Дума про невмирущого

Оповідання

Анотація

Вдосвіта поїзд прибув на якусь маленьку станційку. Їх зустріла ціла сотня нових конвоїрів з рудими вівчарками, які ошаліло кидалися на людей...

Вдосвіта поїзд прибув на якусь маленьку станційку. Їх зустріла ціла сотня нових конвоїрів з рудими вівчарками, які ошаліло кидалися на людей. Полонені мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжувані гавканням собак і короткими, як гавкіт, криками конвоїрів, пішли по асфальтованому шляху, обсадженому яблунями. На яблунях, ховаючись в мокрому, бляклому листі, ще висіли деінде поодинокі яблучка, восковостиглі, червонобокі яблучка, точнісінько такі, як на Вкраїні. Андрій не витерпів. Запримітивши яблуко, що висіло особливо низько, він метнувся з колони. Не встиг ще добігти до яблуні, як зуби вівчарки вже вп’ялися йому в ногу, але він не зупинився, не звернув уваги на біль, а вже простягав свої худі, прозорі руки до отого соковитого, звабливого плоду і вже відривав його від гілочки, відривав разом з товстим коротеньким хвостиком, жмакаючи пальцями широке мокре листя. Яблучко було холодне-холодне і гладеньке, як скляна кулька. Андрієві мало було відчувати його в руці — він підніс яблучко до очей, щоб помилуватися його розписом, побачити на його округлих боках сліди сонячних поцілунків.

Підбіг конвоїр і вибив яблучко з Андрієвих рук. Воно покотилося в траву, і за яблучком покотилися сотні очей полонених — сірих, чорних, синіх, карих очей приречених, неіснуючих людей. Справді, вони були викреслені з життя. Земля з її плодами, ріки з їхніми чистими прохолодними водами, тінисті ліси й стрімкі гори, тихі села й шумливі міста,— все це існувало десь по той бік їхнього буття, вони не мали на нього права, як не мали права на оте червонобоке яблучко. Вони мали право лише на оцю охорону, ретельнішу, ніж особиста охорона королів і президентів, на колючий дріт концтаборів, на вмирання.

Концтабір був біля самого асфальтованого шляху, обсадженого яблунями. Сотні бараків ховалися за густим плетивом колючого дроту, за гігантськими вишками, на яких були встановлені станкові кулемети, за глибокими ровами, що нагадували рови середньовічних замків.

На воротях табору красувався латинський напис: «Суум квікве» — «Кожному своє». Фашисти вміли бути цинічними. На пряжках солдатських поясів вони накреслили девіз «Гот міт унс» — «З нами бог» — і наказали цим солдатам вбивати все живе й залишати після себе спалену землю, хоч головною заповіддю того бога, якому вони поклонялися, було «не убий». Центральний орган їхньої партії — газета «Фолькішер беобахтер» виходила під гаслом «Фрайгайт унд брот», тобто «Свобода і хліб», але цей лозунг означав лиш те, що фашисти хотіли б позбавити свободи й хліба всіх людей, які живуть на землі. В отому написі на воротях табору їхній цинізм досяг вершини своєї одвертості. Кожному своє. Одні будуть повільно вмирати від ран — і їх ніхто навіть не спробує лікувати. Інших замучать на каторжних роботах де небудь на будівництві авіаційного заводу. Ще інших спалять в печах крематоріїв, спалять живцем або ж перед цим розстрілявши, вбивши ядом, задушивши отруйним газом. Кожному своє. «Суум квікве».

Концтабір мав криптонім: «Шталаг А». Він був інтернаціональний. Тут можна було зустріти французів у їхніх новеньких мундирах з блискучими ґудзиками, розтатуйованих, темнолицих марокканців, сумнооких сербів і покірних індусів, дебелих канадських і американських льотчиків і похмурих англійців. Радянських полонених тримали окремо від усіх. Їм заборонялося мати будь-який зв’язок з іншими полоненими. Фашисти боялися їх, мов пошесті. Через те для радянських полонених створили у таборі ще один табір, обгородивши його ще двома рядами колючою дроту і поставивши біля огорожі будки з кулеметами. В цьому «подвійному» таборі був ще один, вже «потрійний» — для радянських офіцерів.

