II. Експедиція

Конакрі, столиця Французької Гвінеї і резиденція губернатора,— дуже приємне місто. Воно розташоване на острові Томбо, відділеному від материка вузьким каналом, через який перекинуто міст. Це кліматично найбільш здоровий пункт на всьому узбережжі. А тому і представники білої раси там дуже численні, особливо французи і англійці. Але в ті часи, коли відбувались описувані тут події, Конакрі ще не досягло такого розквіту; це було просто велике містечко.

27 листопада в містечку цьому було свято. Оповіщене об’явами від імені самого губернатора, все населення зібралося біля моря, готове привітно зустріти поважних мандрівників, які мали прибути на пасажирському пароплаві «Туат».

Особи, приїзд яких так схвилював місто Конакрі, становили персонал позапарламентської комісії, уповноваженої центральною владою обстежити місцевість у Судані, відому під назвою «Петля Нігера». По правді кажучи, голова ради і міністр колоній не з доброї волі виділили цю комісію і декретували її поїздку. Вони пішли на це під тиском дискусії, яка за кілька місяців до того розгорілася в палаті депутатів, загрожуючи перерости в обструкцію. Палата розділилася на дві рівні числом партії, на чолі яких стали два непримиренні противники.

Одного з них звали Барсак, другого — Бодрієр.

Перший був товстун з невеличким черевцем і пишною чорною бородою віялом. Веселий і симпатичний, родом з Півдня, із Прованса, з гучним голосом, Барсак відзначався якщо не красномовністю, то, у всякому разі, балакучістю. Бодрієр був депутатом від одного з північних департаментів. Худий, вайлуватий, з сухим обличчям, з рідкими опущеними вусами, які підкреслювали його тонкі губи, він був догматиком і взагалі людиною сумної вдачі. Наскільки його колега був товариський, настільки ж він жив відлюдником, затаївшись у собі і замкнувши душу за сімома замками, наче скнара свої скарби.

Обоє були депутатами вже віддавна, і обоє спеціалізувалися в колоніальному питанні, в якому встигли стати авторитетами. Проте — це міркування напрошується мимоволі — гідним подиву лишався той факт, що сумлінні дослідження приводили їх до висновків завжди суперечливих. Досить було Барсаку виступити в будь-якому питанні, як можна було ставити десять проти одного, що Бодрієр зараз же візьме слово, щоб довести протилежне, і, таким чином, докази кожного з них зводилися нанівець, а палата, як правило, голосувала відповідно до настанов міністерства.

Але на цей раз ні Барсак, ні Бодрієр не хотіли поступитися ні на крок, і суперечка обіцяла стати нескінченною. Приводом до неї послужив внесений Барсаком законопроект про надання п’яти депутатських місць Сенегамбії, Верхній Гвінеї і частині французького Судану, розташованій на захід від ріки Нігера, та про надання усім негритянським племенам права обирати і бути обраними. Як завжди, Бодрієр одразу ж рішуче виступив проти проекту Барсака, непримиренні противники атакували один одного, і докази посипалися, наче град куль.

Перший, посилаючись на свідчення великої кількості військових та мандрівників і торговців, твердив, що негри вже досягли високого ступеня цивілізації. Він додавав, що недосить скасувати рабство; підкореним народностям треба забезпечити Ті ж права, які мають завойовники,— і його виступи на цю тему незмінно закінчувались під грім оплесків безсмертними словами: «Свобода, рівність, братерство».

Другий, навпаки, заявляв, що негри ще скніють у ганебному варварстві і що не може бути й мови про надання їм права голосу, навіть дорадчого — це все одно, запевняв він, що радитися з хворою дитиною, які їй давати ліки. І він додавав, що у всякому разі момент несприятливий для такого небезпечного експерименту, що, навпаки, слід би збільшити окупаційні війська, оскільки тривожні ознаки віщують можливість близького заворушення в тих краях. Як і його противник, він навів велику кількість свідчень військових і цивільних авторитетів, закінчив вимогою створити нову експедиційну армію і з патріотичним запалом проголосив священність і недоторканність національних володінь, политих кров’ю французів. йому теж несамовито аплодували.

Міністр колоній ніяк не міг вирішити, кому з двох запальних промовців віддати перевагу. Обоє мали рацію, але міністра турбували повідомлення про заворушення і наскоки в «Петлі Нігера» і Сенегамбії, про те, що невідомо чому тубільці кидали свої домівки цілими селами; ширилися таємничі чутки про якусь незалежну державу, яка начебто утворювалась в незнаному пункті африканського континенту.

