Відпустка по-німецькому

1

Я німець із Франкфурта-на-Майні, і звати мене Ганс Вассель.

Улітку п’ятдесят шостого року я надумав у свою місячну відпустку ще раз побувати в Італії. Потягло знов туди, де я воював з батальйоном СС «Герман Герінг», а особливо захотілося побувати у тому селі, де загинув Карл, відвідати його могилу.

Ось вже кілька місяців думка про могилу, загублену десь у лісах Апеннін, переслідувала мене. Ночами я часто навшпиньки, боячись збудити Марту, підходив до вікна і довго дивився на дерева, посаджені на березі річки. Марта спала й далі в нашому широкому подружньому ліжкові, і я чув позад себе, як вона рівно й легко дихає, і ця різниця між теплом, навіяним самою її присутністю, і спогадами, що роїлися за вікном, де тягло холодом від річки, ще збільшувала мою тугу.

І вдень, навіть під час праці, спогади зненацька витісняли все, і я завмирав з витягнутою рукою або вмовкав на півслові.

— У мене щось не гаразд, докторе? — злякано запитував пацієнт.

Тоді мені доводилося робити зусилля, щоб знов опанувати себе і, усміхаючись, заспокоювати пацієнта, що він цілком здоровий чи принаймні в нього немає нічого серйозного.

Хворих я приймав на першому поверсі нашого будиночка на Фрідріхштрассе, в кабінеті перебував цілий день від раннього ранку до пізнього вечора. В себе над головою я чув легку ходу Марти; спершу вона прибирала в опочивальні ліжко, далі переходила до вітальні, і я уявляв, як вона порається: витирає порох на етажерці, обмахує штучні квіти в великій блакитній вазі муранського виробу, поставленій посеред столу, протирає кахлі. А ось вона вже на кухні: тихий брязкіт посуду, клацання вимикача електричної плитки, міцний аромат кави.

Відтак я чув плюскіт води в лазеньці. Уявляв собі, як дружина, розпустивши по плечах свої довгі й ясні коси, розчісує їх гребінцем. За кілька хвилин Марта, чиста й свіжа, стане на порозі приймальні — попрощатися зі мною, перш ніж піти базарювати. З шкіряною сумочкою під пахвою вона більше скидалася на студентку, ніж на господиню. А коли дивиться на мене, в очах її грають бісики. Вона миттю зникне, а повернувшись, так само швидко, майже бігцем, гайне сходами на кухню.

І вже до самого обіду я можу простежити, як вона порається біля плити.

Марта наче гралася, ніби все це було дитячою забавкою, грою в лікаря й лікаршу. Вона мене тішила, і мені було веселіше працювати; відчуваючи її близькість, я легше переносив монотонні скарги пацієнтів, їхнє нікчемство, Марта допомагала мені переборювати фізичну огиду, що її відчуваю від кожного доторку до хворого.

Це спершу так було.

Але останнім часом я вже не стежив за її поранням і не прислухався до її ходи. Мене раз у раз поймали спогади про італійські гори, рівнини, села, ці спогади здавна таїлися в пам’яті і ось тепер несподівано спливли разом з іменем Карла.

Я намагався не згадувати більше ні про війну, ні про Карла, ні про могилу — вона залишилася десь там, у горах. Можливо, я й з Мартою побрався саме тому, що хотів забути про війну і знов зажити життям пересічного обивателя. І ось тепер, стоячи біля вікна і дивлячись у нічну пітьму, що поглинула й річку, скуту кригою, і дерева, я мусив визнати — спроба мені не вдалася.

Не те щоб я не кохав Марти: просто самої її мені було мало— і край. І ще я мусив визнати — безбарвне життя лікаря не про мене, так само як і родинне життя, бодай навіть з молодою і вродливою дружиною.

Тут, під сірою банею німецького неба, без сонця і зірок, у мене пробудилася потреба інших обріїв, та сама фізична потреба, що привела мене до СС і погнала разом із моїм приятелем Карлом до чужих країв, під чужі небеса, до Середземномор’я.

2

Про своє товаришування з Карлом мені не випадало говорити з Мартою докладно, лиш одного разу я згадав про нього, і то через фотокартку, що я тримав у себе на столі в кабінеті. Марта сама завжди уривала розмову, як тільки згадувалося про війну.

