XII. Могила

Група, що зосталась від експедиції Барсака, вирушила з Каду вранці 24 лютого, в супроводі шести носіїв, найнятих у селі. Хоч які тривожні були останні події, усі виїжджали в веселому настрої, приємно схвильовані великодушністю, навіть героїзмом того, до чого готувались. Зрештою, нічого ще не було втрачено. Верхові коні були у всіх шістьох мандрівників, а також у Тонгане (який посадив позад себе Малік), вони мали при собі зброю і вдосталь харчів та предметів обміну. Навкруги панував спокій, і починало здаватися, що на шляху до Кубо їх уже не чекають серйозні випробування.

Тепер, не маючи великої кількості ослів, можна було надіятись і на більшу швидкість. Щоб всіляко прискорити рух, довелося піти на великі жертви. В подяку за послуги старості Каду залишили значну частину товарів, відмовились і від наметів, зберігши тільки один — для Джейн Бакстон (хоч вона й протестувала проти цього).

Треба було пройти близько п’ятисот кілометрів; мандрівники сподівалися прибути в Кубо між десятим і п’ятнадцятим березня. Початок подорожі не суперечив щасливим передчуттям. Невтомність і старанність нових носіїв сприяли цьому, і через п’ять днів експедиція без ніяких пригод прибула в Санабо, за сто сорок кілометрів від Кубо. Майже завжди була змога ночувати в тубільних хатах; прийом був скрізь дуже добрий, харчі в достатку.

Першого березня вранці мандрівники виїхали з Санабо. Досі в них не було ніяких підстав шкодувати про прийняте рішення.

— Це аж надто добре! — заявив Амедей Флоранс другого березня, ідучи поруч Сен-Берена.

— Так винагороджуються добрі діла, любий друже,— відповів той.— Ви ж не схотіли нас покинути.

— Коли справи йтимуть так і далі, то наша заслуга буде нікчемна,— повертаючись у сідлі, вставив доктор Шатонней, який їхав попереду.

— Хто знає! — сказав Сен-Берен.— Ми ще не доїхали.

— Ет! — вигукнув Амедей Флоранс.— Все одно. Цього разу вітер попутний. Це завжди почувається, чорт забирай! Я певен, що ми доїдемо до Кубо, як у кріслі, без ніякісіньких пригод, що, зрештою, не дуже приємно журналістові, редактор якого… Гей! — перебив він сам себе, звертаючись з цим вигуком до свого коня, який тяжко спіткнувся.

— Що сталося? — запитав Барсак.

— Та щось скоїлося з моїм конем,— пояснив Флоранс.— Не знаю, в чім річ. Весь ранок спотикається. Треба буде оглянути…

Він не встиг закінчити. Кінь раптом спинився, похитнувся і затремтів. Репортер ледве встиг зіскочити, як у коня підігнулися коліна, і він простягся на землі.

Усі оточили бідолашне створіння, яке важко дихало. Розв’язали попруги сідла, змочили ніздрі коня водою з річки, та ніщо не допомагало, і за годину кінь сконав.

— Було б мені потриматися за дерево,— жалібно промовив Амедей Флоранс, який став пішим.— Це ж відомо: коли людина похваляється, що їй щастить, обов’язково накличе біду.

— Невже ви забобонні, пане Флоранс? — спитала Джейн Бакстон, усміхаючись.

— Не зовсім! Просто, зло бере, от і все!

Репортеру віддали коня Тонгане, Джейн Бакстон посадила Малік позад себе, і, після двогодинної затримки, мандрівники вирушили далі.

З настанням ночі спинилися біля купи дерев понад шляхом, на невеликому підвищенні, що давало можливість бачити далеко у всі боки і таким чином забезпечувало від несподіванок. Очевидно, зручність цього місця помічали й інші мандрівники до них,— видно було, що на цьому місці вже робилися зупинки. Сліди, залишені ними, свідчили, що ці групи були численні і мали коней. Хто вони, ці люди? Негри чи білі? Друге припущення (більш імовірне, бо негри рідко користуються кіньми) підтверджувала і знахідка Амедея Флоранса — звичайний ґудзик, тобто продукт цивілізації, мало вживаний неграми.

