II

Чи заходить мова про стрімчаки, створені впродовж століть самою природою, чи про споруди, зведені рукою людини, на яких лежить відбиток минулих літ, їхні віддалені краєвиди майже зовсім однакові. Адже не розрізниш дикий камінь від опрацьованого. Вони такого ж кольору, таких же обрисів, з одними й тими ж лініями, вкриті такою ж однаково сірою патиною.

Це можна сказати й про Карпатський замок. Важко було невтаємниченій людині в купі каміння, мовби нагромадженій в ущелині Вулкану, розгледіти твори вишуканого архітектора.

Ніщо не вирізняється на темному тлі гірського кряжу. Те, що здається вежею, може бути й сивою скелею. Ви бачите амбразуру куртини, але чи не оманливе ваше враження? Придивіться, а раптом це просто кам’яний гребінь? Загальний вигляд невиразний, нечіткий, загадковий. Тому, коли вірити туристам, замок у Карпатах існує лише в уяві місцевих жителів.

Зрозуміло, щоб упевнитися в правдивості всіляких чуток, слід би взяти провідника, скажімо, з Вулкана або Версти, видряпатися на вершину й озирнути згори таємничий предмет. Але в тому й річ, що знайти тут людину, яка провела б туди, набагато важче, аніж одшукати стежку в тих місцях. Ніхто із селян не погодиться за будь-які гроші супроводити допитливого мандрівника до гірського замку. Та хай би хоч що там, а в підзорну трубу, звісно, кращого ґатунку, можна б побачити яскравіше й те, що викликало таке захоплення в невибагливого Фріка.

За вісім чи дев’ять футів од краю ущелини чорніла центральна частина будівлі, суціль заросла плющем. На правому крилі, де виднівся старий бук, височіла сторожова вежа під кутастим дахом. Зліва містилася капличка з дзвіницею. За бурхливої негоди глухий перегук надтріснутого дзвона линув у найдальші кутки й наганяв панічний страх на забобонних селян. У центрі, над замком, стояла важка вежа із зубчатим майданчиком угорі й трьома рядами заґратованих вікон. Перший ярус оточувала вузька галерея. Над майданчиком стриміла у вигляді флюгарки довга жердина з феодальним гербом, поточеним іржею. Останній порив вітру повернув його на південний захід.

Чи були жилі кімнати всередині будівлі, чи існував там підйомний міст і підземний хідник до замку, ніхто про це не знав. Насправді ж замок зберігся набагато краще, аніж здавалося; забобонний страх, що охопив населення, обороняв фортецю не гірше, як колись базиліки, бомбарди, кулеврини, гармати і вся інша артилерія минулих століть.

А цей замок вартий того, щоб його відвідували мандрівники й туристи. Місцевість на самісінькому гребені Оргалу надзвичайно мальовнича. Із замкової вежі зір охоплює все довкруж аж до найдальшої гірської стіни. За тобою примхливо звивається високий ланцюг гір, що межує з Волощиною. Попереду в ущелині Вулкану в’юниться стежечка, єдиний приступний шлях між прикордонними провінціями.

Карпатський замок стоїть із XII або XIII століття. В ті часи, коли панували воєводи, то монастирі, палаци, замки оборонялися так само, як і міста. Володарі й підневільні люди мали бути завжди на сторожі. Цим пояснюється те, чому замок із своїми бастіонами й вежами скидався на феодальну будівлю, готову до одчайдушного захисту. Який же архітектор звів замок на недосяжній вершині? Невідомо. Ніхто не відає, що то був за сміливець. Можливо, румун Манолі, оспіваний у волоських легендах, який спорудив у Куртедаржисі славетний замок Рудольфа Чорного. Зате біографія можновладного роду — власника замку — знана довкола. Барони Горці володіли краєм із незапам’ятних часів. Вони брали участь у всіх війнах, що зросили кров’ю трансільванські провінції. їм доводилося битися з угорцями й саксонцями, їхні імена згадуються в усіх переказах, складених про ту спустошливу добу. За девіз вони мали знаменитий волоський крилатий вислів: Da ре maorte — «помри», й вони вмирали, проливали свою кров за незалежність; кров, успадковану від пращурів-румунів.