Моє минуле есесівця її не цікавило чи, радше, вона вперто не хотіла нічого про нього знати, ніби її не обходила якась частка самого мене. Марта познайомилася зі мною як з лікарем і лікарем мене тільки й хотіла бачити. Всі мої намагання розповісти їй за пригоди в далеких краях Марта завжди зустрічала ніяковою мовчанкою, одразу ж звертала на інше або зовсім припиняла розмову. Так в її очах я й був далі блідим сухорлявим провінційним лікарем, та ще й підтоптаним; на ніч вона подавала мені капці й філіжанку гарячої настоянки з ромашки і щоразу якось по-дитячому і водночас по-материнському виймала в мене з рота останню сигарету, запалену перед сном. Її турботи попервах розчулювали мене, і я кидав спроби розповісти, ким я був раніше. Я перебував у якійсь солодкій дрімоті в чотирьох стінах нашого будиночка на Фрідріхштрассе, аж це перед Різдвом почав усе ясніше усвідомлювати, як мені тісно від своєї приймальні, вулиці, річки і навіть самої дружини.

Відтоді Карл у чорній уніформі дивився на мене з фотокартки, виставленої на моєму бюркові, все пильніше й довше: він мав чіткі риси обличчя й ясний погляд героя. Дивлячись на його фото, я дедалі частіше згадував дороги війни, де ми разом ходили під вітром, таким сердитим у лісах, під холодним зимовим дощем, під палючим літнім сонцем.

Напередодні Різдва 1956 року до мене в кабінет прийшов якийсь жид. Я зразу визначив його нечисту расу. Худий жидок зняв сорочку й майку і стояв переді мною голий до пояса, білий як сметана і кощавий, чекаючи, щоб я за плату прослухав йому легені.

Не можучи відмовити, я мусив перемогти почуття огиди і доторкнутися до нього, прикласти йому до спини стетоскоп.

Карл дивився на мене з фотокартки безсторонньо, невідривно. На чолі мені виступив зимний піт, ледь відчутний запах, що чувся від шкіри цього жидка, будив нудоту.

Не відповідаючи на його запитання, я тремтячою рукою виписав рецепт, а він, одягаючи сорочку й майку, розгублено дивився на мене. Пучками я відсунув гроші подалі, аж на край столу, і, не рухаючись, дивився, як він підняв комір пальта і рушив з кабінету.

Це не міг бути хтось із мешканців Фрідріхштрассе чи нашого кварталу, інакше б він знав, хто я. А може, він жив у нашому кварталі й прийшов саме на те, щоб мене принизити.

Те, що я не міг відмовити йому, змусило мене гостро відчути, яке нікчемне моє теперішнє існування. Я кинув гроші на підлогу і почав під Карловим поглядом топтати їх, але навіть це не допомогло мені позбутися злого гумору. Так сталося моє перше зіткнення з Мартою.

Я старанно вимив руки, піднявся на другий поверх і мовчки сів до столу, на своє звичайне місце, що я займав уже багато років. Марта, тільки глянувши на мене, все зрозуміла й посміхнулася.

— Сьогодні вранці я бачила пані Бруммер, — мовила вона, добре знаючи, що мене це зовсім не цікавить.

— Дуже добре, — відповів я.

— Вона запрошує нас до себе, — сказала Марта, сідаючи напроти. — Наступної неділі.

Марта мала незвичайну здатність довго обговорювати якесь зовсім незначне питання. Тепер вона ніби відчула, яка небезпека таїться в неминучому «розкритті» чоловіка.

Марта якнайдокладніше розповідала далі про пані Бруммер, про її здоров’я, про недоладну сукню, що в ній та була, і навіть про справи її чоловіка, адвоката Отто Бруммера.

Я дав їй наговоритися, мене більше за її патякання лютило те, що вона боїться щось довідатися про невідомий бік мого життя.

Нарешті я сказав:

— Годі!

Дружина почервоніла, над столом, що поділяв нас, зависла гнітюча мовчанка. Я довго чекав, що вона запитає мене, в чому річ, але марно. І чим довше я чекав, тим дужче ніяковіла Марта й тремтіла виделка в її руці. Я кинув їсти й відсунув тарілку на середину столу.

— Мені гидко, — повільно мовив я. — Цього ти не хотіла од мене почути?

— Я знаю, з мене кепська куховарка, — промурмотіла Марта, намагаючись усміхнутися. Вона брехала, вхопившись за першу-ліпшу нагоду, щоб відтягнути розмову.

— Річ зовсім не в цьому, — сказав я.

