XI. Що робити?

Коли члени експедиції Барсака, прокинувшись уранці 18 лютого після прибуття в Каду, помітили зникнення своєї охорони і всіх погоничів та носіїв, вони остовпіли. Ця подвійна зрада була така неймовірна, що вони довгий час відмовлялися вірити.

Першим вийшов із намету Амедей Флоранс — і поспішив розбудити своїх супутників. Усі, в тому числі й Малік, яка провела ніч у наметі Джейн Морна, миттю зібралися, обмінюючись здивованими вигуками.

Раптом з густих хащів донісся стогін. Сен-Берен, Амедей Флоранс і доктор Шатонней побігли в тому напрямі і знайшли Тонгане, зв’язаного, з заткнутим ротом, з великою раною в лівому боці.

Тонгане звільнили від пут, привели до притомності, перев’язали рану і засипали його запитаннями. Тонгане розповів усе, що йому було відомо про нічні події.

Утеча відбулася між першою і другою годиною ночі. Прокинувшись від незвичайного шуму (якого в наметах не почули), Тонгане з подивом побачив усіх стрілків на конях і вже на деякій відстані від табору, в той час як служники під проводом лейтенанта Лакура і обох сержантів були зайняті чимсь — у темряві не можна було розібрати, чим саме. Зацікавившись, Тонгане підвівся і, не передчуваючи нічого лихого, попрямував до носіїв і погоничів. Але не дійшов. На півдорозі на нього напали двоє, один схопив його за горло — Тонгане не встиг і скрикнути. В одну мить його кинули на землю, зв’язали, заткнули йому рота. Падаючи, він устиг помітити, що слуги навантажували на себе паки, вибираючи їх з-поміж інших. Нападники вже віддалялися від Тонгане, але до них раптом наблизився третій — це був не хто інший, як лейтенант Лакур,— і уривчасто спитав:

— Готово?

— Так,— відповів один з нападників, і Тонгане впізнав сержанта.

Замовкли. Тонгане відчув, що над ним нахилилися і чиїсь руки обмацують його.

— Ви з глузду з’їхали, даю слово! — заговорив лейтенант.— Лишаєте після себе молодчика, який, може, бачив більше, ніж треба. Роберт, прошу тебе, штрикни багнетом цю нечисть!

Наказ було миттю виконано, але Тонгане пощастило вивернутися, і багнет не влучив у груди, а сковзнув по боці, пробивши довгу, але неглибоку рану. У темряві лейтенант і його помічники цього не помітили, тим більше, що хитрий провідник зітхнув, наче прощаючись з життям, а багнет був весь у крові.

— Готово? — повторив голос лейтенанта Лакура.

— Готово! — відповів той, кого було названо Робертом.

Усі троє пішли, і Тонгане більше нічого не почув. Він скоро знепритомнів.

Цього свідчення було досить, щоб довести, що зраду було заздалегідь задумано і підготовлено. Усі перезирнулися, глибоко вражені. Першим порушив мовчанку Амедей Флоранс.

— Оце справді номер! — вигукнув він.

Ці слова немов розрядили загальне напруження, і незабаром усі взялися до практичних заходів, яких вимагали обставини. Передусім, належало підсумувати, що лишилося із зброї та харчів. Було виявлено сім рушниць (з них шість мисливських) і дванадцять револьверів, все це з великою кількістю боєприпасів; крім того, семеро коней, тридцять шість ослів, коло ста п’ятдесяти кілограмів різних товарів і харчі на чотири дні. Отже, засоби самозахисту й транспорт були в наявності. Що ж до харчів, то їх і надалі не важко буде діставати по селах. До того ж, маючи шість чудових рушниць, можна розраховувати на полювання.

Ослів вирішили позбутися — без досвідчених погоничів вони могли стати неабияким тягарем. Джейн Морна і Сен-Берен одразу ж розпочали переговори з жителями Каду. У селі їх зустріли дуже добре, кількома дрібними подарунками вони завоювали симпатії старости і при його сприянні ослів продали в Каду й прилеглі села по десять тисяч каурі (коло тридцяти франків) за штуку. Уже цією сумою забезпечувалося харчування для членів експедиції і плата п’ятьом носіям днів на двадцять. Староста обіцяв також забезпечити їх п’ятьма носіями або й більшою кількістю в разі потреби.