Прим’яті трави вже випростовувались, отже, люди ці тут проїжджали принаймні днів десять тому. А з того, що зіткнень з ними не відбулося, можна було зробити висновок, що вони теж прямують на північний схід і що зустрітися з ними не доведеться.

3-го березня нічого особливого не сталося, але 4-го надвечір кінь Барсака здох точнісінько так само, як кінь Амедея Флоранса. Це вже ставало дивним.

Доктор Шатонней, оглянувши мертву тварину, при першій нагоді сказав Флорансу віч на віч:

— Обидва коня були отруєні.

— Та не може бути! — скрикнув репортер.— І хто б їх отруїв? Негри, найняті в Каду?.. Вони не зацікавлені в тому, щоб створювати нам труднощі.

— Я нікого не звинувачую, але обстоюю те, що сказав. Після першого випадку в мене виникла підозра, після другого в мене немає найменшого сумніву. Ознаки незаперечні. Останній неук, і той не помилився б.

— Що ж нам робити?

— Тут я знаю не більше, ніж ви. Я вас попередив, і, по-моєму, треба повідомити й інших, за винятком міс Бакстон, а її не варто турбувати даремно.

— Безумовно,— погодився Флоранс.— Але скажіть мені: невже це неодмінно мусить бути злонавмисність? А чи не можна це пояснити інакше? Чи не могли наші коні наїстися отруйної трави?

— Це не тільки можливо, а інакше й бути не могло. Лишається з’ясувати, випадково домішалася до їхньої їжі отруйна трава, чи ця випадковість зветься людиною? А цього я теж не знаю.

Вирішено було ще пильніше доглядати п’ятьох уцілілих коней. Під час зупинок один з європейців або Тонгане залишався біля них, щоб ніхто не міг підійти непомітно. Чи то допомогли ці заходи, чи просто перші дві смерті були випадкові, але наступні два дні минули без подій, і всі потроху заспокоїлись.

Зрештою, крім загибелі двох коней, з ними досі не сталося нічого прикрого. Перед ними тяглася рівнина, подорож по ній не виснажувала носіїв, харчі вони весь час в достатку купували по селах. Тільки в кінці дня 5 березня і весь день 6-го вони не зустріли на своєму шляху жодного села. Довелось скористатися з досі недоторканного запасу продуктів. Правда, Тонгане запевняв, що незабаром вони наблизяться до чималого населеного пункту, і тому це нікого не стурбувало.

І справді, 6 березня мандрівники досягли селища Яхо. Та не встигли вони наблизитися до стіни тата, як згори пролунали лайливі вигуки і навіть кілька пострілів з кремінних рушниць — там зібрався чималий натовп. Якщо не брати до уваги зустріч, влаштовану населенням Кокоро, це вперше від Конакрі вони наштовхувались на такий прийом.

Як не намагався Барсак зав’язати дружні стосунки з жителями цього села, ніщо не допомогло. Марно майорів білий прапор на довгій палиці. Ця емблема миру, зрозуміла скрізь, на всій нашій планеті, викликала бурю вигуків, супроводжувану градом куль, які, на щастя, не завдали шкоди парламентерові, що мав обережність триматися на достатній віддалі. Не кращого добилися й Тонгане та ще двоє носіїв однакової раси з жителями Яхо. Тх не схотіли слухати і обсипали кулями, камінням і взагалі всім, що потрапляло до рук. Було ясно, що жителі села вирішили не вступати ні в які зносини з чужинцями.

Які б не були причини такої негостинності, мандрівники не змогли поповнити свої запаси продуктів, і їм довелося вирушити 7 березня далі, маючи їжу тільки на два дні. Проте в цілому становище не викликало великої тривоги: експедиція зробила вже більше трьохсот кілометрів від Каду, і можна було сподіватися, що в ближчих селах їх чекає більш дружній прийом.

Проте за весь цей день вони не побачили жодного села, а надвечір здох третій кінь — точнісінько так само, як і два перших.

