11. Як Безглуздівці скрили вічевий дзвін

Дуже пишний та гарний був ратуш у містечку Безглуздові. Та не такий був ратуш гарний, як дзвін на ньому.

Не думайте собі, що то було звичайне собі терликальце. Ні, то був таки великий дзвін. В нього дзвонили тільки тоді, як було щось важного, дуже важного. Всі його шанували і кожний безглуздівський чоловік був би певно скорше дав себе порубати ніж відступити той скарб якому іншому славному містові.

Тому то не диво, що, як рознеслася вістка про війну, всі Безглуздівці стали боятися й за свій дзвін.

— Що буде з нашим дзвоном? — репетував Панько, заступник посадника.— Як ворог його побачить, зараз певно забере собі його. Що ми варті без дзвона?

— Закопаймо його в землю,— радили одні.

— А де взяти Для нього сторожа? — відізвався Яремко Головатий.

— Правда, правда! — гукнула громада — але що робити? Порадьте!

Ніхто не знав ніякої ради. А треба знати, що Безглуздівці вже яких дві неділі радили над своїм, дзвоном. Чоловіки радили собі в ратуші, а жінки збиралися по хатах та радили по свойому, окремо. А вечером, як чоловіки вертали з ради до дому, починалася нова рада по хатах. Що то галасу було, що крику. Господи! Пером не спишеш. Жінки падькалися над дзвоном, голосили по нім, як по небіжчику, та лаяли своїх чоловіків, що такі нездари, нічого не придумають, як спрятати його від ворога.

А тимчасом вістки про війну не вмовкали. Пастухи з поля доносили до міста відомості, що їх чули від пастухів із сусіднього села Темносвітків. Вони розказували про гук гармат, оповідали, що сам цісар б’ється у війні та що ворог його замагає і суне чим раз далі наперед. Безглуздівців збирав страх і здається, цей страх прояснив їм трохи голови.

І ось сьогодні, як звичайно рада, в ратуші. Вже було добре поза північ, як нараз Яремко Головатий скочив зі свого місця і крикнув:

Люди добрі, бачу вже я добре, що мушу сам своїм розумом усе робити! Радите та радите і нічого з того! Я не говорив дотепер нічого, бо думав, що хтось із вас скаже якусь розумну раду. Та коли ні, то послухайте мене. Завтра рано позабираємо човни з цілого міста, виберемо найбільший, укладемо на нього дзвін і завеземо його на човні Бруднівкою аж до моря. Ми могли б спустити його і в Бруднівку, але ж наша Бруднівка, як знаєте самі, ріка бистра, і може забрати дзвін зі собою. А в морі, як знаєте, вода стоїть і дзвін там не пропаде.

— Нехай живе наш посадник! — гукнула ціла громада. Що за розум! — дивувався один.

— Дай вам, Боже, повік посадникувати в нас! — бажав другий.— Що ми без вас варті? — говорив третий.

— А Панько тільки губи прикусив з зависти, що не кому іншому, а Яремкові впала до голови така розумна гадка.

На другий день, ще і на світ добре не благословилося, як увесь Безглуздів був уже на ногах. Тягли човни на Бруднівку, направляли, кожний хотів, щоб його човен був найбільший. Та показалося, що в нікого нема такого великого човна, як у самого Яремка.

Спустили човно на Бруднівку, Яремко сів на найбезпечніше місце. Коло нього поклали дзвін. Для більшої паради мав з ним ще плисти заступник Панько і двох присяжних.

Яремко дав знак жінкам, що стояли на березі. Вони стали співати-заводити, а радні зі своїм посадником почали поволі посуватися далі річкою, до моря.

Кілько вони там плили, кілько сіл та містечок переплили, кілько пригод перебули, і не наоповідаєшся. Вкінці таки опинилися на морі.

Зараз взялися вони справляти дзвону похорони. Треба ж було спішитися до дому, бо ану ж за той час нападе ворог на Безглуздів і розпочне війну між жінками! А це нечесть для Безглуздівців, що не вони, а жінки билися з ворогом!

Вже злагодили посторонки, вже присяжні, м’якші серцем, зачали пхенькати, як нараз заступник начальника, Панько, схопився як опарений і закусуючи спересердя зуби, відізвався:

— А як ми будемо знати, де спустили дзвін у воду? Море широке і всюди однакове. Треба нам і над тим призадуматися.

— Правда! — обізвався один присяжний.

Всі нараз похнюпили голови, не знаючи, що робити, а Панько впер свій зір у Яремка, чекаючи, що він на те скаже.

— Нема тут так дуже над чим призадумуватися. Це човно найбільше,— більшого у Безглуздові нема; кожний його знає, а дзвін був на моїм човні. А ще, щоб ліпше знати, де ми саме спустили дзвін, зробімо карб на тім місці човна, з якого спускатимемо дзвін у море. Настануть спокійні часи, припливемо знов сюди моїм човном, подивимося на карб і зараз пізнаємо, де спустили дзвін.

— Щира правда,— роздалися голоси, а Панько з пересердя плюнув у море.

З великою парадою спустили Безглуздівці дзвін на дно моря, зробили карб на великім Яремковім човні, завернули його назад і подалися до дому.

Став ратуш сиротою без дзвона. Кажуть, що як замовкли чутки про війну, Яремко вислав зі своїм човном кількох молодих радних, показав їм карб на ньому і казав назад привезти дзвін. Але радні по дорозі позастрягали в Бруднівці, човен розбився і вони вернулися пішки з нічим до дому. За те Яремко дуже на них розгнівався, казав збити новий човен, але по дзвін не посилав уже нікого.

Як же ж можна було знати де дзвін, коли старий човен розбився, а на новім не було карбу?