На торговельні переговори пішло кілька днів, і тільки 22 лютого вони були закінчені. На цей же час загоїлась і рана Тонгане — як уже згадувано, вона була поверхнева — і ніщо більше не затримувало від’їзд.

Уранці 23-го розставили колом шість складаних стільців, посередині розстелили карти, і всі зібралися на чолі з Барсаком, з Тонгане і Малік в ролі слухачів.

— Засідання вважаю за відкрите,— промовив Барсак за звичкою члена палати депутатів.— Хто просить слова?

Всі непомітно усміхнулись. Амедей Флоранс, не моргнувши оком, відповів з прихованою іронією:

— Ми будемо говорити після вас, пане голова.

— Як хочете,— погодився Барсак, анітрохи не здивований цим титулом.— Перш за все, слід уточнити обстановку. Нас покинула наша охорона, але ми добре озброєні, маємо предмети обміну і знаходимося в глибині території Судану, на великій відстані від узбережжя…

При цих словах Понсен, від якого досі ніхто ніколи й слова не чув, витяг з кишені свою величезну записну книжку, начепив на кінчик носа пенсне і сказав:

— Точно за тисячу чотириста вісім кілометрів, п’ятсот вісімдесят три метри і сімнадцять сантиметрів, рахуючи від центральної жердини мого намету.

— В такій точності немає потреби, пане Понсен,— зауважив Барсак.— Досить буде сказати, що ми перебуваємо приблизно за тисячу чотириста кілометрів від Конакрі. Усім вам відомо, що ми збиралися проникнути ще значно далі, але нова ситуація вимагатиме, можливо, нового рішення. На мою думку, нам слід поставити собі за мету досягти населеного пункту, в якому є французький пост. Там ми заявимо про все і спокійно вирішимо, що робити далі.

Усі одностайно вітали таке рішення.

— Ознайомлення з картою,— продовжував Барсак,— показує, що нам треба постаратись досягти Нігера в будь-якому пункті. Чи не можна пройти до Сея через Уагадугу й Надіанго? Після падіння Тімбукту французькі пости продовжують просуватися вниз по Нігеру. Правда, мені не відомо, чи досягли вони Сея, але це цілком можливо, я б сказав, навіть імовірно. Якщо нам вдасться одержати нову охорону, цей варіант матиме ту перевагу, що відповідатиме нашим планам.

— Але в ньому є незручність, пане голова! — з за: палом вигукнув Понсен, гарячково пробігаючи цифри у своїй записній книжці.— Так нам доведеться зробити вісімсот кілометрів шляху. За моїми підрахунками, наш крок дорівнює в середньому сімдесяти двом сантиметрам. Отже, вісімсот кілометрів становлять один мільйон сто одинадцять тисяч сто одинадцять кроків з дробом. Відкидаємо дріб. За годину ми робимо в середньому п’ять тисяч п’ятсот сорок три кроки з дробом. Відкидаємо дріб. Наші зупинки становлять в середньому, за моїми точними підрахунками, вісімнадцять хвилин чотири секунди на годину. Лишається дві тисячі п’ятсот двадцять секунд, тобто три тисячі шістсот і одна десята кроку. На ці вісімсот кілометрів шляху потрібно витратити один мільйон сто одинадцять тисяч сто одинадцять кроків, поділені на…

— Ой! Ой! Ой!!! — заволав не своїм голосом Амедей Флоранс.— Чи не простіше було б сказати, що в нас піде на це сорок три дні, коли робити за день п’ятнадцять кілометрів, або тільки сорок днів, якщо робити за день по двадцять кілометрів? Що ви хочете довести цими жахливими підрахунками?

— Я хочу довести те,— відповів з ображеним виглядом Понсен, ховаючи свою імпозантну записну книжку,— я хочу довести те, що краще було б досягти Нігера через Дженне. Тоді нам треба було б пройти наполовину менше, тобто чотириста кілометрів.

— А ще краще було б,— зауважив Амедей Флоранс, проводячи по карті пальцем,— досягти Нігера в Сегу-Сікоро. Туди близько п’ятисот кілометрів, до того ж, ми йшли б по слідах капітана Марсенея.