Суперечка тривала, і обидва оратори тріумфували по черзі; раптом один з депутатів у знемозі крикнув посеред галасу:

— Як не можуть порозумітися, треба поїхати і перевірити на місці!

Ця пропозиція мала успіх. За неї одразу ж проголосували, і міністерству було запропоновано створити місію, яка обстежить місцевості, розташовані в «Петлі Нігера», і за звітом якої палата прийме остаточне рішення.

Не так легко було обрати начальника місії: двічі Барсак і Бодрієр одержували однакову кількість голосів. Але треба було якось закінчити справу.

— Чорт забирай! Призначити їх обох! — гукнув один жартівник (такі завжди знайдуться серед французів).

Ця ідея була з ентузіазмом прийнята палатою,— депутати, певна річ, побачили, що так вони на кілька місяців застрахують себе від розмов про колонії. Обрали Барсака і Бодрієра; першість мала належати старшому віком. Як виявилось, Барсак був старший на три дні, і Бодрієрові, на превелику прикрість, довелось задовольнитися посадою його помічника.

Уряд включив до складу місії ще кількох осіб, не таких помітних, але зате більш корисних; всього вона налічувала сім членів, включаючи Барсака і Бодрієра.

Серед них назвемо передусім доктора Шатоннея. Відзначався він як високою кваліфікацією, так і великим зростом: його веселе обличчя, увінчане сніжнобілими кучерями (хоч йому ще не минуло п’ятдесяти років), з такими ж вусами, усміхалося з височини п’яти футів восьми дюймів. Це була чудова людина, чутлива й життєрадісна, готова щохвилини вибухнути гучним реготом.

Можна ще відзначити пана Ізідора Тассена, кореспондента Географічного товариства, маленького чоловічка, сухорлявого й відважного, самовідданого географа-ентузіаста.

Решту членів експедиції, панів Понсена, Юр’є і Гейр’є, чиновників різних міністерств, ніхто не помічав: це були звичайні собі службовці.

Біля цього ядра місії тримався восьмий мандрівник, блондин з енергійним і рішучим обличчям, Амедей Флоранс, спритний кореспондент газети «Експансіон франсез».

Ось які особи прибули 27 листопада на пакетботі «Туат».

На місці висадки їх на берег пролунали неминучі урочисті промови. Так уже повелося, що при офіційній зустрічі люди не обмежуються потиском руки і коротким вітанням, а вважають за необхідне обмінятися словами, які ввійдуть в історію. Слухачі ж, яких розважає ця, хоч і звична вже, але завжди кумедна формальність, колом оточують промовців.

Губернатор п. Вальдонн, супроводжуваний головними чиновниками Конакрі, урочисто вітав дорогих гостей. Треба віддати йому належне — промова його була коротка і мала заслужений успіх.

Йому відповів Барсак як начальник місії. Заключні слова його промови потонули в гучних оплесках зустрічаючих, та не встиг він зробити крок назад, як наперед виступив Бодрієр. Справа в тому, що після нескінченних переговорів у міністерстві було вирішено вважати Бодрієра не помічником, а заступником начальника місії. Внаслідок цього перейменування (о, таємнича всесильність слова!) кожного разу, коли Барсак промовляв на якій-небудь офіціальній церемонії, слідом за ним неодмінно виступав Бодрієр.

І цей промовець був нагороджений вибухом оплесків, після чого членів місії відвезли в резиденцію губернатора. Тут вони мали протягом трьох днів розробити в усіх деталях остаточний план обстеження.

А план був величезний. Територія, до якої стосувався законопроект Барсака, перевищувала 1 500 000 квадратних кілометрів. Це майже втроє більше території Франції. Маршрут був складений так, щоб враження мандрівників по можливості відбивали дійсний стан речей. Передбачалося, що в дорозі експедиція розділиться на дві частини, і одна партія пройде понад 2 500, а друга — близько 3 500 кілометрів. Виїхавши з Конакрі, експедиція мала спочатку добратися до Канкана через Уоссу, Тімбо — важливий центр Південного Фута-Джалона — і Куруссу, станцію на Нігері, недалеко від його верхів’я.