— Хтось все ж таки примудряється отруювати наших коней, хоч ми й пильнуємо їх? — спитав Флоранс доктора Шатоннея.

— Це мало ймовірно,— відповів доктор.— Отруїли їх, очевидно, ще до від’їзду з Каду, можливо, в ту ніч, коли втекла охорона. І якщо коні гинуть не одразу, а поступово, це, мабуть, залежить від різної опірності їх організмів, а також від неоднакових доз отрути.

— А тим часом,— промовив Амедей Флоранс,— у нас уже троє піших на чотирьох вершників. Не дуже весело!

8 березня мандрівники вирушили далі в не зовсім спокійному настрої. Майбутнє не обіцяло нічого доброго. Не можна було більше закривати очі на те, що ворожа сила, перше ніж зникнути, подбала про отруєння коней, а це свідчило про невгасиму ненависть, жахливу і незбагненну. З хвилини на хвилину тепер можна було чекати загибелі чотирьох коней, які ще лишалися живими. З другого боку, харчів лишилося тільки на один день, і доведеться голодувати, якщо до заходу сонця не зустрінеться якесь село.

Та ще не минуло й години після від’їзду, як вдалині показалося скупчення будинків.

Мандрівники спинилися, мимоволі замислившись над тим, який прийом їх чекає. На широкій рівнині не помітно було нічого особливого. Здалека здавалося, що село немов вимерло. Навкруги теж панувало безлюддя. Було видно тільки пишний килим хащів, крізь них пролягав шлях, на якому де-не-де чорніли якісь невиразні плями.

Після короткої зупинки Барсак і його супутники рушили до села. Та вони не зробили й кілометра, як від огидного смороду їм перехопило подих. Ще кілька кроків — і вони наблизилися до однієї з чорних плям, які угледіли здалека. Усі відсахнулися: це був труп негра, уже в стані розкладу. Поки доїхали до села, налічили на шляху ще десять таких страхітливих віх.

— Ці люди вбиті розривними кулями,— сказав Флорансу доктор Шатонней, оглянувши один із трупів.

— Знову? — вигукнув Флоранс.

У селі видовище було ще жахливіше. Численні ознаки свідчили про те, що тут відбулася запекла бійка, після якої переможці підпалили село. В нечисленних уцілілих хатах знайшли ще кілька трупів.

— Смерть цих нещасних настала принаймні десять днів тому,— сказав доктор Шатонней,— і також від розривних куль.

— Але хто ж ті негідники, які вчинили таку різню? — вигукнув Сен-Берен.

— Можливо, це ті люди, сліди яких ми помітили кілька днів тому,— сказав Амедей Флоранс.— Ми тоді теж прикидали, що вони випередили нас днів на десять.— Це, безсумнівно, вони,— промовив обурений Барсак.

— Їм завдячуємо ми і недавній прийом в Яхо,— додав Флоранс.— Вони і там хотіли влаштувати те ж саме, але Яхо оточене стіною тата, і їм не вдалось туди вдертися, і тепер зрозуміло, чому налякані негри трималися ніби в облозі.

— Це справді логічно,— підтримав доктор Шатонней.

— Але хто ж ці негідники,— запитала Джейн Бакстон,— і чи не загрожує нам небезпека з їх боку?

— Хто вони, я не знаю,— відповів Амедей Флоранс,— але мені здається, що нам не треба їх боятись! За всіма даними, вони випередили нас днів на десять-дванадцять і їдуть верхи, отже мало ймовірно, щоб ми їх наздогнали.

З невеселими думками лишали вони позад себе розорене село. Увечері спинились на ночівлю серед степу. Їжі лишилося на один раз. Її розділили на дві частини, однією повечеряли, другу зберегли на ранок.

Протягом 9 березня проминули ще два села. До першого, оточеного невисокою стіною тата, наблизитись не пощастило — зустріч була така ж, як у селі Яхо. Друге нічим не захищене, було зруйноване, розграбоване й спалене, і стояло пусткою.