— Цілком вірно,— підтримав доктор Шатонней.— А є ще одна можливість, по-моєму, найкраща: просто повернутися тим же шляхом, яким ми йшли сюди, якщо не до самого моря, то принаймні до Сікассо. Туди всього двісті кілометрів, а там наші земляки, які так гостинно нас приймали. Тоді можна буде вирішити, куди податися: на Баммако чи, як радить пан Флоранс, до якого і я приєднуюсь, на Сегу-Сікоро.

— Доктор має рацію,— погодився Амедей Флоранс.— Це найрозумніше рішення.

— Дуже ймовірно, пане Флоранс,— поміркувавши, заговорив Барсак,— що доктор і ви маєте цілковиту рацію. Але я прошу вас згадати про те, що повернення в Сікассо означало б відмову, хай і тимчасову, від місії, яку я взяв на себе. Так, панове, передусім — обов’язок…

— Ваші побоювання нам зрозумілі, пане Барсак,— перебив Флоранс, почуваючи, що зараз почнеться промова,— але бувають випадки, коли наш обов’язок — бути обережними.

— Лишається вирішити,— відповів Барсак4 — чи такий це випадок. Наша охорона утекла, це правда, але я марно запитую себе: які небезпеки чекають на нас? Давайте поміркуємо. Адже ця підставна охорона легко могла повбивати нас усіх до одного! А вона цього не зробила. Більше того, нам турботливо залишили харчі, нашу зброю, боєприпаси, коней і певну кількість товарів. Не такі вже й страшні вчинки.

— А Тонгане? — напівголосно заперечив доктор Шатонней.

— Тонгане — негр,— відповів Барсак,— а для багатьох людей життя негра нічого не варте.

— Пан Барсак має рацію,— втрутився Флоранс.—

Так, проти нас і справді діють дуже помірковано, і; безумовно, досі зазіхань на наше життя не було. Я кажу: досі, тому що наш невідомий супротивник легко може вдатися до більш дійових засобів нападу, якщо ми продовжуватимемо просуватись у тому напрямі, який йому не до вподоби. Рана Тонгане доводить, що в тих, кому ми заважаємо, розмова коротка.

— Цілком вірно,— підтримав доктор.

Кілька хвилин усі мовчали. Барсак глибоко замислився. Безумовно, висновки Амедея Флоранса були правильні, і, ясна річ, вельмиповажний депутат Півдня не збирався рискувати своїм дорогоцінним життям з єдиною метою уникнути нападок, які чекатимуть його в Парижі, якщо він повернеться туди, не виконавши своєї місії.

— Я приєднуюсь до пропозиції пана Флоранса,— заговорив він нарешті, бажаючи перевірити на своїх слухачах ті аргументи, які пізніше наведе в парламенті,— і саме в тому вигляді, як її сформулював доктор Шатонней. Отже, я віддаю свій голос за повернення у Сікассо, маючи кінцевою метою Сегу-Сікоро. Справді, панове…

— Пробачте, пане голово! — перебив Амедей Флоранс, знову відчуваючи, що їм загрожує промова.— Якщо дозволите, я б хотів зауважити, що ми приймаємо рішення, не дізнавшись, якої думки додержуються мадемуазель Морна і пан де-Сен-Берен.

Зауваження було слушне. Джейн Морна і Сен-Берен весь час мовчки слухали, не втручаючись у суперечку.

— Пан Флоранс має рацію,— погодився Барсак і звернувся до Джейн Морна.— Будьте ж такі ласкаві, мадемуазель, поділіться з нами своїми міркуваннями.

— Дякую, пане Барсак,— відказала Джейн Морна спокійно,— але ми не повинні втручатися в обговорення, яке нас не стосується.

— Як вас не стосується?.. Чому ж, мадемуазель? Ми, здається, усі в однаковому становищі.

— Зовсім ні,— відповіла Джейн Морна.— Вас обставини змушують відмовитися від своєї мети, а для нас ніщо не змінилося. Нам би не хотілося відокремлюватись від вас якраз тоді, коли у вас найбільше неприємностей, але ми маємо намір продовжувати подорож за встановленим маршрутом.

