, завжди пунктуальним і слухняним, надійним і благопристойним… і кожний су, що в нього був, зароблений ним самим і за все він завжди платив готівкою: рахунок за електрику, квартплата, гроші на різдвяний подарунок консьєржці… і ніколи не робив боргів, ніколи ні для кого не був тягарем, ні разу не хворів, маючи в кишені поліс на соціальне страхування, ніколи нікого не образив, ніколи, ніколи не хотів чогось іншого в житті, крім свого власного скромного маленького душевного спокою… в той час як він у свої п’ятдесят років попав у кризу, яка потрясла все його видумане ним життя, збила його з пантелику і примусила жерти тістечка з родзинками, виключно від збентеження і страху. Так, він боявся! Бог його знає, але він тремтів і боявся, як тільки бачив цього сплячого жебрака. Він страшно боявся, щоб не стати таким занедбаним, як цей чоловік там, на лаві. Як швидко може це трапитись, що ти збліднієш і занепадеш! Як швидко розкришиться міцний фундамент твого існування! «Ти проґавив лімузин месьє Ределя, — промайнула думка. — Чого ще ніколи не траплялося і не повинно було трапитися, все-таки трапилося сьогодні: ти проґавив лімузин. А якщо ти сьогодні проґавив лімузин, то, можливо, завтра ти проґавиш і всю службу або загубиш ключ від решітчастих воріт, а через місяць тебе ганебно виженуть з роботи, а нову роботу ти вже не знайдеш. Хто ж прийме того, кому відмовлено в роботі? На допомогу по безробіттю ні одна людина не проживе, свою кімнату ти тим часом уже втратив, там тепер живе голуб, можливо, ціла сім’я голубів. Твоя кімната забруднена і спустошена. Рахунки за проживання в готелі збільшуються до безкінечності. З горя ти починаєш пити, п’єш все більше й більше, пропиваєш усі свої заощадження, спиваєшся, хворієш, морально деградуєш, тебе виганяють з останнього, найдешевшого притулку, в тебе не залишилося в кишені ні єдиного су, ти стоїш перед нічим, стоїш на вулиці, спиш і живеш на вулиці, опорожняєшся теж на вулиці, тобі кінець, Джонатане, ще до кінця року тобі кінець і ти будеш лежати в подертій одежі на лаві в парку як жебрак».

Йому пересохло в роті. Він відвернув свій погляд від сплячого чоловіка і проковтнув останній кусень тістечка з родзинками. Минула ціла вічність, поки кусень попав у шлунок, з повільністю слимака опустився в стравохід; іноді здавалось що він застряв, давив і спричиняв біль, наче гвіздок просвердлює груди, і Джонатан подумав, що задихнеться від цього огидного кусня. Але потім він поповз далі вниз і судорожний біль припинився. Джонатан перевів дух. Тепер він захотів піти звідси. Він не хотів більше тут залишатися, хоча обідня перерва закінчиться аж через півгодини. З нього досить. Це місце навіювало йому огиду. Тильною стороною руки він змахнув крихти від тістечка, які, незважаючи на обережність, упали йому на штани під час їжі, розгладив складку на штанах, підвівся й пішов геть, навіть не глянувши на жебрака.

Він знову вийшов на Севрську вулицю, і тут йому спало на думку, що він залишив на лаві пакет з-під випитого молока, а це йому було неприємно, бо він ненавидів, якщо інші залишали на лавах відходи або просто викидали їх додолу, замість того щоб укинути у кошики для відходів, які розставлені скрізь. Він особисто ще ніколи не залишав відходи на лаві в парку, ні через недбалість, ні через безпам’ятність, нічого подібного з ним просто ніколи не траплялося. Тому він хотів, щоб і сьогодні це не трапилося, особливо сьогодні, в цей важкий день, в який вже й так трапилося багато прикрощів. Він і без того перебував у двозначному становищі, поводився наче дурень чи неосудний суб’єкт, майже антисуспільний — проґавив лімузин месьє Ределя! В парку тістечка з родзинками їв! Якщо він був неуважний навіть у таких незначних справах, які вважаються буцімто другорядними, наприклад, забув викинути пакет з-під молока, то незабаром утратить рівновагу і вже ніщо не зупинить його падіння.

Він повернувся в парк. Ще здалеку побачив, що лава, на якій обідав, була ще не зайнята. При наближенні він з полегшенням впізнав на спинці лави, пофарбованій в темно-зелений колір, свій пакет з-під молока. Його недбалості ще очевидно ніхто не помітив, і він зможе виправити свою помилку. Він перехилився через спинку лави, схопив лівою рукою пакет з-під молока, випрямився і рішуче повернувся праворуч до найближчого кошика для відходів — і тут раптом відчув, як його штанина роздерлася. Одночасно пролунав негарний звук, гучний «тріск», а ліве стегно обвіяло протягом. На якусь мить він закляк і навіть не наважився подивитися туди. «Тріск» здався йому (він усе ще лунав у його вухах) надміру гучним, наче щось порвалося не на його штанах, а тріщина пробігла через нього самого, через лаву, через весь парк, як під час землетрусу, і наче всі люди довкола чули цей жахливий «тріск» і дивилися на нього, Джонатана, обурено, як на винуватця. Але ніхто цього не помітив. Старі жінки продовжували рукодільничати, старі чоловіки читали свої газети, декілька дітей, що були на майданчику для гри, як і досі спускалися з гірки, а жебрак усе ще спав. Джонатан повільно опустив свій погляд. Тріщина мала дванадцять сантиметрів у довжину. Вона проходила від нижнього кінця лівої кишені, далі вниз по стегну, але не як слід, уздовж шва, а посередині форменних штанів, потім шириною в два великі пальці біля складки на штанах, так що це вже була не тріщина, а величезна дірка, над якою тріпотів трикутний клаптик тканини.