Саможертовність цілком виснажила нащадків звитяжного роду. Політичне значення її зовсім забуте. Всі пізніші битви програно. Але вони не втрачали віри; вони сподівалися скинути ненависне ярмо, ці трансільванські волохи, — майбутність належала їм, і вони повсякчас повторювали: Romanuno pere (румун не загине).

Десь у середині XIX століття останнім спадкоємцем роду Горців був барон Рудольф. Він народився в Карпатському замку. Ще юнаком поховав усю свою родину і в двадцять два роки залишився самотнім на білому світі, без родичів і навіть без друзів. Молодий барон мав нездоланний потяг до музики. Якогось дня він покинув свій давній замок під нагляд кількох літніх слуг і зник невідомо куди. Подейкували в навколишніх селах, що їздить він по музичних осередках Європи й розтринькує свої величезні статки в німецьких, французьких та італійських театрах.

Його називали диваком і навіть маніяком.

Втім, спогад про рідних не стирався з роками. Переїжджаючи весь час із місця на місце, він стежив за подіями в Трансільванії й, коли румунські селяни повстали проти угорського гніту, очолив цей кровопролитний рух.

Нащадків давніх дакійців було переможено, і звитяжці поділили між собою володіння підкорених.

Тоді барон Рудольф остаточно покинув замок, який почав уже руйнуватися. Смерть скосила одного за одним старих, відданих слуг. Замок стояв пусткою. Казали, що барон Горц приєднався до партії Розца Сандора, розбишаки з великої дороги, який під час війни за незалежність здобув славу героя. На щастя, Рудольф Горц вчасно залишив зграю; після завершення боротьби запеклий розбійник узявся за своє колишнє ремесло, потрапив до рук поліції й сконав у семенс-юверській в’язниці.

Комітат облетіла настирлива, але зовсім безпідставна чутка, що барон Рудольф загинув в одній із сутичок між Розцою Сандором і прикордонною сторожею.

Барон залишився жити, але більше не повертався на батьківщину.

Занедбаний замок поволі став предметом легендарних переказів. Жвава уява забобонних селян населила його привидами. Ночами там гасали злі духи.

Затурканий священик і вчитель підтримували на селі віру в нечисту силу.

За їхніми словами, перевертні никали у полях; упирі з дикими криками захоплення впивалися людською кров’ю; таємничі «стафії» блукали серед руїн і шкодили людям, коли вони забували їх нагодувати.

Довкола жили феї та баби-яги, особливо лиховісні щовівторка та щоп’ятниці. В глибині лісів мешкали кошлаті щезники, й велетенські крилаті змії ненажерно роззявляли свої ненаситні пащеки. О, бійтеся їх, вродливі, на відданні дівчата!

У селянина, оточеного всією цією поганню, був лише один хранитель домашнього вогнища — лагідний вуж, якого всі діти й дорослі навперебій улещали й годували молоком.

Де ж та нечиста сила могла знайти кращий притулок, аніж Карпатський замок?

Окрім фей та упирів, там, напевно, блукали й тіні старих панів-небіжчиків.

Зрозуміло, сміливця, що наважився б перевірити чутки, не було. Замок наганяв панічний жах на довколишнє населення.

Підступитися до нього на чверть милі означало накликати на себе неминучу смерть і навіки позбутися Царства Небесного! Це твердо знав найостанніший учень вчителя Гермода.

Але переказ доводив, що країна очиститься од злих духів, як тільки від старовинного замку не залишиться й каменя.

Найобізнаніші люди стверджували, що існування замку нерозривно пов’язане з життям старого бука, який ріс біля його правого крила.

