VI. Марсель Камаре

Вражені його ввічливістю, такою несподіваною за даних умов, шестеро європейців і двоє негрів піднялися по сходах, теж добре освітлених електрикою. Нагорі Марсель Камаре ввів їх у величезну кімнату, де панувало страшенне безладдя. Біля однієї стіни стояв стіл для креслення, три інші стіни займала бібліотека. На десятку стільців, розставлених по всій кімнаті, лежали в безладді купи книжок і паперів. Марсель Камаре спокійно зняв одну таку купу і, поклавши її на підлогу, сів на звільнений стілець. Гості наслідували приклад хазяїна, тільки Тонгане і Малік шанобливо стояли.

— Чим можу служити? — спитав Марсель Камаре, якого наче зовсім не здивувала їхня поява.

Утікачі встигли придивитись до людини, в житло якої вони так зухвало вдерлися, і вигляд її їх заспокоїв, його дивацтва, неуважність, «відсутній» погляд, спокій і простота, з якими він їх прийняв не могли не дивувати, але в той же час усі ці риси не суперечили очевидній чесності, точніше цілковитій простодушності цієї людини, зовнішньо схожої на ще не сформованого юнака. Ясно було, що морально ця людина не могла мати нічого спільного з Гаррі Кіллером і подібними до нього.

— Пане Камаре,— відповів Барсак одверто,— ми просимо у вас захисту.

— Захисту? В мене?..— повторив Камаре з легким подивом.— Боже мій, від кого?

— Від володаря, вірніше, від деспота цього міста, від Гаррі Кіллера.

— Гаррі Кіллер?.. Деспот?..— знову повторив Камаре, який, здавалося, нічого не розумів.

— А ви хіба не знали? — спитав Барсак, у свою чергу здивований.

— Ні, даю слово.

— Але ви не можете не знати, що по сусідству з вами існує місто?

— Звичайно!

— І що це місто зветься Блекленд?

— Ага, то його назвали Блеклендом? Назва, справді, непогана… Ні, цього я не знав, але тепер знатиму, після того як ви мені сказали. Зрештою, мені до цього байдуже.

— Якщо ви й не знали назви цього міста,— продовжував Барсак не без іронії,— сподіваюсь, вам було принаймні відомо, що воно має населення, і досить численне?

— Очевидно,— спокійно відповів Камаре.

— І кожним містом хтось управляє… А в Блекленді вся влада належить одній особі — Гаррі Кіллеру, бандиту, жорстокому, кривавому тиранові, п’яному звіру, вірніше, божевільному.

Марсель Камаре підняв на Барсака свої очі, які доти були втуплені в землю. Вигляд у нього був розгублений, вражений,— вигляд людини, що впала з хмар на землю.

— О, о! — пробелькотів він.— Ви вживаєте такі вирази…

— Надто слабкі, якщо взяти до уваги факти,— продовжував Барсак, все більше розпалюючись.— Але дозвольте, я мушу вам усіх відрекомендувати.

Камаре зробив ввічливий жест, досить байдужий. Залишаючи за Джейн Бакстон обраний нею псевдонім, Барсак назвав своїх товаришів і себе.

— За призначенням французького уряду… Але ви, очевидно, француз, пане Камаре?

— Так… так…— пробурмотів інженер байдужим тоном.

— Як я сказав, за призначенням французького уряду я очолив місію в районі «Петлі Нігера», членами якої є присутні тут мої супутники,— продовжував Барсак.— Нам довелося без кінця переборювати перешкоди, що їх нагромаджував перед нами Гаррі Кіллер.

— З якою ж метою? — спитав Камаре, починаючи помалу виявляти інтерес.

— Щоб перепинити нам шлях до Нігера, тому що Гаррі Кіллер не хотів, щоб ми дізналися про Блекленд, про існування якого в Європі ніхто й не підозріває.

— Що ви розказуєте? — скрикнув Камаре з несподіваною жвавістю.— Це ж неможливо, щоб в Європі не знали про це місто, адже багато робітників повернулися туди від нас.

— А проте це так,— відповів Барсак.

Камаре підвівся. Глибоко схвильований, він заходив по кімнаті, бурмочучи:

— Неймовірно!.. Неймовірно!..

Але скоро він опанував себе зусиллям волі і знову сів, тільки трохи блідіший, ніж звичайно.

— Продовжуйте, прошу вас,— сказав він.