Андрій опинився в «потрійному» таборі, в бараці для хворих і поранених. У нього одібрали одяг і видали гітлерівську солдатську уніформу, перефарбовану в темно-зелений, майже чорний колір. Замість чобіт він мав носити тепер гольцшуги — видовбані з дерева колодки, такі міцні й грубі, що їх, мабуть, не роздавив би й танк. На френчі, на штанях і на пілотці, виданих Андрієві, білою фарбою намальовано дві великі німецькі літери «SO», що означало «радянський офіцер» і мало служити попередженням для всіх тих, хто спробує наблизитися до цієї небезпечної людини. Поза тим Андрієві начепили на шию чотирикутний металевий номер. Тепер він уже перестав бути Андрієм, не був Коваленком, а називався просто: «номер тридцять ноль дев’яносто сім».

В «лазареті», куди його одвели разом з іншими пораненими, рядами стояли двоповерхові дерев’яні ліжка, схожі на чотирикутні ящики. В ящиках лежали паперові матраци і такі самі паперові подушки. Тут принаймні можна було лягти й заснути. І Андрій заснув і спав до самого вечора і, мабуть, спав би ще й ніч, якби не голод. Він прокинувся й спробував згадати, коли востаннє їв і що саме. Але з цього нічого не вийшло… Холодна безнадія заволоділа його серцем. Андрій лежав у своєму ящику, мов у труні, нерухомий, збайдужілий до всього, без думок, без бажань і сподівань. Лиш невідступна примара голоду нагадувала про себе та ще мучив біль од рани. Особливо страшно було лишатися віч-на-віч з голодом уночі. Обоє вони — ніч і голод — мали в собі щось спільне. Їх поєднувала чорна пітьма, яка приховувала від Андрія обличчя його товаришів, робила його самотнім, безсилим, слабим, сповнювала душу відчаєм і навіть жахом. Він боявся тепер темряви, як колись у дитинстві, коли дивився зимової ночі на засніжені, синюваті вікна, і ввижалися за ними то ненажерливий вовк, то безжальна кобиляча голова, то відьма з залізними зубами, якими вона загризає до смерті маленьких дітей.

Так минали дні, тижні, минув, може, й місяць. Андрій не вів ліку дням неволі, пам’ятав лише ночі. Але ночі були наповнені не самою лиги пітьмою — згодом в них стали оживати голоси. Андрій не дослухався до тих голосів… Він лежав непорушно, майже не дихаючи, стискуючи скроні гарячими долонями, і лиш зрідка, коли якийсь гіркий клубок підкочувався до горла, шепотів:

— Мамо, рідна! Коли б ти бачила свого сина…

І якось уночі, коли вже вкотре кликав він свою матір, від сусіднього ящика долинув до Андрія кволий, але досить виразний голос:

— Які прекрасні історії дарує нам життя!

Андрій завмер, вдаючи сонного: сусід звертався до нього, а він не мав сили на розмову.

— Ти не спи, не спи,— знову сказав сусід.— Слухай, про що розповідають твої товариші. Ти ще молодий — згодиться…

Андрій нічого не відповів. Зненацька відчув, що давно вже чекав цього дружнього голосу, що це саме те, чого йому бракувало, без чого ночі були холодними, страшними і безкінечними.

І вперше за час перебування в ревірі — коли не лічити першої ночі — Коваленко став прислухатися до розповідей полонених. Він чув десятки історій про незламних радянських людей, про відважних втікачів, про відчайдухів партизан. Виявилося, що майже кожен з тих, хто лежав у ревірі, мав за своїми плечима по кілька втеч, цілі одіссеї мандрів, епопеї боротьби з фашистами вже тут, у Німеччині, обплетеній колючим дротом, пошматованій смугами зон смерті, задимленій печами крематоріїв.