Я хотів почути запитання, найзвичайнісіньке, природне, що його дружина ставить своєму чоловікові. Тому-то не додав більше нічого й почав терпляче дивитися на неї.

Марта відчувала, що попала в наставлені тенета, їй не пощастило відвести погляду, і вона дивилася просто мені в очі, як зачарована.

— А в чому ж? — спитала. Вона вимовила ці слова так, що в них не чулося запитання, вимовила їх так, ніби вони й не потребували відповіді, ніби вона зовсім і не бажала почути цю відповідь.

— До мене на прийом прийшов жид, — сказав я і поглянув на неї.

Дружина вся якось напружилася й зблідла. Хоча вона все ще сиділа на тому кінці столу, здавалося, ніби вона десь далеко, так далеко, що й уявити годі.

— Ну, — пробурмотіла Марта ніби здалеку.

— Цей пархатий прийшов до мене на прийом, — сказав я.

І нахилився над столом, щоб краще роздивитися, як вона зблідла.

— Хіба це не гидко? — запитав я.

Марта не могла відповісти і тільки намагалася підвестися, але сиділа далі, ніби прив’язана до стільця. Відтак якось непевно похитала головою.

— Скажи ж мені, що ти про це думаєш, а то я тебе не зрозумів, — вів далі я. — Адже ти згодна зі мною, так?

У неї на очах забриніли сльози.

— Чи, може, ти юдофілка? — запитав я.

Здавалося, вона от-от зареве, а я просто не виношу ні жіночих, ані дитячих сліз. Я ще ні разу не бачив, щоб вона плакала. Їй і тепер вдалося стриматися.

— Я взагалі людофілка, — проказала Марта так тихо, що я ледве чув.

Я чекав цього, я збагнув це й раніше, коли вона так боялася розмови зі мною. Підвівся з-за столу і спустився до приймальні. Перш ніж вийти на вулицю, широко розчинив вікна.

3

Різдво було сумне, зима нескінченна. Сонце не визирало в низько завислому сірому небі, навіть вдень в кабінеті доводилося запалювати світло. Ніч западала зарання на брудний сніг, що вкривав нашу вулицю й набережну, і в нічній пітьмі рев пароплавних сирен лунав ще прикріше, ще лиховісніше.

Марта змарніла, поблякла, мов теплична квітка, в кутиках рота залягли дві тонкі зморшки. Мені не пощастило побалакати з нею. Вона не раз намагалася заговорити зі мною, ніби між нами нічого не сталося, але наші розмову ставали якимсь кумедним монологом, я відповідав дедалі коротше й одноманітніше, бо не міг, як, до речі, й Марта, забути того, що сталося напередодні Різдва. Між нами ніби постав мир: Марта вже не була мені за дружину, була то якась гарна чужа жінка, яка ненавиділа в мені іншу людину, незнану їй доти.

Ми ще інколи ходили разом в кіно, що на розі нашої вулиці. Йшли попід руку, але цілу дорогу мовчали, і кожен із нас мислив про своє. Дивилися на крижаний зимовий краєвид довкола і сповільнювали ходу, щоб відтягти ту хвилину, коли опинимося знов віч-на-віч у чотирьох стінах нашого помешкання. В кращому випадку ми розмовляли про переглянутий фільм або ж Марта розповідала щось про пані Бруммер, зустрінуту в кіно.

Вечорами я переважно читав у вітальні, доки Марта поралася на кухні, мила посуд. Схилившись над книжкою, я чекав, поки вона ляже спати: до опочивальні заходив лише тоді, коли упевнявся, що вона вже заснула. Не запалюючи світла, роздягався і, намагаючись її не будити, якомога обережніше вкладався поряд.

Іноді я йшов з дому і заглядав у бар випити пляшку пива з давніми приятелями. То були найприємніші вечори, але й вони наганяли тугу. Ми співали хором пісень, довго й щиро гомоніли; розходилися пізно вночі й знов верталися до нового для кожного з нас подружнього життя. У хвилини прощання мені здавалося, ніби всі ми, давні приятелі, наділи на себе вихідні костюми, які зовсім не для нас.

По таких вечорах, проведених у барі, я подовгу стояв у темній спальні біля ліжка й дивився на Марту. В голові мені паморочилося від пива, хотілося, збудити дружину й розповісти все про себе. Хай вона ще більше страждає, хай ще дужче ненавидить мене.

