X. Нова охорона

(З записної книжки Амедея Флоранса)

Того ж дня, увечері. Ні, не хотів би я зустрітися з ними в темному місці, а проте — я з ними, та ще й у глибині хащів, а це незрівнянно гірше. І таке становище, як на мене, сповнене принад. Розуміти, що наражаєшся на справжню небезпеку, і не знати, що це за небезпека; напружувати розум, намагаючись відгадати, де вона криється, прислухатись, придивлятись, щоб удар, якого чекаєш невідомо звідки, не був несподіванкою — це, справді, захоплююче! Ось коли людина дійсно живе напруженим життям…

Ну, я, здається, знов захопився. Мені ввижаються бандити, хоч це, певна річ, звичайнісінькі, нічим не прикметні стрілки, і всі страхи — гра моєї уяви, більш нічого. Адже є лист, справжній, лист полковника Сент-Обана!

І проте, як собі хочете, ніщо не може знищити того враження, яке справила на мене наша нова охорона та її командир.

Мене з першого погляду вразила одна деталь: чи ж не дивно, справді, що ці люди, включаючи сержантів, геть запорошені, як і повинно бути,— адже вони доганяли нас п’ятнадцять діб,— а їх начальник чистенький, аж виблискує. Білизна в нього сніжно-біла, черевики так і сяють, вуса нафабрені, просто франт. Можна подумати, що лейтенант Лакур збирається на парад. Усе в нього по уставу, все на місці, до останнього ґудзика, навіть брюки бездоганно випрасовані! Не часто побачиш у хащах таку елегантність.

Цей лейтенант маленький на зріст і, здається мені, людина не лагідна. У нього блідо-блакитні очі, або навіть стальні, і вираз їх ніяк не можна назвати доброзичливим; при цьому він небалакучий і відлюдькуватий. Після полудня він виходив із свого намету тільки два рази, і то з єдиною метою — перевірити своїх людей. Щоразу, побачивши начальника, стрілки підводяться і вишиковуються. Лейтенант проходить перед строєм, прямий, як струна, його крижаний погляд обводить їх з голови до ніг, і він зникає у себе, не промовивши ні слова.

Його сержанти, навпаки, невимовно брудні. Їхні «мундири» — це справжнє лахміття; штани в них надто короткі, ще й полатані, номера полку чи якихось інших знаків немає. Важко повірити, щоб французьких солдатів так погано екіпірували. І ще одне: враження таке, ніби власники цих зношених мундирів почувають себе в них якось незвично. Розмовляють вони тільки один з одним і завжди стиха. Як я не напружував свій репортерський слух, вловити вдалося лише кілька малозначних слів.

Що ж до суданських стрілків, то вони після чергувань тримаються вкупі і — річ майже неймовірна! — теж дуже небалакучі. Вони мовчки готують собі їжу або сплять. Їх зовсім не чути. Кожний наказ сержантів миттю виконується. А в цілому складається враження, що ці двадцятеро негрів сумні й чимсь налякані.

Ось які мої спостереження.

Весь цей день мадемуазель Морна не показується. Не видно і Чумукі, через що моя стаття все ще лежить у мене в кишені.

15 лютого. Прокинувшись уранці, я не помічаю ніяких приготувань до відправки. Запитую Тонгане і дізнаюся, що ми сьогодні не зрушимо з місця. Після вчорашнього відпочинку це здається дивним.

Випадково зустрічаюся з лейтенантом Лакуром, таким же виструнченим і елегантним. Спинившись, запитую його про причину затримки.

— Наказ пана Барсака,— відповідає він лаконічно.

Три слова, вітання по-військовому, поворот на каблуках. Лейтенант Лакур не з тих, кого звуть блискучими співрозмовниками.

Невже начальник експедиції вирішив припинити подорож з цією в п’ять раз зменшеною охороною? Це мене цікавить і водночас турбує: таке рішення привело б до закінчення репортажу, який (я передчуваю!) починає ставати сенсаційним.

Коло десятої години помічаю Барсака. Він прогулюється великими кроками, заклавши руки за спину, втупивши погляд у землю, видно, що настрій у нього не блискучий. Не дуже вдало обраний момент, щоб розпитувати його про дальші наміри, але мене це не спиняє.