— Не набридатиму вам подробицями,— заговорив Барсак.— Скажу тільки, що, позбавивши нас охорони, люди Гаррі Кіллера схопили нас серед ночі і привезли сюди, де вже два тижні тримають у полоні, повсякчас загрожуючи стратою.

Кров кинулась в обличчя Марселя Камаре. В його погляді засвітилась погроза.

— Просто незбагненно! — вигукнув він.— Як! Гаррі Кіллер дозволяє собі таке!

— Це ще не все,— сказав Барсак і розповів про вбивство двох негрів.

Марсель Камаре був вражений. Можливо, це вперше йому доводилось вийти з світу чистої абстракції і зіткнутися з реальною дійсністю. І його чесна натура глибоко страждала. Як! Він, що ніколи не зачепив би й комашини, довгі роки жив у повному невіданні поруч з істотою, здатною до такої жорстокості!

— Це жахливо… потворно!..— вигукнув він.

Його жах був глибокий і щирий. І Барсак спитав, висловлюючи думку, яка займала всіх:

— На сумлінні у Гаррі Кіллера, безумовно, є й інші злочини. Вам про них нічого не відомо?

— І ви насмілюєтесь запитувати! — запротестував обурений Камаре.— Ніколи не виходячи з заводу, який весь тримається на мені, займаючись створенням винаходів, серед яких є, можна сказати, незвичайні, я нічого не бачив, ні про що не знав.

— Якщо я правильно вас зрозумів,— промовив Барсак,— ви частково відповіли на запитання, яке стоїть перед нами, відколи ми опинилися тут. Нас дуже дивує, як може це місто і прилеглі до нього поля бути справою рук Гаррі Кіллера. Тільки подумати, що десять років тому тут був океан піску! З якою б метою це не було зроблено, зміна разюча. Але навіть якщо Гаррі Кіллер і був колись людиною обдарованою, він давно потопив свою обдарованість в алкоголі, і ми ніяк не могли збагнути, як цей дегенерат міг стати творцем таких чудес.

— Він! — вигукнув Марсель Камаре в пориві обурення.— Він! Ця нікчема, цей нуль! Та що ви! Витвір чудовий, але, щоб його здійснити, потрібний був не Гаррі Кіллер!

— Хто ж цей творець? — спитав Барсак.

— Я! — урочисто промовив Марсель Камаре, обличчя якого палало гордістю.— Це я створив усе, що тут існує. Я пролляв благодатний дощ на сухий, випалений ґрунт пустині. Я перетворив його в родючі, зелені поля. Я з нічого створив це місто!

Барсак і його супутники обмінялися занепокоєними поглядами. Чи не потрапили вони від одного божевільного до другого?

— Якщо ви автор усього, що ми тут бачили, чому ж ви віддали своє творіння до рук Гаррі Кіллера, не цікавлячись тим, як він його використає?

— Коли превічна всемогутність кидає небесні світила в безмежжя, вона не турбується про те, яке лихо може з того виникнути! — гордо відповів Камаре.

— Але вона карає часом,— пробурмотів доктор.

— І я покараю, як вона,— запевнив Камаре, в очах якого знов спалахнув небезпечний блиск.

Утікачі відчули тривогу. Чи можна покластися на цю людину, можливо й геніальну, але безумовно неврівноважену, що здатна бути одночасно такою сліпою і такою невгамовно гордовитою?

Амедей Флоранс вирішив, що розмову слід перевести на більш реальні теми.

— Чи не буде нескромністю з мого боку,— звернувся він до Камаре,— коли я спитаю, як ви познайомилися з Гаррі Кіллером і як у вас виник проект створення Блекленда?

— Будь ласка,— лагідно відповів Камаре, до якого поступово повернувся властивий йому спокій.— Проект належить Гаррі Кіллеру, а виконання — мені. Я познайомився з Гаррі Кіллером, коли брав участь в експедиції, якою командував капітан запасу Джордж Бакстон…

Почувши це ім’я всі глянули на Джейн, але вона лишалась незворушною.

— Тонгане брав участь у цій експедиції як сержант, ось чому я його зараз пізнав, хоч відтоді минуло вже чимало років. Мене ж було запрошено як інженера, для вивчення рельефу місцевості, водних ресурсів і особливо мінеральних покладів обстежуваних районів. Вирушивши з Асери в країні ашанті, ми два місяці прямували на північ, коли одного доброго дня серед нас з’явився Гаррі Кіллер. Наш начальник прийняв його добре, він вступив у наш загін і там зостався.

