IX. За наказом згори

(З записної книжки Амедея Флоранса)

Того ж дня. Отже, намет був пустий, Моріліре зник, лишивши свої пута на землі. Дуже роздратований, капітан Марсеней кличе вартових. Але бідолаху здивовані до краю. Вони твердять, що не залишали своїх постів, не чули нічого підозрілого. Просто незрозуміло!

Ми повертаємось у намет і тільки тоді помічаємо вгорі дірку, а над нею — велику гілку бавольника. Все ясно! Погано зв’язаний Моріліре якось зумів звільнитись від пут, піднявся по центральній жердині і втік.

Наздогнати його? Безнадійна справа! У нього майже година виграшу, до того ж, як розшукати людину в хащах, не маючи собак?

Усі ми одностайно приходимо до думки, що з цим нічого не поробиш. Капітан відсилає чотирьох стрілків, суворо заборонивши їм розголошувати цю подію, і йде до себе, щоб зайнятись таємничим документом. Сен-Берен має оповістити всіх про зраду Моріліре,— якщо тільки не забуде.

За годину ми збираємось у наметі Барсака. На всіх обличчях щире здивування. Що, справді, має означати ця несподіванка? Можливо, за кілька хвилин ми дізнаємось.

Капітан Марсеней пояснює нам, що по-арабськи пишуть справа наліво, отже йому довелось переписати текст у звичайному для нас порядку.

У всякому разі, не я розшифрую цю нісенітницю!

Папірець переходить з рук у руки. Мадемуазель Морна і Сен-Берен, здається, щось розуміють. Обсяг їх знань гідний подиву. Барсак і Понсен знають не більше від мене.

— Останнє слово в першому й другому рядку неповне,— пояснює капітан.— Перше має бути «тубабуленго», що означає «європейці», а друге «кафама», тобто «ще». Ось переклад доповненого в такий спосіб тексту: «Володар (або Король) не хоче, щоб європейці… Тому що вони просуваються ще… лист, який позбавить їх солдатів… Він наказуватиме. Підкоряйся… ти почав. Володар (або Король)…»

У нас усіх кислі обличчя. Справді, не набагато ясніше! Але капітан Марсеней продовжує давати пояснення.

— Перший уривок речення зрозуміти легко. Десь є якийсь Володар, або Король, який не хоче, щоб ми щось робили. Що саме? Про це говорить другий уривок. Він не хоче, щоб ми просувалися в глиб країни чорних. З певних причин ми, очевидно, йому заважаємо. Цей другий уривок є, без сумніву, початком викладу якогось невідомого нам плану. Два наступні рядки менш зрозумілі. «Лист, який позбавить їх солдатів» — це нам нічого не каже. Четвертий рядок, це наказ, звернений до Моріліре, але нам не відомо, хто такий цей «він», який наказуватиме. Що ж до останніх слів, то вони позбавлені змісту, для нас у всякому разі.

Усі розчаровано переглядаються. Що й казати, розібралися! Барсак бере слово і підсумовує:

— З усіх наших дотеперішніх спостережень, включаючи сьогоднішні події, можна зробити такі висновки: по-перше, наш провідник зрадив нас в ім’я когось третього, хто з невідомих причин намагається перешкодити нашій подорожі. По-друге, цей невідомий користується певною владою, оскільки зміг дати нам у Конакрі провідника за своїм вибором. По-третє, ця влада все ж не така вже й велика, оскільки він досі знайшов для досягнення своєї мети тільки дитячі засоби.

Я заперечую:

— Пробачте! Цей таємничий невідомий робив і деякі інші спроби.

І я доводжу до відома шановних слухачів свої міркування з приводу отруєння дунг-коно і пророцтв Кенієлали. Моя спостережливість дістає належну оцінку.

— Глибокодумні висновки пана Флоранса,— підхоплює Барсак,— тільки підтверджують мої думки. Отже, я переконаний, що наш противник, хто б він не був, не такий уже й страшний, а то він би вжив проти нас серйозніші засоби. А тому я вважаю, що, не перестаючи надавати всій цій справі істотного значення, не треба перебільшувати її. Інакше кажучи: будьмо обережні, але без паніки.

Як би там не було, нам потрібні нові провідники. Мадемуазель Морна пропонує своїх — вони повинні добре знати місцевість. Щоб розв’язати це питання, кличемо Чумукі й Тонгане.

Мені не подобається, як тримається перший. Він запевняє, що на нього можна розраховувати, але вигляд у нього якийсь збентежений, він ніяковіє, його очі бігають. По-моєму, він не кращий за Моріліре і весь час бреше.

