IX. Катастрофа

Подача струму з гідроелектростанції припинилась ненадовго. Уже наступного дня зранку струм знову появився.

Це сталося тому, що Гаррі Кіллер був першою жертвою свого маневру, який спочатку здався йому таким вдалим. Він позбавив завод струму, але і в нього самого спинились сільськогосподарські машини, до яких перестали надходити з заводу рушійні хвилі.

Перестали також діяти електричні насоси, які качали воду з річки в два резервуари; з них один містився на заводі, і з нього вода надходила в другий — над казармою Чорної варти, звідки подавалася всьому місту.

Нарешті, коли настала ніч, все місто оповила темрява, і це особливо розлютило Гаррі Кіллера, тим більше, що ніякого іншого освітлення, крім електричного, не було, а завод весь світився під захистом потужних прожекторів.

Переконавшися, що сили нерівні, деспот вирішив дати струм на світанку 10 квітня. Він подзвонив по телефону Марселю Камаре, який саме був у робочому кабінеті разом із своїми гістьми. Вони чули, як він знову відповідав «Так», «Ні», «Гаразд», потім, як і напередодні, розсміявся і враз перервав розмову.

Він пояснив, що вони з Гаррі Кіллером уклали угоду, за якою той не виникатиме струм з гідроелектростанції, а завод, як і доти, обслуговуватиме Блекленд. Але в цілому угода не міняла становища: мир встановлювався в межах угоди, а поза нею тривала війна. Гаррі Кіллер наполягав, щоб йому віддали в’язнів, а Марсель Камаре відповідав відмовою.

Наприкінці розмови Гаррі Кіллер попросив у інженера рідкого повітря, необхідного для планерів. Досі після кожної подорожі резервуари наново заряджалися на заводі. Тепер у Гаррі Кіллера не лишалося більше ні краплини рідкого повітря, і всі сорок літальних машин стали непридатними.

Проте Марсель Камаре, прагнучи приберегти запас енергії і не бажаючи давати в руки ворогові таку потужну зброю, рішуче відмовив. Деспот аж нестямився від люті і поклявся упокорити противника голодом. Ось тоді інженер і повісив трубку, сміючися з цієї погрози, на його думку такої ж марної, як і всі попередні.

його гості, навпаки, поставились до неї дуже серйозно. Хоч завод здавався справді неприступним завдяки оборонним засобам, винайденим Камаре, значно гірше було із зброєю для нападу; до того ж, інженер нізащо не хотів застосувати ту, яку мав. За таких умов облога могла тривати без кінця, отже, настане день, коли голод примусить завод капітулювати.

Коли Барсак виклав усі ці міркування Камаре, той знизав плечима.

— Харчі в нас є на довгий час,— запевнив він.

— На який строк? — допитувався Барсак.

Камаре зробив ухильний жест.

— Точно не знаю. Тижнів на два, може, на три. Це не має істотного значення, тому що через сорок вісім годин ми закінчуємо будувати планер. Запрошую вас на випробування, які ми проведемо дванадцятого квітня, вночі, точніше, о четвертій годині ранку — щоб не видно було з палацу.

Ця радісна звістка була для всіх великою несподіванкою. Наявність планера значно поліпшувала їхнє становище. Чи принесе ж він їм порятунок?

— На заводі більше ста чоловік,— зауважив Барсак.— Ваш планер не зможе забрати всіх, який би він не був потужний.

— Він піднімає тільки десять чоловік, не рахуючи водія,— відповів Камаре,— і це зовсім непогано. Звідси до Сея повітряним шляхом коло трьохсот п’ятдесяти кілометрів, і сімсот до Тімбукту, куди ще бажаніше було б дістатися. Літати ми будемо тільки вночі, щоб уникнути повітряних торпед, отже планер зможе робити протягом доби три польоти в першому напрямі або два в другому. Таким чином, сто п’ятдесят чоловік — все населення заводу, включаючи жінок і дітей,— можна буде вивезти за три дні в Сей і менш як за вісім — у Тімбукту.

Цей план було визнано цілком здійсненним, і побоювання, породжені погрозами Гаррі Кіллера, зменшились; усі з нетерпінням чекали тепер, коли можна буде здійснити задум.

Ці два дні здалися обложеним нескінченними. Вони старались якось згаяти час і нерідко прогулювалися в саду під захистом стіни, яка закривала їх від палацу. Що ж до Понсена, то він з ранку до вечора лишався на городі, де, схилившись над грядками, то робив якісь виміри, озброївшись лупою, то щось зважував на маленьких, дуже точних терезах.

— Що це ви робите? — спитав якось Амедей Флоранс, побачивши його за цим заняттям.

Понсен поважно відповів, що займається своєю спеціальністю, тобто статистикою, а саме: проводить обчислення, яка кількість населення могла б прохарчуватися в «Петлі Нігера».

— Але ж ми, по-моєму, знаходимось не в цій славнозвісній петлі?

— Нікому не заборонено вдаватись до аналогії,— проголосив Понсен повчально.

І він пояснив Флорансу і доктору Шатоннею, який саме надійшов, що це робиться дуже просто.

— Ось шпінат, одна рослина якого займає квадратний дециметр; трохи далі — цвітна капуста, одна головка якої займає чотири квадратних дециметри. Я виміряв по сто рослин кожної породи, вибраних навмання, і вивів пересічну площу, яку вони займають. Я також визначив їх добовий приріст. Наприклад, вага оцього салату від учорашнього дня збільшилася точно на чотири грами сто двадцять сім міліграмів… Коротше: я вивів ма-те-ма-тичним способом, що добове збільшення ваги рослин становить в середньому двадцять два міліграми на квадратний сантиметр. Знаючи площу «Петлі Нігера» і кількість їжі, потрібну, щоб прохарчувати одну людину, дуже легко встановити, яка кількість населення зможе жити в «Петлі Нігера». Ось яку допомогу подає нам наука! Як бачите, час нашого ув’язнення минає не без користі.