А вранці він познайомився з сусідом. Старший лейтенант Василь Порохін — так звали сусіда — родом з Вологодщиші, потрапив у полон у сорок першому році під Вязьмою, тричі втікав з таборів, двічі був присуджений до страти. Йому вдалося викрутитись, але побоїв не уникнув. У нього були відбиті нирки, пошкоджена печінка. Тепер лежав увесь опухлий, з темними колами під очима, голубів ніжними очима, які дивилися на Андрія ласкаво і збадьорливо.

— Не падай духом, українцю,— насилу вимовляючи слова, сказав Порохін.— Головне— вирватися з цього «лазарета» живим.

Опух у вологодця вже дійшов до грудей. Повз повільно, піднімаючись од ніг, наповнюючи клітини отруйною рідиною, і вони вмирали одна за одною, відмирали десятками, сотнями, тисячами. А Порохін казав:

— От поправлюся й ще повоюю! Ще й до перемоги доживу. Правда, братці?

Товариші намагалися всміхнутися, мовчки потверджуючи його слова, і жоден не наважувався сказати Порохіну, що вже той не доживе до перемоги, що вмре не сьогодні-завтра — щойно опух дійде йому до серця.

«Які прекрасні історії дарує нам життя!» — ці слова, сказані вночі Порохіним, дзвеніли в серці Андрія. Мимоволі в пам’яті воскресали йому події днів, коли він ще бігав босоніж по вулицях свого села, прокрадався на чужі баштани, коли в нього рвалися штани на тому місці, де рвалися вони в усіх хлопчаків світу, і коли він вперше впізнав людей, які увійшли в його життя назавжди.

Одним з таких людей був учитель Сергій Олексійович Задорожний. Він приїхав до їхнього села, коли Андрій учився вже в п’ятому класі. Перше їхнє знайомство відбулося за шаховою дошкою. Коваленко вважався шкільним чемпіоном, він перемагав усіх учителів, голову колгоспу Кочубея і навіть фінагента Пакільця, який похвалявся, ніби має якусь шахову категорію. Починаючи першу партію з Андрієм, Задорожний розставив фігури, тоді зняв свого ферзя.

— Навіщо це ви? — здивувався Андрій.

— Щоб полегшити твою долю,— засміявся директор.

— Я б вам не радив,— сказав Коваленко.

— І все ж таки…

— Тоді держіться!

— Держусь!

Партію він у Андрія виграв. Виграв і другу, і третю, й десяту під злорадні пошепти й сміх друзів Коваленкових, що вже давно точили зуби на чемпіона.

І дивно: Андрій не зненавидів учителя за цей жорстокий розгром, а навпаки — полюбив. Задорожний колись був моряком, воював у громадянську мало не на всіх фронтах, побував у лабетах врангелівської контррозвідки, його розстрілювали, але він чудом порятувався: виповз уночі з простреленими навиліт грудьми й добрався до хатини якогось рибалки. Тоді вчився в інституті, став викладати історію й географію, але на згадку про далекі роки незмінно носив темно-синій морський кітель з блискучими мідними ґудзиками, з біленьким підкомірчиком і орденом Червоного Прапора на клапані лівої нагрудної кишені.

Здавалося, не було нічого, чого не вмів Задорожний. Грав у шахи, мов гросмейстер, співав, як оперний артист, доповіді виголошував куди ліпше, ніж голова сільради Антін Соломоненко, уроки історії та географії вів так цікаво, що на них приходили навіть вільні від занять учителі. Для Сергія Олексійовича не було слів «не знаю», він міг відповісти чи не на будь-яке запитання і незабаром завоював серця всіх дітей і передовсім — Андрієве серце.

— Пам’ятайте, діти, ленінські слова: вчитись, вчитись і ще раз вчитись,— казав школярам Задорожний.— Для майбутнього потрібні розумні люди.

І вони вчилися. Читали й перечитували все, що можна було дістати в селі, брали участь у всіх конкурсах, оголошуваних піонерськими й комсомольськими газетами та журналами, розв’язували найважчі задачі.