Барсак не сердиться. Він перестає ходити і якусь мить мовчки дивиться на мене. Нарешті каже:

— Кілька днів тому, пане Флоранс, ви ставили мені те ж саме запитання. Я вам не відповів. Сьогодні можу вам сказати, що сам не знаю, що відповісти.

— То ви ще не прийняли ніякого рішення, пане депутат?

— Ні. Я обмірковую, намацую ґрунт, зважую всі «за» і «проти»…— Знову мовчання, потім раптом: — Ні, справді, чом би нам не розглянути це питання разом? Ви людина практична, розважлива. (Щиро дякую, пане Барсак!) Ви мені дасте добру пораду.

Я вклоняюсь.

— До ваших послуг, пане депутат.

І я розповідаю йому про свої спостереження за нашою охороною та її командиром і, як висновок з цього, несміливо формулюю припущення, що, коли ці люди не справжні солдати, вони, можливо, служать нашому невідомому ворогові, на якого ми досі не хотіли зважати.

Вислухавши, Барсак починає реготати.

— Справжній романі — вигукує він.— Виявляється, у вас блискуча уява, пане Флоранс! Вона вам дуже стане в пригоді, якщо ви коли-небудь візьметесь за писання п’єс, але не раджу вам покладатися на неї в реальному житті.

— Проте…— починаю я, зачеплений його тоном.

— Немає ніяких «проте». Є факти. Підписаний наказ, це по-перше…

— Його могли підробити…

— Ні, капітан Марсеней визнав його дійсним і виконав, не вагаючись.

— Його могли викрасти…

— Знов роман! Як, я вас питаю, можна було б підмінити справжній конвой? Треба було б тримати напоготові загін, досить численний, щоб, по-перше, знищити справжніх солдатів, усіх до останньої людини, розумієте — до останньої людини! — і, по-друге, щоб замінити їх абсолютно тотожним загоном, і притому заздалегідь, коли ще ніхто не міг знати про те, яка буде чисельність нового загону, та й взагалі про те, що цей конвой має бути надісланий полковником Сент-Обаном. Ніхто з людей лейтенанта Лакура не поранений, отже цей загін має бути дуже численний, ви ж повинні розуміти, що справжні солдати не дозволили б винищити себе, не захищаючись. І ви хочете, щоб така банда лишилась непоміченою, щоб чутки про такий бій не дійшли до нас! Ви ж знаєте — в хащах новини поширюються від села до села із швидкістю телеграми… Ось на які неможливі речі доводиться наштовхуватися, коли даєш волю власній уяві!

І справді, Барсак має рацію. І де був учора мій здоровий глузд? Я сам себе умовив.

— А що особливого ви знайшли в цих неграх і сержантах? Вони дуже брудні, це правда, але і в капітана Марсенея можна було побачити не чистіших. У похідних умовах немає можливості виявляти особливий педантизм щодо обмундирування.

Золоті слова! Докидаю несміливо (бо я справді починаю вагатися):

— А проте лейтенант Лакур…

— О, він надзвичайно коректний! — усміхаючись вигукує Барсак.

— Одразу видно, що це людина, яка дуже дбає про себе і свій туалет. Але це ж не злочин.

Ні, безумовно! Я роблю останнє зусилля:

— А все ж таки новісінький мундир — це дивно…

— Другий мундир у нього в чемодані,— пояснює Барсак (у нього на все є відповідь!).— Пан Лакур був дуже запорошений і вирішив відрекомендуватись мені в повному параді.

Видно, що він вважає це цілком нормальним. Що ж, очевидно, це я недооцінюю особу начальника експедиції.

— Я вчора мав довгу розмову з лейтенантом Лакуром, Запевняю вас, це чарівна людина, незважаючи на надмірне прагнення до елегантності. Ввічливий, добре вихований, навіть шанобливий…

Пан Барсак розправляє плечі.

— …навіть шанобливий. В його особі я маю дуже приємного нового знайомого і дуже поступливого підлеглого.

Я запитую:

— А лейтенант Лакур не вбачає ніяких перешкод для продовження подорожі за даних умов?

— Ні, ніяких.

— А проте ви вагаєтесь, пане депутат.

— Я більше не вагаюсь,— заявляє Барсак, який встиг у розмові сам себе переконати.— Ми вирушаємо завтра.

— Не порушуючи питання про доцільність подорожі, оскільки доведено можливість продовжувати її?