Я запалював світло, роздягався, шпурляв одяг на стільця, а черевики на підлогу й падав на ліжко. Марта розплющувала очі. Я мовчки стискав її в обіймах, трохи не зривав з неї нічну сорочку. І, погасивши світло і далі не мовлячи ні слова, пойнятий радше люттю, ніж жагою, брав її.

У хвилини наших нечастих обіймів і в Марти прокидалася якась лють. Ніби вона очікувала цього тільки як жінка — та й годі. Вона втрачала свою м’яку покірність і, зціпивши зуби, щоб стримати звичні слова і навіть зітхання, по-своєму радше брала, ніж давала.

Потім, зморені й чужі ми лежали, далеко відсунувшись одне від одного, на нашому широкому подружньому ліжкові, я пильно дивився на віконні шиби, де відбивалося світло ліхтарів з набережної, і прислухався до глухого гуркоту моторів і реву сирен, до чиїхось квапливих кроків на снігу.

Ліжко робилося все ширше й ширше, а Марта відступала все далі й далі. Я був сам. Побачивши, що Марта заснула, я вставав і підходив до вікна. Місто тісно обступало звідусіль мій будинок, з півночі віяв вітер, верхи дерев розхитуючись у тумані, приковували до себе мій погляд. Ніколи я ще не бачив у Франкфурті такої пітьми, сльоти, туману і такого вітру на річці. Такої зимної зими.

Можливо, тому, що сонна Марта вже не гріла мене, можливо, тому, що я засидівся в цьому будинку, в цьому місті, в цій пастці. Але передусім тому, що наші надії, наш бойовий дух ми залишили там, в італійських горах, поховали його в Апеннінах, у Карловій могилі. В мене, в моїх давніх приятелів залишилося в житті зовсім небагато, лише костюм для урочистостей, шанований фах, дружина.

«Я куплю тобі холодильник, — подумки я звертався до Марти, нерухомо стоячи біля вікна. — І малолітражну машину. І ми будемо щасливі, хоча ми матимемо тільки це. Можливо, у нас знайдеться син, виросте, матиме добрий фах, дружину, холодильник, малолітражку».

Так ми доживемо до кінця днів своїх у цих самих чотирьох стінах, серед тіней і туманів, і будь-який жид може щодня приходити до мене на прийом, залишаючи на бюркові пожмакану купюру.

Нічна пітьма ще густішала навколо мого дому; ніч без ради, без вогнів, суцільний морок, що від нього спирало віддих. Я не дізнавав більше ні суму, ні жалю: залишалася одна тільки розпука. Я заздрив Карлові, який поліг у бою і почивав тепер сном героя.

Хоча його загибель і досі не відомщена.

4

Навесні я купив мотоцикл, мені хотілося зробити сюрприз Марті. Але я купив його не тільки через це.

Я під’їхав під вікна нашого будинку і погудів, щоб вона визирнула, і, лише коли вона, червона, збігла сходами й стала на порозі приймальні, я вимкнув мотор. Залишився в сідлі, спустивши ноги на землю і тримаючи руки на кермі. Марта сперлася на одвірок і дивилася на мене здивовано, недовірливо, ніби дитина перед новою цяцькою.

— Це твій? — запитала нарешті несміливо.

— Наш, — відповів я.

На її устах заграв усміх, якого я давно вже не бачив. Раптом вона прочнулася з одубіння, вибігла на вулицю й підступила до мене.

— Може, прокатаємося? — запитала Марта, зупинившись за кілька ступнів від мене.

Я звелів їй сісти на заднє сідло й запустив мотор. Почувся рівний металевий звук. Мотор був потужний, для далеких переїздів, машина висявала нікелем і чорним лаком на бакові й щитах. Блискуча й новенька чепурна машина скидалася на наречену, що йшла до вівтаря.

Я повіз Марту на великій швидкості понад річкою. Мені хотілося виїхати з міста. Мотоцикл слухняно корився кожному порухові руки, через вуличний рух мені доводилося стримувати його, хоча я відчував, що двигуну не терпиться набрати швидкості. Він здавався — ні, не здавався, а справді був живою істотою.

Залишивши позаду останні будинки околиці, ми помчали рівною як стріла автострадою, що протинала ніжну зелень лук. День був погідний, перший весняний день після довгої зими. Бліде неяскраве сонце м’яко світило на блякло-блакитному, майже білястому небі. В полях то тут, то там видніли ще по-зимовому затушковані селяни, але повітря було вже тепле.

