II. На крилах

(З записної книжки Амедея Флоранса)

25 березня. Скоро мине доба, як ми в… Справді, де ми? Просто не уявляю.

Позавчора ми вляглися, знеможені утомою, і заснули сном праведників. Та ще вдосвіта нас розбудив пекельний шум. Це було те саме гудіння, яке вже тричі мене бентежило, але цього разу незмірно гучніше. Ледве ми розплющуємо очі, як змушені їх заплющити, осліплені яскравим промінням, що б’є звідкись над нами.

Ми не встигаємо отямитись від цього оглушливого гуркоту й не менш незбагненного блиску, коли на нас зненацька нападають якісь люди. Нас кидають на землю, зв’язують, затикають нам роти, натягають на голови й плечі якісь мішки — все це з блискавичною швидкістю. Нічого не скажеш — «чиста робота»!

Мотузки в’їдаються мені в кісточки ніг, в коліна й руки, скручені за спиною. Зв’язали, як ковбасу!

Голос лейтенанта Лакура промовляє грубо:

— Готово, хлопці?

І одразу ж, не лишаючи часу на відповідь, додає ще грубіше:

— Першому, хто поворухнеться, куля в голову… Ну, гайда!

Хтось відповідає щось меткому лейтенантові, очевидно, по-німецьки. Барсак, який добре знає цю кострубату мову, пізніше сказав мені, що ця фраза означала: «Ми не можемо спуститись, тут надто багато дерев».

В ту мить я нічого не зрозумів, але мене вразило, що німецькі слова долетіли до нас здалека, я б сказав, згори, разом з триваючим гудінням. Не встиг цей скінчити, як третій голос прокричав так само, тільки на цей раз англійською мовою:

— Ваших полонених необхідно забрати туди, де кінчаються дерева.

— В який бік? — запитує так званий лейтенант Лакур.

— На Куркуссу! — кричить підступний син Альбіону3.

— На яку відстань? — запитує знов лейтенант.

Відповідає четвертий голос, і я догадуюсь, що це італійські слова, і означають вони: «Кілометрів на двадцять». Виходить, ми опинилися в країні поліглотів4? Біля вавілонської вежі (чи точніше у «вавілонських хащах»)?

Тим часом лейтенант Лакур відповідає:

— Добре, вирушу на світанку.

Після цього гудіння посилюється, потім одразу починає слабнути і поступово завмирає. За кілька хвилин Його вже не чути.

Час минає. Щось через годину мене хапають двоє, один за ноги, другий за плечі, піднімають, перекидають мов мішок висівок через сідло, задня лука якого муляє мені спину, і кінь пускається скаженим галопом.

Навколо мене мчать інші коні, і час від часу я чую глухий стогін: моїм товаришам так само погано, як і мені. Я задихаюсь, обличчя в мене налилося кров’ю. Здається, голова моя зараз лусне, бідна моя голівонька, що сумно звисає з правого боку коня, в той час, як мої ноги за кожним стрибком вибивають дріб об його лівий бік.

Шалений біг триває з годину, і кавалькада раптом спиняється. Мене спускають з коня, вірніше, скидають на землю, наче клунок з білизною. Минає кілька хвилин, потім до моєї свідомості доходять вигуки; хтось каже англійською мовою: «Вона мертва», інший відповідає італійською: «Ні, тільки зомліла».

— Розв’яжіть її,— наказує по-французьки голос, що його я приписую лейтенантові Лакуру,— і лікаря теж.

Жінка?.. Невже міс Бакстон?..

Я почуваю, що з мене стягають мішок і пов’язку, які заважають дихати й бачити. Чи не вважають мої кати, шо мають справу з доктором Шатоннеєм? Це справді так — помітивши свою помилку, начальник (як я й чекав, це лейтенант Лакур) каже:

— Не цей. Давайте іншого.

