XIV. Кінець Блекленда

Міцно замкнувши двері, втікачі перш за все зайнялися пораненими, яких було багато. Джейн Бакстон заходилася коло них, а їй допомагали Барсак і Амедей Флоранс, (сам легко поранений), які опинилися в цій групі, змушеній примхливою долею шукати порятунку в житлі свого найлютішого ворога.

Коли з перев’язкою було покінчено, перед дівчиною постала нова турбота: треба було нагодувати цих нещасних людей, які вже кілька днів нічого не їли. Після ретельних розшуків по всіх поверхах, їм пощастило трохи підкріпитись. Проте становище лишалося дуже серйозним; неминуча розв’язка, здавалось, відтягувалася на кілька годин.

Була одинадцята година ранку. Вибухи не припинялись. На еспланаді чулися крики Веселих хлопців, які час від часу відновлювали безуспішні спроби розбити двері, а з тераси неслися прокльони Вільяма Фернея і його спільників. Поступово всі звикли до цього галасу і перестали зважати на нього, знаючи, що фортеця майже неприступна і лють нападників не страшна для них.

Джейн Бакстон при першій нагоді запитала Амедея Флоранса, чому вони зважилися вийти з заводу і прийняти нерівний бій на еспланаді. Репортер розповів їй про все, що сталося після її зникнення,— як Тонгане подав довгожданий сигнал, як Камаре під покровом ночі переправив у центральний квартал динаміт і зброю і як усі обложені зібралися біля заводських воріт, готові взяти участь у битві. Саме тоді вони помітили відсутність Джейн.

Амедей Флоранс не приховав від неї, в якому розпачі був Сен-Берен, котрий, напевне, не переставав турбуватись про її долю, якщо тільки залишився живий після останнього бою.

За півгодини після пересилки зброї пролунав вибух. Це Тонгане висадив у повітря одні з воріт невільницького кварталу, в якому одразу запалали всі будинки, а негри розсіялися по кварталу цивільних, винищуючи його населення. Що було далі, Джейн уже знала. Коли негри проникли на еспланаду, їх відтіснили так швидко, що заводський загін не встиг прийти їм на допомогу. Він ледве виступив з воріт, як змушений був швидко повернутись, бо більшість негрів уже втекла з еспланади.

Довелося знову замкнутись на заводі, і обложені провели там тривожну ніч. Поразка невільницького повстання вбивала надію на те, що з Гаррі Кіллером буде покінчено. До того ж, вони теж були свідками послідовного руйнування міста вибухами, причини яких Джейн не могла зрозуміти.

Флоранс пояснив їй, що ці вибухи були справою рук Марселя Камаре, розум якого зовсім потьмарився.

Камаре, геніальний винахідник, завжди був на грані божевілля, про що свідчили його численні дивацтва, несумісні із здоровим, врівноваженим розумом. За минулий місяць, такий багатий подіями, він остаточно збожеволів. Викриття, зроблені в’язнями Гаррі Кіллера, які утекли від нього і врятувалися на заводі, завдали Марселю Камаре перший удар. Другим, ще жорстокішим ударом були визнання Даніеля Франа. Відколи вся правда стала йому відома, інженер з дня на день все більше наближався до безумства. Джейн теж не могла не помітити, що він все частіше заглиблювався в свої думки і з’являвся в цехах тільки випадково, сумний і похмурий.

Пересилка зброї неграм була його останнім розумним вчинком. Коли пролунав вибух і полум’я почало спалахувати в невільницькому кварталі, ті, хто був поблизу інженера, бачили як він раптом зблід і підніс руки до горла, немов задихаючись. При цьому він хутко шепотів щось нерозбірливе. Можна було зрозуміти тільки слова: «Загибель моєї справи!.. Загибель моєї справи!..» — без кінця повторювані тихим голосом.

Він вимовляв ці слова довго, можливо, з чверть години, безупинно хитаючи головою, потім раптом випростався, ударив себе в груди і закричав: «Бог прокляв Блекленд!..»

В його уяві богом був, очевидно, він сам, про що свідчили жести, якими він супроводив цей прокльон. Його не встигли спинити, і він кинувся бігти, повторюючи невластивим для нього гучним голосом: «Бог прокляв Блекленд! Бог прокляв Блекленд!..»