Прихована іронія мого запитання лишається непоміченою.

— Навіщо ж? — відказує Барсак.— Ця подорож не тільки корисна, вона необхідна.

— Необхідна?..

Настрій у Барсака явно вже покращав. Він по-дружньому бере мене за руку і пояснює конфіденціальним тоном:

— Між нами, любий мій, скажу вам дещо, чого б я не повторив з трибуни в палаті. Так от, якщо ми доведемо подорож до кінця, то далі події розгортатимуться ось як: ми обоє, я і Бодрієр, подамо свої звіти, висновки яких будуть діаметрально протилежні. Ці звіти будуть передані у відповідну комісію, де ми або підемо на взаємні поступки, і отже якійсь частині негрів на океанському узбережжі буде надано право голосу, що означатиме мою перемогу, або ж ми не підемо ні на які поступки, і справа скінчиться нічим. А через тиждень про це всі забудуть, і ніхто не зможе пригадати, говорять факти на мою користь чи ні. І в обох випадках ніщо не заважатиме мені чи Бодрієру — дивлячись, які будуть обставини,— одержати портфель міністра колоній. Якби ж я, навпаки, повернувся, не довівши свою місію до кінця, це б означало добровільне визнання власних помилок. Мої вороги одразу почали б репетувати, що я просто старий йолоп, і мене одразу б втопили.

Він робить маленьку паузу і закінчує глибокодумно:

— Ніколи не забувайте одну істину, пане Флоранс: політичний діяч може помилитись, це не має ніякого значення. Коли ж він визнає свою помилку — він пропав.

В захопленні від афоризму, я розстаюся з ним дуже задоволений. Повертаючись до себе, натрапляю на записну книжку Понсена, забуту на складаному стільці. Мій інстинкт журналіста переборює вихованість, і я рішуче розгортаю цей загадковий предмет. Ось коли я нарешті дізнаюся, що ж це наш мовчазний товариш пише з ранку до вечора.

Та ба! Годі щось розуміти. Самі цифри, перемішані з незрозумілими буквами. Якісь «з. д. 0,009», «П. к. с. 135,08» і так далі. Ще одна таємниця! Що це за шифр? Невже Понсен щось приховує? Невже він теж нас зраджує?

Про всяк випадок, занотовую деякі з його загадкових формул, кладу записну книжку на місце і тікаю зі своїм трофеєм. Хто знає, може, колись це придасться!

У другій половині дня я вирушаю на прогулянку. Мене супроводить Тонгане верхи на коні Чумукі — цей кінь кращий, ніж його власний. Ми їдемо по полю дрібною риссю. Хвилин через п’ять Тонгане не витримує і випалює:

— Добре Чумукі тікати. Чумукі паскудний зрадник.

От тобі й маєш! Виходить, Чумукі теж нас зрадив? Я удаю, що здивований.

— Ти хочеш сказати: Моріліре.

— Моріліре нічого доброго,— рішуче заявляє Тонгане.— Але Чумукі однаково, що Моріліре. Казав неграм: «Погано йти». Давав багато доло-тубаб (горілки), багато срібла, багато золота.

Золото в руках Моріліре і Чумукі? Це неправдоподібно.

— Ти хочеш сказати, що вони давали неграм каурі1, щоб схилити їх на свій бік?

— Не каурі,— наполягає Тонгане.— Багато золота,— і додає подробицю, яка мене приголомшує: — Багато англійського золота.

— Ти знаєш англійське золото, Тонгане?

— Еге ж,— відповідає він.— Я ашанті. Я знаю фунтерлінги.

Я розумію, що Тонгане називає цим дивним словом фунти стерлінгів. Слово кумедне, але в цю мить мені не до сміху. Золото — англійське золото! — в руках Чумукі і Моріліре… Мене це бентежить, але я, зрозуміло, удаю, що всі ці пояснення мене мало цікавлять.

— Ти хороший хлопець, Тонгане,— кажу я йому,— і коли ти так добре знаєш «фунтерлінги», візьми цю золоту монету з гербом Французької республіки.

— Хороша республіка! — вигукує радісно «Тонгане і підкидає вгору одержану монету; підхопивши на льоту, він опускає її в сідельну сумку.