Джонатан відчув, як його кров наповнилася адреналіном, тим цікавим гормоном, про який він колись читав, що його викидають надниркові залози в момент найвищої загрози людині і її душевної пригніченості, щоб мобілізувати всі резерви тіла для відступу чи для боротьби не на життя, а на смерть. Справді, він відчував себе пораненим. Почувався так, наче дірка зяяла не тільки в його штанах, а і в його власному тілі, ця рана довжиною в дванадцять сантиметрів, з якої текла кров і витікало його життя, що циркулювало у внутрішньому замкнутому циклі, а він мусив померти від кровоточивої рани, яку не можна зупинити. Але ж був ось цей адреналін, який його, що думав, що він стікає кров’ю, чудодійно оживив. Його серце сильно калатало, його мужність зросла, а його думки раптом стали ясними і були звернені до однієї мети: «Ти мусиш негайно щось зробити, — кричало його єство, — ти мусиш зараз же щось здійснити, щоб залатати цю дірку, інакше ти пропав!» І питаючи себе, що він може зробити, він уже знав відповідь — так швидко діє адреналін, цей чудовий аптекарський товар, так натхненно діє страх на розум і енергію. Недовго думаючи, він схопив пакет з-під молока, який усе ще тримав у лівій руці, правою рукою, зім’яв його і кинув геть кудись на газон, навіть не звернувши на нього уваги. Звільнену ліву руку він поклав на дірку біля стегна і кинувся бігти звідси, стараючись по можливості не згинати ліву ногу, щоб не сповзла рука з дірки. Розмахуючи правою рукою, він мчав з парку до Севрської вулиці. Часу було в обріз — півгодини.

У відділі продуктів супермаркету на розі вулиці сиділа кравчиха. Він бачив її там декілька днів тому. Вона примостилася спереду біля входу, там, де ставлять візки для закупок. На її швейній машинці висіла табличка, на якій було написано (це він точно запам’ятав): «Жаніна Топель. Перешивання й ремонт — старанно й швидко». Ця жінка допоможе йому. Вона повинна йому допомогти, якщо вона зараз не на обідній перерві. Але вона не може піти на обідню перерву. Ні, ні, це було б занадто. Так багато невдач за один день він не витримає. Тільки не зараз, бо біда надто велика. Але мадам Топель напевне сидить на своєму місці, і вона допоможе йому.

Мадам Топель була на своєму місці! Він побачив її біля входу у продуктовий відділ. Вона сиділа за машинкою й шила. Так, на мадам Топель можна було покластися. Навіть під час обідньої перерви вона працювала, старанно й швидко. Він підбіг до неї став біля швейної машини, прибрав руку зі стегна, кинув швидкий погляд на свій годинник з браслетом. Годинник показував чотирнадцять годин п’ять хвилин. Він відкашлявся.

— Мадам, — почав він.

Мадам Топель якраз закінчила плісирувати червону спідницю, що була у неї в роботі, виключила машину, ослабила лапку, щоб витягти тканину і обрізати нитки. Потім вона підняла голову й подивилася на Джонатана. Вона носила великі окуляри в товстій перламутровій оправі з дуже випуклими скельцями, які робили її очі надзвичайно великими, а її очні западини дуже глибокими тінистими ставками. Її волосся було каштанове, воно спадало їй на плечі, а її губи були підмальовані сріблясто-фіолетовою помадою. їй було десь п’ятдесят, а може й п’ятдесят п’ять. В неї була хода тих дам, які могли прочитати долю по скляній кульці або по картах, хода тих дам, для яких слово «дама» не зовсім підходить, до яких зразу ж переймаєшся довірою. І також її пальці — вона підняла пальцями окуляри на перенісся, щоб краще роздивитися Джонатана, — також її пальці, короткі, сосископодібні і все-таки, незважаючи на ручну працю, доглянуті пальці з лакованими нігтями вселяли довіру.

— Що бажаєте? — спитала мадам Топель дещо грубуватим голосом.

Джонатан повернувся до неї боком, показуючи дірку на штанах, і спитав:

— Чи можете ви це полагодити?

Але йому здалося, що він запитав надто грубо, тому додав м’якше:

— Це дірка, невеликий розрив, прикра невдача, мадам. Чи можна тут щось зробити?

Мадам Топель перевела погляд своїх величезних очей на Джонатана, побачила дірку на стегні, нахилилася, щоб краще її роздивитися. При цьому її каштанове волосся розсипалося, оголивши коротку жирну потилицю; одночасно від неї повіяв такий аромат парфумів, важкий і приголомшливий, що Джонатан мимовільно повернув голову, дивлячись у глибину супермаркета; якусь мить він розглядав приміщення з усіма полицями і холодильними прилавками, кіосками для сиру і ковбас, з пірамідами пляшок і горами овочів та снуючими між ними покупцями з візками для покупок і маленькими дітками, а також касирками — метушливий натовп людей, що кудись поспішають, на краю якого, відкритий усім поглядам, він, Джонатан, зі своїми порваними штанами. І тут йому спало на думку, що в натовпі могли бути месьє Вільман, мадам Рок чи навіть месьє Редель і спостерігати за ним, Джонатаном, якого розглядає прилюдно якась занедбана дама з каштановим волоссям. Йому стало трохи не по собі, тим більше, що він зараз відчував на своєму стегні сосиско- подібний палець мадам Топель, який прилаштовував надірваний клаптик тканини.