Ось тоді Андрій Коваленко заповзявся стати вченим. Хотів бути схожим на свого вчителя Сергія Олексійовича, хотів бути так само розумним і красивим, чистим, підтягнутим, завжди спокійним.

Щоранку вчитель приходив до школи в своєму незмінному кітелі, застебнутому на всі ґудзики, з білою смужкою підкомірця, чисто виголений, підстрижений, причесаний, бадьорий, веселий. Школа стояла край села, і степ зазирав у її вікна, порошив узимку в шибки сухим колючим снігом, а повесні, починаючи з травня, дихав спекотливими суховіями, жбурляв цілими пригорщами сонячні промені, від яких нагрівалися чорні парти в класах, суха дерев’яна підлога і навіть чорнило в чорнильницях-невиливайках. Учні нетерпляче совались за партами, неспроможні дочекатися перерви, вчителі теж без особливого захвату позирали на безжальне світило, лиш Сергій Олексійович був завжди спокійний, підтягнутий, жартував, по виказуючи ніяких ознак утоми або роздратування. Він навіть не дозволяв собі розстебнути верхній ґудзик кітеля й ходив по класу стрункий, ледь суворий, мов справжній капітан корабля.

Якось на великій перерві Андрій забіг у найдальший куточок шкільного саду і там несподівано побачив Задорожного. Учитель стояв під старою гіллястою грушею, сховавшись у затінок. Кітель його був розстебнутий, сорочка теж, долонями вчитель розтирав лівий бік грудей, де серце, і дихав квапливо, жадібно, з посвистом, так, ніби поспішав надихатися, наповнити свої легені, перш ніж поринути в воду.

Андрій мало не заплакав, побачивши свого улюбленого вчителя таким слабим і безпомічним. Та водночас збагнув: то не слабість, а доказ незламності людського духу, мужності й витримки. Вчитель був хворий, смертельно хворий. В пробитих врангелівцями грудях чаївся невтишимий біль, він задихався на уроках, його мучила спека, задуха, але Задорожний нікому не скаржився.

Він був обернений до людей лиш одним світлим своїм боком, як той місяць у небі, і навіщо було комусь знати про його болі й страждання.

Коваленко тихо щоб не почув учитель, одійшов у кущі, тоді вдарився бігти, не роздивляючись, і зупинився лиш тоді, коли налетів на колючу дерезу. він упав на теплу траву, обхопив голову руками і там, під кущами дерези, заприсягнувся перед усім білим світом, що буде так само незламним і мужнім, як його вчитель Сергій Олексійович Задорожний.

Милий, дорогий учителю, поможи й тепер своєму учневі.

Він ще не знав, що має робити. Був поранений, страждав у полоні, вмирав від голоду в таборі смерті. Знав одне: бути стійким, як Сергій Олексійович, як його сусід Порохін, як ті, що втікали, що йшли на смерть, билися до останнього подиху.

Його матрац був набитий старими комплектами журналу «Іллюстрірте блятт». Щоб хоч як-небудь згаяти час, Андрій став потихеньку діставати журнали й читати те, що там було написано. Він не все розбирав і тому виміняв за три денні пайки хліба в одного з санітарів німецько-російський словник. Три дні він сидів без хліба й спершу думав, що помре, але вижив і згодом навіть забув про ту жахливу добровільну свою голодовку. Зате мав тепер що робити, день і ніч читаючи журнали. З них він дізнався про те, що Геббельс вважається найелегантнішим мужчиною «третього рейху», що Черчилль не лягає спати, не поставивши на свій нічний столик кількох пляшок коньяку, що будівником Суецького каналу німці вважають зовсім не француза Лессенса, а якогось нікому не відомого австрійського інженера. Власне, Андрія зовсім не цікавило те, що він читав. Просто йому хотілося чим-небудь займатися, щось робити, щоб не думати про своє становище, не прислухатися до того, як поступово, клітина за клітиною, вмирає його молоде тіло. Він штурмував чужу мову з упертістю солдата, який наодинці виступає проти ворожого бетонованого доту. Вивчені ще в школі граматичні правила обростали живими словами, цілими шерегами слів. Слова були довгі, звивисті, мов змії, й короткі, як ляпас, дзвінкі, ніби фанфари, й тихі, неначе зітхання; мелодійні, так наче виспівані з притаємності душі, і сухі, неприємні, як рипіння офіцерських чобіт.

