5. Вісім, чи девять?
Трохи одалік від містечка Безглуздова стелився ліс, та густий, такий як щітка. Та що там щітка! Там така була гущавина, що дерево від дерева стояла доброго чверть морґа. І було в тім лісі — а ще й як не світив місяць — так темно, що ніхто нічого й нікого не бачив.
Каже раз безглуздівський начальник Яремко Головатий на раді:
— Браття та громадяни чесні! Чи не добре було б прорідити трохи цю гущу? Ліс за густий, адже всі бачите, що нікому продертися крізь нього. А зрубаємо дерево, складемо в сяжні, то й продаватимемо. Однако у нашій громадській касі грошей, як кіт наплакав.
— Славно, славно! Розумна рада,— крикнули старі, досвідчені радні.
Яремко вибрав собі вісьмох хитрих та дотепних міщан: Панька, присяжного Клима Кривовязого, Костя Лопуха, дяка Кирила, шевця Кузьму Шила, радного Петра Череватого, відважного Семена і кравця Голубана, і всі вони пішли разом простісінько в ліс. Ходять вони та бродять у ширш та поперек, шукають місця на зруб, аж тут Господи, як не загремить, як не заблискає, як не затрясеться земля.
Наші зухи-рубачі, як не дадуть із ліса драла, мало духа в них не позапирало! З гіркою бідою добігли до краю. Тремтять, як осикове листя. Гей би пропасниця їх напала.
— Не довелося мені на віку зазнати такої тривоги. Я вже думав, що нам усім буде кінець,— каже Головатий, задихавшися.— Треба, добрі людоньки, почислити, чи не пропав котрий з нас у лісі, чи може котрого грім не вбив.
І почала мудра голова рахувати всіх відважних товаришів:
— Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім… вісім. Одного нема, пропав. Рахуйте ви, Паньку!
Числить Панько: один, другий… осьмий… одного дасть Біг! Пропав, загиб!
І не було б кінця цьому клопотові коли б не надійшов старий, сліпий каліка, старець-лірник, що шкандибав собі із проводатором на ярмарок.
— Чого ви так сумуєте, добрі людоньки? — питає сліпець наших відважних витязів.
— Знахоре, віщуне сивоусий, девятьох нас було, сильних, здорових, як ті дуби в дуброві, й один із нас, падоньку наш нещасливий, пропав без сліду і знаку по собі не лишив,— промовив ніяково і плаксиво Головатий, і почав на ново рахувати.
Пізнав старий лірник хибу. Бо треба знати, що Головатий себе не вчисляв до рахуби. Лірник і каже Безглуздівцям:
— Люди добрі, я вас вирятую із клопоту. От тут при дорозі густе болото, нехай кожний уткне в це болото ніс, тоді побачите, що лихо промине!
Як лірник порадив, так вони й зробили. Кожний із них тикнув своїм носом у болото.
— Порахуйте тепер ямки в болоті,— сказав сліпець.
Скоро почислили і зараз переконалися по числі ямок, що ні одного з них не бракувало, що ні одного грім не вбив і що ні один з них не заблукав у темному, густому лісі. Господи! Як не закричать із радости всі девять одним голосом.
— Спасибі вам, наш добродію!
Всі стали кланятися у пояс,— а голос їх лунав широко та далеко.
З великої втіхи взяли вони подорожнього сліпця зі собою в гостину. Цілий день гостили його в себе. Наввипередьки, один поперед другого, просили його до себе.
А лірник уже й забув про ярмарок. На що було йти заробляти, коли добрі люди гостять…