— Чи не правильніше буде сказати,— спитала Джейн,— що він поступово замістив капітана Бакстона, якого скоро перестали бачити?

Камаре обернувся до молодої дівчини.

— Не можу вам сказати…— промовив він неупевнено, хоч і не дивуючись такому запитанню.— Я був дуже занятий своєю працею, а тому не звертав на це уваги і бачив Гаррі Кіллера не частіше, ніж Джорджа Бакстона. А одного разу, повернувшися після дводенного від’їзду, я не знайшов загону на тому місці, де доти був наш табір. Я дуже здивувався і не знав, куди податися, і раптом зустрів Гаррі Кіллера, який розповів, що капітан Бакстон повернувся на узбережжя з більшою частиною персоналу, а йому, Гаррі Кіллеру, разом зі мною і ще десятком працівників доручено завершити дослідження. Я приєднався до Гаррі Кіллера. В той час я виношував кілька цікавих винаходів, і Кіллер про це дізнався. Він приставив мене сюди і запропонував їх здійснити. Я погодився. Ось як зав’язалися мої стосунки з Гаррі Кіллером.

— Дозвольте мені доповнити ваші відомості, пане Камаре,— промовила дуже серйозно Джейн Бакстон,— і розповісти те, чого ви, очевидно, не знаєте. З того дня, коли Гаррі Кіллер приєднався до експедиції капітана Бакстона, загін перетворився в зграю бандитів. Вони спалювали села, убивали людей, розпорювали жінкам животи, різали дітей…

— Це неможливо! — запротестував Камаре.— Я ж там був, чорт забирай, і нічого цього не бачив!

— Як не помітили нас, пройшовши повз нас, як десять років лишалися в невіданні всіх злодіянь Гаррі Кіллера. На жаль, події, про які я вам розповідаю, не підлягають сумніву. Вони ввійшли в історію, про них знає весь світ.

— А я не знав! — пробурмотів вражений Камаре.

— Чутки про ці звірства,— продовжувала Джейн Бакстон,— досягли Європи. Проти бунтівничого загону Джорджа Бакстона було вислано солдатів, і цей загін було знищено. В той день, коли ви, повернувшись до табору, нікого там не знайшли, Джордж Бакстон загинув, але не під солдатськими кулями, як досі вважалося, а підступно вбитий ударом ззаду…

І Джейн Бакстон розкрила своє справжнє ім’я і розповіла вкрай приголомшеному Марселю Камаре про мету свого приїзду в Африку і про те, що було виявлено в могилі поблизу Кубо. Вона вийняла з-за пояса кинджал, яким було вбито її брата.

— На ручці раніше можна було прочитати ім’я убивці,— додала вона,— але час, на жаль, знищив його. Проте, збереглися дві букви — «і» та «л»; після того, що ви нам розповіли, я, очевидно, не помилюся, коли скажу, що це ім’я читається: «Гаррі Кіллер».

Слухаючи цю трагічну оповідь, Марсель Камаре проявляв все зростаюче збудження. Він то гарячково сплітав і розплітав пальці, то проводив руками по обличчю, зрошеному потом.

— Це жахливо!.. жахливо!.. І це… зробив я!.. Я!..—повторював він без кінця, а в його широко розкритих очах знов і знов спалахував неспокійний блиск.

— Дасте ви нам притулок? — спитав тоді Барсак.

— Чи дам я вам притулок? — відповів Камаре з незвичною запальністю.— Невже треба про це запитувати? Виходить, ви вважаєте мене спільником цих мерзенних злочинів, які я покараю, можете бути певні!

— Перш ніж говорити про покарання, треба подумати про самооборону,— зауважив Амедей Флоранс, як завжди тверезий.— Адже можна чекати, що Гаррі Кіллер захоче нас забрати.

Марсель Камаре посміхнувся і відповів:

— Гаррі Кіллер не знає, що ви тут, а коли і дізнається…—Він жестом показав, що це його мало турбує.— А зараз відпочивайте спокійно. Ви в цілковитій безпеці.

Він натиснув на кнопку дзвоника. Появився чорний служник і здивовано витріщив очі.

— Джоко,— сказав Камаре дуже просто,— проведи цих панів і цю пані в їхні кімнати.— Він підвівся і пішов до дверей, ввічливо промовивши: — На добраніч, панове.