— Завдяки вам, пане Понсен! — хором заявили журналіст та лікар і поспішили відійти, а Понсен і далі продовжував свої наукові обчислення.

10 число минуло година за годиною. Одинадцятого сталася подія, правда, не дуже серйозна, яка трохи порушила одноманітність заводського життя. Коло п’ятої години дня Камаре доповіли, що перестав діяти насос, який качає воду з річки в резервуар. За наказом інженера почала розбирати поршень, що був, очевидно, пошкоджений, але потребував незначного ремонту, який мав тривати менше двох діб.

На третій день удосвіта закінчилося нарешті це нестерпне чекання. Незважаючи на нічну пору, всі зібралися в саду, куди робітники вже притягли планер.

Інженер піднявся на платформу і привів у дію мотор. Минуло кілька хвилин, які здалися занадто довгими глядачам, що боялись можливого розчарування. Та вони скоро заспокоїлись. Машина враз легко піднялася вгору, потім, розгорнувши крила, шугнула в простір і повернулася точно на те місце, з якого вирушила. Марсель Камаре посадив на планер десять чоловік, знову піднявся в повітря і тричі облетів по колу сад. Випробування було закінчене.

— Сьогодні о дев’ятій годині вилітає перша партія,— оголосив Камаре, сходячи з платформи.

І тоді все було забуто: облогу, ув’язнення, усі ці дні, сповнені хвилювань і неспокою. За кілька годин кошмар скінчиться — вони будуть вільні. Усі поздоровляли одне одного, а механіки тим часом поставили планер назад в ангар, де він мав лишатись до вильоту в Тімбукту.

Роботи на заводі продовжувались, як звичайно; адже евакуація мала тривати кілька днів. Того дня закінчили розбирати насос, і виявилось, що він не має ніяких пошкоджень. Причину порушення його роботи доводилося шукати десь інде. Що ж до насоса, то його почали знов монтувати.

О пів на дев’яту зовсім стемніло, і Марсель Камаре нарешті подав сигнал, що час вирушати. Перша партія — восьмеро втікачів, які вирвалися з пазурів Гаррі Кіллера, і дві дружини робітників,— уже давно очікували в саду, звідки мав вилетіти планер, керований досвідченим водієм. За наказом начальника десятеро механіків попрямували до ангара. Розчинили двері…

І тоді сталася катастрофа. Саме в ту мить, коли розчинялися двері, раптом пролунав страшенний вибух. Ангар розвалився, як складена з карт хатинка. На його місці височіла купа уламків.

Усі на мить скам’яніли, потім кинулися на допомогу механікам. На щастя, крім одного, легко пораненого, всі вони лишились неушкоджені, бо ще не встигли ввійти в ангар.

Проте, хоч і не довелось нікого оплакувати, це було для обложених страшним нещастям, справжньою катастрофою. Планер був знищений, він просто розлетівся на дрібні, ні до чого не придатні уламки.

— Ріго,— сказав Камаре зі спокоєм, який ніколи не зраджував його за найсерйозніших обставин,— треба розібрати уламки і з’ясувати причину вибуху.

Почали розчищати те місце, де стояв планер. Рук було багато, і робота посувалася швидко. Близько одинадцятої години вечора ґрунт був у цьому місці очищений і виявлено глибоку яму.

— Динаміт,— холодно промовив Камаре.— Очевидно, він не сам тут появився!

Плями крові на уламках свідчили про те, що при вибуху були жертви, і розкопки продовжувалися з неослабною енергіею. Скоро появилися зловісні знахідки. Коло півночі виявили пошматовану, відірвану ногу негра, потім — руку і, нарешті, голову.

Амедей Флоранс, як і належить порядному репортерові, уважно стежив за роботами і одразу впізнав її.

— Чумукі! — вигукнув він.

Усе ставало зрозумілим. Зрадник Чумукі був винуватцем і першою жертвою вибуху. Лишалось дізнатися, як він пробрався на завод. Адже й інші могли проникнути слідом за ним. Треба було відбити ворогам охоту і налякати їх. З цією метою жалюгідні останки Чумукі за наказом Камаре кинули через стіну на еспланаду, де люди Гаррі Кіллера неминуче їх знайдуть. Вони знатимуть, що появлятись на заводі небезпечно.

Розкопки тривали. Робітники по цепу передавали уламки в сад, і поступово очищалася все більша площа ангара.

— Ось ще один! — скрикнув раптом хтось з робітників.

Марсель Камаре наблизився. Між камінням справді показалася нога людини. За кілька хвилин відкопали все тіло. Це був білий середнього віку, з плечем, розчавленим уламком даху.

Доктор Шатонней схилився над ним і сказав:

— Він живий!

Пораненого витягли з-під уламків і віднесли до Камаре, де доктор заходився його перев’язувати. Вирішили допитати його завтра, якщо він матиме сили говорити.

Розчистка уламків закінчувалась. Було вже ясно, що людей під руїнами більше немає, а тому Марсель Камаре наказав робітникам кидати роботу і йти відпочивати.

Інженер і його гості також попрямували через сад до себе.

Зробивши кілька кроків, Амедей Флоранс раптом спинився і спитав Камаре:

— Що ж ми тепер будемо робити без планера?

— Збудуємо новий.

— А матеріали у вас є? — поцікавився Барсак.

— Повністю.

— Скільки часу вам на це потрібно?

— Два місяці.

— Гм! — тільки й вимовив Флоранс і рушив далі в глибокій задумі.

Два місяці! А харчів лишалось на два тижні.