13. Боротьба з котом. пожежа в Безглуздові

Збіднів наш Безглуздів. Нігде не подиблеш корови, нігде овечка не заблеє. За те по хатах, по коморах, хлівах та клунях розвелася така сила мишей та щурів, що хоч клади на віз та вези на торг. А такі вже ситі були, як годовані кабани! Через них трудно було й дорогу перейти. Дійшло до того, що ходили собі чередами серед білого дня на прохід.

Зачали бідкатися Безглуздівці, що їм бідним робити із тою поганею! Що вже радили у славнім ратуші, що вже до інших сторонських людей висилали по пораду — ні, тай ні. Не переводилися ні миши, ні щурі. Навіть премудра голова, посадник Головатий, і він не здужав виратувати села від тої пакісної череди. Але як то кажуть: де найбільша біда, там зараз і поміч близька. І на безглуздівських галапасів, мусів прийти кінець. Не судилося їм безкарно по вік витинати гопки.

Раз якось занесло до Безглуздова сторонського купця: якогось Словака, чи Чеха. Їх багато вештається по світі з крамом на голові. То так один дістався до Безглуздова і спинився коло ратуша. На голові ніс він кіш, а під пахою визирало якесь чудо.

— А що ви там несете, купче? — питає його Головатий.

— Кота!

— Що то за крам? Як його продають — на кварти, чи на лікті?

— Кіт, дуже корисна звірина.

— Яка звірина?

Де кіт, там із мишей та щурів і сліду не стане.

От, щастя саме в руки лізе! Отсеї саме звірини нам і треба — подумав собі Яремко.

— А що, чи не продали б ви нам його?

— Чому ні? Купіть, не будете каятися!

Довго торгувала громада котиська, та вкінці добила торгу. Погодилися: купець здер добрий гріш, а громаді лишився виголоднілий кіт.

«Дорога рибка, але буде добра юшка», думали собі міщани.

Не знали бідолашні, яке лихо собі купили.

Саме тоді переходила містом якась стара, беззуба, похнюплена бабище. Подобала на знахорку-відьму, як вже не на саму злющу бабу-Яґу. Побачивши, як Безглуздівці впустили в один дім кота, почала руки заломлювати й верещати на все містечко:

— Що робите, нещасні, нерозумні люди? Та ж це грізна, страшна звірюка! Вона всіх вас, як той опир, подусить! Незабаром усім вам кінець буде! Вона весь ваш цвинтар засіє могилами.

Ціла громада засторопіла. Люди хапалися за чуби, вимикали собі волосся, несамовито кричали й заводили:

— Що ж нам тепер почати? Як позбутися лиха?

І в цій крайній нужді подав Головатий вельми добру раду:

— Цитьте! Не великий страх! Ось вам моя рада. Підпалимо хату, то й позбудемося лиха.

Хто ж би на таку мудру раду не згодився? Ліпше ж згоріти одній хаті, як усім загибати! Зараз таки назносили соломи і так сильно стали піддувати грань, що від диму стали котитися їм сльози по обличчі. Такого жару додали, що стало б вола спекти, а не то кота. Знялася полумінь, обняла острішок.

Горять уже крокви, горять банти, дим клубами в’ється під облаки, а густий-густий, що сонечка Божого не видати. По других містах та селах люди гасять огонь, а Безглуздовці тішаться ним, ще й підкладають та піддувають.

Але вражий кіт не сьогоднішний, не з одної нори миші їв! Як покмітила погань, що тут не переливки, то скоком та боком, тай опинилася вже на поді сусідньої хати і то саме хати посадника Яремка.

Підложили огонь і під неї. Гарно й вона горіла, тим гарнійше, що на бантах висіла солонина, а від сала і полумінь товстішає. Хитрий котисько знов скрився до третьої хати, а люди давай і її палити: а далі четверту й п’яту, десяту, бо вже й останню. Тут уже кіт знемігся, і разом з останньою хатою згорів до останнього волосочка.

Із котом пропали у вогні й миші. Аж сумно глянути на румовища! Нігде нічого не видно. Із славного ратуша лишилася купа попелу. З млина не стало й сліду, лиш гребля вказувала ще на те, що там колись стояв млин. Пожар захопив і славний горіх, що то його хотіли напоїти раз славні міщани.

Що ж лишилося ще Безглуздівцям? Нічого! Хиба брати торби та йти на жебри!