Попервах слова жили самостійно, розокремлено. Кожне з них являло маленький відрубаний світ, обнесений частоколом незвичних для слуху звуків. Тоді стали зчіплятися, творити сполуки, фрази, набували нових відтінків, увипуклювалися, рухалися. Чужі слова стали навідувати Андрія навіть у сні.

За зиму він добре оволодів німецькою мовою і тепер розумів геть-чисто все з того, що говорили німці, які інколи заходили до їхнього барака.

Хворих і поранених майже не лікували. Щоранку санітари ходили по бараку й роздавали таблетки. Роздавали — аби роздавати. Для вмираючих людей це вже були не ліки, а щось мовби забавка для дітей. Чорні, опухлі, нерухомі, вони плакали, коли їм давали цю дрібничку, сподіваючись, що це якраз і є те, що поверне їх до життя…

Був лише один полонений у бараці, який ніколи не скаржився, завжди мовчав, полонений, якого боялися санітари й не знати чому поважали німці. Він жив у окремій кімнатці біля входу в барак, ходив завищи в темних окулярах, хоча слід зауважити, що він більше сидів у своїй кімнатці й плів з соломи якісь дивні коробочки, аніж ходив. Солому йому приносили конвоїри, приносили вночі, тихцем од начальства, і так само вночі забирали в нього коробочки. В бараці всі знали, що він полковник, і звали його тільки «товариш полковник». Прізвище полковника було Мартиненко. Розповідали, ніби полковник за свої солом’яні коробочки вимінює у німців хліб і підгодовує ним своїх друзів. Він підгодовував також тих, хто був у найтяжчому стані, опухлих, вмираючих, побитих. Друзів у полковника було небагато. Він вибирав їх сам, вибирав за якимись тільки йому відомими ознаками, і тому майже ніхто не пробував першим знайомитися з полковником. Темні окуляри він носив тому, що був зовсім сліпий. Розповідали, нібито полковник був морським льотчиком і на початку війни його підбили десь біля Одеси. З палаючого літака він ще розстрілював фашистські колони і впав на землю вже без жодного патрона. Німці захопили його з випеченими очима, обгорілого, контуженого. Можливо, тому вони й поважали його навіть тут, у таборі, бо й вороги поважають мужніх людей.

Андрій ніколи не сподівався потрапити в число друзів полковника. Це здебільшого були літні, надзвичайно розумні люди, капітани, майори, мабуть, орденоносці, а може, й герої. Щоправда, він теж міг би піти до полковника й розмотати клубочок ниток, щоб показати свій орден. Але такого вчинку Андрій би ніколи собі не дозволив. Та й, крім того, хіба він беріг цей орден для людей? Він беріг його для себе.

Хоробрість полягає не в тому, щоб робити щось при свідках — справжня хоробрість свідків не вимагає.

Може, полковник так і не помітив би скромного юнака, який лежав у своєму ящику й зубрив німецькі слова, якби не допоміг один випадок.

Це сталося вже повесні, коли над шалагом полинули теплі, м’які вітри і коли людям особливо не хотілося думати про смерть. Німці рідко заходили в «лазарет», а тепер сюди зазирали мало не щодня різні зондерфюрери, штабс-артцти, якісь інспектори, що цікавилися не тим, як лікують полонених, а тим, коли вже можна буде спровадити всіх тих, хто вижив, у робочі команди. І при кожному такому візиті наглядач барака кричав: «Ахгунг!», тобто «Увага!», «Струнко!», і всі ті, хто тримався на ногах, мусили вставати з своїх ліжок і шикуватися в два ряди біля вхідних дверей.