— Можна й справді сказати,— зауважив Барсак,— що ці люди всіляко намагаються створити поперед нас пустелю.

Зауваження було слушне. Не досягши мети іншими засобами, їх хотіли заморити голодом.

— Подумаєш! — підкреслено безтурботно промовив Амедей Флоранс.— Всупереч їх намаганням ми її пройдемо, цю пустелю. До Кубо не більше ста п’ятдесяти кілометрів. Це, зрештою, не така вже велика відстань. М’ясники й бакалійники Застрайкували — ну що ж, нехай полювання забезпечує нас біфштексами!

Усі, за винятком Понсена, який зовсім не вмів стріляти, поспішили відгукнутись на цей заклик. На лихо, високі трави заважали вистежувати дичину, якої в цій місцевості було обмаль. За весь день вдалося заполювати тільки дрохву, двох цесарок і двох куріпок. Цього ледве вистачило, щоб сяк-так нагодувати чотирнадцять чоловік.

Коли увечері спинились на ночівлю, Амедей Флоранс і доктор Шатонней вдруге помітили, що на тому ж місці вже до них ставали табором. Трава, здавалось, була прим’ята не так давно, немов час, на який їх випереджали, зменшився. Поки мандрівники обмінювалися міркуваннями з цього приводу, їх раптом покликав Тонгане, який стеріг коней. Виявилося, що впали одразу два коні. Знов нічим не можна було їм допомогти, і після годинної агонії вони сконали.

Залишалася ще пара коней, але не надовго: вони теж загинули протягом десятого березня.

Очевидно, загибель коней злякала носіїв, найнятих у Каду, чи просто вони не схотіли більше голодувати, оскільки за весь цей день полювання не дало нічого істотного… Як би там не було, вони зникли в ніч з 10 на 11 березня і, коли настав ранок, шестеро європейців, Тонгане і Малік, прокинувшись, побачили, що вони самі — без носіїв, без коней і без їжі.

Вони пережили в цю мить хвилинну зневіру, цілком природну, коли взяти до уваги, що вони починали знесилюватись. Особливо глибоко сумувала Джейн Бакстон; її гнітила думка, що це вона втягла своїх супутників у невдалу подорож. Почуваючи себе відповідальною за всі злигодні, вона каралась і благала простити її.

Амедей Флоранс відчув, що необхідно боротися з таким настроєм.

— Скільки непотрібних слів! — вигукнув він удавано грубо, звертаючись до Джейн Бакстон.— Ми ще, здається, не померли. Ці дні полювання було не дуже вдале,— подумаєш! Завтра нам більше пощастить, от і все.

— Не забуваймо,— прийшов йому на допомогу доктор Шатонней,— що наші негри, утікаючи, зробили нам послугу: не треба турбуватись про їхні шість шлунків.

— Це просто благодіяння з їх боку,— докінчив Флоранс.— Я й так збирався запропонувати вам відправити їх додому, до їхніх любих родичів.

— Дякую, пане Флоранс, велике спасибі вам усім, панове,— промовила глибоко зворушена Джейн.— Повірте, я ніколи не забуду, які ви добрі й самовіддані.

— Без ніжностей! — перебив Флоранс.— Це дуже шкодить перед сніданком. Послухайте краще мене, ходімо мерщій полювати, а потім наїмося донесхочу. А про почуття будемо розводитись за десертом, якщо вам від цього легше.

Після втечі носіїв довелось кинути останній намет і решту предметів обміну. Віднині і Джейн Бакстон спатиме на свіжому повітрі, якщо не знайдеться захистку десь у спорожнілому селі. Про втрату товарів шкодували особливо не доводилось: навіщо вони потрібні, коли країна спустошена? До того ж, у них ще лишалося золото.

За цих сумних обставин мандрівники вирушили далі. Двадцятого березня шлях знов пролягав через село, в якому було знайдено численні трупи негрів. Доктор звернув увагу своїх супутників на те, що смерть спіткала цих людей недавно, не більше ніж днів за два перед тим. Чи не означало це, що банда убивців тепер ближче і що можна чекати зустрічі з нею?