Він сховався в башті, піднявшися на самий верх і замкнувши за собою всі двері. Захисна система башти була така ж, як і в палаці, і добратися до нього було так само неможливо, як Гаррі Кіллеру неможливо було спуститися з тераси. Поки Камаре піднімався нагору, чути було його голос, що раз у раз повторював, все віддаляючись:

— Бог прокляв Блекленд!..

І майже одразу пролунав перший вибух.

Кілька робітників, під проводом Ріго, поспішили на завод і спробували ізолювати башту, для чого відрізали електричний струм. Проте на ній був запас енергії і навіть кілька генераторів, що працювали на рідкому повітрі, і цього йому могло вистачити на кілька днів. І вибухи відтоді не припинялись. Зате «оси» одразу припинили свій захисний політ і попадали в рів. Довелося знов дати струм у башту, і Камаре, незважаючи на своє божевілля, одразу ж привів у дію ці захисні апарати.

Ніч минула в тривозі. На світанку Камаре з’явився на площадці башти. Він виголосив звідти довгу промову, з якої вдалося розібрати тільки окремі слова, як-от: «гнів божий», «небесний огонь», «всесвітнє руйнування», що доводили неослабність його божевілля. Наприкінці Камаре заволав: «Тікайте!.. всі тікайте!..» таким гучним голосом, що його почули по всьому заводу. Після цього він сховався у башті і більше не показувався.

Незабаром після цього стався вибух уже на лівому березі. Цей вибух страшенно налякав жителів заводу. Вони вирішили рискнути вийти за його стіни. Їм уже лишався тільки вибір — де і якою смертю вмерти.

На лихо, досягти еспланади, вони наскочили на Веселих хлопців, котрих не бачили з-за стіни, і, після бою, що приніс численні жертви, одні опинилися в палаці, інші ж врятувались на набережній, вихід з якої на еспланаду встигли при відступі замкнути.

З палацу видно було цю групу. Не наважуючись більше ні виступати знову, ні повернутись на завод, де вони залежали б від примхи божевільного, напівмертві від голоду, знесилені, вони лежали на землі, просто неба, атаковані ворогами, які безперешкодно могли обстрілювати їх з правого берега Червоної річки та з тераси палацу, чи навіть напасти на них ззаду, з кругової дороги.

Серед них Джейн Бакстон з радістю пізнала Сен-Берена і доктора Шатоннея. Отже, ніхто з її друзів, і особливо той, хто був їй дорожчий за всіх, досі не загинув під час цих жахливих пригод.

Та не встигла вона зрадіти, як з вищих поверхів палацу почулися глухі удари. Неважко було розібрати, що вони доносилися з тераси — це замкнені там намагалися підняти кам’яні плити підлоги. Та споруда була міцна ї не піддавалася. Проте, хоч Вільям Ферней і його спільники теж встигли зголодніти, але ще не надто ослабли, а тому можна було не сумніватися, що вони кінець кінцем доб’ються свого. І справді, близько шостої години вечора підлога тераси була пробита, і обложеним довелось очистити четвертий поверх. Вони перейшли на третій, замкнувши за собою окуті залізом двері, і чекали, що буде далі.

Джейн Бакстон скористалася з цього моменту, щоб розповісти Барсаку й Амедеєві Флорансу про свої пригоди після того, як вона пішла з заводу, про несподівану зустріч зі своїм братом Льюїсом і про жахливе відкриття, що Гаррі Кіллер насправді теж її брат, Вільям Ферней. Тепер, якби їй і Льюїсу не судилось повернутися в Англію, Амедей Флоранс і Барсак зможуть засвідчити невинність Джорджа і Льюїса Бакстонів, обвинувачуваних у злочинах, яких вони не вчинили.

Близько сьомої години стеля третього поверху почала тремтіти від глухих ударів. Вільям Ферней і його банда, відпочивши, знову взялися до роботи. Довелося знов спускатись.

Пробити другу стелю було теж нелегко. До другої години ночі безупинні удари лунали по всьому палацу. Після цього дві години панувала тиша: Вільям Ферней спустився з четвертого поверху на третій, і знову влаштував перепочинок.

Коло четвертої години почулися удари в стелю другого поверху. Не чекаючи, поки її проб’ють, усі поспішили на перший поверх. Це був останній захисток обложених. Далі їм лишалось або спуститися в камери підземелля, або відступати, відступати до виходу з палацу, а там — умерти.

