9. Війна в Безглуздові
Безглуздівці проживали дуже сумирно і спокійно. Про сварню і розбишацтво в них не було й чутки, а слова «війна» ніхто навіть не розумів. Що правда, як Яремко був у великім місті на нарадах, то попри його ухо пролітало таке слово, але він його гаразд не розумів.
Було то якось у жнива. На широкій ниві пана посадника звивалося всяке: велике й мале — Ціле місто зібралося на толоку. Аж тут надніс не знать який вітер вражого урльопника. На грудях була в нього блискуча медаля, а на голові військова шапка.
Обступили його люди й ну ж випитувати про той золотий ґудзик, що в нього на грудях.
— Я був на війні, боровся з ворогами й за те визначили мене цею воєнною медалею,— каже урльопник.
— Що це таке війна? — питають його всі сто голосами.
— Війна,— розкладає їм пан вояк,— війна, це велике лихо…
— Що мені за таке лихо, коли за нього дають ще золоту відзнаку — закинув начальник Яремко.
—Кажу вам, нема гіршого лиха, більшої біди, як війна,— сказав урльопник далі.— На війні в одно гудять бубни-барабани: бум-бум, бум-бум, бум, аж чоловіка глушить. А як пічнуть стріляти з гармат і пушок, то думаєш, що то Пан-Біг зігнав усі громи з неба на землю. А люди на війні так гинуть, як мухи в окропі, кров тече ріками…
— Заступи, Боже, нас та й усіх хрещених від тої гаспидської війни,— стали молитися перелякані Безглуздівці.
З чуда та з дива довго стояли, наче закостенілі, і не рушалися з місць. Але по добрій годині, коли пан вояк розпрощався з ними, якось спам’яталися, і знов почали жати, в’язати снопи та складати полукіпки.
Щоб робота йшла жвавіше, пан посадник вивіз у поле показну бочку пива, бо горівки міщани не п’ють. Хто відрікся б при тяжкій праці і серед спеки від склянки пивця?! І женці стали кріпитися.
І кріпилися доти, доки у бочці не стало вже й капельки пива. Тоді вони перевернули бочку до гори дном. І як на нещастя забаг здоровенний чміль засолодити свою душу пивом. Залетіла погань дірою в порожню бочку і загуділа несамовито на все поле: джум-джум-жум!
— Чути голос бубнів,— каже Яремко.— Здається, що війна наближається!
— І я чую!
— І я!
— І я! — роздалися зі всіх боків голоси.
— Утікаймо, люди добрі, а то зараз прийдеться нам понакладати головами! — крикнув відважний начальник.
Усіх зібрав нечуваний страх. Пустилися навтікача. Кожний біг, куди міг, куди очі вели, куди ноги несли. Двох відважніших вхопило бочку і гайда з нею навздогін за передніми, а чміль гуде все своє: жум-жум, джум-джум, джум, і додає всім ще гіршого страху.
Ті, що з бочкою, бігли, наче б їх гнала якась мара. Вони й не добачили, що перед ними роззявилася глибока яруга-пропасть, то так і полетіли оба стрімголов і носами позастрягали в землю. Тимчасом і бочка як несамовита скотилася в долину. А тоді, як не вдарить об якусь каменюку, як не лусне, як гримне, що клепки порозліталися в один бік, а обручі й денця в другий.
— Чуєте?! Чуєте?! То стріляють із гармат, кладуть людей покотом, проливають кров, розливають рікою,— кричить без пам’яті Головатий.
— Ого! Двох уже вбило! — крикнув один, оглянувшися.
— Рятуйте, хто в Бога вірить! — кричать несамовито безглуздівські зухи-лицарі і біжать, летять, що одна нога на одних, а друга на третіх гонах.
Далі кинулися всі в розтіч, наче сліпі комахи.
По ногах ходили їм дріжаки, груди віддихали тяжко. Такої втечі, такого дмухача, ще світ не видав. Хто знемігся, залазив у корчі, скривався до ліса, сидів по вертепах, десь по норах між мочарами-шуварями. Були й такі, що під мостом кулилися перед страшною марою-війною.
Як бочка розбилася, то з тюрми визволився неповинний чміль-музика. Ще раз загудів своє: жум-жум, джум-джум, джум-джум, і полетів до свого гнізда, сміючись із відважних безглуздівських юнаків.
Аж третьої днини повернули славні безглуздівські смільчаки назад у містечко. Однак ще довго-довго не могли прийти до себе від страху-переляку. А коли хто згадав лиш про війну, то так тряслися, як той кленовий або трепетовий листок, коли буря світами пуститься на гулянку.