Незважаючи на цю маловтішну перспективу, вони продовжували шлях на північ. Та й що інше лишалось їм робити? Неможливо було повертатися на південь, по шляху, позначеному зруйнованими або вороже настроєними селами. Краще за всяку ціну постаратись досягти Нігера — тільки там можна сподіватись на підтримку.

Все та ж сама пустеля зустрічала виснажених мандрівників. Села, захищені від спустошення стіною тата, трималися вороже, всі інші житла були зруйновані, спалені, спустошені. Ніде вони не могли дістати продуктів і живилися випадково викопаними ямсом, бататами й іншими овочами і корінням, небагатими трофеями полювання та ще, коли-не-коли, жалюгідною рибчиною, виловленою Сен-Береном. Та це траплялося найрідше: річок було мало. Не раз доводилось терпіти від спраги — усі колодязі на їх шляху незмінно були засипані. Лиха сила, яка з такою жорстокістю переслідувала їх, не забувала ні про що.

Але їхня енергія залишалася незламною. Ледве тягнучи ноги, коли дичини не було, обпалені пекучим сонячним промінням, скорочуючи переходи в міру того, як зменшувалися сили, вони мужньо прямували на північ, день за днем, крок за кроком, незважаючи на втому, спрагу, голод.

Звичні до злигоднів, до тяжкого життя негр і негритянка переносили всі випробування напрочуд терпляче. При цьому обоє виявляли зворушливу відданість.

— Я не дуже голодний,— казав Тонгане, віддаючи Малік який-небудь їстівний корінець.

Малік приймала дар і одразу несла його Джейн Бакстон, а ця остання прилучала до загального запасу.

Усі лишалися вірні своєму обов’язку, але в поведінці кожного виявлялися власні риси вдачі.

У Барсака почувався глухий гнів. Він весь час мовчав, і лиш зрідка з його уст злітали слова, звернені до французького уряду, бездарність якого завела його, Барсака, в таку халепу. Доктор Шатонней теж говорив небагато, проте, хоч і був поганим мисливцем, лишався корисним супутником. Він часто відшукував їстівні фрукти і, удаючи, що по-старому веселий, сміявся з кожного слова Амедея Флоранса. Понсен, той зовсім не розкривав рота, він не полював, не рибалив, але, зрештою, і не скаржився. Він тільки продовжував час від часу щось підраховувати у своїй записній книжці. Поводження Сен-Берена ні в чому не змінилося — не веселіший і не смутніший, ніж в день від’їзду, він, здавалось, з властивою йому неуважністю не помічав, що голодує.

Зовні могло здатися, ніби Джейн Бакстон уже не так спокійно зносить випробування, що їх доля для неї готувала, а проте не вони поклали на її обличчя печать всезростаючого смутку. Вона ніколи й не сподівалася, шо подорож буде легкою, і мужньо зустрічала всі перепони на своєму шляху. Схудла, ослабла від злигоднів і страждань, вона зберігала всю свою енергію, і думкою невідступно линула до накресленої мети. Та в міру наближення мимоволі зростала її тривога й журба. Яку відповідь дасть їй могила в Кубо? Чи дізнається вона взагалі про що-небудь, чи доведеться повернутися ні з чим?

Смуток Джейн Бакстон не уник спостережливого ока Амедея Флоранса, і він, як міг, намагався її розважати. Він був душею цього невеличкого товариства, і ніщо не могло зменшити його невичерпну веселість. Що б не сталося, він радів. Спрага? — Чудовий засіб проти розширення шлунку, яке в нього починається. Голод? Нічого не може бути кращого проти артриту, що йому загрожує. Страшенна втома? Тим краще вони всі спатимуть. І він шукав підтримки у доктора Шатоннея, який усе підтверджував, у повному захваті від цієї мужньої людини.

