V. Нова тюрма

Тонгане не тільки був живий, але, як він пізніше розповів, лишився навіть неушкоджений під час несподіваного наскоку під Кубо. Проміння прожекторів його не зачепило, і він, не помічений нападниками, сховався під деревами.

При цьому Тонгане і на думці не мав покинути своїх хазяїв, тим більше, що Малік була з ними. Навпаки, він хотів їм допомогти, і цілком слушно вирішив, що для цього краще йому лишитись на волі. Далекий від думки про втечу, він невідступно йшов услід за бандитами, потім перетерпів незліченні злигодні, крок за кроком посуваючись через пустиню за тією партією, де була Малік, живучи лиш крихтами, які підбирав на місцях їхніх зупинок. Пішки він встигав іти за кінним загоном і щодня робив по п’ятдесят кілометрів.

Тільки при наближенні до Блекленда Тонгане відстав від них. Досягши полів, він до ранку перечікував у густому чагарнику, потім загубився серед натовпу негрів. Разом з ними працював, його, як і інших, наглядачі щедро шмагали батогом, а ввечері він з усіма ввійшов у центральний квартал, не привернувши до себе нічиєї уваги. Через кілька днів йому пощастило потягти з якоїсь пустки цю вірьовку і пробратися зі своєю здобиччю вздовж Цивільного сектора до річки, де він довгих два дні ховався у водостоку, чекаючи щасливої нагоди.

Протягом цих двох днів він щовечора бачив, як в’язні виходили на площадку бастіону, але марно намагався привернути до себе їхню увагу. Бажана нагода приспіла тільки на третій день, 8 квітня, коли густі хмари вкрили небо і стало дуже темно.

Усе це Тонгане пояснив пізніше; зразу ж він тільки заявив, що всі вони можуть утекти тим шляхом, яким він до них пробрався. Внизу на них чекає човен, яким йому пощастило заволодіти, і їм лишиться тільки попливти вниз по Червоній річці.

Цей проект був, ясна річ, одностайно прийнятий. Посадивши чотирьох чоловіків на весла, вони робитимуть вниз по річці шість миль на годину. Вирушивши в одинадцять, вони зможуть до світанку пройти сімдесят п’ять кілометрів і залишать позаду захисну зону, що перебуває в полі зору циклоскопа, від якого їм, безумовно, вдасться вислизнути непоміченими, тримаючись берега. Більше того, вони встигнуть проминути кордон оброблених полів, навіть останні сторожові пости серед пісків. Вдень можна буде ховатися від планерів де-небудь у вибалку, а ночами продовжувати пливти човном аж до Нігера, віддаль до якого має становити щось коло чотирьохсот п’ятдесяти кілометрів, отже на таку подорож потрібно чотири або п’ять ночей.

Цей план нашвидку обговорили і схвалили. Але перше ніж почати його виконувати, треба було спекатись Чумукі, який часом затримувався допізна на галереї або площадці. Настав час діяти, і притому швидко.

Залишивши Джейн Бакстон, незугарного Понсена і Тонгане нагорі, чоловіки почали спускатися по сходах. Вони одразу помітили внизу Чумукі, що неквапливо закінчував свою роботу. Всі четверо наблизились до нього, не викликавши ніяких підозрінь.

Як було умовлено, Сен-Берен напав перший. Його сильні руки раптом стиснули горло Чумукі. Той не встиг і скрикнути. Інші схопили його за руки й за ноги, зв’язали і заткнули йому рота, потім внесли в одну з камер, замкнули там і ключ кинули в Червону річку, щоб по можливості відстрочити викриття втечі.

Коли всі четверо повернулись на площадку бастіону, саме почалася страшенна злива, якої, зрештою, можна було чекати. З важких хмар лилися під потужними поривами вітру цілі каскади води. Мить була слушна для втікачів: за двадцять метрів нічого не було видно крізь цю водяну запону. На тому березі ледве-ледве мигтіли вогні кварталу Веселих хлопців.

Спуск негайно, почався і минув щасливо. Один за одним, Амедей Флоранс — першим, Тонгане — останнім, утікачі спустилися по вірьовці, нижній кінець якої був закріплений у човні, де вони всі розмістились. Джейн Бакстон рішуче відмовилася від запропонованої їй допомоги і вирішила довести, що спритністю не поступається перед чоловіками. Перше ніж залишити площадку, Тонгане відв’язав вірьовку від зубця бастіону, до якого вона була прикріплена, і, перекинувши її через цей зубець, спустився, тримаючись за обидва кінці, після чого стягнув вірьовку вниз. Таким чином, ніяких слідів утечі не залишилось.

Скоро після десятої години човен знявся з місця і, підхоплений течією, рушив вперед. Утікачі, прихилившись, ховалися за бортами. Як тільки вони виберуться за міську стіну, до якої лишається якихось метрів шістсот, то відразу сядуть на весла і тоді розів’ють більшу швидкість.

Минуло кілька хвилин, і раптом човен наштовхнувся на якусь перепону і спинився. Напомацки утікачі з розпачем переконалися, що перед ними високі залізні грати, які в верхній частині були оббиті листами заліза, а нижня частина яких ховалася під водою. Марно посувалися вони вздовж перепони: з обох боків грати були вмуровані в зовнішню стіну міста; по один бік річки вона тяглася навколо кварталів «цивільних» та Веселих хлопців, по другий — вздовж дороги, прокладеної навколо стіни, за якою містився завод. Доводилось, отже, визнати, що виходу немає.

