14. Мандрівка Безглуздівців світами. Потомки славних міщан

Лишилися люди без хат. Позбулися кота, позбулися мишей, але ж із ними всього позбулися. Нігде худобинки, на полях пустар. Ще лиш з далека зеленіє ліс та й то рідкий-рідесенький. Міщани стоять сумно над пожарищем, кивають головами; жалко їм за хатами, за товариною, за полем. Що їм бідним робити? Що почати тепер?

— Не журіться, люди,— потішає Яремко,— якось то буде. Я чув, що десь там за горами, за морями є такий щасливий край, Бранзолія називається, де такі великі корови, що молоком від одної наповняють цілі стави. При березі стоїть безліч човників, тільки сідай собі в човен і черпай для цілої родини сметани, кілько воля. У тих коров такі довгі роги, що як у такий ріг затрубити на Різдво, то чути аж на Великдень. Тай ростуть там такі груші, що як котра впаде із дерева, то аж земля дуднить. З одного хвостика такої грушки можна нарізати у тартаці і тридцять дощок-тертиць. Ті грушки треба аж закочувати до пивниць, гейби бочки з капустою, або з огірками. Ходімо туди!

— Веди нас! Веди нас у той край, у той рай! — закричали бідолашні міщани.

Зібралися міщани з жінками та дітьми, і на другий день пустилися в далеку незнану дорогу. Всім перед давав, як колись Мойсей Жидам, мудрий Яремко. Ідуть вони та йдуть, вже й місяць минув, а про той щасливий край ні вісточки, ні чутки. Вкінці опинилися над широким ланом, що на нім зацвів саме лен.

— Якже ми без корабля перепливемо це море? — спитали в одчаю і зі сльозами в очах безглуздівські міщани.

— Не журіться! — відповів сміливо Яремко й перевів усіх міщан сухими ногами через синє море лену в цвіті, як колись Мойсей Жидів через Червоне море.

За тим полем-морем сторчала висока, широка скеля. Тут розтаборилися потомлені Безглуздівці на нічліг. Рано бачать під скелею долом щось ніби мряка пливе, колихається.

— Дивіться, братчики, ми видно вже недалеко того краю-раю,— сказав утішно Яремко.— Погляньте, як довкола скелі біла вовна пливеснується.

—Десь мягко на тій вовні лежати? — питає Панько.

— Правда, що легко! Гей же братчики, за мною! Доволі на твердій землі спали! Попробуймо, як спиться у білій м’якій вовні — сказав Яремко, і скочив зі скали у мряку-вовну, а за ним у слід і премудрі міщани. Всі пролетіли крізь густу мряку, як кулі, й потопилися у глибокім морі, що крилося під мрякою, а звідтам… звідтам усі просто дісталися у кращий світ, відкіля вже нема повороту.

Лишилося тільки кілька родин, що хропіли до самого полудня, щоб славутний рід премудрих безглуздівських міщан не пропав на віки, щоб не загинув без сліду. Вони порозходилися опісля кудись світами.

А як розходилися, поклялися, що осідатимуть по одному в кожному селі та містечку, щоб із них усюди лишився накорінок.

* * *

Давно те все діялося. З того часу славний рід Безглуздівців сильно розрісся. Є того цвіту по всьому світу. Є на жаль чимало їх і в нас. Не так то легко переводиться такий славний рід! Але чейже. Рідна Школа, читальні «Просвіти», кооперативи, каси відберуть силу безглуздівським нащадкам. Чейже з часом вони й самі вигинуть; побачать, що їм тепер вже не встоятися, як верх беруть уже мешканці Розумова.

Дай Боже, щоб Розумівці взяли верх над потомками безглуздівських міщан, та щоб знищили їх так, щоб з них ні в однім селі, ні в одній навіть найдальшій закутині нашої України не лишилося ні сліду!