III. Деспот

(З записної книжки Амедея Флоранса)

26 березня. І от я — в тюрмі. Троє чорношкірих грубо схопили мене і потягли по якихось сходах, потім по темному коридору на довгу галерею, куди виходять двері наших камер. Мене вводять у кімнату з заґратованим вікном на висоті чотирьох метрів над головою, двері зачиняються, і ключ тричі повертається в замку. Я лишаюся на самоті із своїми думками, аж ніяк не райдужними.

Камера простора, і повітря в ній хороше. Є тут стіл з письмовим приладдям, стілець, чиста постіль і все, що потрібно для туалету. Під стелею — електрична лампочка. Загалом непогано, і я був би навіть задоволений цією кімнатою, якби не був у ній в’язнем.

Сідаю, закурюю цигарку і чекаю… Чого? — Подій. Чекаю, не перестаючи міркувати про принадність подорожування.

Через дві години мої роздуми порушуються — двері відмикають із скрипом і рипом, і крізь щілину я бачу… Я бачу Чумукі, що зник того самого дня, коли я втретє почув таємниче гудіння, причина якого мені тепер зрозуміла. Отакий нахаба! Наважується з’являтися до мене після того, що він зробив з моїми статтями!

Втім, Чумукі, очевидно, приготувався до холодного прийому. Перш ніж ввійти, він кидає в кімнату обережний погляд, ніби вивчаючи обстановку.

— А! Ти тут, неприторений негіднику! — вимовляю я, поспішаючи йому назустріч з наміром добре відлупцювати його за все.

Але я наштовхуюсь на двері, що їх зрадник швиденько замкнув. Зрештою, тим краще. Якби я потішив себе і накрутив йому вуха, до чого б це призвело? — тільки ускладнило б моє становище, і без того невеселе.

А Чумукі наче розгадав мої мирні наміри. Двері прочиняються вдруге, і його кучерява чуприна появляється знов. О, тепер він може ввійти. Я сідаю на своє місце… І заспокоююсь. Тоном, в якому вже немає погрози, я повторюю:

— То ти тут, негіднику! Що тобі?

— Я тут слуга,— відповідає Чумукі, зиркаючи спідлоба і широко розчиняючи двері.

У коридорі ще двоє негрів із стравами, які Чумукі ставить на стіл. У мене аж слина котиться: тільки тепер я почуваю, що конаю з голоду.

Забувши про всі інші турботи, я віддаю належне їжі, і розпитую Чумукі, який шанобливо мені прислуговує і відповідає охоче. За його словами, я став гостем — зовсім не з власного бажання! — могутнього короля, його величності Гаррі Кіллера — ім’я, між нами, препаскудне! — і мене приставлено в незвичайне місто, де «багато великих будинків» і «багато хитромудростей тубабів», тобто європейських винаходів. Після знайомства з незвичайними літальними машинами цьому неважко повірити.

Я продовжую розпитувати. Чи не цей вищезгаданий король підсунув мадемуазель Морна його, Чумукі, як провідника? Чумукі запевняє, що ні; його підманув Моріліре. Не обмежившись підкупом, цей останній розхвалив йому могутність і великодушність Гаррі Кіллера (якого Чумукі, зрештою, і не бачив ніколи), обіцяючи негідникові легке й веселе життя, і це його спокусило.

Коли я запитую, чи не знає він, що сталося з його старим приятелем Тонгане, огидне обличчя Чумукі лютіє, він черкає рукою по горлянці і вимовляє:

— Кувік!..

Отже, мої припущення підтверджуються: бідолашний Тонгане загинув.

А Чумукі продовжує звірятися. Гудіння, почуте мною в той день, коли він зник, йшло від повітряної машини, на якій прилетів лейтенант Лакур, точніше, капітан Едвард Руфус, а його люди прибули нам назустріч по землі, під проводом двох сержантів, і для розваги по дорозі розоряли села. Цим і пояснюється елегантність командира і обдертість солдатів, а також жах пораненого негра, коли він пізнав одного з нападників. Тією ж літальною машиною Чумукі привезено сюди, в… він страшенно спотворює слово, але врешті догадуюсь, що він хоче вимовити «Блекленд», тобто «Чорна країна». Назва підходяща! Отже, ми в місті Блекленді, абсолютно невідомому найбільш обізнаним географам.