Назустріч траплялися мотоцикли, легковики, ваговози; люди наче прокинулися разом із сонцем від зимової сплячки, що через неї все виглядало якимсь безглуздим, примарним.

Зустрічний вітер бив у груди, наповнював легені. Марта своїми тонкими руками охопила мене за плечі; потім я відчув, як руки її розтулюються: вона обняла мене за стан і припала обличчям до спини. Марта зробила це не тільки щоб міцніше триматися в сідлі, в її порухові я відчув повернення колишньої ніжності.

Я тішився своїм набутком: мотоцикл допоможе нам розважитися, якось заповнить наше життя, можливо, він примирить нас. А ще радів, що купив мотоцикла, а не малолітражну машину. І знов тішився від швидкої їзди, — безпосередніше відчуття швидкості, тісніший зв’язок із природою, ніж у машині.

Саме так під час війни ми з Карлом, по черзі ведучи мотоцикл, з’їздили пів-Європи.

Я глибоко вдихнув дух бензинового чаду, і мені пригадалися ті сотні кілометрів, що ми пройшли рівнинами, горами, узбережжями на мотоциклах нашого батальйону СС.

Марта позад мене щось сказала, але я не зрозумів. Звернувши з автостради на якийсь путівець, зупинився біля першого трактиру. Мотор замовк, і відразу нас огорнула тиша полів, повіяло духом вогкої ріллі.

Марта пішла дорогою, щоб трохи розпростати ноги. Повіки в неї припухли від вітру, обличчя зашарілося, губи всміхалися.

— Ох і здорово! — промовила, позираючи на мене й мотоцикл.

В її очах світилася радість і захват. Я відвів мотоцикла під шопку, ми зайшли до трактиру і, тримаючись за руки, почали шукати вільного столу.

— Під’їмо? — запитав я в неї.

Марта кивнула головою, після пробігу ми зголодніли, як вовки.

Це вперше після Різдва ми поруч, не відчували ніяковості, дивилися одне одному в очі і сміялися.

Мені знов здалися смачними і хліб, і сир, і пиво, і все було гаразд, усе вселяло надію, що я помилявся щодо Марти. Може, я помилявся і в оцінці свого нового життя, лікарського добробуту. Зовсім поряд за шибами трактиру, під майже весняним сонцем, тікала в далечінь дорога. Можливо, ми ще потрібні в цьому світі. Можливо, Марта, притерпівшись, узнає мене й зрозуміє. Власне, вона також німкеня.

Я сказав:

— Ми добре проведемо в цьому році літню відпустку.

Марта насилу проковтнула завеликий шмат хліба, відпила пива.

— На мотоциклі? — спитала вона.

— На мотоциклі, — відповів. — На те я його й купив.

Марта погладила мене по руці. Потім забрала руку й наморщила чоло.

— Треба назвати його якось — сказала вона.

— Придумай сама.

Мене тішило, як поважно Марта добирала відповідне ім’я. Вона блукала поглядом по стелі, перестала їсти. Я чекав мовчки.

— Назвемо його Котком, — промовила вона. — Коток.

Я був розчарований, і вона це зрозуміла.

— Мені більше сподобався б Тигр. Хіба це не краще? — запропонував я.

Марта скривила гримасу і знов утупилася в стелю.

— Ослик, — промовила вона нарешті. — Наш Ослик.

Я зареготав. Терпіти не можу ослів і взагалі всіх тварин, позбавлених кмітливості. Але Мартин голос лунав так переконано, що я підняв склянку.

— За здоров’я Ослика, — заявив я.

Марта також випила, і ми знов узялися за обід.

За вікном сонце світило все тьмяніше, відступаючи перед сірим серпанком — провісником смерку. Дні були ще короткі, треба було вертатися, поки не споночіло і похолодало. Але я ще не сказав їй, як ми проведемо це літо. Марта ніби прочитала мої думки.

— Куди ж ми поїдемо відпочивати на нашому Осликові? — запитала вона.

— До Італії, — відповів я, намагаючись вимовити це якнайбайдужішим голосом. І повернувся до бармена, прохаючи подати мені рахунок. Коли я знов поглянув на Марту, то побачив: вона така збуджена і схвильована, що не може навіть говорити, але аж ніяк не зі страху. Тільки на вулиці, тісно пригорнувшись до мене, вона подякувала мені. І поки я запускав мотор, простягла руку до ліхтаря мотоцикла й легенько погладила його.

