12. Як Безглуздівці сіль засівали

Від коли серед містечка станув преславний ратуш із великою вежею,— ніхто б не пізнав Безглуздова; хоч дзвона вже не було, але вежу видно було здалека. І хто знав Безглуздів колись, то тепер взяв би його певно за Бердичів, або й з Пациків, де козам роги виправляють. Хати, що видніли перше на горбі, стоять тепер на самім ринку, а доми з ринку покотилися на горб. Чудно воно, але правда. Ось якось напала химерна охота помінятися з хатами і як забагли, так і зробили. Попереносили хати з долини в гору, а з гори в діл. Тому ж то й містечко стало інакше, як колись було.

Одне тільки не змінилося. Посадником не став таки Панько. На виборах провалився цілком. Якби не те, що сам на себе дав голос, не був би дістав ні одного. За те, що смів кандидатувати, радні обрушилися, і навіть заступником не хотіли його вибрати. Тільки, як хтось оповів, що жінка за те поб’є Панька, то Безглуздівцям стало його шкода й вони вибрали Панька заступником. Посадником лишився і на далі розумний Яремко, що, як день так ніч, дбав про долю міщан.

Одного разу заповів Яремко своїм сином на другий день на осьму годину раду.

Як радні зійшлися, Яремко почав зараз таке говорити:

— Браття-міщани! У моїй голові блиснула нова, золота думка!

— Славно! — загорлала громада, і всі що до одного почали віддавати чолом поклони перед світлою особою Головатого. Вони домагалися нетерпеливо почути цю золоту гадку.

— Кожний край багатий, де є сіль — зачав Яремко.— І наше містечко може збагатіти сіллю. Бо де є доволі соли, там кохаються вівці, а з овець маса масенна користей: і скором, і вовна, і баранина і ягнятина, і кожух, і налавник.

— Славно! розумний голово наш,— закричали радні.— Тільки треба знати, як тої соли роздобути подостатком?

— Дурниця! Купимо в Косові або Качиці соли, позасіваємо нею всі наші лани і поля, а в осені назбираємо її, як збіжжя.

Засіяли Безглуздівці всі поля сіллю й тішаться, що сіль-трава так гарно зеленіє, так буйно росте. Само собою, будуть багаті жнива. По всіх усюдах поставили полевих, щоб горобці не робили шкоди. Та мимо того раз якось закралася з другого села вперта корова і так напаслася на тій молодій солі-траві, що аж боки їй вилискувалися.

Стали Безглуздівці радити, яким би то способом позбутися тої влізливої корови, щоб не потоптати солі-трави.

— Найліпше було б, щоб сам голова Яремко вигнав корову, він найменше потопче поле.

— Але все таки шкода буде. Я б радив,— сказав Панько,— щоб його зо двох-трьох міщан взяло на плечі, бо тільки так він не подопче нашої золотої надії своїми посадницькими ногами!

Безглуздівці все те зараз роблять, що врадять. Так і тепер двох силачів-радних піднесло Яремка на плечі, а інші дали йому в руку здорову ломаку, щоб виганяв корову. Зачалася біганина. Радні набігалися таки чимало, заки вдалося їм вигнати товарину зі шкоди.

От, уже й літо Боже! Густий бур’ян, кропива, блакит, полин, лобода й бодяки буяють на полі, засіянім сіллю.

Міщани дивляться на хопту, дякують Богові за врожай, що сіль-трава так буйно росте, та й тішаться-радуються, мало зі шкіри не повилазять.

Раз було навіть, що справили гучний бенкет. Позасідали собі за столи і стали частуватися. Частування протяглося щасливо до ранку. А як уже в головах від похмілля добре шуміло, треба було вже до дому вертати. Але як хотіли рушитися, ніхто не міг відшукати своїх власних ніг.

Кожний боявся, щоб не забрав чужої ноги зі собою до дому. В тій біді почали всі тяжко зітхати й бідкатися. Не було кому дати ради. На щастя проходив якийсь подорожній і як почув про їх біду й нужду, то змилувався над ними. Так здорово став періщити палицею кожного по плечах, що всі попідскакували як опарені, кожний відразу віднайшов свої ноги, а за доброго прочуханця сказав ще сердечно «спасибіг».

По всіх мочарах і багнищах довкола Безглуздова пасуться вже й череди овець. Міщани попродали останній рубець з хати, а понакуповували овечок. Аж у карпатські гори ходили за ними, до Кут та до Вижниці.

Настала осінь, пора сіль-збіже збирати. Всі ладяться в поле зі серпами, з косами. Беруться жати, та стебло так коле, що не дай Боже його доторкнутися.

— Біда,— каже Панько,— не зібрати нам цієї солі-пашниці!

— А рукавиці на що? — скрикнув Яремко.

І в мить усі женці стали звиватися в рукавицях зі серпами.

Іде дорогою Вірменин, дивиться на ту пильну роботу та й питає:

— Що за пашницю жнете, людоньки добрі?

— Сіль-збіжжя,— відповідають.

— Спамятайтеся, люди добрі, таж то пусте, нездатне бадилля, суха кропива і бодяче.

Міщанам враз очі поотворалися. Спалили зі злости всі лани й так знищили увесь слід свого сорому. Пішла з димом засіяна сіль, а з нею і змарнований гріш.

Настала люта зима, дасть Бог чим вівці прозимувати. Всі бідкаються, ніхто не може собі ради дати.

— Не журіться, я собі й вам поможу,— потішає Яремко засмучених міщан.— Прикличемо із другого міста зо тридцять столярів, доставимо їм дощок, лавок, столів, щоб поробили нам із них гиблівки.

— Та ж овець гиблівками не перезимуємо,— замітив зажурений Панько.

— Ви все зі своїм розумом,— кинув йому із докором Яремко, й далі розводив так свою річ:

— Для кожної вівці купимо зелені окуляри. Через них гиблівки будуть вівцям здаватися зеленою травою, й так хитро-мудро перезимуємо свої овечки.

Покупували Безглуздівці вівцям зелені окуляри, понакидували перед них ялинових, ясеневих і яворових гиблівок, а дурні вівці думали, що то справді отава й їли, їли, кілько влізалося. Та бо нарешті і гиблівок не стало, бо все а все, що було тільки у славнім місті із дерева, попереробляли столярі на сіно.

Почали і вівці здихати, а з весною не лишилося ні одної і шолудивої на розплід.