В Тонгане, навпаки, почувається щирість. Він чудово знає край і поведе нас куди завгодно. Носіїв і погоничів він зуміє напоумити. Взагалі, цей хлопчина справляє хороше враження, і погляд у нього чесний. Віднині я покладаюсь на Тонгане і недовіряю Чумукі.

Нові провідники йдуть на переговори із слугами. Вони доводять до загального відома офіційну версію, згідно з якою Моріліре з’їв кайман і віднині вони вдвох займатимуть його пост. Після відпочинку ми вирушаємо.

9 лютого. Моріліре нема, але все йде по-старому. З Чумукі й Тонгане ми просуваємось не швидше, ніж з їх попередником. Обидва провідники без кінця сперечаються один з одним. Вони ніяк не можуть домовитись, у який бік треба йти. Іноді суперечка так затягається, що настає спека і доводиться спинятись.

За два з половиною дні ми зробили всього тридцять кілометрів. Слабувато!

Після Кокоро ми йдемо все тією ж долиною. Вона ще розширилась, і висоти видно тепер тільки праворуч від нас, на півдні.

Дорога дуже легка, от тільки річки доводиться часто переходити, зрідка по напіврозвалених містках, а частіше вбрід (а броди не завжди зручні, та й кайманів у воді немало!).

11 лютого. Сьогодні ми зранку йдемо серед оброблених ланів, а це означає, що село недалеко. Лани були б у непоганому стані, якби значну частину їх не спустошили терміти. Ці комахи зводять тут свої гнізда, формою подібні до шампіньйонів і заввишки в людський зріст. На початку зими ці гнізда порожніють, а крилаті комахи налітають на села.

О пів на дев’яту ранку ми наближаємось до села Бама. Чумукі лицемірно заявляє капітанові Марсенею, що негри дуже стомлені, відмовляються йти далі і просять дозволу залишитись у Бама на весь день. Не зморгнувши оком і не звертаючи уваги на знаки, які йому робить Тонгане, капітан здивовано відповідає Чумукі, що він даремно про це просить — адже ще заздалегідь було вирішено, що цього дня в нас буде довга зупинка. Чумукі спантеличений, а Тонгане зводить руки до неба і ділиться з Малік своїм обуренням.

12 лютого. Сьогодні — як учора, навіть ще гірше.

Вранці ми вирушаємо в повному порядку. Все йде добре аж до зупинки: ми посуваємось швидким кроком, з боку негрів — жодної скарги чи затримки. Але як тільки ми стаємо табором, Чумукі одразу приступає до капітана Марсенея з такою ж розмовою, як і напередодні. Капітан відповідає, що Чумукі має цілковиту рацію і що ми не зрушимо з місця сьогодні і весь завтрашній день, зате наступного дня, після такого довгого відпочинку, ми доти не спинимось увечері, поки не зробимо двадцять кілометрів.

Капітан заявляє все це дуже голосно, так, щоб усі чули і щоб негри знали, що віднині з ними розмовлятимуть серйозно.

Того ж дня, одинадцята година вечора. Це починає мені набридати. Надвечір, коло шостої години, тобто ще завидна, ми раптом чуємо те саме гудіння або дзижчання, яке вперше долинуло до нас біля Канкана і яке я потім почув у ту ніч, коли втік Моріліре. Сьогодні цей шум знов лунає зі сходу. Він дуже слабкий, але досить виразний — помилитись неможливо. Усі піднімають голови до неба, негри вже налякались. Ще день, але ми нічого не бачимо. Правда, якраз на сході перед нами високий пагорб, він заважає дивитися. Я поспішаю нагору.

Поки я з усіх ніг видираюсь на пагорб, дивний шум поступово зростає і зненацька обривається. В ту мить, коли я досягаю вершини, ніщо не порушує тишу. Передо мною, скільки око сягає, тягнеться рівнина, вкрита хащами. Даремно я напружую зір, даремно вдивляюсь в обрій. Я не бачу нічого.

До самої ночі я залишаюсь на вершині пагорба. Потроху на рівнині густішає темрява — місяць вступає в останню чверть і зійде пізно. Моя упертість марна, доводиться спускатись.

Я ще не зійшов до половини схилу, коли шум відновлюється. Слово честі, від цього можна збожеволіти! Починається він так само, як і обірвався,— раптово, потім поступово слабне, наче віддаляючись на схід. За кілька хвилин знов запановує тиша.

У глибокій задумі я спускаюсь і повертаюсь у свій намет, щоб це все описати.

13 лютого. Сьогодні у нас відпочинок. Кожний займається своїми справами. Барсак походжає туди й сюди. Вигляд у нього заклопотаний. Понсен, ця винятково мовчазна людина, безупинно пише щось у великій записній книжці. Схоже на те, що він робить якісь обчислення. Які? Я б спитав, але чи відповість він мені? Між нами кажучи, я підозріваю, що він німий.