Якось у барак прийшов майор, акуратний, і чистенький, мов лялька. Пританцьовуючи, як балерина, він пройшов поміж ліжками, недбало одмахнувся від підлабузницького «Ахтунг!», яке гаркнув наглядач, і на не досить чистій російській мові звернувся до полонених:

— Я прошу вислухати мене уважно. Всі ви російські офіцери. Я — німецький офіцер. Я хочу перевірити, чи є серед вас розумні люди. Я ставлю п’ять запитань. Хто відповідає на них, той одержує двадцять пачок сигарет. Хто береться відповісти й не зможе цього зробити, одержує двадцять діб карцеру. Бо він ганьбить усіх своїх товаришів, а за ганьбу завжди треба карати. Ну!

І майор засміявся.

Йому ніхто не відповів. Умови, які він ставив, були безглуздими. Але разом з тим не відгукнутися на божевільну пропозицію цього франта значило мовчки розписатися у своєму безсиллі.

Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що він, Коваленко, злякався, відступив, не прийняв виклику? «Ворога треба бити не самою лише зброєю, але й розумом!» — так сказав би Сергій Олексійович. Коваленко зліз з свого ліжка і вийшов на середину барака.

— Я зможу відповісти.

— Ти? — здивувався майор.

— Так. Я зможу відповісти і на своїй мові й по-німецьки. Мені однаково.

— Ти просто зухвалий хлопчисько,— сказав майор і одвернувся.

— Очевидно, гер майор злякався? — насмішкувато промовив Андрій.

— Ну, гаразд,— повернувся до нього майор.— Я ставлю запитання. Відповідати швидко, коротко, без роздумувань.

— Згода,— кивнув Андрій,

Весь барак завмер. Що собі думає отой божевільний хлопець? Адже майор не подарує йому цього зухвальства. Двадцять діб карцеру — це певна смерть. Навіщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому «лазареті», тому, хто ще може діждатися кінця війни!

А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танків. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, він буде бити по танках. Хто кого? Або — ти, або — тебе. Середини немає. Залізна логіка бою.

І дуель почалася. Запитання й відповіді летіли, як снаряди. Майор бив Андрія запитаннями, Андрій бив його відповідями.

— Яке найбільше число можна написати з допомогою двох цифр?

— Дев’ять у дев’ятому степені.

— Яке море не має берегів?

— Саргассове.

— Де всі двері й вікна будинку будуть виходити на південь?

— На Північному полюсі.

— Хто написав «Едду»?

— Стурлусон.

— Де поховане серце Кутузова?

— В Хольбау.

— Звідки ти все це знаєш?

— Це вже шосте запитання.

— А чорт! — вилаявся майор.— Я ніколи не думав, що серед вас є такі люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.

Майор не витримав дуелі. Він був розбитий. Андрій переміг. Переможцеві вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожній пачці. Щоправда, сигарети були наполовину перепрілі, але все одно для барака це було неймовірне багатство. Андрій ходив поміж ящиками й роздавав сигарети. Собі він не залишив жодної. І тоді до нього підійшов один з полковникових друзів і тихо сказав:

— Зайди до Миколи Петровича. він хоче тебе бачити.

Андрій мало не бігцем подався до кімнати полковника. Мартиненко сидів на стільчику і, тримаючи у випрямлених руках кілька тоненьких соломинок, сплітав з них якусь золотисту гадючку. В його кімнаті пахло соломою, як пахло колись від Андрієвого батька.

— Прибув по вашому виклику,— сказав Коваленко.

— Ого, ти ще не забув армії,— усміхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, і вже з самого голосу можна було довідатися, що перед тобою — дуже розумна людина.

— Я чув, що ти роздав усі сигарети? — продовжуючи плести, сказав полковник.

— Роздав,— ствердив Андрій.

— Навіщо?

— А навіщо вони мені? Я ж некурящий.