Поки негр розповідає мені це все, я міркую: якщо він зрадив з корисливості, то чи не зрадить він з тієї ж причини і своїх нових хазяїв? Я тут-таки пропоную Чумукі велику суму, яка дала б йому змогу все своє життя любесенько байдикувати. Шахраєві це здається цілком природним, але він хитає головою — з виглядом людини, яка не бачить можливості «заробити».

— Нема способу утекти,— каже він.— Тут багато солдатів, багато хитромудростей тубабів, багато високих стін.

Він додає, що місто оточене непрохідною пустинею.

Невже ми приречені лишатися тут до кінця наших днів?

Сніданок закінчено, Чумукі йде, і я зостаюся на самоті. Увечері мені приносять обід (кухня тут загалом задовільна), потім, коли мій годинник показує дев’яту, електрична лампочка раптом гасне. Я напомацки укладаюся спати.

25 березня я встаю після міцного сну і займаюся писанням своїх нотаток. День минає спокійно. Я не бачу нікого, за винятком Чумукі, який справно приносить мені їжу. Ввечері укладаюся заздалегідь; світло знову гасне о дев’ятій годині. Уранці прокидаюся — свіжий і бадьорий, але, на жаль, все ще у тюрмі. Це ж просто нісенітниця,— чого, зрештою, від нас хочуть? І коли я зможу, нарешті, кого-небудь про це спитати?

Увечері того ж дня. Мої бажання здійснилися. Ми бачили його величність Гаррі Кіллера, і наше становище відтоді так змінилося, що я й досі схвильований і весь тремчу.

Коло третьої години мої двері розчиняються. Цього разу на порозі не Чумукі, але теж наш старий знайомий — Моріліре, в супроводі двох десятків негрів, якими він командує. А серед них я бачу своїх супутників, крім Сен-Берена, який, за словами його юної тітки, все ще не може поворухнутись. Приєднуюся до них, думаючи, що приспіла наша остання година і нас ведуть на страту.

Нічого подібного. Ми минаємо кілька коридорів і нарешті потрапляємо в досить велику кімнату; наш конвой спиняється на порозі. У кімнаті стоїть тільки крісло і стіл, а на столі — склянка і недопита пляшка, від якої тхне алкоголем. У кріслі за столом сидить людина; наші погляди звертаються до неї. І вона, треба сказати, варта того.

Його величності Гаррі Кіллеру років сорок — сорок п’ять, хоч на вигляд можна дати більше. Він, очевидно, високий на зріст, а широкі плечі, дужі руки й могутні м’язи свідчать про неабияку силу.

Особливо прикметна в нього голова. Обличчя, позбавлене рослинності, виявляє вдачу одночасно сильну й підлу. Його увінчує кошлате сивіюче волосся, справжня грива, до якої гребінець не торкався, здається, одвіку. Чоло в нього високе, розумне, але випнуті щелепи і важке, квадратне підборіддя свідчать про грубі і буйні пристрасті. Вилицюваті загорілі щоки, обсипані криваво-червоними прищами, западають посередині і переходять у дві обважнілі складки. Губи товсті, нижня трохи одвисла, відкриваючи зуби, сильні й здорові, але жовті й занехаяні. Очі сидять глибоко і блискають несамовито, часом нестерпно, з-під кущуватих брів.

Такого не щодня зустрінеш. В ньому почуваються всі найзухваліші жадання, пороки. Він огидний, але притому небезпечний.

Його величність одягнений у щось подібне до мисливського убрання з сірого полотна: короткі штани, краги й куртка; все це брудне, вкрите плямами. Свій великий фетровий капелюх він поклав на стіл, а поруч спочиває його права рука, що весь час тремтить. Доктор Шатонней вказує мені куточком ока на цю тремтливу руку. Я зрозумів: перед нами алкоголік.