Сен-Берен… де ж він? Треба думати, десь полохає пічкурів. Капітан Марсеней розмовляє з мадемуазель Морна. Не будемо їх турбувати.

На протилежному кінці табору я бачу Малік у товаристві Тонгане. Для них теж час минає непомітно. Тут і там сплять негри; солдати, за винятком вартових, не відстають від них.

Що ж до мене, то я більшу частину дня закінчував статтю на підставі попередніх нотаток.

Дописавши статтю, я кличу Чумукі, який завідує поштовим зв’язком. Чумукі не відгукується. Прошу одного з стрілків розшукати його. За півгодини стрілок повертається і каже, що ніде не знайшов його. Я сам вирушаю на розшуки — і теж марно. Чумукі зник безслідно, і відправку статті доводиться відкласти.

14 лютого. Сьогодні вранці — величезна несподіванка.

Спочатку ми марно шукаємо скрізь Чумукі, нарешті це нам набридає, і близько восьмої години ми вирішуємо рушати. Раптом на заході, тобто з боку села Бама, з’являється численний загін.

Капітан Марсеней перший помічає його і, не гаючись, віддає накази. Наша охорона миттю вишиковується в бойовому порядку.

Марна осторога! Ми розпізнаємо французьку форму,— або, точніше, те, що її заміняє в цьому краї. Незнайомий загін наближається, і ми бачимо, що він складається з двадцяти чорних солдатів, озброєних і кінних, і трьох білих вершників — двох унтер-офіцерів і лейтенанта.

Одного з наших сержантів посилають назустріч. Після коротких переговорів загін під’їжджає до нашого табору з рушницями за плечима, і лейтенант наближається до капітана Марсенея. До наших вух долітає:

— Капітан Марсеней?

— Це я, лейтенанте…

— Лейтенант Лакур, з 72-го піхотного полку колоніальних військ, нині командир кінного загону суданських волонтерів. Я прибув із Баммако, мій капітане, і наздоганяю загін від Сікассо, де не застав вас, спізнившися на кілька днів.

— З якою метою?

— Цей пакет вам усе пояснить, мій капітане.

Капітан Марсеней бере лист. Він читає, і я помічаю, як на його обличчі вимальовується подив і розчарування.

— Добре, лейтенанте,— каже він.— Дозвольте мені проінформувати пана Барсака і його супутників.

Лейтенант уклоняється. Капітан віддає наказ своїм людям і наближається до нас.

— Маю повідомити вам надзвичайну новину, пане депутат,— звертається він до Барсака.— Я змушений з вами розстатися.

— Розстатися?

Цей вигук вихоплюється у мадемуазель Морна. Вона зблідла і кусає губи. Якби я не знав її краще, я б сказав, що вона от-от заплаче. Та й ми всі спантеличені, за винятком Барсака — він, навпаки, спалахує гнівом.

— Що це значить, капітане? — запитує він.

— Це значить, пане депутат, що я одержав наказ вирушити в Тімбукту.

— Неймовірної — вигукує прикро вражений Барсак.

— Але так воно є,— відповідає капітан,— Ось, читайте.

Він простягає Барсаку лист. Начальник експедиції пробігає його очима і, дуже обурений, передає нам, закликаючи нас бути свідками виявленої до нього безцеремонності.

Я примудряюся одержати лист останнім, щоб мати змогу його переписати. Ось він, цей лист:

«Французька республіка. Генерал-губернаторство Сенегал, Округа Баммако Наказую капітанові П’єру Марсенею і його загону вирушити форсованим маршем у Сегу-Сікоро, а звідти по Нігеру до Тімбукту, де він перейде в розпорядження полковника — коменданта міста. Коні загону капітана Марсенея залишити у Сегу-Сікоро, де їх мають годувати.

Лейтенант 72-го піхотного полку колоніальних військ Лакур, командир кінного загону з 20 суданських волонтерів, приставить цей наказ капітанові Марсенею, у Сікассо, і перейде в розпорядження п. депутата Барсака, начальника парламентської експедиції в районі «Петлі Нігера» (перша група), якого він буде ескортувати до Пункту прибуття.

Полковник Сент-Обан, комендант округи Баммако».

Поки я гарячково списую, Барсак продовжує бушувати:

— Це нечувано! Дати нам тільки двадцять чоловік охорони!.. І саме в ту мить, коли ми зустрічаємося з найбільшими труднощами! Ну ні, це їм так не минеться! Нехай-но я повернусь у Париж, а там побачимо, чи схвалить палата, що з її депутатом поводяться так безцеремонно.