І він зник, залишаючи здивованих гостей з розгубленим слугою, перед яким стояло нелегке завдання. І справді, де міг бідолашний Джоко знайти для них ліжка? На заводі не були передбачені візитери, і вільних ліжок там не бувало.

Бачачи, який він збентежений, Барсак запевнив слугу, шо всі вони чудово обійдуться без ліжок. Вони залишаться тут, і коли він знайде для них, чим укритися, проведуть на кріслах і стільцях цю ніч, яка до того ж майже минула.

Так пробули до світанку. Рівно о шостій Марсель Камаре появився в кімнаті. Він анітрохи не здивувався, що його кабінет перетворився в спальню, і побажав своїм гостям доброго ранку — тим же спокійним тоном, яким напередодні попрощався з ними. Вони відповіли йому в один голос.

— Панове,— сказав він,— я обдумав усе те, що ви мені розповіли вночі. Таке становище не може тривати далі. Треба діяти негайно.— Він натиснув на якусь кнопку, і звідусіль почувся голосний дзвін.— Прошу йти за мною,— запросив Камаре.

Проминувши кілька коридорів, вони опинились у великому заводському приміщенні, заставленому численними станками, які в цю мить не працювали. Навколо юрмилися чоловіки й жінки.

— Усі тут? — запитав Марсель Камаре.— Ріго, зроби, будь ласка, перекличку.

Після переклички, яка показала, що персонал заводу наявний в повному складі, Камаре розповів про події минулої ночі і про все, що йому стало відомо. Звірства загону Джорджа Бакстона, який опинився під проводом Гаррі Кіллера, убивство начальника загону, полонення і ув’язнення експедицій Барсака, жорстока і безпідставна розправа з двома неграми — згадано було про все, що могло вразити слухачів. Із цих фактів випливало, що всі вони, самі того не знаючи, були на службі у справжнього бандита і що, отже, робота заводу допомагатиме здійсненню нових злочинів. З цим не можна миритися, до того ж честь не дозволяє видати Гаррі Кіллеру в’язнів, яких він затримав незаконно. Камаре закінчив висновком, що слід розірвати всякі стосунки з палацом і вимагати повернення на батьківщину.

Вислухана в глибокій тиші, оповідь Камаре викликала зрозумілий подив чесних трудівників. Коли хвилювання трохи вляглося, вони заявили, що одностайно приєднуються до свого директора.

А він висловив ще таке дуже слушне міркування:

— Найбільше мене дивує те, що в Європі нічого не знають про існування цього міста, яке Кіллер назвав Блеклендом. Мені відомо, що воно розташоване осторонь караванних шляхів, в серці пустині. Але ж чимало наших товаришів, пробувши тут певний час, занудьгували за батьківщиною і виявили бажання туди повернутися. Я підрахував сьогодні вночі: за час від заснування заводу звідси поїхало сто тридцять сім чоловік. І якби навіть кілька з них повернулося в Європу, існування міста уже не могло б лишатися таємницею. Виходить, що ніхто з цих ста тридцяти семи не прибув за призначенням.

Слухачі скам’яніли, вражені цим відкриттям.

— Отже, з цього випливає,— додав Камаре,— що ніхто з вас не може сподіватися знов побачити батьківщину, поки Гаррі Кіллер лишається при владі, і що нам не доводиться чекати пощади. В наших власних інтересах і в інтересах справедливості треба вступити в бій.

— Так, так!.. Покладіться на нас! — залунали вигуки з усіх боків, і всі простягнули до нього руки.

Такою великою довірою користувався серед робітників Марсель Камаре. Пригноблені тим, що вони відрізані від цілого світу, ці люди одразу підбадьорилися від самої думки, що він із ними.

— Починайте роботу, як звичайно, і покладіться на мене, друзі мої,— промовив Камаре і пішов, супроводжуваний бурхливою овацією.

Вийшовши з механічного цеху, Камаре мав коротку розмову із старшим майстром Ріго, потім у супроводі своїх гостей повернувся в кабінет. Не встигли вони сісти, якзадзвонив телефон. Камаре схопив трубку, і утікачі почули, як він тихим голосом відповідав: «Так», «Ні», «Гаразд», «Як хочете» і нарешті розсміявся, повісив трубку і відключив телефон.

— Дзвонив Гаррі Кіллер,— промовив незворушно Камаре своїм дивним тихим голосом.— Він знає, що ви тут.

— Уже! — вигукнув Барсак.