Із Канкана шлях пролягатиме через Фораба, Форабакуру, Тіолу, Уассулу і Кенедугу до Сікассо, головного міста цієї останньої країни.

У Сікассо, за 1100 кілометрів від моря, дві частини експедиції розійдуться в різні боки. Одна, під керівництвом Бодрієра, спуститься знов на південь, попрямує в Конг і досягне його столиці через Сітардугу, Ньямбуамбо й ряд більш або менш значних поселень. З Конга ця партія просуватиметься в Бауле і, нарешті, в Гран-Бассамі досягне Берега Слонової Кості.

Друга партія, очолювана Барсаком, буде тримати шлях на схід, промине Уагадугу і в Сеї досягне Нігера, потім, просуваючися вздовж ріки, пройде Мосі і, нарешті, через Гурма і Бургу досягне кінцевого пункту свого маршруту — Котоноу на дагомейському узбережжі.

Беручи до уваги покрученість шляху і неминучі затримки, слід було чекати, що подорож триватиме щонайменше вісім місяців для першої партії і від десяти до дванадцяти місяців — для другої. Від’їзд з Конакрі було призначено на 1 грудня, отже Бодрієр зможе досягти Гран-Бассама не раніше 1 серпня, а Барсак — Котоноу не раніше 1 жовтня.

Отже, це мала бути довга подорож. А проте п. Ізідор Тассен не сподівався зробити яке-небудь значне географічне відкриття. Але він був людиною із скромним апетитом і умів задовольнятися малим, добре знаючи, що земна куля вже вивчена вздовж і впоперек. Що ж до «Петлі Нігера», яку першим відвідав німець, доктор Барт, у 1853–1854 рр., то цей район був протягом наступних десятиріч поступово завойований французами.

Від’їзд було призначено на 1 грудня.

Напередодні від’їзду, 30 листопада, у губернатора мав відбутися урочистий прощальний обід для членів місії. Стомившися від прогулянки по Конакрі під пекучим сонцем, Барсак повернувся до себе в кімнату і з насолодою обмахувався, бідкаючись, що скоро доведеться натягти чорний костюм, від якого при офіціальних церемоніях не рятує ніяка спека.

В цю мить вістовий — надстроковик колоніальних військ, який знав край «як свої п’ять пальців» — доповів, що дві особи просять їх прийняти.

— Хто ж це? — спитав Барсак.

Вістовий розвів руками.

— Якийсь тип, і з ним дама.

— Колоністи?

— Не думаю. Вигляд у них чудернацький… Він високий, лисий, як коліно, баки, мов мочалка, а очі вирячені, як у жаби.

— Отаке!.. Ну, а вона? Молода?

— Авжеж.

— Гарненька?

— Нівроку, ще й вифранчена.

Барсак машинально підкрутив вуса і сказав:

— Нехай увійдуть.— При цьому він кинув швидкий погляд у дзеркало, де відбивалася його гладка постать, і саме через це не звернув уваги на годинник, який показував шосту. Це було — коли зробити необхідну поправку на різницю в довготі — точнісінько в ту мить, коли почався наскок на агентство ДК Центрального банку в Лондоні.

Відвідувачів, чоловіка років під сорок і дівчину років двадцяти — двадцяти п’яти, провели в кімнату, де в прохолоді ніжився Барсак, набираючись сил перед втомною процедурою офіціального обіду.

Чоловік і справді був дуже високий. Пара довжелезних ніг підтримувала порівняно короткий тулуб, над яким витягнута кістлява шия служила п’єдесталом для довгастої голови. Очі в нього були, може, й не вирячені, як твердив вістовий, але все ж опуклі, ніс великий, губи товсті, оголені невблаганною бритвою. Короткі бакенбарди, які звичайно вважають класичною приналежністю австрійців, і віночок кучерявих волосинок навколо лисого блискучого черепа, зовсім не скидалися на мочалку і були руді.

Наш портрет досить ясно показує, що чоловік цей був не вродливий, але при тому він був симпатичний. Його товсті губи свідчили про щиросердість, а в очах світилася та лукава добрість, яку наші батьки називали добродушністю.

Його супроводила молода дівчина. Треба сказати, що вістовий тут анітрохи не перебільшив. Вона і справді була не тільки гарненька, а просто красуня: висока, тоненька, з граціозною талією, між свіжих губок виднілися чудові зуби, великі очі відтінялися чарівно окресленими бровами, такими ж чорними, як і густе волосся, і всі риси обличчя були напрочуд гармонійні.

