8. Як у містечку Безглуздові розвелися оселедці

Добра і смачна страва для бідного — оселедець, нема що й казати,— а ще як його приправити цибулькою та оцтом!

Як вибирали посла до сойму, то у Безглуздові вибрали однодушно славного начальника Головатого. Чи місяць, чи довше вже, пробував Яремко у великому місті, у столиці. Підголений, зачесаний, у новім кожусі, у білій, чистій сорочці й нових чоботах, сидів наш Яремко у соймі на раді.

Як сказали йому було там устати, то так скоро вставав, наче пружина підносила його, а як треба було сидіти, то сидів, мов приріс до крісла. У Безглуздові він був аж надто говірливий, а там у столиці став такий мовчаливий, що бувало не пустить пари з уст.

Та це тут ні при чому. Досить, оселедець добра річ. Із ним і пізнався Яремко у місті, й так йому він смакував, що як було до нього причепиться, то ні з голови, ні з хвоста і знаку не остає.

Одного разу подумав собі Яремко, засипляючи смачно на нарадах:

— «Тут радять і над цим і над тим, та що мені до податків, залізниць, до банків, горальні. У мене важний оселедець; оселедцями я піднесу своє місто, збогачу, до нечуваного щастя доведу, побільшу громадські доходи; через оселедці стане наш Безглуздів першою громадою на Україні».

Ця гадка не давала Яремкові спокою. Скінчилися наради, посли роз’їхалися кожний до свого дому. Пора і Яремкові вертати до дому, бож і дома без нього, як без рук. А ті оселедці не сходять йому з гадки! Купив Головатий здорову бочку тої славної риби і задоволений поїхав до своєї громади.

Питається його цей та той, над чим там у соймі радили, що врадили доброго, корисного, а Яремко на всі ті питання цідить із одної бочки:

— Їджте, людоньки, оселедці! Вони такі добрі та смачні, що лиш їдж та облизуйся.

І облизувалися від оселедців: і присяжні і радні і десятники і свати і куми і стара баба Палажка і слизькоязикий пияк Лизогуб, старе й молоде, велике й мале; одним словом — всі і вся.

Та минулися оселедці, бо на цілім світі нема такої бочки, щоби із неї їсти, а вона щоб усе була повна. Цілому місту сняться в ночі лиш оселедці. Цілий день ніхто про ніщо не говорить, як тільки про оселедці. На огірок та на капусту, на біб та на горох, на фасолю та борщ ніхто вже й не хоче дивитися.

— Бідонько солона! Що ж тут робити, як тут зарадити, щоб людям було добре?

Скликає громадська старшина раду, а начальник Яремко, як звичайно всюди на переді. Радний Панько питає Яремка, чи би не можна яким способом розвести оселедців.

— Чому би ні? — відповідає Головатий.— Оселедці множаться так, як кожна риба, а навіть сто раз скорше. Хиба ж ви не бачили кілько то ікри є у самички? Сила! Кинеш на весні бочку оселедців у став, то в осени певне матимеш сто бочок готових оселедців,— научував Головатий.

— Коли так, то скиньмося на розплід. Громаді не великий убуток, а користь певна,— сказали старші мудрагелі.— Лиш біда, що в нас ставу нема.

— Це пусте! Загатимо Бруднівку і буде став,— репетував Яремко.

— Правда, правда! — обізвалася ціла рада.

Загатили річку. Яремко поїхав до міста, купив що найбільшу бочку оселедців і привіз домів. Поставили бочку над берегом, розбили уважно дно й поспускали поволеньки по одному оселедцеви в Бруднівку, примовляючи при тім разу-раз:

— Множися, як лист-трава, як пісок у морі!

Радість і надія у всім містечку; всі на осінь ждуть, як на Бога! Що дня сходяться міщани над Бруднівку, бачать, як водою пливуть молоді оселедчики, видять, як на сонці блищиться сріблом луска. А то гарні жнива будуть! Коби тільки осени діждатися!

В кінці надійшла осінь. Пастушки на сопілках грають, дівчата в барвінках ходять, музики тнуть веселої. Ціла громада обступила Бруднівку. Одно з коритом, друге з дійницею, трете із кошем у руках, щоб бачите, було в що забрати свою пайку. Спустили гать — стали заходитися коло спусту. Не легка це робота! Нараз щось як не гримне! Вода скажено заграла і почала стікати… от, от і в ріці вже лиш мало води. А з оселедців одного і хвостика не видно! Пощезали, як туман, як мрія. Що це таке! Та ось там щось дригнуло. Ловіть його! З гіркою бідою зловили ситого великого в’юна.

— Отсе ворог, що всіх оселедців, всю ікру поїв,— крикнув гнівно начальник Яремко.— Розкладайте варту, у вогонь з ним!

— Ні! ні! Заступи Господи! — кричать другі, то за мала кара для цього огидного злочинця!

— У воду з ним! На вогонь є вода, а на воду нема рятунку! Нехай потопає-пропадає! — сказав мудрий дяк Кирило.

— У воду, у воду! Гірше потопати, як горіти! Й роздавалися довкола грізні крики, що заглушували шум розгуканої води.

Задуманий стояв Яремко над берегом. У правій руці тримав злодія-в’юна. Постоявши добру хвилину, так до нього промовив:

— Пострівай, ненаїде, дістанеш за те, що на цьому світі так багато оселедців пожер!

І з тими словами кинув бідну застрашену рибу у воду, аж заплюскотіло за нею.

А в’юн пірнув, лиш хвостом махнув, наче прощав Безглуздівців на віки…