Довгий час цей суб’єкт мовчки розглядає нас. Його очі поступово переходять з одного на другого. Ми терпляче чекаємо.

— Мені казали, що вас шестеро,— вимовляє він нарешті французькою мовою з помітним англійським акцентом, поважно, але хрипким голосом.— Та я бачу тільки п’ятьох. Чому?

— Один з нас захворів після страждань, яких йому завдали ваші люди,— відповідає Барсак.

Знову мовчання, і зненацька наш співрозмовник випростується і кидає запитання:

— Чого ви з’явились до мене?

Запитання таке несподіване, що всім нам хочеться сміятись, дарма, що становище наше не з веселих, чорт забирай! Ніби ми з власної волі опинились у нього!

А він продовжує погрозливо:

— Шпигувати, ясна річ!

— Пробачте, добродію…— починає Барсак.

Але той перебиває. Раптом розлютувавшись, він гупає кулаком об стіл і кидає громовим голосом:

— Мене звуть володарем!

В цю мить Барсак незрівнянний. Скрізь і за всяких умов він насамперед оратор. Випроставшись і приклавши ліву руку до серця, правою він робить широкий жест.

— З тисяча сімсот вісімдесят дев’ятого року у французів більше немає володарів! — заявляє він урочисто.

Де-небудь в іншому місці цей виступ Барсака прозвучав би трохи кумедно, але тут, перед цим хижим звіром, він звучить благородно, даю слово! Він показує, що ми нізащо не принизимось перед цим п’яним авантюристом, і всі ми згодні з промовцем, включаючи Понсена, який вигукує:

— Позбавте людину незалежності, і ви відберете в неї свободу!

Хоробрий Понсен! Непогано сказано!

Гаррі Кіллер знизує плечима, потім знов починає розглядати нас по черзі, наче побачив уперше. Його очі з блискавичною швидкістю перебігають від одного до другого і нарешті зупиняються на Барсаку і пронизують його страшним поглядом. Але Барсак і вухом не веде — от молодець! Цей син Півдня не лише балакучий, він, крім того, сповнений відваги й гідності. Начальник експедиції одразу виростає в моїх очах.

Гаррі Кіллер сяк-так опановує себе, що, очевидно, з ним не часто трапляється, і запитує з таким же несподіваним спокоєм, як раптовим був його вибух гніву:

— По-англійськи говорите?

— Так,— відповідає Барсак.

— А ваші супутники?

— Теж.

— Це добре,— хвалить Гаррі Кіллер і одразу повторює так само хрипко англійською мовою:

— Чого ви з’явились до мене? ‘

Відповідь ясна.

— Це ми повинні вас про це спитати,— відказує Барсак,— а також і про те, хто дав вам право силоміць нас тут тримати?

— Це право я сам собі узяв,— відрубує Гаррі Кіллер, миттю розлютовуючись До нестями.— Поки я живий, ніхто не наблизиться до моєї імперії.

Його імперії?.. Не розумію.

Гаррі Кіллер підводиться. Звертаючись більше до Барсака, який продовжує триматись дуже сміливо, він гнівно веде далі, грюкаючи своїм величезним кулаком об стіл:

— Так, так, я знаю, ваші співвітчизники вже в Тімбукту і все наближаються до пониззя Нігера, але вони спиняться, або ж… А тепер вони насмілились послати шпигунів суходолом аж до річки!.. Та я їх знищу, ваших шпигунів, як оцю склянку!

З цими словами Гаррі Кіллер кидає склянку об підлогу, і вона розлітається на скалки.

— Склянку!..— горлає він, обертаючись до дверей.

В пориві незборимої люті він просто скаженіє (навіть піна з’являється в куточках його перекривлених губів), і на нього гидко дивитись у цю мить. Випнута вперед нижня щелепа робить його схожим на дикого звіра, обличчя аж посиніло, очі наливаються кров’ю.

