2. Перша рада начальника Яремка Головатого

Недалеко Безглуздова пишався колись великий і гордий замок. Там проживали колись лицарі-вельможі зі славного роду «на Чваньках» Чваньківських. Гордий замок, що його по зруйнуванню ніхто не відбудовував, давно розпався в румовище. Стояла тільки ще висока вежа, наче свідок славної бувальщини. Та й ще останки мурів лишилися, а ті мури обороняли колись замок.

Не знали славутні міщани, не знав і їхній головатий начальник, що почати з тим стародавним муром, бо не було з нього хісна ні за комареву слезу. Одні радили, щоб мур розвалити і з каміння поставити нову коршму. Другі знов горлали, щоб каміння продати і за готові гроші збудувати горальню, як ось зробили їхні сусіди з Темносвітків і Сивухова.

Та Яремко Головатий думав не тої. Свій розум мав, під чужу кормигу, під чуже ярмо не хилив своїх в’язів. Ціпка була в нього воля. Скоріш, можна було його зломити, чим зігнути.

Якось у неділю скликав Головатий цілу славутну громаду на раду, пішов із нею до цих високих окопів, став на румовищу, сперся на війтівську палицю та й почав говорити:

— Панове громада! — роздалося майданом і гуділо сильнійше, ніж із порожної бочки,— погляньте, подивіться на ті стародавні мури! Бачите там буйну траву?

— Бачимо! — гукнула ціла громада.

— Що року росте вона вище пояса,— продовжав він із повагою,— та що нам за хосен із неї? Марно вяне вона та сохне. Чи-ж це не гріх, не шкода?

— Велика шкода, непростимий гріх! — загуділа громада.

— Добре було-б, щоб ми тою травою покористувалися, щоб ми її кожного року косили і сіно продавали,— радив старший присяжний, Клим Кривовязий.

— Незла рада,— каже другий.— Та то-ж бо… бо… хто-ж зможе вилізти на такий високий мур?

— Зібємо драбину,— каже сміливий Гарасим.

— Говоріть здорові,— відозвався на те сердитим уже голосом начальник Головатий.— Кажуть люди, що нога ногу підпирає, рука руку спомагає, але мені годі діждатися від вас підпори-підмоги! Якби не моя голова, то хоч западайся, славний Безглуздове! Мені блиснула золота думка; На нашій толоці від спеки вся трава вигоріла. Поглянеш на неї, то лиш пожалься Боже, гола, як долоня. Зробімо із цих окопів громадське пасовисько.

— Мудра думка! — гукнула громада, у пояс кланяючися перед Яремком Головатим.

— Але як худобину вигнати на той високий мур? — каже старий Кость Лопух.— Пане начальнику, ви голова міста, виженіть ви перші свою корову на те пасовиско.

Пригнали Яремкову корову. Та як-же небогу висадити на той мур?

— Ну! Ви і повмираєте нерозумними — каже Яремко.

Обкрутив вужище коло шиї корови, перекинув його через мур і приказав, щоб парубки з другого боку тягнули що сили, бо-ж він знав, що де сила і охота, там скора робота.

Молода, кріпка сила в парубоцьких руках! Тягнуть вони, силуються, почервоніли, як розлючені індики. Бідна корова висить на вужищу, ногами дриґає…Вкінці роззявила рот і висолопила язик. Так туго вужище зашморгнуло шию, що хоч до неба кричи, дихнути годі, а як годі дихнути, то треба гинути…

— Почув язик смачну травичку, тому так висунувся! — кричали втішно мудрі міщани.

А корова вже на верху… Всі в руки плещуть, витинають гопки.

Таких мук зазнала кожна корова із Безглуздова. По оборах не лишилося ні одної коровини. А Безглуздівцям байдуже, що на замчище злітає гайвороння та об’їдає м’ясо худобі. Їм і не в голові, що працею їхніх господинь годуються ворони; їм і не в тямці, що на розвалинах біліють кости їх товару…