Але знову виникла мадам, відкинулась назад на стільці і аромат її парфумів перестав його дражнити, так що Джонатан зміг опустити голову і перевести погляд з глибини приміщення на випуклі скельця окулярів мадам Топель.

— Ну і? — спитав він боязко, але з нетерпінням, наче пацієнт, що стоїть перед своєю лікаркою і боїться приголомшливого діагнозу.

— Ніяких проблем, — сказала мадам Топель. — Тільки треба тут дещо підкласти. І невеликий шов буде видно. Інакше не можна.

— Та це нічого, — сказав Джонатан, — маленький шов нічого не значить, хто там буде дивитися на це місце? — Він кинув погляд на годинник, було чотирнадцять годин і чотирнадцять хвилин. — Отже, ви зможете полагодити? Зможете мені допомогти?

— Так, звичайно, — сказала мадам Топель і насунула свої окуляри, що дещо сповзли, знову на перенісся.

— О, дякую вам, мадам, — сказав Джонатан. — Я вам дуже вдячний. Ви визволили мене з важкого становища. Але в мене є одне прохання: чи не змогли б ви… коли ваша ласка, дуже поспішаю і маю тільки ще… — і він знову подивився на годинник… — в мене ще є десять хвилин. Чи не змогли б ви зробити це зараз? Я маю на увазі зараз же, негайно.

Є питання, які самі себе заперечують просто через те, що їх ставлять. І є прохання, повна марність яких проявляється, коли їх висловлюють і при цьому дивляться другій людині в очі. Джонатан подивився в затінені очища мадам Топель і відразу ж зрозумів, що все було безглуздо, безнадійно. Він знав це ще раніше, коли ставив своє заплутане питання. Він це знав, відчув це тілесно через зниження рівня адреналіну в його крові в момент, коли він подивився на свій годинник: десять хвилин! Йому здалося, що він сам, а не хтось стоїть на розбухлій крижині, яка ось-ось розпадеться у воді. Десять хвилин! Хто ж зможе за десять хвилин залатати цю страшну дірку? Це неможливо. Дірку можна залатати, але не на стегні. Треба робити підклад, а це значить: треба знімати штани. А де він візьме інші штани посеред відділу харчових продуктів? Зняти власні штани і стояти в кальсонах? Безглуздо.

— Негайно? — спитала мадам Топель і Джонатан, хоча він і знав, що це було безглуздо, кивнув головою. Його охопив глибокий песимізм.

Мадам Топель посміхнулась.

— Подивіться месьє сюди. Це все, що ви тут бачите, — і вона вказала на двохметровий гардероб, повністю завішаний сукнями, кофтами, штанами, блузками, — це все я мушу зробити негайно. Я працюю десять годин на день.

Мадам Топель знову повернулась до своєї машини, заправила тканину в неї і опустила лапку.

— Так, звичайно, — сказав Джонатан, — я вас цілком розумію, мадам. Це було дурне запитання. Як довго треба чекати, на вашу думку, поки ви зможете залатати цю злощасну дірку?

— Якщо ви принесете мені штани в наступний понеділок, то вони будуть готові через три тижні.

— Через три тижні? — повторив Джонатан приголомшено.

— Так, — сказала мадам Топель, — через три тижні. Раніше не можна.

Вона включила машину, голка задзижчала, і в цей момент Джонатан наче відключився. Хоча він ще дивився, стоячи на відстані руки, а мадам Топель сиділа за машиною, і бачив каштанове волосся на голові з перламутровими окулярами і товсті пальці, що маніпулювали машиною, стрекотливу голку, яка вистукувала шов на червоній спідниці, а також розпливчасту штовханину на задньому плані супермаркета. Але раптом він перестав бачити себе, тобто він більше не бачив себе як частину світу, який оточував його, а на декілька секунд йому здалося, що він розглядає цей світ наче збоку в перевернуту підзорну трубу. І знову, як і перед обідом, у нього запоморочилось у голові, і він похитнувся. Він зробив крок у бік, повернувся і пішов до виходу. Йдучи, він нарешті повернувся в цей світ, ефект підзорної труби щез з його очей. Але в глибині душі він ще продовжував хитатися.

У відділі канцелярських товарів він купив ролик клейкої стрічки. Нею він заклеїв розрив на своїх штанах, щоб трикутний клаптик тканини не лопотів під час ходіння. Потім він повернувся на роботу.