— І ви все ще думаєте про те, щоб добратися до Гао?

— Так, ще більше, ніж будь-коли.

— Самі? Без охорони?

— А в нас і наміру не було добиратися туди з охороною.

— Без носіїв?

— Наймемо нових. Якщо це неможливо, обійдемося без них.

— Незважаючи на цю ворожість, причини якої нам не відомі, але яка безумовно існує?

— Незважаючи на цю ворожість, яка, проте, здається мені, скерована більше проти вас, ніж проти нас.

— Хто його знає — адже шлях у нас один. У всякому разі, боюсь, що цей невідомий противник нападе якраз на вас, якщо ви самі будете продовжувати подорож до Нігера.

— І в такому разі ми все ж не злякаємось цього невідомого противника.

— Та це ж божевілля! — вигукнув Барсак.— Ми не дозволимо вам такого безумства, яке ви самі називаєте примхою.

Джейн Морна завагалась, потім сумно відповіла:

— На жаль, це зовсім не примха.

— А що ж? — здивувався Барсак.

Джейн Морна знов завагалась і, після короткої мовчанки, промовила урочисто:

— Обов’язок.

Барсак, доктор Шатонней і Амедей Флоранс дивилися на неї здивовано і з цікавістю.

А вона продовжувала:

— Пробачте мені, панове, я вас обдурювала… Пан де-Сен-Берен назвав вам своє справжнє прізвище, вірно і тег що він француз, як і ви всі. Я ж заховалась під вигаданим ім’ям, приховала свою національність…

І Джейн Бакстон — так ми віднині її знов називатимемо — розповіла, хто батько її, ким був брат, розповіла про драму в Кубо, про обвинувачення проти Джорджа Бакстона, про його смерть, про розпач лорда Гленора. Вона розповіла, що хоче повернути братові чесне ім’я, зняти з нього ганебну пляму, а зраненому батьковому серцю принести мир і спокій.

Ця розповідь глибоко схвилювала її слухачів. Їх захопило благородство і безстрашність цієї молодої дівчини, яку не спиняли ніякі труднощі й небезпеки.

— Міс Бакстон,— досить гостро промовив Амедей Флоранс, коли вона скінчила говорити,— я дозволю собі докір на вашу адресу.

— Докір?.. Мені?..— здивувалася Джейн, яка чекала зовсім іншого.

— Так, докір, до того ж серйозний! Якої ви дивної і, я б сказав, невисокої думки про нас, міс Бакстон, про французів взагалі, про Амедея Флоранса зокрема!

— Що ви хочете цим сказати, пане Флоранс? — прошепотіла збентежена Джейн Бакстон.

— Як! — скрикнув репортер обурено.— І ви міркуєте, що Амедей Флоранс дозволить вам зробити оцю невеличку прогулянку в Кубо без нього?!

— О, пане Флоранс…— запротестувала зворушена Джейн, починаючи розуміти, куди він хилить.

— Як це мило!..— продовжував Амедей Флоранс у тоні ще більшого обурення.— Який егоїзм!..

— Не розумію…— спробувала зауважити Джейн, напівусміхаючись.

— Прошу, дозвольте мені закінчити,— рішуче перебив Флоранс.— Ви забуваєте, що я журналіст, мало того, я — репортер, ще й маю над собою головного редактора. Знаєте, що мені скаже мій редактор, коли дізнається, що я проґавив такий сенсаційний матеріал у справі Бакстона? Так от, він мені скаже: «Флоранс, моє малятко, ви просто йолоп!» Раз, два — і вижене мене геть. Ну, а я не хочу втрачати своє місце. Отже, я вирушаю з вами.

— О, пане Флоранс!..— повторила Джейн, зовсім розчулена, і потиснула руку цієї чесної й мужньої людини.

— Я згодна,— промовила вона.

— А мене ви приймаєте, міс Бакстон? — пролунав раптом грубий голос доктора Шатоннея.

— Вас, докторе?..

— Звичайна річ, мене. Така експедиція не може обійтися без лікаря. Адже ви рушаєте туди, де вас легко можуть порубати на дрібні шматочки, отже мені треба там бути, щоб їх позшивати докупи.