— Ти міг би за них виміняти хліба, баланди, маргарину.

— Навіщо?

— Щоб хоч трохи зміцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?

— Худий. Сорок сім кілограм важу, а було вісімдесят чотири.

— І рана в тебе тяжка.

— Вона вже загоїлася.

— Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе.

— Для чого?

— Дивне запитання,— усміхнувся Мартиненко, і помовчавши деякий час, без зв’язку з попереднім спитав: — Ти з соломи вмієш що-небудь плести?

— Брилі,— відповів Андрій.— А то ще тато мене вчив мати в’язати. Ми зимою на ніч матами вікна затуляли. Щоб було тепліше.

— Ти з України?

— З України.

— І я теж. Виходить, земляки, а й досі не були знайомими. Це погано.

— Мені незручно було з вами знайомитися…

— Чому ж незручно? Хіба я баришня якась, чи що?…

— Та ні… Просто…

— Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,— сказав полковник.— Що ти думаєш далі робити в полоні?

— А що ж тут робити? — розгубився Андрій.— Ждати смерті — от і все…

— Ждати смерті й курка вміє.

— А що ж іще?

— Хочеш, я навчу тебе робити красиві речі з соломи? Будеш моїм помічником. А то моїх двох помічників забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь.

— Роботу я люблю,— нерішуче промовив Андрій,— але навіщо вона тут?

— Як-то навіщо? — глянув на нього полковник своїми темними окулярами.— Щоб добути хоч трохи хліба.

— А навіщо хліб?

— Ти знову за своє. Хліб нам потрібний для того, щоб жити. Зрозумів?

— А може, нам ліпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов’язку перед Батьківщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрібні?

— Еге,— свиснув полковник,— та ти що ж, добровільно здався в полон?

— Ні.

— Бився?

— Бився.

— До останнього?

— До останнього.

— Пораненим потрапив до рук фашистів?

— Пораненим. Вмирав уже.

— То чому ж тепер говориш дурниці?

— Я думав…

— Бери отам під ліжком стільчик, сідай біля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потім.

Андрій просидів у полковника до вечора. Увечері Миколі Петровичу солдат приніс буханець хліба, і полковник одрізав половину Андрієві.

— На, їж,— сказав він.— Знайди в мене на підвіконні сіль, посип хліб і їж. Треба тобі поправитися. Хліб з сіллю — дуже корисна річ. І смачна.

— Моя мама пекли колись хліб з калиною,— замріяно промовив Андрій.— Нічого смачнішого опісля я вже не їв.

— Хліб з калиною будем їсти, вже коли повернемося додому,— зітхнув полковник.

Він розрізав другу половину хліба на невеличкі шматочки й одніс у барак опухлим.

— А ви ж як? —спитав його Андрій, не наважуючись доторкнутися до хліба.

— Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.

Хліб був солодкий, як паска. Андрій напхав повен рот і відчував, як молода сила розливається по всьому тілу разом з оцими ковтками. Він наївся вперше за час перебування в полоні. І тільки тепер зрозумів, як йому хочеться жити.

Так тривало кілька днів. Полковник годував Андрія, вчив його робити з соломи коробочки, розповідав про своє дитинство, яке він провів десь у таврійських степах, розпитував хлопця про його дім, про службу в армії. І весь час намагався розвіяти сумні Андрієві думки.

— Ти чув що-небудь про Клаузевіца? — спитав він Андрія.

— Трохи чув. Це був німецький військовий теоретик. Ленін приводить у своїх працях його визначення війни, як продовження політики іншими засобами.

— А про життя Клаузевіца тобі що-небудь відомо?

— Ні.

— Так от, Клаузевіц воював на боці руської армії проти Наполеоне. Він самовільно кинув службу в себе на батьківщині й попросився до російської армії. Крім того, він був у полоні в французів. І в цей час сказав: «Не відчаюйтесь у власній долі — це означає: поважайте самих себе».

— Як же я можу поважати себе, коли я в полоні?