Поверталися до міста, коли вже спалахували перші вогники. На сірому олив’яному небі подекуди блимали бліді зірки; пустельні поля вже тонули в пітьмі.

«В Італії, — сподівався я, — ти мене зрозумієш і станеш справжньою дружиною».

5

В Італії стався розрив. У всякому разі, поїздка внесла ясність у наші стосунки, і я сьогодні анітрохи за цим не шкодую.

Ми проїхали через Бреннерський перевал і першу зупинку зробили у Вероні. Потім перетяли долину річки По і, досягнувши рівнини Емілії, зробили другу зупинку в Пармі. Звідти вирушили до перевалу Чіза.

Перед виправою я старанно розробив увесь маршрут, позначив кожне місто на старій географічній мапі, але я міг би мчати цими дорогами і без усякої мапи, настільки все було свіже в пам’яті.

Перших відног Апеннін ми дісталися, коли сонце підбилося вже ген-ген. Пішли вгору дорогою, що йшла серед зелених каштанових гаїв, і мене з хвилювання взяло за горло. Праворуч, переливаючись під сонячним промінням, у широкому кам’янистому коритищі текла річка, зникаючи в гірській тіснині. Мені здавалося, що впізнаю кожен витин, кожен метр шляху, кожен прискалок, усі хатки й села на узбіччі.

На вершині перевалу зупинив мотоцикла. Марта, котра ніколи не бачила таких обріїв, осяяних сліпучим світлом, підбігла до парапету над кручею і, ставши навшпиньки, завмерла, зависнувши над безоднею, ніби готова злетіти пташка. Я підійшов до неї, повільно ступаючи теплим асфальтом; у глибині душі відчув утіху, що знов їду цим асфальтом, він був такий самий, як і колись, той самий м’який італійський асфальт. Вдихав його ледь уловимий запах, змішаний з знайомим ароматом дерев, трав, розлитої внизу річки.

Я неуважно обійняв Марту за стан, вона дивилася і далі як зачарована на долину і верхів’я гір. Ми довго стояли мовчки.

— Ось цією дорогою, — сказав я, — йшли тоді наші.

Марта здригнулася і подивилася на мене відсутнім поглядом, ніби не чуючи моїх слів.

— Цією дорогою, — повторив я, — ми відступали. Всі війська Гарфаньянського фронту пройшли тут. І мій батальйон також.

Марта знов задивилася в долину, припавши головою до моїх грудей.

— Так? — сказала вона.

— Ми йшли пішки, — вів далі я, стежачи за її поглядом. — Простували один за одним двома довгими вервечками по узбіччю дороги.

Вона обернулася назад, до шляху, що біг під нами вниз схилом, до моря. Я показав рукою на тонку чорну смужку, яка то виринала, то пропадала серед листя дерев; хотілося розтлумачити дружині, куди саме ми йшли удень і вночі, переслідувані кулеметним вогнем англо-американських винищувачів.

Я розповідав Марті, а сам знов бачив нескінченні колони втомлених вояків, що поволі бредуть під брязкіт автоматів розгойдуваних на грудях, чув крики команди, гуркіт моторів у гострому і ядучому бензиновому чаду. Тепер із висоти, я знов побачив усю рівнину, увесь Гарфаньянський фронт, ще не прорваний, ще могутній, він повз угору шляхом. просто до несусвітньої поразки, а внизу на рівнині — війська союзників, — вони зупинилися розгублені перед відногами Апеннін.

Двері будинків були замкнені, віконниці зачинені; села ніби вимерли. А ночами було світло від вогнів ракет, вони гронами падали з неба, і за кожним прискалком чатували партизани.

З боями ми добулися до цього перевалу, але не зупинилися, наказ велів іти далі, до берегів По, хоча ми могли й утримати цю дорогу.

Чому ми відступали? Тепер, коли я розповідав про все дружині, це запитання знов почало мучити мене, як мучило тоді.

Я замовк, Марта вражено дивилася на дорогу, залляту сонцем і тишею. Показав їй на гострі шпилі й блакитні скелі Апуанських гір, вони бовваніли в далечині над відногами, що спускалися до моря.

По той бік цих гір залишився Карл.

— Просто важко повірити, — сказала Марта. — Все так гарно. Важко повірити, що тут пройшла війна.

На луках під терасою, де ми стояли, показалася отара овець, її гнав хлопчик-вівчарик. Хлопчик кидав камінці в зарості чагарів, позаду стада бігла, погавкуючи, чорна вівчарка.

