10. Як Безглуздівці воювали з раком
Ще не отямилися Безглуздівці від великого страху по пригоді з бочкою та чмілем, як нараз, ні з цього, ні з того, рознеслася по цілім містечку страшна вістка, що у сусідній країні вибухла війна, що клятий ворог огнем та мечем нищить усе та руйнує.
Страх наповнив груди мудрих міщан. Із переполоху дзвонили зубами, та бігали сям й там, немов навіжені.
Вже з давна висадили Безглуздівці на свій ратуш великий дзвін. Його назвали вічевим дзвоном, а дзвонили у нього дуже-дуже зрідка, хиба, як було щось дуже важного в містечку. Так і ось тепер задзвонив дзвін, скликаючи на раду, бо велика небезпека насунула на спокійних мешканців. В одну мить у ратуші аж закипіло від людей. Цілий він заповнився людьми, як вулик бджолами.
Перший відозвався світлий голова, посадник Яремко Головатий:
— Браття міщани,— казав він,— у сусідній країні лютує — нехай нас Бог боронить та заступить — кривава війна. Не бендерська чума, а гаспидський ворог виліз, неначе нечистий з під греблі, і проливає, Іродів син, ріками людську кров. І нам треба взятися за зброю! Ви, люди добрі, беріть до рук коси й вили, батоги й колики, а ви жінки макогони й маґільниці, кужілки та лопати! Покажімо ворогові, що наше серце не в п’ятах, що ми лицарі-козаки! Всім поскручуємо карки, всіх постираємо на дрібний порох. Такого дамо їм чосу, що до нових віників пам’ятатимуть нас! Заскалив ворог на нас зуби, добре, але бо й ми не страшка діти!
— Ні, ні, кожний з нас лицар на цілу губу,— сказав Панько, оглядаючися боязко на всі боки і вимахуючи позад себе здоровенною ліщиною.
В тім, ні з цього ні з того, лізе собі поважною ходою, не знати звідки й пощо, серединою ринку опасистий рачисько. Занюхав бідачисько мабуть запашну воду славутної Бруднівки.
Такого чуда Безглуздівці ще не бачили. Волос у них наїжився, став щіткою. Одні позабирали ноги на плечі і як несамовиті стали втікати, другі стали знов верещати не своїм голосом:
— Ґвалт, ворог уже перед нами!
Та на славу Безглуздова найшлися й такі відважні, що не рушилися з місця. Підступили хоробро до завзятого ворога і так заговорили:
— Ми готові, пане враже, коли твоя воля, з тобою воювати!
Та рак їм на це ні слова; він свого пильнує — лізе дальше.
— Що це за біда? Дивіться, кілько у нього ніг. Суне в перед і в зад, хто там його розбере, де у нього хвіст, а де голова,— говорить, тремтячи в голосі Панько, а сам посувається й собі, мов рак, назад.
Такого чудовища безперечно наші діди й прадіди ще не видали. Це ж ще страшніше від Турків і Татар — каже Кирило.
— Гей! Що ви? Спам’ятайтеся! Пощо балакати на вітер? І що вас не болить губа раз-ураз пусте торочити. Старі голови, а розум дитячий! — крикнув Яремко, вже сердитий.— У всіх вас курячі сліпоти, роззуйте очі! Чи не бачите, що у ворога двоє ножиць. Я присяг би, що то хитрий кравець із самих Черновець.
— Е, хто його знає? Ти нам докажи, що він кравець, на здогад не повірмо! — заревіли міщани, недобрі на Яремка за лайку.
— Побіжи, Андрійку, до мене до дому, тільки скоренько, на одній нозі! Там у хаті на жердці висить гарний звій сукна, принеси його сюди! — сказав Яремко.
Приніс Андрійко звій сукна. Зараз ростелили сукно серед ринку і мітлами й лопатами загнали клятого рака на нього.
— Кравче Голубане, візьми лиш свої ножиці, той розтинай сукно там, куди лазитиме славний кравець. Після його закрою вшию собі каптур на вдивовижу. Адже всі ми сурдутівці, не мужики!
Так мовив Головатий, а рак-кравець по цілому сукні вширш і поперек маширує! Думає сердега, що це очерет у ставі.
А Голубан усе в слід за ним ножицями крає та крає, поки в кінці із цілого звою сукна не лишилися лиш нездатні шматки, що їх не стало б і дитині на поясочок.
— Це не кравець, а простий ошуканець! — крикнув Клим Кривов’язий.— Закличте мого сина Хомика! Він був світами і певно знатиме, що то за плюгава віра лазить по сукні.
Прикликали Климового сина. Стоїть Хома, міркує, а далі й каже:
— Не одно чудо світами видав я, але такої погані ще ніколи не доводилося мені бачити. Коби бодай знати, де голова, а де хвіст!
— Може це бузько.
— Ні! У бузька довгий дзюб і червоні ноги, а зад чорний.
— А може це молодий заєць?
— І то ні! У зайця довгі вуха, а ця погань має вуса; бачите, як ними моргає? Ага, вже знаю! Це олень, бо ось рот. Що буде, то буде! Раз мати родила, раз умирати,— сказав він, зближився відважно до звірюки-оленя і вхопив його за величезні роги.
Але рак, бачите, жартів не знає. Як вам учепиться, мов циган, Хомі кліщами за палець! Наш зух почав тільки несамовито вертітися і придушеним голосом кричати:
— Гину, вмираю: рятуйте, хто в Бога вірує!
Всі міщани із превеликої тривоги засторопіли. Лиш хрестилися в одно і заводили:
— Дух святий при нас! Бодай цю біду вороги наші знали, а не ми!
Вкінці рак відчепився якось і почав на ново свою мандрівку.
— Цей розбійник може з’їсти чоловіка живцем — промовив Яремко.— Гей же, панове радні, сідаймо до ради!
Вдарили в крису вічевого дзвона і враз усі Безглуздівці подалися на раду. Одні радили завісити ворога на посторонку, але другі про те не хотіли й чути. Рада в раду, і ухвалили таке:
«Тому, що та лабата погань не кравець, а гидкий людоїд-розбійник, то ми по закону засуджуємо ту вусату паскуду на наглу смерть: утопимо її, як колись утопили в’юна, що нам поїв оселедці, у нашій глибокій і бистрій Бруднівці».
Відважний Кузьма швець, обснував злочинця-рака нитками, поволік засудженого бідолаху до Бруднівки і шпурнув ним у саму глибінь. Рак рад, що почувся у воді, лиш замахав хвостиком, наче б говорив міщанам:
«Спасибі вам, мудрі голови, вельми славного містечка Безглуздова! От, кару придумали! Коли мене зловили і не зварили, то я вам колись ще такого страху завдам, що всі під припічок поховаєтеся та й повмираєте з переляку!»