З часу від’їзду Рудольфа Горца, — це міг засвідчити кожен, а надто вівчар Фрік, — дерево щороку втрачало по гілці: їх було вісімнадцять, коли барон востаннє піднявся на вежу, а нині залишилось усього три.

Падіння останньої гілки знаменуватиме остаточне зникнення замку. А оскільки ще трималося три гілляки, то, авжеж, за три роки на плоскогір’ї Оргалі не буде й сліду від колись гордовитої будівлі.

Отож Фрік поквапився до села, щоб розповісти про падіння нової гілки, коли сталася пригода з підзорною трубою… От новина, так новина!.. Дим над замком! Вівчар чітко бачив його в рурку. Але ж у замку пустка. Давно-давно ніхто не пробирався за його чавунні ґрати. Навіщо треба було його нинішнім пожильцям або нечистій силі розкладати вогонь? І де він палає: на кухні чи в кімнатах? Ось у чому заковика.

Фрік підганяв отару. Собаки бігали навкруги, підбадьорюючи овець на крутосхилі; вечірня роса вже прибила куряву.

Кілька запізнілих у полі селян вклонилися йому мимохідь. Він кивнув їм у відповідь, що викликало занепокоєння у перехожих. Мало привітати вівчаря, треба почути від нього ласкаве попередження, щоб уникнути злої сили. Збентежене обличчя Фріка, блукаючий погляд, розгубленість, безладні рухи викликали подив і побоювання. Якби ведмеді й вовки напали на отару, це не так би схвилювало його. Що ж сталося, що сталося?..

Перший, хто довідався про новину, був суддя Кольтц. Тільки-но Фрік його побачив, він вигукнув здалеку:

— Господарю, палає замок!

— Що ти мелеш, Фріку?

— Я не мелю, я кажу правду.

— Ти, мабуть, стратив розум. Справді, як може загорітися купа каміння?

Це так само важко збагнути, як і те, що полум’я огортає серпанком найвищу гору Карпатського кряжу. Ні, Фрік верзе нісенітницю!

— Ти кажеш, що палає замок? — повторив Кольтц.

— Не знаю, чи палає, але я бачив дим.

— Це хмарина.

— Ні, дим. Подивіться самі.

Обидва вийшли насередину головної вулиці, що лежала на узвишші, яке підіймалося над ущелиною. Звідси добре було видно замок.

Тут Фрік дістав господареві підзорну трубу. Предмет зовсім не знайомий для Кольтца.

— Що це за штука? — спитав він.

Машинка, яку я придбав для вас, господарю, за два флорини. Але за неї можна дати й чотири.

— В кого ти купив?

— У коробейника.

— Навіщо?

— Приставте її до очей, спрямуйте на замок і тоді зрозумієте, навіщо вона.

Суддя зробив усе, як було сказано… Так, справді, легкий димок снувався над вежею.

— Дим! — мовив приголомшений суддя Кольтц.

Тим часом до нього і Фріка підійшли Миріота й лісник Нік Дік.

— Навіщо ця річ? — спитав молодий чоловік, беручи до рук трубу.

— Щоб бачити, що діється вдалині, — відповів вівчар.

— Жартуєте, Фріку…

— Аніскільки, я стежив, як годину тому ви спускалися з гори плаєм, а також…

Він не закінчив речення. Миріота зашарілася до самісіньких вух і соромливо опустила чарівні оченята. Хоча хто може осуджувати наречену, яка квапиться назустріч женихові?

Він і вона, одне за одним, подивилися в рурку на замок. З півдюжини допитливих селян прилучилися до гурту. Всі по черзі випробовували чудодійний прилад.

— Дим!.. Дим у замку! — вигукнув хтось із них,

— Можливо, блискавка влучила у вежу? — завважив інший.

— Хіба була гроза у горах? — спитав Кольтц у Фріка.

— Ні, за весь тиждень я не чув жодного гуркоту грому, — відповів вівчар.

Людей не так би приголомшило те, що на вершині Ретієзату вибухнув вогнедишний вулкан.