По обіді настрій у нього був гірше нікуди. Він стояв перед банком на верхньому східці біля колони, але не притулявся до неї, бо не хотів поступатися своїй слабкості. Та він і не міг би це зробити, бо, щоб непомітно притулитися, йому необхідно було б схрестити обидві руки за спиною. А це було неможливо, тому що лівою рукою він прикривав заклеєне на стегні місце. Замість того він був змушений широко розставити ноги, як це роблять молоді дурні, і помітив, що внаслідок цього вигнувся хребет, а шия, звичайно пряма й рівна, опустилася між плечі і через це з’явилися автоматично той сторожкий погляд і похмура міна, які він так дуже зневажав у інших охоронців. Він відчував себе скаліченим, карикатурою на охоронця, карикатурою на самого себе. Він зневажав себе. Він ненавидів себе в цей час і хотів би вилізти з шкіри від шаленої ненависті до самого себе, він навіть буквально хотів би вилізти з шкіри, бо його шкіра свербіла по всьому тілу і тому він не хотів би, щоб його одежа торкалася до неї, з кожної пори якої виділявся піт і одежа до неї прилипала. А там, де вона не прилипала, де між шкірою і одежею хоч трішки відчувалося повітря: на гомілках, на передпліччях, на грудині, особливо на грудині, де особливо нестерпно свербіло, бо піт тут лив градом, — саме тут він не хотів чухати, ні, він не хотів домогтися хоч невеличкого полегшення, бо воно не приглушить його великої біди, а лише ще чіткіше її вирізнить. Він хотів страждати. Чим більше він страждатиме, тим краще. Страждання було б йому до речі, воно б виправдало його ненависть і лють, а ненависть і лють у свою чергу посилювали б страждання і ще більше хвилювали б його кров і видавлювали б із пор його шкіри все більше поту. Обличчя було мокре, як хлющ, по підборіддю й потилиці лилось як з відра, а козирьок кашкета глибоко врізався в лоб. Але ні за що на світі він не зняв би кашкет, навіть на мить. Щільно насаджений, наче кришка парового казана, він залізним кільцем стискав скроні, від чого розколювалася голова. Він не хотів нічого робити, щоб полегшити своє стражденне становище. Він стояв там годинами зовсім нерухомо. Він помітив лише, як його хребет згинався все дужче й дужче, а його плечі, шия й голова опускалися все нижче й нижче.

І нарешті — він не міг і не хотів опиратися своїм злигодням — його ненависть до себе переливалася через край і витікала з нього назовні, як і ненависть до всього навколишнього світу. Все, що попадало Джонатанові в поле зору, покривалося огидною патиною його ненависті, можна сказати, що через його очі відображення світу більше в нього не попадало, навпаки, очі були наче ворота, що відчиняються тільки назовні, щоб спотворено зображувати світ. А там, на тому боці вулиці, на тротуарі перед кафе нікчемні й тупі офіціанти, які вештаються між столиками і стільцями, грубо перегукуються між собою, скалять зуби і заважають перехожим, чіпляються до дівчат і нічого не роблять, хіба що інколи прокричать касиру: «Каву! Пиво! Лимонад!» — щоб потім жонглюючи подати на стіл замовлення з псевдоартистичними рухами, які вміють робити лише офіціанти: плавним помахом руки ставлять на стіл чашку, пляшку з кока-колою відкупорюють, затиснувши її між стегнами, одним рухом, за- тиснутий губами касовий чек спершу спльовують в руку, а потім кладуть під попільничку, в той час як інша рука приймає на сусідньому столі гроші і згрібає їх докупи (астрономічні ціни): п’ять франків за чашку міцної кави, одинадцять франків за маленьку пляшку пива, до того ж ще п’ятнадцять відсотків надбавки за манірне обслуговування, плюс «чайові». Так, вони, ці нероби, ще розраховують на «чайові» — інакше вони навіть «спасибі» не вимовлять, не кажучи вже про «до побачення». Без «чайових» клієнти були б для них ніщо, виходячи з ресторану, ті бачать лише спини та зади офіціантів, з кишень яких стирчать туго набиті гаманці, бо вони вважають за вищий шик виставляти їх напоказ. О, він спопелив би їх своїм поглядом, цих дурнів у фірмових сорочках з короткими рукавами! Йому хотілося підбігти до них і нам’яти їм вуха під балдахіном або прямо на вулиці дати ляпаса чи відлупцювати їх.

Але не тільки їх! Ні, не тільки цих сопливих офіціантів, а також клієнтів, придуркуватих туристів, що сидять розкинувшись у кріслах в тенісках і солом’яних капелюхах та сонцезахисних окулярах і попивають прохолодні напої, в той час як інші працюють, обливаючись потом. А також шоферів. Так! Цих дурних мавп у їхніх смердючих бляшаних коробках, отруювачів повітря, огидних порушників спокою, які цілими днями мчать щодуху туди-сюди по Севрській вулиці. Хіба недостатньо і так смороду? Чи мало шуму на цій вулиці і в цілому місті? Або хіба не вистачає жари, що палить з неба?

Так ні, треба і лишок придатного для дихання повітря засмоктати в двигуни їхніх машин, спалити його, змішати з отруйним газом, сажею та димом — нехай дихають цим смородом порядні громадяни! Ви, мішки з лайном! Кримінальні суб’єкти! Вас треба викорінювати. Так! Хльостати батогом і викорінювати. Розстріляти. Кожного окремо і всіх разом. О! В нього було велике бажання витягти свій пістолет і вистрілити куди-небудь, у саму середину кав’ярні, в шибки, щоб дзвеніло, в скупчення автомобілів або просто в середину одного з велетенських будинків, що навпроти, гидких високих і загрозливих, чи просто в повітря, вгору, в небо, так, у гаряче небо, в чадне сіро-блакитне небо, щоб воно розірвалося і щоб розірвалася також важка, як свинець, капсула і обвалилась від пострілу та впала вниз, щоб усе розмололось і посипалось, усе, все, весь цей паскудний, набридливий, шумний і смердючий світ. Така безмежна ненависть охопила Джонатана Ноеля в цей день після обіду, що він спопелив би весь світ дощенту через цю злощасну дірку в штанах!