При цьому обличчя у нього стає дуже здивоване, а рука витягає цілу купу паперів. Я з криком вихоплюю в нього ці папери, я їх добре пізнаю, адже це мої статті! Мої чудові статті залишилися в сумці негідника Чумукі! Перевіряю. Яка прикрість! Вони всі тут, починаючи з п’ятої. Як суворо засуджують мене зараз в «Експансіон франсез»! Я збезчещений, моя репутація навіки зганьблена!

Я поринаю в ці сумні думки, а наші коні несуть нас все далі. Кілометрів за шість від табору я раптом спиняюсь.

Майже при дорозі, на просторі завширшки метрів шість-сім, довжиною метрів на п’ятдесят трави полягли, поламані, частково навіть зрізані, наче велетенською косою. І на цьому оголеному місці — саме це й привернуло мою увагу — виразно видно дві паралельні колії, подібні до тих, які ми помітили біля Канкана, тобто на одному кінці вони заглиблені в ґрунт на вісім-десять сантиметрів, а на другому поступово згладжуються. Цього разу заглиблені вони в бік сходу.

Я мимоволі зіставляю цю парну колію з гудінням, яке ми чули три. дні тому. І в Канкані ми також чули дивне гудіння, перед тим як побачили ті незбагненні сліди.

Який зв’язок існує між цими явищами: гудінням, парними коліями — і Кенієлалою з Канкана? Я його не бачу. А проте цей зв’язок повинен існувати. Поки я роздивляюсь ці загадкові борозни, у підсвідомості саме собою виринає мерзенне обличчя негра-чаклуна. Я раптом усвідомлюю, що з чотирьох пророцтв цього блазня справдились уже три!

І тоді мене всього знову — вдруге від учорашнього вечора! — проймає тремтіння, і мені на мить стає страшно від свідомості таємниці, яка мене оточує.

Але це триває тільки одну мить. Я занадто цікавий, це моє слабке місце. І поки ми повертаємось, я знов і знов намагаюсь відгадати дратуючі загадки і так заглиблююся в це, що вже нічого не бачу навколо себе.

При в’їзді до табору мене пробуджує несподіване зауваження Тонгане:

— Тулатігі (лейтенант) недобрий. Паскудна мавп’яча голова.

— Справді! — відповідаю я, не подумавши, що мене виправдує.

17 лютого. Великий перехід сьогодні і ще більший — учора. За два дні п’ятдесят кілометрів. Чумукі так і не появився — каналія»! Це й помітно. Під проводом Тонгане наші погоничі й носії роблять чудеса.

Признаюся, за ці два дні мої побоювання значно ослабли. Наш конвой пунктуально виконує свої обов’язки,— вони, до. речі, не важкі. Як і при капітані Марсенеї, вершники двома рядами тягнуться з обох боків обозу. Вони тільки не перекидаються жартами з нашими слугами, що, безумовно, свідчить про кращу дисципліну.

Обидва сержанти тримаються більше позаду, а лейтенант Лакур — на чолі загону, поряд з Барсаком. Мадемуазель Морна разом з Сен-Береном їде трохи далі, позаду доктора Шатоннея і Понсена. Вона, здається, не дуже цінує товариство лейтенанта.

А про нього нічого не скажеш. Він хоч і мало балакає, але зате діє. І, безумовно, не останню роль в успішному просуванні нашої колони відіграє його енергійність.

Нічого не скажеш. А проте…

Це було вранці, близько дев’ятої години. Ми проїздимо маленьким покинутим селом. Раптом із однієї халупи до нас долинає стогін. За наказом Барсака конвой спиняється, і доктор Шатонней, в супроводі лейтенанта Лакура і двох стрілків, заходить до халупи, з якої чути стогін. Зрозуміло, преса в моїй особі не відстає від них.

Сумне видовище! Двоє мертвих і поранений. Обидва трупи, чоловік і жінка, страхітливо спотворені. Хто міг це зробити?

У халупі надто темно, і доктор Шатонней наказує стрілкам винести пораненого назовні. Це літній негр. В плечі у нього жахлива рана. Кістка ключиці оголена. Якою зброєю завдано було такі страшні пошкодження?

Доктор прочищає рану, витягає з неї численні осколки свинцю, потім зашиває її і дбайливо забинтовує. Лейтенант подає йому бинти. Поранений весь час жалібно стогне, але коли перев’язку закінчено, йому неначе стає легше.