Один з чорних слуг поспішає виконати наказ і подає нову склянку. Але Гаррі Кіллер не звертає на нього уваги. Спершись руками об стіл, він знов перехиляється в бік незворушного Барсака і кричить, втупившись очима в. очі:

— Хіба ж я вас не попереджав?.. Історія з дунг-коно, вигадана за моїм наказом, мала бути для вас першою пересторогою. Це ж я поставив на вашому шляху того ворожбита, пророкування якого справдилися з вашої вини. Це я забезпечив вас провідником, моїм рабом Моріліре, який в Сікассо останній раз намагався вас спинити. Ніщо не допомогло. Марно я позбавив вас охорони, марно примушував голодувати, ви вперто продовжували просуватись до Нігера. Ну що ж! от ви й досягли його, навіть перебралися за нього, і дізналися про все, про що хотіли знати… Ви далеко зайшли!.. Але як ви зможете розказати про те, що побачили, тим, хто вам платить?..

Збуджений до нестями, Гаррі Кіллер починає походжати великими кроками. Він божевільний, це безсумнівно. Раптом спиняється: йому блиснула нова думка.

— Ні, справді,— питає він Барсака з дивовижним спокоєм,— хіба ж місцем вашого призначення не був Сей?

— Так,— відповідає Барсак.

— То чому ж, в такому разі, ви повернули в зовсім інший бік? Що ви збирались робити в Кубо?

Гаррі Кіллер супроводить це останнє запитання пронизливим поглядом, а ми зніяковіло ззираємось. І справді, запитання неприємне, адже ми умовились не вимовляти ім’я міс Бакстон. На щастя, Барсак знаходить правдоподібну відповідь:

— Покинуті охороною, ми прямували в Тімбукту.

— Чому не в Сікассо? Це куди ближче.

— Нам здавалося, що краще йти на Тімбукту.

— Гм!..— бурмоче Гаррі Кіллер з сумнівом і після короткої мовчанки продовжує: — То ви не мали наміру йти на схід, до Нігера?

— Ні,— запевняє Барсак.

— Якби я міг це відгадати,— заявляє Гаррі Кіллер,— ви б тут не були сьогодні.

Веселі жарти!.. Ніби він потурбувався про те, щоб нас спитати!..

Я користуюся з мовчання — Гаррі Кіллер замислився — і беру слово. Я взагалі дуже люблю логічність; все нелогічне мене дратує так, немов я побачив речі, в безладді розкидані у шафі… От і в усій цій історії одна річ не дає мені спокою.

— Прошу ласкаво мені вибачити, мій любий добродію,— починаю я з вишуканою ввічливістю,— мене дуже цікавить, чому ви завдали собі стільки мороки і привезли нас сюди, замість того, щоб нас просто позбавити життя. Ваш капітан Едвард Руфус і його люди могли це чудово зробити, адже ми їх не стереглися, а для вас це був би найкращий спосіб відкараскатись від нас.

Гаррі Кіллер нахмурив брови і презирливо дивиться на мене. Що це ще за пігмей насмілюється звертатись до нього? Проте він удостоює мене відповіді:

— Щоб уникнути французьких властей, до чого неминуче призвело б винищення експедиції.

Мене це не цілком вдовольняє, і я відказую:

— По-моєму, наше зникнення призведе до того ж.

— Очевидно,— погоджується Гаррі Кіллер, виявляючи в цю мить дуже здоровий розум.— Тому я й намагався примусити вас відмовитись від своєї подорожі. Тільки ваша власна упертість привела вас сюди.

Він ніби сам мені допомагає. Я поспішаю ухопитись за його слова.

— Все це можна ще уладнати. Вам тепер відомо, що ми не збиралися йти до Нігера, отже досить приставити нас на те місце, Де ви нас взяли, і питання це вирішене…

— Щоб ви розповіли скрізь і всюди про те, що бачили? Щоб ви повідомили про існування цього міста, невідомого всьому світові? — несамовито перериває Кіллер.— Ні, тепер уже пізно. Хто потрапляє в Блекленд, той більше звідти не виходить ніколи!