В цю мить його покликали. Тепер я знаю його справжнє Ім’я: капітан Едвард Руфус. Як капітан, то й капітан! Хай би він був навіть генералом, кращим від цього він не стане. Поки з ним розмовляють, капітан Руфус не звертає на мене уваги. Я користуюсь з цього і дихаю на повні груди, Ще трохи, і я б задихнувся. Мабуть, це помітно, бо, глянувши знов на мене, капітан віддає якийсь наказ, якого я не дочув. Мене одразу обшукують, забирають зброю, гроші, але лишають мені мій блокнот. Ці тварюки не розуміють, яку цінність мають статті, підписані Амедеєм Флорансом. Сили небесні, з якими ідіотами доводиться мати справу!

Проте ці йолопи розв’язують мені руки й ноги, і я маю змогу рухатись. Не гаючись, починаю оглядатися.

Перше, що привертає мою увагу, це десять… чого? десять… машин, десять… гм! речей… систем… зрештою, десять предметів — щоб мене чорти вхопили, коли я розумію, яке їх застосування! Вони не схожі ні на що, бачене мною досі. Уявіть собі досить широку платформу, що спирається на два великі полози, загнуті з одного кінця. На платформі височить металічна ґратчаста щогла, заввишки чотири-п’ять метрів, посередині якої міститься великий гвинт з двома лопастями, а угорі два… (Ну от! знов починається. Неможливо добрати слово) два… стрижні, дві… площини. Ні! слово знайдено: все разом дуже нагадує велетенську чаплю на одній нозі — два крила, ось воно, два крила з блискучого металу, розмахом коло шести метрів. Я налічую десять таких механізмів, вишикуваних в ряд у бойовому порядку. Для чого вони можуть служити?

Одірвавшись од цього незрозумілого видовища, я помічаю навколо себе досить численне товариство. Це, перш за все, екс-лейтенант Лакур, підвищений до чину капітана Руфуса, далі два колишніх сержанти з нашої другої охорони, справжній чин яких мені невідомий, потім двадцятеро їхніх чорних стрілків — більшість з них я одразу пізнаю,— і, нарешті, ще шестеро білих з обличчями шибеників, яких я досі не бачив. В цілому товариство не з приємних.

Посеред цих людей — мої товариші. Перелічую їх очима. Вони всі тут. Міс Бакстон простерта на землі, смертельно бліда. Біля неї клопочуться доктор Шатонней і Малік, яка гірко плаче. Сен-Берен з обличчям, наллятим кров’ю, сидить тут же, важко дихаючи. Барсак і Понсен, здається, почувають себе краще. Вони стоять і розминаються. Треба й собі розправити м’язи.

Але я ніде не бачу Тонгане. Невже його вбили під час наскоку? Це дуже ймовірно — через це, мабуть, Малік так ридає. Я відчуваю щирий жаль за хоробрим і вірним Тонгане.

Підводжуся й прямую до міс Бакстон; мені нічого не кажуть. Ноги заклякли, я йду поволі. Мене випереджає капітан Руфус.

— Як себе почуває мадемуазель Морна? — питає він доктора Шатрннея.

Так, так! Екс-лейтенант знає нашу супутницю тільки під її вигаданим ім’ям.

— Краще,— каже доктор.— Вона вже розплющує очі.

— Можна вирушати? — запитує так званий капітан.

— Не раніш як за годину,— рішуче заявляє доктор,— і, якщо ви не хочете нас вбити, раджу вам не вдаватись більше до таких варварських засобів.

Капітан Руфус не відповідає і відходить. Я наближаюсь і бачу, що міс Бакстон справді опритомніла. Незабаром вона підводить голову. Всі ми збираємось навколо неї.