— А тим часом треба виконувати наказ,— каже капітан Марсеней, навіть не намагаючись приховати, як йому сумно.

Барсак тягне капітана набік, та в мене репортерський слух, я все чую.

— Але ж, капітане, що, коли наказ підроблено? — запитує Барсак, знижуючи голос.

Капітан рвучко відхиляється.

— Підроблено!..— повторює він.— Про це не може бути й мови, пане депутат. На жаль, нема найменшого сумніву, лист належно скріплений офіціальними печатками. До того ж, я служив під командуванням полковника Сент-Обана і добре знаю його підпис.

Поганий настрій може багато в чому служити виправданням. Однак я все ж вважаю, що Барсак надто багато собі дозволяє. Це щастя, що лейтенант Лакур не чув.

Барсак не знаходить, що відповісти, і мовчить.

— Дозвольте мені, пане депутат, відрекомендувати вам лейтенанта Лакура,— каже капітан.

Барсак уже вгамувався; знайомство відбувається.

— Чи відомо вам, лейтенанте,— запитує Барсак,— які причини наказу, приставленого вами?

— Розуміється, пане депутат,— відповідає той.— Серед туарегів ауелімміденів заворушення, вони загрожують нашим кордонам. Необхідно, отже, зміцнити гарнізон Тімбукту. Полковник бере те, що в нього під рукою.

— А ми?..— обурюється начальник експедиції.— Хіба це мудро — зменшувати нашу охорону до двадцяти чоловік?

Лейтенант Лакур усміхається.

— Не турбуйтесь, це не матиме ніяких неприємних наслідків,— запевняє він.— Цей район абсолютно спокійний.

— Але в палаті депутатів наводилися відомості — сам міністр колоній про це говорив, а резидент Конакрі усе підтвердив — що в місцевостях, прилеглих до Нігера, відбуваються дуже тривожні події.

— Колись це було справедливо,— відповідає лейтенант Лакур, не перестаючи усміхатись,— але тепер про це всі забули. Давня історія!

— А проте ми й самі могли переконатись…— не вгаває Барсак і розповідає про наші пригоди.

Та лейтенант не збентежений.

— Ви ж бачите,— каже він,— що ця невідома особа, якій ви, здається, віддаєте надто багато уваги, це, власне, якийсь нікчема. Як! За вашими словами, він намагається перепинити вам шлях і нічого кращого не знайшов, щоб вас затримати?.. Це несерйозно, пане депутат.

Барсак і сам такої ж думки і не знаходить, що відповісти.

До них наближається капітан Марсеней.

— Дозвольте мені попрощатися з вами, пане депутат.

— Як? Так швидко! — вигукує Барсак.

— Так треба,— відповідає капітан.— Наказ є наказ. Я повинен, не гаючись ні години, поспішати в Сегу-Сікоро й Тімбукту.

— Виконуйте ж наказ, капітане,— каже, простягаючи руку, розчулений Барсак,— і будьте певні, що вас супроводитимуть наші кращі побажання. Ніхто з нас не забуде днів, проведених разом, і я думаю, що висловлюю одностайну думку всіх, передаючи нашу найщирішу вдячність за пильність, з якою ви нас охороняли, і за вашу безмежну відданість.

— Дякую, пане депутат,— каже капітан, теж глибоко схвильований.

Він прощається з кожним із нас по черзі і, розуміється, після всіх з мадемуазель Морна. Я нишком поглядаю на них, але мене чекає розчарування. Все відбувається дуже просто.

— До побачення, мадемуазель,— каже капітан.

— До побачення, капітане,— відповідає мадемуазель Морна.

От і все. Але ми в курсі подій і розуміємо, що ці скупі слова сповнені особливого змісту, в звичайній розмові їм не властивого. Усім ясно, що це взаємна урочиста обіцянка.

Так зрозумів і капітан: його обличчя сяє. Він шанобливо цілує руку мадемуазель Морна, відходить, стрибає в сідло — і ось він уже на чолі свого загону, що тим часом вишикувався. Він востаннє вітає нас, потім піднімає вгору шаблю, і сто чоловік зриваються з місця і вирушають прудкою риссю. Ми проводжаємо їх очима, мимоволі збентежені. За кілька хвилин вони зникають.

Ми залишаємося з лейтенантом Лакуром, двома його унтер-офіцерами й двадцятьма солдатами, про існування яких нічого не знали ще годину тому. Усе відбулося так швидко, що ми зовсім приголомшені.

Намагаючись опанувати себе, я кидаю погляд на наших нових охоронців, і раптом — дивна річ! — почуваю легке тремтіння (я навіть не можу сказати, щоб воно було неприємне!) У них такий вигляд, що я б не хотів зустрітися з ними в темному місці!