IV. Від 26 березня до 8 квітня

П’ятеро полонених вийшли від Гаррі Кіллера, глибоко схвильовані. Смерть нещасних негрів, особливо другого, прикро вразила їх. Неймовірною здавалася така жорстокість без ніякої причини, з примхи, просто, щоб довести свою всевладність.

Після повернення з цього бурхливого побачення їх чекала несподіванка, зрештою досить приємна: двері їхніх камер більше не замикали, і вони могли віднині вільно ходити по галереї і зустрічатися скільки завгодно. Очевидно, Гаррі Кіллер, давши їм місяць на роздуми, вирішив завоювати їх, проявляючи поблажливість.

Сходи з одного кінця галереї вели на верхню площадку наріжного бастіону, в якому містилися їхні камери. Цією площадкою їм також дозволено було користуватися, і вони залюбки дихали там свіжим повітрям вечорами, коли спадала спека.

За цих умов життя їхнє було не таке вже й тяжке, і все було б добре, якби не обмеження свободи і зрозуміла турбота про майбутнє. Камери, галерея і тераса нагорі становили відокремлену резиденцію, в якій ніщо не нагадувало про тюрму, крім одних замкнених дверей у другому кінці коридора. За цими дверима знаходилась варта, чулися її голоси і брязкіт зброї. Прислужував їм Чумукі, причому дуже ретельно. Та він з’являвся тільки, щоб прибрати в камерах і подати їжу; в інший час в’язні не бачили цього негідника, якому частково завдячували своїми злигоднями.

Удень вони збиралися в камерах чи гуляли по галереї, а коли сонце сідало, виходили на терасу, куди Чумукі часом приносив обід.

Бастіон мав квадратну форму і займав західний кут палацу, виходячи двома сторонами на простору терасу, від якої його відділяло кілька внутрішніх дворів. Третя сторона була звернена до еспланади, розташованої між палацом і заводом і відокремленої від Червоної річки колосальною стіною, четверта являла продовження цієї стіни і спускалася прямовисно до річки на якихось тридцять метрів.

Утеча звідси була річчю неможливою. Годі було й думати про те, щоб приспати пильність Гаррі Кіллера, який так жорстоко продемонстрував їм свої можливості, та й вибратися з палацу не було ніякої змоги. Навіть якби й вдалося спуститись з бастіону на терасу, однаково, там весь час снували радники, Веселі хлопці, Чорна варта й служники. Не більше виграли б вони, опинившися на еспланаді, з усіх боків оточеній неприступними стінами. Тільки Червона річка могла б послужити виходом, але у в’язнів не було ні човна, ні засобів, щоб спуститися на тридцять метрів по вертикалі.

З площадки вони могли окинути поглядом цю річку, яка і вгору і вниз по течії зникала поміж двох рядів досить високих дерев, дарма, що вони були посаджені тільки десять років тому. За винятком парку, не видного поза палацом, перед їх очима лежало все місто. Вони бачили всі три сектори, розділені високими стінами, концентричні півкруглі вулиці, західний і східний квартали, з їх не дуже численним білим населенням, і центр, де на світанку юрмився величезний натовп негрів, перед тим як розпорошитись по полях.

Їхні погляди звертались і до заводу, але те, що вони могли там розгледіти, не давало зрозуміти це друге місто всередині першого, з яким воно, здавалось, зовсім не сполучалося. Рови і подвійні стіни, що його оточували, немов мали створити додатковий захист і зовсім унеможливити його зносини з усім оточенням. Все це було незрозуміле. На їхні запитання Чумукі тільки підтвердив з якимсь забобонним острахом, що це дійсно завод, але докладніших пояснень дати не міг.

Джейн Бакстон користувалася ще більшою свободою, ніж інші полонені. За наказом Гаррі Кіллера Чумукі повідомив її, що вона може вільно і сміливо ходити по всьому палацу і по еспланаді. Їй заборонялося тільки переходити Червону річку, на мості через яку завжди стояв пост Веселих хлопців. Нема потреби говорити, що молода дівчина не скористалася з цього дозволу, твердо вирішивши, що її доля буде така ж, як і її товаришів по лихій пригоді. І вона лишалася полонянкою разом з ними, на превеликий подив Чумукі.