— Друзі мої, простіть мені! — каже раптом міс Бакстон, і рясні сльози котяться з її очей.— Це я затягла вас у цю жахливу пригоду. Якби не я, ви були б тепер у безпеці…

Ми, певна річ, протестуємо, але міс Бакстон продовжує звинувачувати себе і просити в нас прощення. Я додержуюся тієї думки, що все це зайві слова, і переводжу розмову на інше: оскільки міс Бакстон знають тут під прізвищем Морна, чи не краще їй зберегти цей псевдонім? Усі одностайно погоджуються, і дуже вчасно, бо на цьому наша розмова переривається. За коротким наказом капітана Руфуса нас грубо схоплюють. Тільки моєю скромною особою займається аж три чоловіки. Мене знову зв’язують, і огидний мішок як і перед тим закриває від мене зовнішній світ. Я тільки встигаю помітити, шо з усіма моїми товаришами роблять те ж саме.

Мене несуть… Невже знов на коня? — Ні, кладуть долілиць на якусь тверду, але рівну поверхню, зовсім не схожу на кінську спину. Минає кілька хвилин, і я чую ніби сильні помахи крил, а поверхня, на якій я лежу, починає слабо вібрувати. Це триває одну мить, потім раптом — оглушливе гудіння, але дужче в п’ять, десять, сто раз, і от вітер б’є мене з неймовірною силою, яка збільшується з секунди на секунду. В той же час я відчуваю… як би це сказати?.. відчуваю, що піднімаюсь або, точніше, це нагадує санчата на американських гірках, коли при спусках і підйомах перехоплює подих, а серце стискається в грудях…

Це триває хвилин п’ять, поки організм потроху приходить в нормальний стан. І тут, мушу признатись, загорнутий цим проклятущим мішком, заколисаний ритмічним гудінням, я починаю дрімати…

Прокидаюсь я від того, що одна моя рука раптом починає ворушитись. Здивований, я помічаю, що мене погано зв’язали, і мої руки інстинктивним зусиллям відсунулись одна від одної.

Спочатку я лежу непорушно і прислухаюсь, бо чую два голоси, які кричать по-англійськи, перекриваючи оглушливий шум: Я догадуюсь, що один з них належить англійцеві, другий — негру, судячи з вимови й граматики. Та хто б вони не були, не треба показувати, що я здобув деяку свободу рухів. Поволі, дуже обережно я випростую руки і простягаю їх вздовж тіла. Готово! Тепер треба б повернути собі можливість бачити.

Я знаю, як це зробити. В кишені у мене ніж… не ніж, а маленький складаний ножичок, непомічений бандитами; він не міг би бути знаряддям самозахисту, але цілком придатний, щоб зробити невеличке віконце у цьому мішку, який осліплює, душить мене. За чверть години терпеливих зусиль моя права рука, озброєна ножичком, піднімається до обличчя і прорізає мішок…

Сили небесні!.. Що я бачу?.. Я ледве стримую вигук здивування. Мої очі, звернуті до землі, помічають її на величезній відстані, по-моєму, метрів за п’ятсот. Аж тепер мені стає ясно: я на літальній машині, що несе мене в повітрі з швидкістю експреса, а можливо й швидше. Я заплющую очі, дрож проймає мене від голови до ніг. Признаюсь, від такої несподіванки мені в першу мить стає страшно.

Коли серце моє знов б’ється рівно, я починаю придивлятись, уже спокійніше. Ґрунт піді мною продовжує бігти назад з запаморочливою швидкістю. Скільки ми робимо за годину? Сто, Двісті кілометрів чи більше?.. Як би там не було, це — пустиня, пісок і каміння, і подекуди купки низькорослих пальм. Смутна країна!

А проте мені вона уявлялася ще смутнішою. Ці карликові пальми зеленіють дуже яскраво, а між камінням буйно розрослася трава. Невже у цій пустині, всупереч чуткам, іноді йде дощ?

Часом я помічаю інші апарати, ті, які летять нижче нас, і чую звук тих, які летять вище. Ціла ескадрилья механічних птахів мчить у просторі. І дарма, що моє становище дуже серйозне, я в захваті. Хто б не були ці наші вороги, вони — незвичайні люди, адже вони зуміли втілити в життя мрію Ікара5!