У сільці, що притулилося на схилі, святково бамкали дзвони, люди виходили з церкви й зупинялися погомоніти на майдані.

Під руку ми перейшли через дорогу й рушили до єдиного в селі бару «На перевалі». Саме такою мені запам’яталася ця хатинка, вимурувана з чорного річкового каміння. Але в дні відступу цей бар був зачинений. На маленькому майдані перед баром стояв великий червоно-жовтий ваговоз із причепом, двоє водіїв, спершись на шинквас, пили вино. Коли ми ввійшли, ті, не відліпившись від шинкваса, обернулися і, глипнувши на мене, почали мовчки розглядати Марту. За шинквасом порався високий стариган, згорблений і худий, в окулярах, перев’язаних шворкою.

— Вип’ємо вина, — сказав я.

Марта, зніяковівши перед чужинцями, розгублено озирнулася довкола, погляд її затримався на приколотих до стіни пожовклих олеографіях і на розп’ятті. На картинах було зображено сцени мук Христа на Голгофі.

— Вина, — попросив я по-італійському.

Водії посунулися, давши трохи місця біля шинкваса; вони були одягнуті в сині засмальцьовані комбінезони, обидва смагляві, чорночубі й чорноокі.

— Це німці, — прошепотів один із них, нахилившись до бармена.

— Так, — підтвердив я.

Водії збентежено посміхнулися, стариган за шинквасом, ставлячи склянки на мармурову дошку й наливаючи вино, також посміхався.

— Далеко? — запитав стариган.

— Прошу? — відповів я.

— Далеко їдете? — перепитав він.

— До Тоскани.

Марта тремтячою рукою взяла склянку і відпила ковток. Вино їй не сподобалося, але вона спробувала приховати гримасу огиди. Я ж випив одним духом.

— Браво, — сказав один із водіїв, він пильно дивився на мене, киваючи схвально головою.

Троє італійців трималися якось скуто, і водночас у їхньому поводженні було щось запобігливе, злякане. Це була та сама запобігливість і той самий страх, що їх я відчував довкола себе під час війни. І я знов спізнав почуття гіркоти і воднораз утіхи.

— Кумедні люди ці італійці, — сказав я Марті.

Марта почервоніла, квапливо відпила ще ковток вина і поставила склянку на шинквас. Може, вона боялася, що італійці розуміють нашу мову.

— Ходімо, — прошепотіла вона, поспішаючи до виходу.

Ми подалися тим самим шляхом, що привів нас сюди; тепер він непомітно спускався до корита річки. Сонце стояло високо над горами, і небо було чисте, як дзеркало. За одним із поворотів несподівано розгорнулася долина Луніджани. Над зеленими полями, ніби срібні хмаринки, стояли оливняки. Від блискучого на сонці листя олив усе довкола здавалося ще яснішим. Апуанські гори зносили вгору свої шпилі, а внизу, там, де річка, гублячись у хащах кущів, зникала з очей, невиразно вгадувалася близькість моря.

Я пустив мотоцикла під гору. Мотор Ослика також вдихав свіже морське повітря. Я чув, як кров усе шпаркіше переливається в жилах, і здавалося, ніби Франкфурт, чотири стіни мого житла, приймальня з худим жидком, довгі безмовні ночі, проведені поруч із Мартою, — лиш невиразний спогад про якесь далеке примарне життя, сонна змора, після якої встаєш із полегкістю, ніби з пітьми підземелля вийшов на сонце.

Усе частіше почали траплятися назустріч містечка й села. Обабіч дороги і на відногах гір то тут, то там у зруйнованих будинках прозирали внутрішні стіни з вицвілими шпалерами. Груз, повалені бантини вже подекуди позаростали травою.

Ми наближалися до лінії фронту, де трималися кілька місяців доти, доки настала катастрофа. А зараз кожен клапоть землі дбайливо оброблено, маленькі прямокутники ґрунтів: городи, виноградники, оливкові гайки густо засіяно й засаджено. І хоча поля вкривала рослинність, неважко було вгледіти вирви від бомб і снарядів, вони зяяли все ще, як незагоєні рани.

На рівнині, за Сардзаною, поряд із новими і, мабуть, зовсім недавно вибудуваними селищами, чорніли кістяки зруйнованих будинків, тяглися покинуті села. Ось тут, на цих самих вулицях, з-поза цих мурів прогриміли наші останні постріли.