— Твоя недобре лишатися в тюрмі,— сказав він.— Коли одружишся з Володарем — добре. Твоя звільнить тубабів.

Але Чумукі марно старався — Джейн Бакстон байдуже слухала всі його докази.

Коли полонені не збиралися на галереї чи на верхній площадці бастіону, кожний проводив час, як йому подобалось. Барсак не переставав обмірковувати ту промову, яку він виголосить перед тираном, якщо той спробує відновити свої ганебні пропозиції. Доктор Шатонней, а також і Сен-Берен, що вже повністю одужав, трохи нудьгували, перший — не маючи пацієнтів, другий — позбавлений можливості займатись улюбленим спортом. Обоє майже весь свій час проводили з Джейн Бакстон, намагаючись втішити її. Амедей Флоранс багато часу віддавав своєму щоденникові: якщо їм пощастить повернутися в Європу, пригоди експедиції Барсака стануть відомі до найдрібніших деталей. Понсен продовжував мовчки займатись нескінченними статистичними обчисленнями.

Коли ж вони сходились докупи, то найчастіше розмова точилася навколо їхнього становища і людини, від якої воно залежало,— Гаррі Кіллера.

— Хто б він міг бути, цей тип? — запитав якось Барсак.

— Він англієць,— відповіла Джейн Бакстон.— Його акцент не лишає найменшого сумніву.

— Хай буде англієць,— відповів Барсак,— це мало що пояснює. У всякому разі, ця людина незвичайна. Створити за десять років таке місто, переродити пустиню, провести воду в місцевості, де її не знали багато століть,— для цього треба бути справжнім генієм, озброєним глибокими науковими знаннями. Просто неймовірно, щоб цей авантюрист мав такий надприродний дар.

— Як на мене, то він божевільний,— заявив Амедей Флоранс,— і на його слово не слід покладатися. Я певен, що він забув про нас, але ніяк не можна поручитися, що за п’ять хвилин він не звелить нас стратити без ніяких розмов.

Проте лиховісні прогнози Амедея Флоранса не справджувалися. Так минув тиждень, і тільки 3 квітня стались дві події, відмінні одна від одної. Коло третьої години дня в’язні були радісно здивовані появою Малік. Вона кинулася до Джейн Бакстон із зворушливою радістю. З’ясувалось, що вона допіру прибула з тією частиною загону, яку не забрали планери. В дорозі з нею обходилися дуже погано. Вона була смутна, і полонені не розпитували її про Тонгане, розуміючи, що їй нічого не відомо про його долю.

Ще через дві години сталася подія зовсім іншого характеру. Близько п’ятої години на галерею вбіг Чумукі і схвильовано сповістив полонених, що Гаррі Кіллер прислав його з наказом привести мадемуазель Морна, яку він уперто продовжував вважати своєю майбутньою дружиною.

Усі одностайно відповіли рішучою відмовою, і Чумукі, як він не настоював, пішов ні з чим. Почалося жваве обговорення цих дивних запросин. Усі одностайно сходились на тому, що молода дівчина ні в якому разі не повинна розлучатися з ними.

— Спасибі вам, друзі мої, за ваш мужній захист,— сказала Джейн Бакстон,— та не думайте, що я була б беззахисна, якби мені й довелося лишитися сам на сам з цією твариною. Вас обшукували, а щодо жінки такі заходи здалися зайвими, і в мене уціліла оця зброя.— І Джейн Бакстон показала кинджал, знайдений в могилі її брата, який вона відтоді носила за поясом.— Можете бути певні,— додала вона,— що в разі потреби я зумію скористатися з неї.

Ледве вона встигла сховати кинджал, як повернувся Чумукі, вкрай збентежений: дізнавшися про відповідь мадемуазель Морна, Гаррі Кіллер розлютився до нестями і заявив, що коли вона миттю не з’явиться до нього, всі шестеро будуть негайно повішені.