Поки Вільям Ферней силкувався подолати ще одну перепону, на безхмарному небі зійшло сонце. Можна було тепер бачити, яких розмірів досягла катастрофа. Під владою блеклендського деспота лишалися віднині самі руїни. Місто було зрівнене з землею. Тільки два будинки ще самотньо височіли в центрі кварталу Веселих хлопців, якраз напроти палацу. Через кілька хвилин після того, як зійшло сонце, вони теж були зруйновані, довершаючи спустошення правого берега.

Проте вибухи не тільки не припинились, а, навпаки, ще почастішали. Покінчивши з правим берегом, Марсель Камаре напав на лівий, і тепер настала черга заводу. Але він спрямовував свою нищівну діяльність дуже розсудливо. Будинки робітників, цехи, склади він висаджував у повітря поступово, невеличкими частинами, немов бажаючи продовжити насолоду, а важливих об’єктів, наприклад, машин, які виробляли енергію для його жахливої справи, він не зачіпав.

Веселі хлопці, що в останні години ночі трохи вгамувалися і начебто відмовились від марних спроб розбити двері палацу, після першого ж вибуху на лівому березі знов з криками відновили свої атаки.

Їхня запеклість здивувала обложених. Звідки така впертість? Адже Блекленд уже не існував, на що ж вони могли сподіватись? Чи не краще було покинути це мертве місто і постаратись добратися до Нігера?

Уривки розмов, почуті крізь вхідні двері, все пояснили. Веселі хлопці і на думці не мали рятувати свого начальника, якого обвинувачували у зраді. Вони намірялися чим швидше вибратись із цих руїн, але спочатку хотіли заволодіти скарбами, які — вони були в цьому певні — їх володар накопичив у палаці. Поділивши цю здобич, вони одразу дременули б звідти і подалися б шукати щастя десь в інших краях.

Обложені охоче задовольнили б це їхнє бажання, та вони й самі не знали, де були сховані ці скарби, якщо такі справді існували, а тому і не могли відкараскатися в такий спосіб від своїх ворогів.

На дев’яту годину ранку становище лишалося без змін, тільки вибухи з боку заводу ще почастішали. Вільям Ферней все ніяк не міг пробити стелю другого поверху, а Веселі хлопці знову заходились біля вхідних дверей, на які, здавалось, ніщо не могло вплинути. Але раптом нападники змінили свою тактику і, покинувши двері, взялися до мурування. Цілу годину чути було, як вони довбали каміння, потім пролунав вибух, від якого розлетівся на друзки нижній край правого одвірка. Веселі хлопці нарешті примудрилися пробити дірку для міни, на яку пішов порох із багатьох набоїв. Двері ще трималися міцно, але можна було не сумніватись, що після одного заряду динаміту вони впадуть. Крізь пролом у стіні вже показалися грізні дула рушниць.

Обложеним довелось перейти з вестибюля в найвіддаленішу частину палацу, а Веселі хлопці тим часом заходилися довбати другу дірку для міни.

Майже в ту ж мить гуркіт обвалу показав, що стеля другого поверху теж піддалася. За кілька хвилин обложені почули кроки і удари в стелю прямо в себе над головою.

Створилося справді безвихідне становище. Зовні — сотні три-чотири Веселих хлопців, які ввірвуться щонайбільше за півгодини. Нагорі — двадцятеро запеклих бандитів, які можуть щохвилини почати стріляти крізь стелю. Обложені підкорились неминучій долі. Джейн і Льюїс Бакстон, Амедей Флоранс і Барсак марно намагались їх підбадьорити. Нещасні люди простяглися на підлозі і покірно чекали останнього удару.

І раптом усе змінилося. Веселі хлопці і Вільям Ферней одночасно припинили свою працю. Звук, який не можна було сплутати з вибухами, що тривали по сусідству, луною пішов по всьому палацу. Це був постріл, очевидно, з гармати, слідом за ним почулися нові й нові постріли, і не минуло й п’яти хвилин, як майже вся стіна, що відділяла південно-східну частину еспланади від полів, обвалилася.

Дехто з Веселих хлопців підбіг до цього пролому, і раптом з їхніх губ понеслися жахливі прокльони. Видно, їм дуже не сподобалося те, що вони побачили, бо вони замахали руками, мов несамовиті, побігли назад до своїх спільників і почали нашвидку радитись. Потім усі вони безладно кинулись тікати на другий берег річки, в той час як Вільям Ферней, відмовившись від думки проникнути на перший поверх палацу, похапливо піднявся на башту. Охоплені незрозумілим жахом, Веселі хлопці поспішали, збиваючи один одного з ніг, проштовхнутись по Замковому й Садовому мостах, коли новий вибух, що коштував життя десяткам людей, знищив одночасно обидва мости. Сполучення з правим берегом було перерване, і ті з Веселих хлопців, хто ще лишався на лівому, кинулися вплав.

