7. Як Безглуздівці ставили млин

— Людоньки добрі! — каже одного дня безглуздівський начальник, Яремко Головатий, до громади.— Чи не сором нам, що в нашім містечку нема млина? Та-же млинок, це Божий дарок!

— Як не сором? Стид та ганьба,— відізвалися в один голос панове радні.

— Коли і ви гадаєте так, як я, то ставмо млин,— каже Головатий далі.

— Ставмо! — притакнули всі радні.

Позакочували рукави, поплювали в долоні, та й узялися до мозільної праці. Насамперед загатили Бруднівку і висипали гарну греблю. В ярі такої води набралося, сказати б — озеро. Вже і видніє гарний млинок коло греблі, реве вода лотоками; декому вже й причувається, що млин меле.

Один тільки клопіт забив усім панам радним баки: ні звідки взяти того клятого млинського каменя…

Але як то буває: де великий клопіт, там зараз близька поміч. Саме над млином стояла висока гора, а на самім її верху сторчала величезна скала. Лупай із неї, коли воля, і сто млинських каменів!

Із долотами та клевцями звиваються наші міщани, що аж страх! Так довго ловили із нудьги ґави, а тепер працюють так пильно, такі швидкі, як віл у ярмі! За дві неділі вже і млинський камінь готовий. Величезний, грубий, округлий, із дірою на самій середині.

— А то-то смачні книшики їстимемо незабаром,— потішали себе потомлені міщани.

Готовий камінь, та з ним і новий клопіт.

— Як притаскати цей камінь до млина? — питає Панько, шкробаючися в потилицю.

— От, чудний чоловік! — відповів йому Яремко.— Спустимо камінь, як колись спускали бервена до нашого ратуша! З горба він злетить без ніякого заходу і труду аж до самого млина.

І поставили млинський камінь на сторч і вже мали його спустити в діл, коли нараз надбіг нещасний дяк і крикнув затрівоженим голосом:

— Якже ж нам опісля знати, куди камінь залетить? Та ж він не вміє говорити і до нас не відізветься?

— Не журіться, і на це є рада,— каже мудрий Яремко.— Треба тільки, щоб один із нас упхав голову в діру каменюки, от як непричком віл у ярмо, то покотився разом із каменем у діл. Він і опісля дасть нам знати, де камінь опинився.

— Розумна рада! — загорлали Безглуздівці й усі вже аж під боки беруться, такі втішні.

— Але хто ж упхає шию в камінь?

У цього шия за груба, у того за тонка. Цей здатний до тої важної громадської справи, той ні. Нарешті згодилися всі на Микиту Дудика. Був це чолов’яга хитрий, сміливий, що не раз, та не два, ставав уже міщанам у пригоді. Він готов був для братів-міщан пожертвувати не то свою шию, а й не знати що. Зі щирим серцем вложив свою голову в діру камениська, а Яремко крикнув:

— «Пускайте!» і Безглуздівці пустили камінь та ще із розмахом.

Полетів каменисько з Микитою в долину, як стріла, а за ним як вихор пустилися Безглуздівці, мало голов не поскручували.

Позбігали шукають каменя. Але де там! І сліду нема! Наче в землю запався. Пропав, як поза хмару.

Стали Безглуздівці що сили кричати гукати:

— Микито! Микито! Де ти подівся з каменем?

Але відповіді дасть Біг. Соломонські голови, а не помітили, що каменисько разом із Микитою пірнув на саме дно загаченої Бруднівки і пропав без сліду.

— Знаю я, де дівся камінь,— каже мудрий Панько.— Микита гірш цигана. Ласий був на чуже добро. Я присягнув би, що він украв камінь і з ним подався у світ за очі, а нас усіх змудрував.

— І мені так здається — каже Головатий знехотя, злий, що не йому впала така розумна гадка до голови.

Засіли Безглуздівці до ради. Радили, радили, а на кінець уложили такий стежний лист і пустили світами:

«Коли хто подибле чоловіка із тяжким каменем на шиї, нехай із ласки своєї відставить того громадського злодія — що то руками дивиться, а очима лапає, бо то майстер до чужих тайстер — цюпасом до містечка Безглуздова, а певно не мине його кара».

Кажуть, що правнуки славних Безглуздівців спокійно і донині ще ждуть, щоб до них привели зрадника Микиту із млинським каменем.