Нехай собі кричить скільки хоче! Я починаю звикати до його вибухів. І, не стурбувавшись, запитую:

— Значить, розшуки все ж будуть?

— Мабуть,— відповідає Гаррі Кіллер, у якого стрілка барометра знов перейшла на «ясно»,— але я буду у виграшному становищі. Якщо мене викриють і доведеться воювати, я матиму щось, чого не мав би, якби ви були мертві.

— Що саме?

— Заложників.

Він не дурень, цей володар. Він має цілковиту рацію. Але я також добре зробив, розпитавши його, адже з його відповідей з’ясовується, що він не має наміру позбавити нас життя. Приємна новина!

Гаррі Кіллер сідає в крісло. Цей тип може хоч кого спантеличити Ось він знову абсолютно спокійний і чудово володіє собою.

— Уточнимо становище,— каже він крижаним тоном, що є новиною для нас.— Ви в Блекленді, і вам з нього більше не вийти, нікому з вас. Доля ж ваша залежить від вас самих. Я ні перед ким не відповідаю за свої вчинки — можу тримати вас у тюрмі, або вбити, або дати вам свободу в межах моєї імперії.

Знов це слово. Просто сміх!

— Це залежить від вас,— продовжує Кіллер, звертаючись головним чином до Барсака, якого він рішуче вважає начальником над нами всіма.— Ви будете у мене заложниками, або…

Гаррі Кіллер явно хизується. Барсак дивиться на нього з подивом, який я поділяю. Ким ще ми могли б бути?

—… або співробітниками,— холодно закінчує Гаррі Кіллер.

Мало сказати, що пропозиція Гаррі Кіллера нас дивує,— вона нас просто приголомшує.

А він продовжує так само холодно:

— Не думайте, що я недооцінюю поступове просування французьких військ. Зараз про моє існування ще не знають, але рано чи пізно неминуче дізнаються. Тоді доведеться або воювати, або договоритися. Не думайте, що битва мене лякає. Я маю змогу оборонятись. Але війна не єдина можливість На колонізацію «Петлі Нігера» Франції потрібні будуть довгі роки. Навіщо їй ризикувати поразкою, просуваючись всупереч моїй волі на схід, крізь піщаний океан, який я можу перетворити в родючі рівнини? Правильно ведені переговори могли б закінчитися укладенням союзу…

Яка самовпевненість! А пиха, пиха яка! Ні, ви тільки послухайте: Французька республіка укладатиме союз із оцим прищавим самодуром!

— З вами!..— скрикує сторопілий Барсак, висловлюючи загальну думку.

Цього досить, щоб знов знялась буря. Очевидно, затишшя тривало надто довго.

— Ви, може, вважаєте мене недостойним цього? — реве Гаррі Кіллер, а очі його кидають блискавки, і кулаки знов грюкають об стіл.— Чи ви сподіваєтесь утекти від мене?.. Ви не знаєте моєї могутності…— Він підводиться і закінчує погрозливо: — Зараз будете знати!

На його поклик з’являється варта. Нас схоплюють і виводять. Ми піднімаємось нескінченними сходами, потім нас проганяють майже бігцем по широкій терасі, і знов починаються сходи. Нарешті ми опиняємось на площадці башти, де до нас незабаром приєднується Гаррі Кіллер.

Ця людина мінлива, як морська хвиля. Середини він не знає: від скаженого гніву миттю переходить до крижаного спокою, і навпаки. В цю мить від недавньої люті не лишилось і сліду.

— Ви тут на височині сорока метрів,— каже він нам тоном гіда, який показує місцевість.— Отже, до горизонту приблизно двадцять три кілометри. Проте ви можете переконатись, що, скільки сягає око, пустиня, яка нас оточує, поступилася місцем родючим полям. Таким чином, імперія, якою я володію, повинна мати не менше тисячі шестисот, а насправді має далеко більше — аж три тисячі квадратних кілометрів. Таких наслідків досягнуто за десять років.