Та наш доктор, видимо, чимось заклопотаний. Він повертається до хати, оглядає трупи і виходить ще більше заклопотаний. Наблизившись до пораненого, починає допитувати його з допомогою Тонгане.

Бідолашний негр розповідає, що шість днів тому, тобто 11 лютого (а отже — за три дні до зміни нашої охорони), на селище напав загін негрів під проводом двох білих.

Усі мешканці врятувались у хащах. Тільки чоловік і жінка, трупи яких ми знайшли, не встигли сховатись. Поранений був разом з усіма, та, на лихо, коли він тікав, куля влучила йому в плече. Проте в нього вистачило сил вкупі з іншими утекти від нападників. Коли загін подався геть, односельчани принесли його додому, але всі знов розбіглися при появі нашого загону, що наблизився з того боку, куди вирушив перший.

Ця розповідь дуже нас непокоїть. Справді, не дуже приємно дізнатися, що по краю блукає зграя злочинців. Просто щастя, що ми не наштовхнулися на неї — адже виходить, що вона посувалася нам назустріч.

Тим часом бідолаха зворушливо висловлює доктору Шатоннею свою вдячність і раптом замовкає. Його очі, сповнені жаху, прикуті до чогось позаду нас. Ми повертаємось — за нами стоїть один з унтер-офіцерів з нашого конвою. Поява цієї людини страшенно налякала негра.

Втім, унтер-офіцер спокійний. Цей спокій порушується тільки тоді, коли крижані очі лейтенанта Лакура кидають на нього жахливий погляд, сповнений звинувачення і погрози. Сержант відходить, торкнувшись рукою до лоба і цим показуючи нам, що поранений марить.

Ми повертаємось до пораненого, але він дивиться на нас з жахом, і з нього не можна витягти ні слова. Його відносять назад у хатину, доктор Шатонней висловлює певність, що він видужає, і ми вирушаємо.

Не знаю, про що думають мої супутники. Що ж до мене, то я не перестаю міркувати над новою загадкою. Що саме так налякало старого негра? Чому він не звернув ніякої уваги на лейтенанта Лакура і так явно вжахнувся, побачивши одного з сержантів? Розгадки немає. Зрештою, всі ці нерозв’язані загадки починають дратувати.

Увечері ми звели наші намети поблизу невеличкого села Каду. На превеликий жаль, саме тут мадемуазель Морна й Сен-Берен мають розлучитися з нами. Ми продовжуватимемо наш шлях до Уагадуги й Нігера, а вони подадуться на північ, до Гао на тому ж Нігері. Немає потреби говорити, що ми залюбки зробили б усе, аби переконати їх у безглузді цього божевільного наміру. Але всі наші зусилля ні до чого не привели. Насмілюсь твердити, що майбутня подруга життя капітана Марсенея не належить до безхарактерних жінок. Коли мадемуазель Морна шось забере собі в голову, сам чорт не примусить її відступитись.

Отже, ми спиняємось біля Каду. В ту мить, коли я прямую до свого намету, мене затримує доктор Шатонней. Він каже:

— Я хочу розповісти вам одну річ, пане Флоранс: в негрів, яких ми бачили сьогодні вранці, стріляли розривними кулями.

Він віддаляється, не чекаючи відповіді.

Ну от, маєте! Ще одна таємниця. Розривні кулі! Хто може вживати таку зброю? І як взагалі така зброя може існувати в цих краях?

Ще два запитання до моєї колекції запитань, яка безупинно збагачується.

18 лютого. Остання новина дня, без коментарів. Наша охорона нас залишила. Я повторюю: залишила.

Це неймовірно, але я знов кажу і повторюю ще раз: охорона нас залишила. Прокинувшись години три-чотири тому, ми її не знайшли. За ніч вона розтанула в повітрі, випарувалась, зникла, а разом з нею наші носії й погоничі, всі до одного.

Зрозуміло? Лейтенант Лакур, обидва сержанти і двадцять стрілків пішли не на ранішню прогулянку, з тим, щоб повернутись до сніданку. Ні, вони залишили нас, без-по-во-рот-но за-ли-ши-ли.

І от ми самі в хащах, з нашими кіньми, з нашою особистою зброєю, тридцятьма шістьма ослами, харчами на п’ять днів і з Тонгане.

Ага! Я хотів пригод!..

  • 1 Каурі — місцеві гроші (черепашки).