— Ясна річ, для поваги потрібні підстави. Але це зовсім не означає, що всі підстави зникли, щойно ти попав у полоті. А що ж ти міг удіяти? Що могли вдіяти ще тисячі інших, яких захопили непритомними, пораненими, вмираючими або ж завдяки якій-небудь підступності? Ми ж не самураї, які розпорюють собі животи. Ми радянські воїни. Ми мусимо вистояти й тут. Хто сказав, що воїн без зброї — не воїн? В цій війні переможе тільки той, хто зможе боротися і зі зброєю, і без зброї. У нас є сила духу, якої немає більше ні в кого.

— Що ж можна зробити самою силою духу? — не розумів Андрій.

— Все! — твердо сказав полковник.— Мозок людини — знаряддя набагато сильніше, ніж пазури лева. Нам зараз потрібні розумні, дуже розумні люди. Ти думаєш, чому я покликав тебе після того змагання з майором? Я побачив, що ти надзвичайно сміливий хлопець і надзвичайно розумний. Ти комуніст?

— Комсомолець.

— Однаково. Ти повинен пам’ятати, що головне завдання — зберегти наших товаришів. Наполеон вважав, що життя однієї людини нічого не варте. Він посилав на смерть сотні тисяч солдатів. Всі знають, чим те закінчилося. Життя людини — найбільша цінність на світі. Лише та держава буде непереможною, яка об’явить війну за кожну людську особу. Наша Радянська держава оголосила цю війну і тут, в полоні.

— Яка ж тут держава? — не зрозумів Андрій.

— Ти, мабуть, хотів, щоб до тебе приїхав представник Ради Народних Комісарів? — усміхнувся полковник.— Чи, може, тобі хотілося, щоб полон планувався десь у Москві, як плануються наступальні операції на фронті і дії партизанських загонів у тилу ворога? Полон — це випадковість, це нещасні випадки. І раз уже нам судилося стати жертвами цього нещасного випадку, то ми повинні зробити все, щоб і наші товариші, і наші вороги відчули тут руку Радянської Батьківщини, Радянської держави. В даному випадку цією державою будемо ми з тобою і тисячі таких, як ми. Ти мене розумієш?

— Розумію.

— Так от. Основний наш принцип — самостійність. Ми не маємо зв’язку, ми позбавлені змоги радитися в рішучі хвилини, ми не можемо залучати до своєї організації багато людей. Кожен повипеп діяти самостійно, ясна річ, опираючись на допомогу товаришів. Незабаром тебе випишуть з «лазарету» й пошлють у робочу команду. Я навіть знаю, коли це буде і в яку команду ти поїдеш. В тій команді ти маєш показати іншим, як треба боротися. Перше — це саботаж. Відмовлятися від роботи, саботувати всі накази, боротися до останнього. Коли тебе заберуть з команди — не біда. Потрапиш в іншу команду — починай з того ж. Друге — це добування звісток про фронт. Розмови з німцями, читання німецьких газет, які хоч і з запізненням, але все ж пишуть про те, що відбувається на фронтах,— все це має стати одним з основних твоїх завдань. Але найголовніше завдання — організація втеч. Втікати повинні з усіх команд. Найкраще, коли втечі будуть масовими. Треба тримати фашистів у стані постійної настороженості, створюючи знервованість. Чи треба втікати самому? Коли трапиться нагода — треба. Боєць на волі набагато дужчий за бійця ув’язненого. Ти не злякаєшся, Андрію?

В кінці місяця його виписали з «лазарету» й перевели до барака, в якому формувалася чергова робоча команда з полонених офіцерів. Коли їх було вже сто два чоловіки, за ними приїхали звідкись конвоїри, на чолі з розкарячкуватим фельдфебелем, і повели полонених по асфальтовому шляху до залізничної станції, по шляху, обсадженому гіллястими яблунями, на яких рясніли зеленобокі кругленькі яблучка. Яблука знову нагадали їм, що десь іде життя, що воно не зупинилося і не зупиниться ніколи.