Гаррі Кіллер замовкає на. мить. Натішивши свою пиху, цього разу цілком законну, він продовжує:

— Якби хтось спробував пробратись на цю територію чи вибратися з неї, мене б одразу сповістили з потрійного кільця постів, розташованих серед пустині і зв’язаних телефоном з цим палацом…

Тепер зрозуміло, що це за оазиси і телеграфні стовпи я бачив по дорозі. Але послухаємо Гаррі Кіллера, який вказує на щось подібне до скляного ліхтаря посеред площадки, як буває на маяку, тільки більших розмірів.

— До того ж,— веде він далі,— ніхто не може перейти всупереч моїй волі захисну зону завширшки в один кілометр, розташовану за п’ять кілометрів від стін Блекленда, яку вночі оббігають потужні прожектори. Завдяки своїй оптичній будові цей інструмент, так званий циклоскоп, дає вертикальне зображення кругової смуги ґрунту, всі пункти якої, збільшені в багато разів, постійно лишаються перед очима спостерігача, що знаходиться всередині апарата. Ввійдіть в циклоскоп, я вам дозволяю, і переконайтеся самі.

Вищою мірою зацікавлені, ми користуємося з дозволу і входимо в ліхтар крізь дверцята, що являють собою величезну лінзу на шарнірах. Зовнішній світ міняється на наших очах. З усіх боків, куди не глянь, ми бачимо вертикальну стінку, поділену сіткою чорних ліній на безліч квадратиків. Фундамент цієї стінки відокремлений від нас темною безоднею, а вершина здається недосяжно високою, і вся вона світиться якимсь молочним світлом. Придивившись, ми бачимо, що вона не одноманітна, а складається із різнобарвних плям з невиразними обрисами. Придивившись ще уважніше, ми починаємо розрізняти дерева, поля, дороги, людей, які працюють на полях — все це збільшене до таких розмірів, що вести спостереження дуже легко.

— Бачите цих негрів,— каже Гаррі Кіллер, вказуючи на дві плями, розділені значною відстанню.— Припустимо, що їм спало на думку утекти. Це не довго!

Не перестаючи говорити, він хапає телефонну трубку.

— Сто одинадцяте коло. Секція тисяча п’ятсот двадцять восьма,— каже він. Потім бере іншу трубку і додає: — Чотирнадцяте коло. Секція шість тисяч чотириста друга.— Тоді повертається до нас.— Дивіться добре.

Кілька хвилин минає в чеканні — ніде не відбувається нічого особливого, і раптом одну з плям закриває хмарка диму. Коли дим розвіюється, від плями нема й сліду.

— Що сталося з людиною, яка там працювала? — питає мадемуазель Морна, і голос її уривається від хвилювання.

— Він мертвий,— з крижаним спокоєм відповідає Гаррі Кіллер.

— Мертвий! — вигукуємо ми.— Ви без ніякої причини вбили цього бідолаху!

— Заспокойтеся, це тільки негр — товар дешевий,— зауважує Гаррі Кіллер.— Завжди можна дістати, скільки потрібно. Його знищила повітряна торпеда. Це особлива ракета, яка летить на відстань до двадцяти п’яти кілометрів, а її швидкість і точність ви тільки що мали змогу оцінити.

Поки ми слухаємо його пояснення, наскільки це дозволяє нам збентеження, викликане такою жорстокістю, щось з’являється в нашому полі зору, швидко піднімається вздовж світлової стінки, і друга пляма в свою чергу зникає.

— А ця людина? — з трепетом запитує мадемуазель Морна.— Теж мертва?

— Ні,— відповідає Гаррі Кіллер,— ця жива. Ви її зараз побачите.

Він виходить, оточений охороною, яка виштовхує і нас з циклоскопа. Ми знов на площадці башти. Озираємось і бачимо, що до нас із швидкістю метеора наближається апарат, подібний до тих, які привезли нас сюди. Під його нижньою платформою щось прикріплене і похитується.

— Ось планер,— каже Гаррі Кіллер.— Не мине й хвилини, і ви переконаєтесь, чи можна звідси вийти або проникнути сюди проти моєї волі.