В одну мить еспланада спорожніла, і, коли не брати до уваги вибухів, що гриміли через правильні проміжки часу, глибока тиша заступила весь цей гамір і галас. Обложені, дивуючись, не знали, що почати, коли зненацька обвалився куток палацу. Марсель Камаре завершував свою руйнівну діяльність, і треба було рятуватись.

Обложені вибігли на еспланаду і, бажаючи дізнатись про причину паніки, в свою чергу поспішили до бреші в стіні. Вони ще не встигли наблизитись до неї, коли з-за стіни гучно заспівав горн. Не вірячи в порятунок, що його провіщав цей спів, вони спинилися в нерішучості — спинилися й ті, які ховались на набережній і теж виходили з неї на еспланаду.

І от капітан Марсеней — адже це був він, як легко догадався читач, а гарматні постріли і музика горна сповіщали про його наближення,— капітан Марсеней побачив знедолених, блідих, схудлих, знеможених людей, що зібралися на еспланаді, тремтячи від утоми й виснаження. Вони ж, коли стрілки появилися в проломі стіни, хотіли кинутись їм назустріч, але так ослабли, що могли тільки схвильовано простягати руки до своїх рятівників, а деякі непритомніли й падали долі, мов неживі.

Сумне видовище постало перед капітаном Марсенеєм, коли він, ведучи свій загін, вступив на еспланаду. За річкою на далеку відстань простяглися руїни, з яких виривалися хмари диму; праворуч і ліворуч — дві великі споруди, частково обвалені, з високою баштою над кожною з них; між ними — широка площа, вкрита сотнями трупів, а посеред неї — щільна група живих людей, з котрої чулися зойки і стогони. До цієї групи і поспішав капітан Марсеней. Чи усміхнеться ж йому щастя, чи знайде він поміж живими ту, кого шукав, кого хотів врятувати найпершою?

Він незабаром заспокоївся. Угледівши капітана Марсснея, Джейн Бакстон випросталась і в раптовому пориві, зібравши всі сили, попрямувала до нього. У цій знеможеній істоті з смертельно блідим обличчям, з запалими щоками, з гарячковим блиском в очах капітан ледве пізнав ту, кого менше трьох місяців тому бачив востаннє квітучою, повною сил. Він кинувся до неї назустріч.

Поки він намагався подати їй допомогу, еспланада раптом задвигтіла від двох страшенних вибухів: завод і палац одночасно злетіли в повітря. Над їхніми руїнами самотньо височіли дві башти — високі, міцні, неушкоджені. Угорі башти палацу видно було Вільяма Фернея; разом з ним вісім його радників, дев’ятеро негрів-служників і п’ятеро з Чорної варти, всього двадцять три чоловіки, перехилившись через поручні, здавалось, волали про допомогу.

Угорі другої башти була тільки одна людина. Тричі оббігла вона навколо платформи, вигукуючи звернені у простір незрозумілі слова і широко розмахуючи руками. Очевидно, він кричав щосили, цей чоловік, бо, незважаючи чи на відстань, двічі підряд виразно почулося:

— Горе!.. Горе Блекленду!..

Ці слова, видко, почув і Вільям Ферней; він раптом затрусився від люті, схопив рушницю і не цілячись вистрілив у заводську башту, віддалену від нього на чотириста метрів. Але куля, хоч і пущена навмання, влучила в ціль. Марсель Камаре притис руку до грудей, похитнувся і зник у башті.

Майже одразу після цього пролунав подвійний вибух, потужніший за всі попередні, обидві башти розвалилися з неймовірним гуркотом, і під їхніми уламками знайшли свою могилу, під однією — Вільям Ферней та його спільники, під другою — сам Марсель Камаре.

Після оглушливого гуркоту запанувала глибока тиша. Приголомшені свідки катастрофи довгий час вдивлялися, хоч вже ні на що було дивитись, і прислухались, хоч нічого вже не було чути.

Все було скінчено. Від Блекленда, дощенту зруйнованого тим, хто його створив, лишались самі руїни і уламки. Чудесний, але фатальний витвір Марселя Камаре більше не існував.