Заслуга Флоранса була тим більшою, що він зазнавав ще й інших турбот, про які його товариші і не догадувались. Це почалося 12 березня, в той день, коли вони минали село, розграбоване, здавалось, тільки напередодні. З цього дня у репортера склалося переконання, що за ними йшли назирці. Він був певний, що в хащах на них чатували, крок за кроком супроводжуючи потерпілу експедицію, стежачи за її агонією, готуючись звести нанівець усі їх зусилля, коли порятунок буде близький. Завжди на сторожі, він мав численні докази на підтвердження своїх підозрінь: вдень його чуйне око відзначало нові сліди недавніх стоянок, ухо вловлювало відгомін далеких пострілів, тупіт кінських копит, вночі його турбував шепіт, рух, якісь невиразні тіні, що їх ховала темрява. Про все це він вирішив до певного часу нічого не говорити своїм супутникам і наказав мовчати Тонгане, який теж помічав ці тривожні ознаки. Вони обмежилися тим, що пильно вартували.

Подорож, зв’язана з такими труднощами, не могла закінчитись у передбачений строк. Тільки увечері 23 березня вони зробили останню зупинку перед Кубо. Ще сім або вісім кілометрів відділяли знесилених мандрівників від цього пункту, а до могили капітана Джорджа Бакстона лишалося, за словами Тонгане, менш двох тисяч метрів. На світанку вони мали вирушити до неї, звертаючи вбік від дороги.

Поки всі вони відпочивали, а Малік, розклавши вогнище з трави, готувала мізерну вечерю, Амедей Флоранс розповів товаришам про все, що його непокоїло, про свої денні і нічні спостереження. Висновки ж він робив такі: ні один їх крок не міг лишитись непоміченим цими завжди незримо присутніми ворогами.

— Я йду ще далі,— додав він,— і насмілююсь твердити, що противники ці — наші старі знайомі, майже близькі друзі. Я навіть певен, і буду рішуче обстоювати, що їх точнісінько двадцять три — двадцятеро негрів і троє білих, з яких один як рідний брат нагадує нашого елегантного приятеля, так званого лейтенанта Лакура,— з ним шановне товариство вже мало приємність познайомитись.

— Може, ви й маєте рацію, пане Флоранс,— визнав Барсак,— але, зрештою, це нічого не міняє.

— Я не згоден,— заявив Амедей Флоранс,— зовсім не згоден, тому й вирішив поговорити з вами, після того, як стільки часу мовчав, щоб марно вас не бентежити. Та ось, незважаючи ні на що, ми досягли мети. Завтра ми або будемо в Кубо, тобто в безпеці, або змінимо напрям, тоді, можливо, нас перестануть переслідувати. Признаюся, у мене виникло бажання цього разу ввести в оману наших переслідувачів, щоб вони не догадалися про наші наміри.

— Чому? — спитав Барсак.

— Сам не знаю,— признався Флоранс.— Просто, мені це спало на думку. По-моєму, в інтересах міс Бакстон краще було б, щоб мета її подорожі лишалась невідомою, аж поки вона не проведе свій розслід.

— Я згодна з паном Флорансом,— заявила Джейн Бакстон.— Хто знає, можливо, завтра наші вороги нападуть на нас. Шкода було б мені, зайшовши так далеко, зазнати поразки. Мені здається, що пан Флоранс має рацію — нам треба постаратись вислизнути від тих, хто за нами стежить. На жаль, не уявляю, як це зробити.

— Це дуже просто,— сказав Флоранс.— Цілком імовірно, що пильність наших переслідувачів слабне, коли ми робимо зупинку на ніч. Сталість наших звичок їх заспокоює, і вони певні, що вранці знайдуть нас там, де ми були ввечері. Сьогодні, треба думати, вони пильнують нас не більше, ніж завжди. Отже, найпростіше, це вирушити зараз же, користуючись темрявою. Підемо по черзі, якомога тихше, усі в одному напрямі і зустрінемось в умовленому місці. Зрештою, за нами назирці йде не така вже численна армія, і треба якогось виняткового невезіння, щоб нам наскочити просто на чарівного лейтенанта Лакура.

Цей план зустрів гарячу підтримку з боку Джейн Бакстон. Умовились тримати шлях на захід, до купи дерев, яку помітили приблизно за кілометр звідти і над якою блимала зірка. Над обрієм клубочилися густі, темні хмари.