І справді, планер швидко наближається. Він збільшується у нас на очах… Нас раптом проймає дрож: те, що гойдається під сподом машини — негр, якого величезні кліщі схопили впоперек тулуба.

Планер ще наближається… проходить над баштою… Який жах! Кліщі розкрилися, і бідолашний негр розбивається біля наших ніг.

Крик обурення виривається з наших грудей. Мадемуазель Морна не витримує. З палаючими очима, бліда, з безкровними губами, вона розштовхує здивовану варту і кидається на Гаррі Кіллера.

— Мерзотник!.. Нікчемний убивця!..— кричить вона йому просто в обличчя, і її маленькі рученята стискують горло лиходія.

Той відсувається без ніякого зусилля. Ми тремтимо за долю відважної дівчини. Та ба! Ми безсилі і нічим не можемо їй допомогти — варта схоплює нас і тримає, пригнувши до землі.

На щастя, деспот, здається, в цю мить не має наміру покарати нашу сміливу товаришку. Рот його люто перекривлений, але навіть якесь задоволення промайнуло в погляді, спрямованому на молоду дівчину, яку відтягли двоє стражників. А вона ще вся тремтить.

— Еге, еге! — цідить він досить добродушно.— Дивіться, яке рішуче дівчисько! — І додає, відштовхуючи ногою останки нещасного негра: — Ну, ну, маленька, не варто хвилюватись з-за таких дрібниць.

Він сходить униз, нас тягнуть за ним і приводять знов у кімнату з столом і одним-єдиним стільцем, яку я віднині називатиму «тронним залом». Гаррі Кіллер сідає на отой свій «трон» і дивиться на нас. По правді кажучи, його увага скупчена на мадемуазель Морна. Він втуплює в неї свої жахливі очі, в яких поволі розгоряється лихе полум’я.

— Ви тепер пізнали мою могутність,— каже він нарешті,— і я довів вам, що моїми пропозиціями не слід нехтувати. Я їх поновлюю — в останній раз. Мені казали, що між вами є один депутат, один лікар, один журналіст і два йолопи…

Понсен — хай так! Але бідолаха Сен-Берен — яка несправедливість!

— Депутат в разі потреби вестиме переговори з Францією, для лікаря я збудую лікарню, журналіст працюватиме в «Блеклендському громі», а як використати двох інших — я побачу. Лишається маленька. Вона мені до вподоби… Я на ній оженюся.

Можна собі уявити, як вражає нас цей несподіваний фінал. Божевільний!..

— Нічого цього не буде,— рішуче відповідає Барсак.— Огидні злочинства, свідками яких ви нас зробили, не похитнули нас, навпаки. Якщо буде потрібно, ми постраждаємо від насильства, але що б там не було, ми залишимось тільки вашими полоненими чи жертвами. Що ж до мадемуазель Морна…

— Ага! То мою майбутню дружину звуть Морна? — перебиває Гаррі Кіллер.

— Морна мене звуть чи якось інакше,— вигукує наша товаришка у нестямі від гніву,— знайте, що я дивлюся на вас як на дикого звіра, як на низьку й огидну істоту, і вважаю вашу пропозицію за найнегіднішу образу, найганебнішу, най…

Мадемуазель Морна уриває, їй перехоплює голос, і вона заходиться риданням. А Гаррі Кіллер тільки сміється.

— Ну добре… добре! — каже він.— Нема куди поспішати. Даю вам усім місяць на роздуми.

Барометр раптом падає, хороша погода скінчена. Він випростується і звертається до варти.

— Вивести їх! — кричить він громовим голосом.

Барсак опирається варті, яка тягне його, і на мить затримується. Він запитує Гаррі Кіллера.

— А через місяць що ви з нами зробите?

Вітер уже змінився. Деспот більше не зважає на нас, його тремтлива рука підносить до губ склянку, яку він наповнив по вінця. Почувши запитання Барсака, він відводить склянку набік і відповідає без гніву, непевним тоном, піднімаючи очі до стелі:

— Не знаю, справді… Можливо, накажу вас повісити…