Але він не зробив нічого. Слава Богу, нічого не зробив. Він не стріляв у небо і в кав’ярню, що навпроти, чи в автомобілі, що проїжджають мимо. Він залишався на місці, обливаючись потом, але не рухався. Тому що ця сила, яка пробудила в ньому фанатичну ненависть, повністю паралізувала його і він не міг поворухнути жодним членом, не кажучи вже про те, щоб дотягтися рукою до зброї чи натиснути пальцем на курок. Він був неспроможний навіть похитати головою, щоб струсити з кінчика носа набридливу краплю поту. Ця сила зробила його скам’янілим. Вона перетворила його за цей час у загрозливо безсилого сфінкса. Вона мала щось від електричної напруги, яка намагнічує залізний сердечник. Вона була в умовному способі. Весь її потенціал містився: «я став би, я зміг би, я зробив би найліпше», а Джонатан, який подумки формулював в умовному способі найжахливіші погрози і прокляття, одночасно, мабуть, знав, що він їх ніколи не здійснить, Він для цього непридатний. Він не був одержимий, що чинить злочин з душевної потреби чи психічного розладу або стихійної ненависті. Він не був винуватець, він був страждалець.

О п’ятій годині він перебував у такому невтішному стані, думаючи, що ніколи не залишить це місце перед колоною на третьому східці банку і тут і помре. Він відчував себе принаймні на двадцять років старішим і на двадцять сантиметрів нижчим. Від багатогодинного стояння на пекучому сонці і лютої внутрішньої спекоти він розтопився і виснажився, скоріше виснажився, тому що він уже не відчував вогкості поту. Виснажений, гарячий, наче кам’яний Сфінкс через п’ять тисяч років, і це буде недовго тривати, потім він зовсім засохне, вигорить, зморщиться і перетвориться в пил чи попіл і буде лежати тут, на цьому місці, де він зараз тримається на стомлених ногах, наче купка лайна, поки вітер розвіє її чи прибиральниця замете або змиє дощ. Ось так він закінчить: не як респектабельний пан літнього віку, що проїдає свою пенсію вдома, у власному ліжку, а тут, перед воротами банку, наче купка лайна! І він бажав, щоб це вже настало, щоб процес занепаду прискорився і настав кінець. Він бажав зомліти, щоб його ноги підкосилися і він знесилився. Він робив зусилля, щоб зомліти і знесилено впасти. Щось подібне він міг робити в дитинстві. Він міг плакати, коли хотів, затримувати дихання аж до втрати свідомості, чи сповільнювати биття серця. А тепер він не міг взагалі нічого. Він не міг більше володіти собою. Він не міг навіть нахилитися, щоб стати на коліна. Він міг тільки стояти тут і терпіти все, що випало на його долю.

Раптом він почув тихий шелест лімузина месьє Ределя. Ніякого сигналу, а лише такий тихий шелест, що виникає від тільки що запушеного двигуна автомобіля, який рухається з заднього двору до вхідних воріт. І як тільки цей тихий шум проник у його вуха і наче удар струму пройшов через усі його нерви, Джонатан відчув, як затріщало в його суглобах і як витягся хребет. Він ще відчув, як довільно, без його участі його відставлена права нога підтяглася до лівої, а ліва нога повернулася на каблуку, праве коліно зігнулося для ходіння, потім ліве і знову праве… і як він приставляв ногу до ноги, як він дійсно пішов, навіть побіг, переплигуючи через три східці, заспішив пружним кроком під стіною до вхідних воріт, відчинив їх, виструнчився, приклавши праву руку до картуза і пропускаючи лімузин. Він робив усе це автоматично, проти волі, а його свідомість сприймала до відома лише його рухи. Єдине, що він міг зробити, — це послати вслід лімузину месьє Ределя, що віддалявся від нього, злючий погляд і безліч німих проклять.

Але потім, коли він знову повернувся на своє постійне місце, в ньому погасла навіть іскра гніву, цей єдиний власний імпульс. І коли він піднімався механічно по цих трьох східцях, вичерпались останні крихти його ненависті. В його очах не було вже ні гніву, ні досади, він дивився пригнічено лише на вулицю. Йому здавалося, що ці очі більше вже не його очі, а він сам сидить позаду своїх очей і дивиться через них, через круглі віконця; так, здавалося, ніби все це тіло вже не належить йому, а він, Джонатан, чи те, що від нього залишилось, був маленьким висохлим гномом у велетенській будівлі чужого тіла, безпорадний карлик, ув’язнений у досить великій і надто складній людській машині, якою він не може більше володіти і керувати нею за власним бажанням і яка керується сама собою чи якимись іншими силами. В одну мить вона зупинилася біля колони, уже не така спокійна, як сфінкс, а наче маріонетка, що достоювала там останні десять хвилин службового часу, поки рівно о сімнадцять тридцять появиться на мить біля зовнішніх броньованих скляних дверей месьє Вільман прокричить: «Ми зачиняємося!» І тут маріонеткова людська машина, Джонатан Ноель, слухняно зарухалася, ввійшла в банк і зупинилася біля пульта обслуговування електричної установки блокування дверей, ввімкнула й натисла поперемінно на обидві кнопки (для внутрішніх і зовнішніх броньованих скляних дверей), щоб службовці могли вийти; потім зачинила разом з мадам Рок дверцята топки, що обігріває приміщення з сейфами, яке раніше замикали мадам Рок і месьє Вільман, ввімкнула з ним сигналізацію, знову вимкнула електричну систему блокування дверей, залишила разом з мадам Рок і месьє Вільманом банк і зачинила, як належить, шарнірні двері, після того як месьє Вільман заблокував внутрішні, а мадам Рок зовнішні броньовані скляні двері. Потім, вона зробила в напрямі до мадам Рок і месьє Вільмана незграбний уклін, відкрила рот і побажала обом доброго вечора і чудового відпочинку, з свого боку прийняла з подякою найкращі побажання на вихідний від месьє Вільмана і «до понеділка!» від мадам Рок, почекала трохи, поки обоє відійшли на декілька кроків, потім влилася в потік перехожих, попрямувавши в зворотному напрямі. Хода заспокоює. В ході цілюща сила. Правильне переставляння ніг при одночасному ритмічному розмахуванні руками, частіше дихання, легка стимуляція пульсу, які для визначення напряму і для збереження рівноваги примушують діяти око й вухо, відчуття повітря, що злегка віє на шкіру — все це події, які єднають якимось чином тіло, дух і душу, якщо вона навіть і захиріла, і дають їм можливість рости і розширятися.