Першим рушив Тонгане, за ним Джейн Бакстон, потім Малік і всі інші по черзі; Амедей Флоранс ішов останнім.

Відхід здійснили щасливо. За дві години всі зібралися під деревами і поспішили їх проминути, щоб в такий спосіб відгородитися від переслідувачів. Після цього йшли вже спокійніше. Близькість мети додавала сил — ніхто не почував утоми.

Півгодини швидкої ходьби — і Тонгане спинився. За його спостереженнями, вони досягли як раз того місця, де було винищено бунтівничий загін Джорджа Бакстона. Але в нічному мороку він не міг точно вказати пункт, який цікавив Джейн Бакстон. Доводилось чекати ранку.

Таким чином, вони мали змогу відпочити кілька годин. Тільки Джейн Бакстон не знала сну, гадаючи, що принесе їй світанок? Безліч питань зринало знов і знов. Чи справді мертвий її нещасливий брат і чи вдасться знайти докази цього? А докази його невиновності? Чи знайдуться живі свідки трагедії? І що вона почує з їх уст?

Ще не минула шоста година ранку, як усі вже були на ногах. Помалу розвиднялось, і очі всіх були з хвилюванням прикуті до Тонгане, який оглядав місцевість, відшукуючи відомі йому орієнтири.

— Там,— промовив нарешті негр, вказуючи на дерево, що самотньо височіло серед рівнини, метрів за триста-чотириста від них.

За кілька хвилин усі були під цим деревом. Тонгане упевнено вказав місце, і вони почали поспішно розкопувати ґрунт, хоч ніяких ознак могили тут не було. Ножі гарячково вгрузали в землю, її викидали руками; яма швидко зростала.

— Увага! — скрикнув раптом репортер.— Ось кістки…

Міс Бакстон, глибоко схвильована, мусила спертися на руку доктора.

Яму обережно розчистили. Показалося тіло, вірніше, кістяк, який зберігся напрочуд добре. Навколо рук уціліли клапті тканини з золотим шитвом — знаками чина. Між кістками, на грудях, знайшли портфель, майже зотлілий. В ньому був лише один документ — лист, адресований Джорджеві Бакстону його сестрою.

Сльози бризнули з очей молодо! дівчини. Вона піднесла до губ пожовклий папірець, який розсипався під її пальцями, потім, опанувавши себе, наблизилась до могили.

— Докторе, прошу вас,— звернулась вона до Шатоннея, і голос її тремтів,— чи не будете ви такі ласкаві оглянути останки мого нещасного брата?

— До ваших послуг, міс Бакстон,— відповів доктор, до того схвильований, що забув навіть про голод.

Він спустився в могилу і старанно провів огляд за всіма правилами судової медицини. Коли він закінчив, його обличчя було серйозне і виявляло глибоке зворушення.

— Я, Лоран Шатонней, доктор медицини Паризького університету,— урочисто промовив він серед глибокої тиші,—свідчу ось що: по-перше, кістки, що їх я оглянув і що їх міс Джейн Бакстон визнає кістками свого брата Джорджа Бакстона, не мають ніяких слідів поранення, завданого вогнепальною зброєю; по-друге, людина, якій належали ці кістки, була вбита; по-третє, смерть настала від удару кинджалом, завданого згори вниз, причому кинджал пройшов крізь ліву лопатку і влучив у верхню долю серця; по-четверте, ось зброя, якою вчинен злочин, власноручно вийнята мною з кістки, в якій вона застрягла.

— Убитий!..— прошепотіла Джейн, глибоко вражена.

— Убитий, я стверджую це,— повторив доктор Шатонней.

— І ззаду!..

— Ззаду.

— Значить, Джордж невинуватий!..— скрикнула Джейн і заридала.