— Так. Здається, знайшли якогось Чумукі. Виявили також човен, покинутий на річці, і вартового, зв’язаного, як і Чумукі. Кіллер запевняє, що вибратися з міста вночі неможливо, отже він зробив висновок, що ви повинні бути тут. Я не став спростовувати. Він зажадав, щоб я видав вас. Я відмовився. Він наполягав, я не здавався. Він страшенно розгнівався, загрожував, що візьме вас силою. Це мене розсмішило і я припинив розмову.

Усі піднялися в єдиному пориві.

— Нема потреби говорити, що ви можете на нас розраховувати,— заявив Барсак від імені всіх.— Але нам потрібна зброя.

— Зброя?..— повторив Камаре, усміхаючись.— Навіщо? Думаю, що тут не знайдеться ні однієї рушниці. Проте не турбуйтеся, прошу вас. В нашому розпорядженні є інші засоби.

— Засоби боротися з гарматами палацу?

— Так, і ще багато дечого. Якби в мене виникла фантазія зруйнувати все місто, я здійснив би це в одну мить. Але думаю, що до цієї крайності не дійде. Гармати палацу мовчатимуть, можете не сумніватись. Кіллер знає мою всесильність, знає й те, що для заводу в більшій його частині гарматний вогонь не страшний, а крім того, Кіллер не подумає зруйнувати завод, який є основою його могутності. Він скоріше спробує проникнути сюди живою силою. Але йому це не вдасться.

Немов у відповідь на ці слова, з нижнього поверху почулися глухі удари.

— Що я вам казав? — промовив інженер ледь посміхаючись.— Ось він уже атакує головний вхід. Але двері міцні — я вам це гарантую.

— А що, як він все ж пустить в хід гармату? — спитав Сен-Берен, якого незворушність Камаре заспокоювала тільки наполовину.

— Навіть і в цьому випадку їм не легко буде пробити вхід. А щоб притягти на набережну гармату з палацу, потрібний час. Поки що це просто таран, яким орудують люди Кіллера. А ним вони можуть довбати хоч цілий вік без успіху. Якщо хочете, ходімте зі мною, подивитесь, як розгортатиметься облога. Думаю, що видовище це вас зацікавить.

Вони пройшли, не затримуючись, через механічний цех, де верстати були приведені в рух, але робітники подекуди, зібравшись купками, обмінювались враженнями про новини того дня. Це було цілком зрозуміло, і Камаре удав, що не помічає безладу. Спіральними сходами піднялися на площадку башти, яка, на відміну від башти палацу, завершувалася таємничим пілоном, що підносився вгору більше як на сто метрів. Між кроквами пілона містився циклоскоп, в який Камаре запросив своїх супутників.

— Цей циклоскоп,— пояснив він,— спрямований не за п’ять кілометрів як той, який я сконструював для Кіллера. Завдяки численним похилим дзеркалам він дозволяє нам спостерігати все, що відбувається поблизу. Звідси ви побачите всю зовнішню поверхню нашої стіни.

І справді, в цьому циклоскопі добре видно було еспланаду, набережну і кругову дорогу; зображення були дрібніші, ніж в апараті Кіллера, але значно чіткіші. У цих лінзах видно було цілий натовп: більшість тягла драбини до стіни заводу, а чоловік тридцять марно намагалися пробити ворота.

— Як я й передбачав,— сказав Камаре,— вони готуються до штурму. Ось тепер стає цікаво.

Штурм саме почався. До стін приставили кілька драбин, і цілий загін Веселих хлопців поліз по них. Долізши до верху, дехто без вагань ухопився за стіну руками. В ту ж мить їхні руки наче приклеїлись до краю стіни, а тіла почали звиватися в нелюдських конвульсіях. Видовище було незвичайне: люди, підвішені до стіни, танцювали якийсь диявольський танок, немов, паяци на мотузках.

— Це дуже просто,— сказав Камаре.— Верхній край стіни вкритий металічним стопом, який я винайшов; електропровідність його в сто разів більша, ніж у міді. Я пускаю по цьому накриттю змінний струм високої напруги, і — результат ви бачите.

Поки він говорив, нападники, що були на нижчих щаблях драбин, не розуміючи безладних рухів тих, які були нагорі, почали хапати їх за ноги. Необережні одразу забилися в таких же конвульсіях, на превеликий подив усіх інших.

— Чого ж ці йолопи не падають додолу? — вигукнув Сен-Берен.