Довелось відкинути всі вагання. Під загрозою такої небезпеки для тих, кого вона втягла в цю пригоду, Джейн Бакстон вирішила поступитися, незважаючи на дорікання своїх товаришів. Вони марно намагалися силоміць утримати її. На заклик Чумукі десять негрів вдерлися до галереї, п’ятьох чоловіків схопили і тримали їх, доки Джейн Бакстон не зникла. Відсутність її тривала довгих три години, протягом яких всі її товариші, а особливо бідолашний Сен-Берен, що плакав ревними слізьми, пережили неймовірну тривогу.

— Ну?..— схвильовано запитали вони в один голос, побачивши її.

— Ну що ж, все обійшлося,— відповіла молода дівчина, ще тремтячи.

— Чого ж він хотів?

— Нічого, вірніше, просто хотів мене бачити. Коли я прийшла, він уже почав пити і був напівп’яний. Запросив мене сідати і почав казати компліменти у своєму дусі. Я йому прийшлася до смаку, і йому приємно було б мати отаку хазяєчку. Хвалився своєю могутністю і незліченними багатствами, якими і я зможу користатись, коли стану його дружиною. Я слухала його спокійно і відповіла тільки, що він дав нам місяць на роздуми, а минув тільки один тиждень. Як не дивно, він не розсердився. Здається, я маю на цього божевільного деякий вплив. Він підтвердив, що прийме рішення не раніш як за місяць, але при умові, що я присвячуватиму йому післяобідні години…

— Тобі доведеться знов туди повертатись, бідна моя дівчинко! — вигукнув Сен-Берен у розпачі.

— Неодмінно,— відповіла Джейн Бакстон,— але не думаю, щоб мені щось загрожувало, судячи по цьому першому дню. Ще не минула сьома година, як він зовсім сп’янів, і моя роль полягала в тому, що я набивала йому люльку й наповняла склянку, аж поки ця тварюка захропіла, а я поспішила повернутись до вас.

Відтоді Джейн Бакстон, справді, щодня коло третьої години йшла до Гаррі Кіллера і лишалася в нього до восьмої. Щовечора вона розповідала своїм товаришам, як минули ці години, а минали вони в мирі і дуже одноманітно. Прийшовши, вона заставала деспота в товаристві радників, яким він віддавав накази, що свідчили, треба визнати, про блискучий розум. Його вказівки стосувалися до управління містом та сільськогосподарських робіт, але час від часу пошепки на вухо одному з радників віддавалися і якісь таємничі накази, про характер яких Джейн Бакстон нічого не могла сказати.

Нарада тривала завжди до четвертої, потім усі виходили, а Джейн Бакстон лишалася з Гаррі Кіллером. Та рівно о пів на п’яту він зоставляв її одну, а сам зникав за невеличкими дверима, з ключем від яких ніколи не розставався. Куди він дівався — вона не уявляла. Перші дні вона чекала повернення Гаррі Кіллера, і за кілька хвилин після його зникнення до її слуху починали долинати неясні звуки, схожі на віддалений стогін людини під тортурами. Це тривало хвилин п’ятнадцять, потім стогін ущухав, і незабаром Гаррі Кіллер повертався через ті самі двері в чудовому настрої. Джейн набивала йому трубку, наповняла склянку, і він напивався до цілковитого сп’яніння.

Через три дні вона не в силі була терпіти болісний стогін і вже не чекала повернення Гаррі Кіллера в цій кімнаті. Вона стала прогулюватися в цей час по палацу, і служники, радники та Веселі хлопці, які чергували, почали звикати до неї і навіть виявляти певну пошану.