Гаррі Кіллер казав правду: він добре подбав про всі належні заходи. Вільна вдень течія Червоної річки вночі перегороджувалася.

Немало часу минуло, поки вражені втікачі опам’яталися. Вони були в такому глибокому розпачі, що навіть не почували дощу, який давно промочив їх до рубця. Повернутись назад і, схиливши голову, самим підставити руки під кайдани? Про це не могло бути й мови. Але що ж робити? Подолати цей залізний щит без найменшої щілини, очевидно, не було ніякої змоги. Так само годі було й думати про те, щоб перетягти човен понад загорожею. Без човна ж утеча ставала неможливою. А на берегах — ліворуч завод, праворуч — Веселі хлопці. Повна безвихідь.

— Сподіваюсь, ми тут не заночуємо? — промовив нарешті Амедей Флоранс.

— А куди ж ви пропонуєте податися? — спитав збентежений Барсак.

— Куди завгодно, тільки не до «його величності» Гаррі Кіллера,— відповів репортер.— Вибір у нас багатий, то чом би не спробувати оселитися на новій квартирі — це приміщення, здається, звуть заводом.

Справді, варто було спробувати. Можливо, в цьому куточку, такому відмінному від усього міста, їм пощастить знайти допомогу? Гірше, у всякому разі, не буде, отже риск не такий уже й великий.

І втікачі пристали до лівого берега нижче дороги, біля стіни, яка тягнеться навколо заводу. Дарма що гуркіт розбурханих стихій заглушав усі звуки, а густа завіса дощу ховала їх від людського ока, вони з великою обережністю пустилися в путь. Напівдорозі зробили зупинку, помітивши кроків за двадцять попереду кут західної і північної стіни заводу. Утікачі не зважувались іти далі, бо, придивившися краще, розгледіли на цьому розі будку; вартового біля неї не було, отже, можна було чекати, що цей останній рятувався в ній від дощу.

Порадившись і обійшовши будку ззаду, Амедей Флоранс, Сен-Берен і Тонгане навально вскочили в неї і схопили Веселого хлопця, який там заховався. Наскок був такий несподіваний, що той не встиг вжити зброю, а крик його заглушив порив вітру. Тонгане приніс із човна вірьовку, Веселого хлопця міцно зв’язали, заткнули йому рота і поспішили далі вздовж північної заводської стіни, яка тяглася понад річкою.

Прикметною особливістю стін заводу була повна відсутність в них будь-яких виходів. І от, пройшовши ще метрів сто п’ятдесят, утікачі нарешті побачили в стіні глухі залізні ворота, а за кілька кроків від них невеличкі дверцята, теж залізні, але одностулкові і з замковим отвором. Та як відкрити їх, не маючи ні ключа, ні будь-якої відмички?

Після довгих вагань вони вже хотіли стукати в ці дверцята кулаками й ногами, коли з боку еспланади раптом появилась якась тінь. Невиразна серед потоку дощу, тінь наближалася до них. Утікачам не лишалось нічого іншого, як причаїтися в амбразурі воріт і приготуватися схопити в слушний момент непроханого перехожого.

Та він наблизився так безтурботно, пройшов повз них, мало не торкнувшись, і все ж не помітивши їх,— і вони, вражені такою неуважністю, не напали на нього, а пішли за ним назирці, один за одним, в міру того як він проминав їх. І коли він, як вони й сподівалися, спинився перед маленькими дверцятами і вставив ключ в отвір, за ним стояло півколом вісім осіб, про присутність яких він не догадувався і які уважно стежили за кожним його рухом.

Дверцята розчинились. Безцеремонно підштовхуючи того, хто відімкнув їх, утікачі кинулися слідам за ним, а останній з них зачинив їх одним поштовхом.

Вони опинилися в цілковитій пітьмі і тихий голос вигукнув трохи здивовано, і в той же час напрочуд стримано:

— Ну от! Що це має означати? Чого від мене хочуть? В чім справа?

Раптом блимнуло слабке світло, яке в глибокій темряві здалося сліпучим. Це Джейн Бакстон догадалася засвітити свій кишеньковий електричний ліхтарик, який так придався їй у Кокоро. У снопі світла появився Тонгане і перед ним — тендітний чоловік з дуже світлим білявим волоссям, який, трохи захекавшись, сперся об стіну.

Глянувши один на одного, Тонгане і білявий вигукнули одночасно:

— Сержант Тонгане!

— Мусью Камаре!

Камаре!.. Джейн Бакстон здивувалася, почувши це ім’я, їй добре відоме — ім’я старого товариша її брата.

Тимчасом Амедей Флоранс вирішив, що слід втрутитися. Він зробив крок наперед і опинився в смузі світла.

— Пане Камаре,— сказав він,— мої товариші і я хотіли б з вами поговорити.

— Немає нічого простішого,— відповів Камаре незворушно.

Він натиснув на кнопку, і під стелею спалахнули електричні лампочки. Утікачі побачили, що стоять у порожній кімнаті із склепінням, очевидно, якомусь вестибюлі.

Марсель Камаре розчинив двері, за якими починалися сходи, і сказав дуже просто, даючи дорогу:

— Прошу вас, ввійдіть!