Так трапилося і з подвійним Джонатаном, гномом, який перебував наче у великій тілесній ляльці. Поступово, крок за кроком, він виріс своїм тілом, наповнив його зсередини, приборкав його і став нарешті з ним одним цілим. Це було на розі вулиці Бак. Він перетнув вулицю Бак (маріонетка Джонатан завернув би тут автоматично праворуч, щоб попасти звичним шляхом на вулицю Планш) і попрямував далі до вулиці Аббата Григорія, залишивши зліва вулицю Святого Пласідо, де його готель, а звідти до Люксембурзького саду. Він ввійшов у парк і зробив три кола по зовнішньому довшому шляху, де тренуються любителі бігу підтюпцем, під деревами вздовж решітки; потім повернув на південь і пішов угору по бульвару Монпарнас і далі до цвинтаря Монпарнас і навкруги нього, один раз, двічі, а потім на захід у п’ятнадцятий Округ, через весь п’ятнадцятий аж до Сени і проти її течії на північний схід у сьомий Округ і ще далі в шостий, все далі й далі — літній вечір не має кінця -і знову до Люксембурзького саду. І коли він нарешті туди прийшов, сад саме зачинявся. Він зупинився перед великими решітчастими воротами, зліва від будинку Сенату. Було десь біля дев’ятої години вечора, але видно як удень. Автомобільний рух на вулиці Вожірар став рідшим, майже спорадичним. Люди порозходились. Окремі групки біля виходів з парку розчинилися швидко на розі вулиць і розійшлися окремими особинами по провулках навкруги театру «Одеон» і церкви Святої Сюлліс. Хто до аперитиву, хто в ресторан, а хто додому. Повітря було прозоре і пахло злегка квітами. Стало зовсім тихо. Париж вечеряв.

І тільки тепер він відчув, як стомився. Ноги, спина, плечі боліли, від багатогодинного ходіння, підошви ніг горіли вогнем. Він дуже зголоднів, так сильно, що шлунок звела судома. Він захотів супу, салату зі свіжим білим хлібом і кусень м’яса. Він знав один ресторан, зовсім поряд, на вулиці Канет, де все це було в меню за сорок сім франків, включно обслуговування. Але він не міг піти туди в такому стані, спітнілий і смердючий, та ще й з роздертою штаниною.

Він зібрався йти в готель. На шляху до готелю, на вулиці д’Ассе, був туніський магазин змішаної торгівлі, ще відчинений. Він купив бляшанку сардин в олії, невеликий шмат козячого сиру, грушу, пляшку червоного вина й арабський хліб.

Кімната в готелі була ще менша, ніж його кімната на вулиці Планш: з одного боку лише трохи ширша за двері, через які він зайшов, і довжиною не більше трьох метрів. Отже, кімната нагадувала труну і була не набагато більша за неї. На одному боці стояло ліжко, а на іншому — умивальник і біде. Праворуч над умивальником, майже під стелею, було врізане вікно, скоріше невеличка засклена кватирка, яка відчинялася й зачинялася за допомогою двох шнурків. Через цю кватирку в кімнату проникало вологе повітря і притишений шум ззовні: брязкіт тарілок, дзюрчання води в туалетах, уривки іспанських і португальських слів, сміх, дитячий вереск, а іноді далекі автомобільні сирени.

Джонатан сидів у нижній білизні на краю ліжка і їв. Замість стола він використав стілець, на нього поклав картонну валізу, а зверху розстелив пластмасовий кульок. Він перерізав маленькі тільця сардин складаним ножем упоперек, настромляв половинку, клав її на шматок хліба, а потім у рот. При жуванні м’яка, просякнута олією риба змішувалася з хлібом, утворюючи смачну масу. «Мабуть, сюди бракує кілька крапель лимонного соку», — подумав він, але це вже майже гурманство, бо коли він після кожного кусня ковтав трохи червоного вина з пляшки, пропускаючи його між язиком і зубами, то сталевий присмак риби змішувався з терпким ароматом вина, і Джонатанові здавалося, що він ще ніколи в своєму житті не їв нічого смачнішого, ніж оце. В бляшанці було чотири сардини, це давало вісім розжованих з хлібом шматочків і ще до цього вісім ковтків вина. Він їв дуже повільно, бо колись читав у якомусь журналі, що квапливо їсти, особливо коли дуже голодний, шкідливо і може призвести до розладу шлунка або навіть до нудоти й блювоти. Він їв повільно, бо був упевнений, що їсть востаннє.