Барсак запропонував своїм відвідувачам сісти, і чоловік почав:

— Пробачте нам, пане депутат, що ми вас турбуємо і що змушені сам вам відрекомендуватись. Мене звуть Аженор де-сен-Берен, я домовласник, неодружений, громадянин міста Ренна.— Отак виклавши дані про своє суспільне становище, Аженор де-Сен-Берен зробив невеличку паузу, потім продовжував: — А це мадемуазель Джейн Морна, моя тітка.

— Ваша тітка?..— повторив Барсак.

— Так. Мадемуазель Морна — справді моя тітка,— підтвердив Аженор де-Сен-Берен, а молода дівчина весело усміхнулась. Єдиною вадою її вродливого обличчя був надто серйозний вираз, і від усміху воно одразу яснішало.

— Пан де-Сен-Берен,— пояснила вона з легким англійським акцентом,— дуже пишається тим, що він мій племінник, і ніколи не пропускає нагоди заявити, ким він мені доводиться…

— Це мене молодить,— перебив племінник.

— Але,— продовжувала Джейн Морна,— після того, як він досяг свого, а саме справив враження і встановив свої законні права, він погоджується помінятися зі мною ролями і стає дядечком Аженором, яким він, за сімейною угодою, завжди був від самого мого народження.

— І що більше відповідає моєму вікові,— пояснив дядько-племінник.— Але годі про це. Дозвольте пояснити, пане депутат, що привело нас сюди. Ми з мадемуазель Морна — дослідники. Моя тітка-племінниця належить до безстрашних мандрівників, а я, як добрий дядько-племінник, дав себе затягти в ці далекі краї. Ми не збираємось залишатися в Конакрі, а маємо намір пуститися в глиб країни, шукаючи свіжих вражень. Наші приготування закінчені, і ми вже збиралися вирушити, коли дізналися, що тим же шляхом має виступити експедиція під вашим керівництвом. І я сказав тоді мадемуазель Морна, що, яка б не була ця країна спокійна, на мою думку, все ж краще нам приєднатися до цієї експедиції, якщо тільки нас згодяться прийняти. От ми й прийшла просити вашого дозволу подорожувати разом з вами.

— В принципі я не бачу в цьому нічого незручного,— відпоьів Барсак,— але, ви ж розумієте, мені треба переговорити з своїми супутниками.

— Ну, звичайно,— погодився Сен-Берен.

— Можливо,— зауважив Барсак,— вони побоюватимуться, що присутність жінки може затримати нас у дорозі і взагалі несумісна з виконанням наміченої програми… В такому разі…

— Нехай їх це не лякає! — запротестував дядечко Аженор.— Мадемуазель Морна — справжній хлопець. Вона сама просить вважати її товаришем у подорожі.

— Саме так! — підтвердила Джейн Морна.— Хочу ще додати, що ми вас аніскільки не обтяжимо. У нас є коні й носії, і все, що потрібно, в достатку. Ми навіть найняли двох бамбара, колишніх сенегальських стрілків, вони служитимуть у нас провідниками й перекладачами. Як бачите, нас можна прийняти без вагань.

— Коли так, то справді…— визнав Барсак.— Зрештою, я сьогодні ж увечері поговорю про це з товаришами, і, якщо вони погодяться зі мною, це справа вирішена. Коли я зможу дати вам остаточну відповідь?

— Завтра, в момент від’їзду, бо ми, у всякому разі, завтра ж виїжджаємо з Конакрі.

І відвідувачі попрощалися.

На обіді у губернатора Барсак передав своїм колегам їхнє прохання, яке було зустрінуте сприятливо. Бодрієр, правда, спробував за своїм звичаєм заперечувати, вбачаючи в такій пропозиції щось непевне, якусь таємничу пастку… Але його висміяли, і підтримка губернатора вирішила справу.

Так експедиція, очолювана Барсаком, збільшилася ще двома учасниками і складалася тепер, разом з журналістом, із десяти чоловік, не рахуючи носіїв і військової охорони.

І на ранок примхлива доля усміхнулась командирові цієї охорони, капітану колоніальних піхотних військ П’єру Марсенею. Він випередив Барсака, що поспішав, як тільки може поспішати сорокарічна людина з черевцем, і допоміг мадемуазель Морна сісти в сідло.