Щовечора наставала мить, коли сп’яніння віддавало Гаррі Кіллера в її владу. Молодій дівчині легко було б тоді вбити п’яного тирана кинджалом, який дістався їй у спадок від нещасного брата. Та вона і не збиралась. Їй була огидна сама думка про те, щоб напасти на беззахисну людину, навіть таку мерзенну як Кіллер; до того ж, яка користь була б із цього вбивства? Після смерті Гаррі Кіллера однаково зосталася б ця банда розбійників, так званих радників, Чорна варта із звіроподібними пиками і весь цей підозрілий набрід, з якого складалося населення Блекленда. Становище в’язнів не тільки не поліпшилося б, а, навпаки, стало б ще гіршим після смерті, можливо, єдиної в цьому місті людини, яка в свої світлі години виявляла справжній розум і здатна була розуміти доцільність порівняно м’якого поводження з в’язнями. Джейн Бакстон порадилася з товаришами, і вони цілком погодилися з нею. Ні, Гаррі Кіллера ні в якому разі не слід було вбивати.

Виникав інший проект: оскільки Джейн користується довір’ям деспота, то чи не можна скористатися з цього і захопити його в полон? Тоді заложники, в свою чергу, мали б заложника, і могли б повести переговори на рівних умовах.

На лихо, цей проект наштовхнувся на великі труднощі. Як заволодіти Гаррі Кіллером, коли в палаці стільки слуг, а при вході до галереї стоїть варта? Та якби ці перепони і вдалось подолати, чи не могло б статися, що населення Блекленда, зрадівши звільненню з-під влади деспота, і не подумає вести переговори про його визволення? Нарешті, якби й цього не сталося, і мирна угода була б досягнута,— як забезпечити додержання її?

Потай від усіх, Джейн Бакстон плекала ще один проект. Щоденна відсутність Гаррі Кіллера будила її цікавість, а зв’язаний з нею віддалений стогін викликав співчуття. І коли вечорами зовсім сп’янілий деспот лишався в її владі, у неї не раз виникало бажання витягти в нього ключ і дізнатися, що там, за цими дверима. Та вона все не зважувалася, боячись, що такий вчинок міг би привести до серйозних наслідків.

Так минуло п’ять днів. 8 квітня, коло дев’ятої години вечора, усі в’язні, в тому числі й Малік, зійшлися на площадці бастіону, розпитуючи Джейн Бакстон про подробиці відвідин Гаррі Кіллера, що пройшли і цього разу, як звичайно. Унизу Чумукі закінчував виконання своїх щоденних обов’язків.

Важкі хмари провіщали невдовзі дощ. Ніч була дуже темна, дарма що місяць ще не вступив у четверту чверть. На площадку бастіону не досягало світло з протилежного берега Червоної річки, там панував морок.

Раптом щось, різко стукнувши, упало на плити підлоги, Здивовані в’язні замовкли. Що це був за предмет, якого вони навіть не бачили в пітьмі, і звідки він узявся? Амедей Флоранс опам’ятався перший. Він миттю розшукав таємничу річ. Це був чималий камінець з прив’язаною до нього мотузкою, другий кінець якої через поручні, очевидно, спускався до Червоної річки.

Що б це могло бути? Чи не пастка? Або ж в’язні мали в Блекленді невідомого друга, який подавав їм звістку? Щоб дізнатися, досить витягти мотузку — на другому кінці, очевидно, має бути записка. Проте Амедею Флорансу, який спробував це зробити, довелось покликати на допомогу доктора Шатоннея. Дуже тонка мотузка вислизала в нього з пальців, обвисаючи під великою вагою. Отже, там була не записка. Нарешті вони тримали в руках другий кінець, до якого була прив’язана товста вірьовка. Почали витягати й цю. Метрів тридцять — тридцять п’ять вибрали легко, потім відчули опір — не такий виразний, як перед тим, а гнучкий, ніби людина смикала за нижній кінець вірьовки. Що робити?

— Давайте прив’яжемо вірьовку,— запропонував Амедей Флоранс,— тоді побачимо, чи цього хоче той, хто її нам послав.

Так і зробили. Вірьовка одразу натяглася. Хтось піднімався по ній, і в’язні, нахилившись над поручнями, намагалися розгледіти його. Скоро вони вже могли бачити людську постать, яка швидко посувалася вгору по стіні. За мить невідомий досяг поручнів, переліз через них і стрибнув на площадку серед остовпілих в’язнів.

— Тонгане!..— вигукнули вони приглушеними голосами.