Краєвид починає мінятись. Ми летимо приблизно годину, і от я раптом бачу пальми, луки, садки. Це оазис, не дуже великий, в діаметрі метрів сто п’ятдесят, не більше. Він одразу зникає, але зараз же на обрії з’являється другий, а ось і третій, над яким ми пролітаємо вихором.

У кожному оазисі тільки один будиночок. З нього виходить людина, очевидно, почувши шум наших машин. Інших людей не видно. Невже на цих острівцях живе тільки по одному мешканцю?

А ось нова загадка — ще важча: від першого оазису каша машина летить над лінією стовпів, розташованих на такій однаковій відстані один від одного, що мені починає ввижатися металічний дріт, який їх сполучає. Чи не марення це все? Телеграф (чи телефон) у пустині?!

Після третього оазису перед нами виринає четвертий, значно більший. Я помічаю дерева, не тільки пальми, а й каріте, бавольник, баобаби, акації. На чудово оброблених полях працюють негри. Потім на обрії зводяться стіни і наш політ скеровується до них.

Це незнане місто і є нашою метою, бо казковий птах починає знижуватись. Ось ми вже над ним. Місто середніх розмірів, але дуже незвичайне! Я чітко розрізняю його півкружні вулиці, розташовані концентрично, за чітким планом.

Машина знижується все більше. Ми пролітаємо над вузькою річкою, і у мене зразу складається враження, що ми падаємо, як камінь. Ми описуємо спіраль, від якої мене починає нудити. Серце підскакує догори…

Гудіння гвинта вщухає, машина торкнулася землі. Вона сковзає по поверхні ґрунту все повільніше і за кілька метрів спиняється.

Чиясь рука стягає з мене мішок — я ледве встигаю скласти руки і обмотати навколо них мотузок. Мене розв’язують, але при цьому помічають мої хитрощі.

— Який це собачий син так в’язав? — чую я, але, розуміється, лишаю запитання без відповіді і тільки з приємністю ворушу закляклими ногами.

— Встати! — владно наказує по-англійськи хтось, кого я не бачу.

Я радий виконати наказ, але це не так просто. Після кількох невдалих спроб я нарешті підводжуся і кидаю перший погляд навколо себе.

Невеселе видовище! Попереду висока, глуха стіна, ззаду точнісінько така ж сама. Ліворуч — знов стіна. Можна сказати, досить одноманітний краєвид. Правда, над цією третьою стіною, ліворуч від мене, я помічаю наче башту і високий димар. Може, це завод? Дуже можливо… все мені здається можливим, крім одного: зрозуміти призначення ось цієї височенної гратчастої щогли, яка тягнеться й тягнеться вгору, метрів на сто над баштою.

Праворуч видовище трохи інше: дві великі споруди, а попереду — щось подібне до фортеці з уступами, галереями та бійницями.

Мої товариші усі тут, за винятком Тонгане, а також Малік, яка ще вранці була з нами. Що з нею?

Усі, крім мене, ніяк не можуть звикнути до денного світла (у них не було в польоті такого віконечка, як у мене). Вони зовсім засліплені, жмуряться і весь час протирають очі. І тут на плече кожного з нас лягає чиясь рука, нас тягнуть, підштовхують, очманілих, розгублених…

Чого від нас хочуть, і де це ми опинилися, чорт забирай?!

Та ба! За хвилину ми опинилися в тюрмі.

  1. 3 «Син Альбіону» — англієць (за стародавньою назвою цієї країни).
  2. 4 Поліглот — людина, яка володіє багатьма мовами.
  3. 5 За старогрецькою легендою Дедал зробив для себе і сина свого Ікара крила з пір’я й воску, і обоє піднялися в повітря, але Ікар підлетів надто близько до сонця, віск розтопився, і юнак загинув.