Після того як він з’їв сардини і вимочив хлібом залишки олії з бляшанки, він узявся за козиний сир і грушу. Груша була така соковита, що мало не вислизнула з рук, коли він знімав з неї шкірку, а козиний сир був так щільно спресований і такий клейкий, що налипав на лезо ножа і мав терпкувато гіркий присмак і сушив у роті, так що на якусь мить ясна наче заніміли і зникла слина. Але потім груша, шматочок солодкої соковитої груші — і все налагодилося, знову змішалося і відліпилося від піднебіння і зубів і прослизнуло по язику і далі вниз… І знову шматочок сиру, шматочок груші — це було так смачно, що залишок сиру він зскріб ножем з паперу і з’їв разом із серединкою, яку вирізав щойно з груші.

Він ще посидів задумливо деякий час, облизуючи зуби язиком, доїв решту хліба і допив вино. Потім зібрав порожню бляшанку, лушпайки, папір з-під сиру, загорнув усе разом з Хлібними крихтами в пластиковий кульок, відніс покидьки і порожню пляшку і поставив за дверима, взяв валізу зі стільця, відніс на місце стілець, помив руки і підійшов до ліжка. Він відкинув вовняну ковдру до ніг і накрився лише простирадлом. Потім погасив лампу. Було темно, хоч в око стрель. Ані промінчик світла не пробивався в кімнату через люк, лише слабкий подих повітря проникав у кімнату та здалека долинав якийсь шум. Було дуже задушливо. «Завтра я помру», — сказав він і заснув.

Вночі була гроза. Це була одна з тих гроз, які не зразу розряджаються всіма своїми ударами грому й блискавки, а та, що триває багато часу і надовго зберігає свої сили. Дві години блукала вона нерішуче по небу, блискала зірниця, тихо буркотіла, пересувалася з однієї частини міста до іншої, наче вона не знала, де їй скупчитися, при цьому вона розтягувалася, росла й росла, нарешті вкрила тонким свинцевим покривалом усе місто, зачекала ще трохи, зарядилася через своє вагання ще більшою напругою, але все ще ніяк не могла вибухнути… Ніщо не ворушилося під цим покривалом. Не відчувався в цій задусі навіть найменший подих повітря, завмер кожний листочок, завмерла кожна пилинка, місто заціпеніло, воно тремтіло від заціпеніння, воно тремтіло, якщо так можна сказати, в паралітичній напрузі, наче воно саме було грозою і тільки чекало, щоб розрядитися.

А потім, нарешті, це було десь під ранок, і вже світало, вона вибухнула, один-однісінький раз, але так сильно, наче вибухнуло ціле місто. Джонатан аж підстрибнув у ліжку. Він не почув цього вибуху, не усвідомив його як удар грому. Ще гірше: під час пробудження всі його члени охопив жах, причини якого він не знав єдине, що він почув, — це відлуння вибуху, його багатократна луна. Здавалося, зовні завалилися будинки, чи книги на полиці, і його першою думкою було: це все, це кінець. І під цим він мав на увазі не тільки свій власний кінець, але й кінець світу, його загибель, землетрус, вибух атомної бомби або те й інше — у кожному разі остаточний кінець.

А потім раптом настала мертва тиша. Не було вже ніякого відлуння, ніякого падіння, ніякого тріску й хрусту, нічого. І ця раптова й тривала тиша була ще страшніша, ніж вибух і загибель світу. Тут Джонатану здалося, що хоча він іще існує, але поза ним немає більше нічого — нікого поряд, нікого згори чи знизу, нікого зовні, нікого іншого, щоб він зміг орієнтуватися. Все сприймання, бачення, чуття, відчуття рівноваги — все, що могло йому сказати, де і хто він є сам, — провалилося в порожнечу темряви й тиші. Він відчував лише власне злякане серце й тремтіння власного тіла. Він тільки знав, що лежить у ліжку, але не знав, у якому і де це ліжко стоїть, якщо воно взагалі стоїть і якщо воно не впало в безодню, бо воно, здається, хиталося. Він учепився обіруч у матрац, щоб не впасти і щоб не загубити це єдине щось, що він тримає у руках. Він пошукав очима в темряві, а ушима в тиші, але нічого не чув і не бачив, абсолютно нічого, його шлунок бунтував, у ньому піднімався бридкий присмак. «Тільки не виблювати, — подумав він, — тільки не виблювати, не зараз!» А потім, через вічність, він щось побачив, а саме: маленький проблиск праворуч угорі, ледь помітне світло. Він утупився в нього очима, в маленьку квадратну пляму світла, отвір, кордон між внутрішнім і зовнішнім, своєрідне вікно в кімнаті… Але в якій кімнаті? Це була не його кімната! Це не твоя кімната! В твоїй кімнаті в ногах ліжка майже під стелею — вікно. І це кімната не в будинку твого дядька, це не дитяча кімната в домі батьків у Шарентоні — ні, не дитяча кімната, — це підвал, ти в підвалі батьківського дому, ти ще дитя, ти тільки мрієш стати дорослим, гидкий, старий охоронець у Парижі, але ти ще дитя і сидиш у підвалі батьківського дому, а кругом війна, і ти переховуєшся, всіма забутий. Чому вони не приходять? Чому вони мене не рятують? Чому така мертва тиша? Де всі інші люди? Боже, де ж усі інші люди. Я ж не можу жити без людей!