— О, докторе! — тільки й спромоглася повторити Джейн, мало не плачучи.

Вона розхвилювалася ще більше, коли почула гнівний голос Барсака:

— Ну, а я!.. Виходить, я тут ніщо,— моєю думкою ніхто й не цікавиться?

Барсак був у нестямі від люті. Адже і він одразу вирішив приєднатися до міс Бакстон. Одним ударом він уб’є двох зайців: шлях молодої дівчини майже збігається з його власним, а нерозважність такого вчинку виправдовувалася б благородною метою. До того ж, як могли б вони, четверо мужчин, четверо французів, проявити таку байдужість і залишити молоду дівчину в хащах, серед таких небезпек? І от тепер Флоранс з доктором Шатоннеєм перехопили його лаври, а це завжди буває прикро.

— Я не кажу про пана Флоранса,— продовжував Барсак.— Він людина вільна. Але ви, докторе, ви ж, здається, е членом місії, яку я очолюю. Невже ви теж, як і всі мої солдати, збираєтеся стати дезертиром?

— Запевняю вас, пане Барсак…— пробелькотів доктор, який не подумав про це.

— А якщо ні, значить, ви подумали, що і я поїду в Кубо, так? Та хіба ж вам вирішувати, куди нам слід прямувати? І чи годиться вам давати мені уроки?

— Повірте, пане Барсак…— спробував виправдатися бідний доктор.

— Ні, докторе, ні, не дозволяю,— відповів Барсак, голос якого звучав все гучніше.— І хай вам буде відомо, що я, відповідальний начальник експедиції на Нігер, не схвалюю ваших проектів. Навпаки, беручи до уваги, що єдиного провідника, який у нас залишився, найняла міс Бакстон і що він перебуває виключно в її розпорядженні, беручи до уваги також і те, що ми не можемо порозумітися з тубільцями без допомоги міс Бакстон і пана де-Сен-Берена, єдиних людей серед нас, які можуть розмовляти мовою бамбара, я хочу, я маю намір, я наказую…

Тут Барсак, голос якого уже гримів як грім, зробив паузу із знанням справи, потім закінчив дуже простим тоном:

— …усім тримати шлях на Нігер через Кубо.

— Як, пане Барсак?..— прошепотіла Джейн, боячись, що недочула.

— Саме так, міс Бакстон,— відрубав Барсак.— Доведеться вам підтримувати нас до кінця.

— О, пане Барсак…— прошепотіла Джейн Бакстон востаннє і зайшлася ревними слізьми.

Та й у інших очі підозріло блищали. Усі були зворушені, але чоловіки, перебиваючи один, одного, намагалися приховати це за зливою слів.

— Подорожувати буде дуже просто,— проголошував Флоранс,— адже продукти в нас є.

— Ну, звичайно, на п’ять днів,— казав доктор Шатонней таким тоном, ніби йшлося про півроку.

— Тільки на чотири,— поправляв Барсак,— але ми купимо ще.

— До того ж, будемо полювати,— підказував доктор.

— Вудити рибу,— додавав Сен-Берен.

— Є ще й фрукти, я з ними добре обізнаний,— запевняв доктор.

— Моя знає овочі: батати, ямс,— вставляв Тонгане.

— Я робитиму олію каріте,— не відставала Малік.

— Вирушаємо завтра,— підсумував Барсак.— Треба готуватися, не гаючись.

Варто відзначити, що Понсен весь час не розкривав рота. Як тільки було вирішено, що всі поїдуть у Кубо, він витяг свою записну книжку і заглибився в нескінченні підрахунки.

— Все це дуже добре,— відгукнувся він на останні слова Барсака.— Той факт, що шлях на Кубо на чотириста кілометрів довший, ніж шлях на Сегу-Сікоро, не має ніякого значення. Як уже відомо, довжина нашого кроку становить сімдесят два сантиметри, отже ця відстань має п’ятсот п’ятдесят п’ять тисяч п’ятсот п’ятдесят п’ять цілих кроків з дробом. Відкидаємо дріб. За годину, як я казав, ми робимо…

Але ніхто його не слухав. Барсак, доктор Шатонней, Амедей Флоранс, Джейн Бакстон і Сен-Берен уже діяльно готувалися до від’їзду.