— Вони не можуть, бідолахи,— відповів Марсель Камаре.— І лишатимуться прикріпленими до стіни доти, доки мені заманеться… Але я зроблю ще краще.

Він повернув якусь рукоятку. В ту ж мить драбини поперекидалися, наче відштовхнуті невидимою рукою, і ті, хто ще тримався на них, шкереберть полетіли вниз, лишаючи на стіні грона людських тіл, які продовжували страхітливо звиватись.

— Не відповідаю за поламки,— тихо промовив Камаре.— Хочете знати причину того, що сталося у вас на, очах? Нема нічого простішого. Я вважаю, що всі сили, які існують, це ті або інші коливання ефіру. Усі сходяться на тому, що світло — це ряд коливань в межах між певним мінімумом і певним максимумом частоти, а електрика — інший ряд коливань, віддалений від першого проміжком, природа коливань якого ще невідома. Не берусь твердити остаточно, але схиляюсь до думки, що ці коливання мають певне відношення до теплоти. У всякому разі, я вмію їх викликати, керувати ними і створювати на їх основі цікаві явища, як я вам зараз довів.

Тим часом грона людських тіл продовжували свій несамовитий танок.

— Погрались і досить,— промовив Марсель Камаре І повернув іншу рукоятку. В ту ж мить нападники відірвалися від стіни, попадали з десятиметрової висоти додолу, і лишились непорушно лежати під стіною. Трохи повагавшись, їхні товариші наблизились, підняли їх і понесли.

— Кінець першої дії,— оголосив Камаре своїм звичайним тоном.— Думаю, що вона закінчилася не на користь Гаррі Кіллера — у нього вибуло з ладу чоловік тридцять. А зараз займемось цими йолопами, які так уп’ялись у двері.

Марсель Камаре взяв телефонну трубку.

— Ти готовий, Ріго? — спитав він.

— Так,— відповів голос, чутний по всьому циклоскопу.

— Відправляй! — скомандував Камаре.

Наче самостійно підкоряючись цьому наказу, від підніжжя башти в ту ж мить відокремився і почав віддалятися дивний апарат. Це було щось подібне до вертикального циліндра, який в частині, зверненій до ґрунту, переходив у широкий конус. На протилежному кінці з неймовірною швидкістю крутилися чотири гвинти: один горизонтальний і три вертикальних. Незвичайна машина піднялася в повітря і попрямувала до стіни. Проминувши стіну, вона перейшла в горизонтальне положення і рушила точно вздовж зовнішньої огорожі заводу. А за першою машиною з’явилася друга, потім третя, і ще, і ще. Гості Камаре налічили їх двадцять. Через правильні проміжки часу вони вилітали з башти, ніби птахи з гнізда, повторюючи один і той же маневр.

— Це мої «оси»,— сказав Марсель Камаре, трохи наголошуючи слово «мої».— Я вам потім поясню, як вони приводяться в рух. А зараз подивіться, як вони діють.— Він знову взяв телефонну трубку.— Попередження, Ріго! — промовив він, і звернувся до своїх нових друзів: — Навіщо вбивати цих бідолах? Досить буде попередження, якщо вони схочуть його зрозуміти.

Винісши потерпілих товаришів, більшість з яких були мертві або тяжко поранені, решта нападників відступила і трималася тепер купою на еспланаді, на чималій відстані від заводської стіни, втупивши в неї спантеличені погляди.

Навпаки, ті, які атакували вхід, не переставали гатити в ворота величезною колодою, хоч це не давало помітних наслідків. Облітаючи навколо стіни, «оси» (як їх назвав Марсель Камаре) одна за одною пролетіли над купою людей, що не звернули на ці апарати ніякої уваги. Раптом з однієї машини пролунав постріл, і град картечі засипав землю на просторі радіусом метрів п’ятдесят. Почувши звук пострілу, нападники підняли голови. Вони ще не встигли збагнути, в чому річ, як з наступної «оси» пролунав новий постріл, і знову посипалася картеч. Цього разу смертоносний град випав ближче і навіть влучив у кількох чоловік. Решта не стала чекати; покинувши таран і підібравши поранених, вона дременула з усіх ніг.

Спостерігачі ледве вірили своїм очам: кожна «оса» після пострілу слухняно поверталася в свій капонір у низу башти, а за хвилину, озброєна новим зарядом, вилітала і знов займала місце в рухливому строю.

— Я думаю, цими людьми не варто більше займатися,— сказав Марсель Камаре.— Можливо, ви маєте бажання відвідати завод…