— Невинність вашого брата виходить за межі моєї компетенції, міс Бакстон,— обережно зауважив доктор,— і я не можу висловлюватися з цього приводу так рішуче, як з приводу фактів, констатованих мною. Проте, повинен вам сказати, що вона здається мені надзвичайно імовірною. Справді, з мого огляду випливає, що ваш брат загинув не з зброєю в руках, як досі вважалося, а що його було вбито ззаду. Коли саме? Цього я не знаю. Єдине, що можна твердити: удар завдав не солдат регулярної армії, тому що кинджал — не військова зброя.

— Спасибі, докторе,— промовила Джейн, поступово опановуючи себе.— Перші результати моєї подорожі сповнюють мене надією… Ще одне слово. Чи зможете ви, докторе, письмово підтвердити все, що тут виявили, а ви, панове, чи згодні бути свідками?

Усі поспішили запевнити Джейн Бакстон, що вона може на них розраховувати. Амедей Флоранс виклав усі факти на папері; протокол підписав доктор Шатонней, а за ним і всі інші, після чого цей документ вручили сестрі разом із зброєю, знайденою в могилі її брата.

Молода дівчина затремтіла, коли рука її торкнулась до цієї зброї. Великий чотиригранний клинок з глибокими рівчаками на всіх чотирьох поверхнях вкривав товстий шар іржі, можливо, змішаної з кров’ю. На ручці чорного дерева, напівзогнилій від вогкості, виднілися сліди напису.

— Подивіться, панове,— сказала Джейн,— на цій зброї колись було ім’я убивці.

— Шкода, що воно стерлося,— зітхнув Амедей Флоранс, розглядаючи кинджал.— Заждіть… Ще можна щось прочитати: «і», а також, по-моєму, «л».

— Малувато,— промовив Барсак.

— Можливо, цього буде досить, щоб викрити убивцю,— сказала Джейн дуже серйозно.

За її наказом Тонгане закидав останки Джорджа Бакстона землею, яку старанно розрівняли, після чого, залишивши самотню трагічну могилу, мандрівники повернули на Кубо.

Та пройшовши три або чотири кілометри, вони змушені були спинитись: у знесиленої Джейн Бакстон підгинались коліна і їй довелось лягти.

— Хвилювання,— пояснив доктор Шатонней.

— І голод,— цілком слушно додав Амедей Флоранс.— Ну що ж, старий,— звернувся він до Сен-Берена,— не дамо ж ми померти від виснаження вашій племінниці, навіть якщо вона ваша тітка, хоч цьому важко повірити! Де наші рушниці?.. Та глядіть, не здумайте прийняти мене за добірну дичину!

На жаль, дичини там було обмаль. Тільки на кінець дня доля усміхнулася нашим мисливцям, і під їхніми пострілами впали дві дрохви й куріпка. Вперше за довгий час у них була ситна вечеря. Зате довелось відмовитися від думки добратись до Кубо того ж вечора, і вони вирішили востаннє заночувати просто неба.

Знемагаючи від утоми, впевнені, що їм пощастило збити з пантелику своїх противників, мандрівники не подбали на цей раз про вартування. Ось чому ніхто з них не бачив дивних явищ тієї ночі. На заході замиготіли по рівнині слабенькі вогники. Це повторилося багато раз. Інші вогні, дуже яскраві, відповідали їм зі сходу, на великій височині, хоч у цій зовсім рівній місцевості не було жодної гори. Поступово ці бліді відблиски з заходу і потужні спалахи зі сходу зблизилися, перші дуже повільно, другі — з великою швидкістю, і зійшлися там, де лежали поснулі мандрівники.

Раптом усі вони прокинулися від дивного гудіння, яке вже чули після від’їзду з Канкана, тільки цього разу звук був ближчий і незмірно дужчий. Не встигли вони розплющити очі, як зі сходу, за якихось сто метрів від них, блискавками вдарили сліпучі вогні, немов електричні прожектори. Вони ще намагалися збагнути це дивне явище, коли з темряви виступили люди і кинулися на засліплених, приголомшених мандрівників. В одну мить вони опинилися на землі.

Грубий голос спитав французькою мовою:

— Готово, хлопці?

І потім, після паузи, додав:

— Першому, хто поворухнеться, куля в голову… Ну, гайда!