Він хотів закричати. Він хотів проголосити, що не може жити без інших людей, прокричати це в тишу. Так йому це хотілося зробити. Сивого хлопчика Джонатана Ноеля від безпорадності пойняв розпачливий страх. Але тієї миті, коли уже ладен був закричати, він отримав відповідь. Від почув стукіт.

Почувся стукіт. Зовсім тихий. Знову постукали, потім утретє і в четверте, десь згори. А потім стукіт став регулярний як барабанний дріб. Ще сильніше й сильніше почало вибивати дріб по барабану і під кінець це вже був не стук барабана, а сильний насичений шум. Джонатан зрозумів, що це був шум дощу.

Тепер приміщення набуло свого первісного вигляду, і Джонатан упізнав світлу квадратну пляму, а в тьмяному світлі появилися обриси готельної кімнати, умивальник, стілець, валіза, стіни.

Він одірвав руки від матраца, у який був уп’явся, підтяг ноги до грудей і обхопив їх руками. Згорнувшись так в клубок, сидів він довго, може, навіть півгодини, і прислухався до шуму дощу.

Потім він устав і одягся. Йому не треба було вмикати світло, він добре орієнтувався і в сутінках. Він узяв валізу, пальто, парасольку і вийшов з кімнати. Тихо спустився сходами. Швейцар спав. Джонатан пройшов повз нього навшпиньки і, щоб не розбудити, натиснув на кнопку. Щось тихо клацнуло, і двері розчинилися. Він вийшов на свіже повітря.

На вулиці його оповило прохолодне сіро-голубе вранішнє світло. Дощ уже ущух. Ще трохи капало з дахів, і бігли струмочки з матерчатих навісів над вікнами, а на тротуарах стояли калюжі. Джонатан попрямував униз по Севрській вулиці. Не було видно ні людей, ні машин, будинки стояли тихі, в майже зворушливій невинності. Здавалося, що дощ змив із них гордість, чванькуватий блиск і всяку погрозу. На тому боці перед продуктовим відділом магазину прошмигнула під вітринами кішка і зникла за овочевими рундуками. Праворуч у сквері Бусіко тріщали від вологості дерева. Кілька чорних дроздів почали свистіти, цей свист відбивався від фасадів будинків, ще більше відтіняючи тишу, яка панувала над містом.

Джонатан пройшов Севрську вулицю і звернув у вулицю Бак, намірившись іти додому. При кожному кроці його мокрі підошви шльопали по мокрому асфальту. «Наче йдеш босоніж», — подумав він. Його охопило бажання зняти черевики й шкарпетки і йти далі босоніж. Якщо він цього не зробив, то тільки з лінощів, а не тому, що це було б непристойно. Але він брьохав старанно по калюжах, переходячи зиґзаґом від калюжі до калюжі, одного разу навіть перейшов з одного боку вулиці на інший, бо помітив на протилежному тротуарі особливо гарну й простору калюжу, і він простував через неї, важко ступаючи підошвами, так що бризки летіли на вітрини і припарковані автомобілі, а також на власні штани. Це було чудово, він утішався цим маленьким дитячим свинством, наче здобув свободу. Він відчував себе щасливим і окриленим, коли прийшов на вулицю Планш, зайшов у будинок, прошмигнув повз закриту комірчину мадам Рокар, перетнув задній двір і піднявся вузькими сходами нагору.

І лише потім нагорі, десь на шостому поверсі, йому стало боязко перед кінцем його мандр: там, нагорі, його чекав голуб, жахливе створіння. Він сидить у кінці коридора з червоними кігтистими лапками серед бруду й пуху і чекає з своїм жахливим мокрим оком на нього, Джонатана, щоб зачепити його своїми крилами. І не можна уникнути з ним зустрічі в цій тіснині коридора.

Він зупинився й поставив валізу на східець, хоча залишилося ще лише п’ять східців, він не хотів повертатися назад. Він хотів лише зробити невелику перерву, щоб перевести дух і заспокоїти серце, перш ніж зробити останні кроки.

Він подивився назад. Його погляд ковзнув по поручнях гвинтових сходів у глибину сходової клітки, і він побачив на кожному поверсі промені світла, що проникли збоку. Ранкове світло втратило свою синяву і стало жовтішим і теплішим, як йому здалося. З багатих квартир донеслися перші звуки пробудженого дому: дзвін чашок, приглушений стук дверцят холодильників, тиха музика з радіоприймачів. А потім до його носа раптом долинув знайомий аромат кави мадам Лассаль. Він вдихнув глибоко кілька разів, і йому здалося, наче він сам п’є ту каву. Він узяв свою валізу і пішов угору. Раптом він перестав відчувати страх.

Коли він зайшов у коридор, то зразу ж, з першого погляду, побачив дві речі: зачинене вікно і ганчірку, що була розіслана на кухонній раковині для сушіння. Він ще не міг бачити до кінця коридора, бо очі йому сліпила пляма світла біля вікна. Він пішов далі, майже не боячись пройшов світлу місцину й потрапив у тінь. Коридор був зовсім порожній. Голуб кудись зник. Плями на підлозі були стерті. Ні пір’їнок, ні пушинок, які раніше тремтіли, приклеївшись до червоних кахляних плиток, вже не було.