Довкола Каррари, сяючи білим як сніг мармуром, височіли Апуанські гори — останній бастіон Готської лінії[1]. Тепер море було вже близько — летячи широким обсадженим деревами шляхом, ми вже вловлювали його подих, несений леготом.

Що відчувала Марта, сидячи за моєю спиною? Чи здогадалася вона про мої думки, про моє хвилювання?

Я помчав з крайньою швидкістю, і ось кінець алеї сяйнув вузький простір, нерухомий, як смужка неба. Тірренське море неслося нам назустріч крізь юрбу, машини, будинки, закурені дерева. Воно ставало все ширше, все блакитніше, втрачало свою нерухомість, здимаючись і тріпочучи, як жива істота.

Я зупинив мотоцикла на шосе біля прибережних скель. Марта злізла і ступила кілька кроків назустріч сонцю, вітер маяв її косами.

Вони подивилася на море, і її очі наповнилися слізьми.

Ми довго блукали вздовж скель, обвіюваних вітром, потім спустилися на вузький піщаний пляжик, де з м’яким плюскотом набігали хвилі. Марта нахилилася торкнутися морського шумовиння, зачерпнула трохи в долоню і піднесла до рота. Сміючись, вона хлюпнула водою собі в обличчя. Набирала цілі пригорщі піни, встромляла руки у воду, сміючись, дивилася на мене і тягла за рукав, їй хотілося бігати і кричати з радощів. Щоб утихомирити її, я мусив міцно обійняти її, я вже не розумів: чи вона й далі жартує, чи справді така схвильована. Вона поцілувала мене, я відчув, що їй підломлюються ноги, вона втомилася і вся зів’яла, як після великого фізичного напруження.

— Заспокойся,— сказав я. — Нам спершу треба знайти готель.

— Авжеж, — сказала Марта.

Я поліз угору по скелях, туди, де залишив мотоцикл. Вона простувала за мною, все озираючись на море. Я показав рукою на гору, на позір таку близьку.

— Бачиш там наверху сіру пляму? — запитав я.

Марта примружилася, поглянула в тому напрямку, куди я показував, і нічого не відповіла.

— Це Форні, — пояснив я. — Маленьке сільце. Я відвезу тебе туди.

6

Сім днів тривав наш щасливий відпочинок. Я терпляче ждав. На восьмий день, була то неділя, від моря повіяв сильний південно-західний вітер, море потемніло, вже вранці не було видно жодного вітрила, з обрію насувалися низькі чорні хмари, невдовзі вони закрили небо суцільною заслоною, приглушивши всі барви і звуки.

— Ми поїдемо наверх, у гори, — сказав я Марті, що сиділа журливо на хвильорізі, дивлячись на море.

— Хіба вже скінчилося літо? — запитала вона.

Я засміявся, щоб підбадьорити її.

— Ні, не скінчилося, тут воно ніколи не закінчується: це єдине, чим багаті італійці, — сказав я. — Але зараз ми поїдемо туди, в гори.

І от ми залишили позаду море й рівнину і рушили шляхом, що веде вгору по гірській кручі до кар’єру, старим небрукованим шляхом, затиснутим між прямовисними схилами гір.

Довкола нас були тільки дикі скелі, брили мармуру, густий ліс. Рівний стук мотора далеко розносився в тиші, особливо лунко й виразно відбивався він у тунелях.

Ми проминули села з присадкуватими мурованими темними будинками, критими шифером. Потім шлях став пустельним, усе рідше й рідше траплялося людське житло; здавалося, шлях зайде в сліпий кут, упреться в гору. Але ось третій, а потім четвертий тунель, і попереду відкрилася маленька гірська долина. Ми забиралися все вище й вище, і перед нами доставали дедалі нові верховини, затоплені в густому тумані.

За мостом через Поджо, над деревами й обривами занедбаних копалень стелився брудний, як дим пожарищ, туман. Іржаві линви покинутої підвісної дороги протинали небо, на маленьких, огороджених канатом майданчиках лежали розбиті брили мармуру.

Повітря було свіже, наповнене знайомими мені пахощами: нудним запахом туману, їдким запахом мармурового куру і надто гостро відчутним ароматом лісу, змішаного з духом землі й прілого листя.

На одному з поворотів нам трапився старий блакитний автобус, він спускався в рівнину. Мені довелося загальмувати, автобус увесь трясся й скажено гудів. Із віконець дивилися пасажири, хтось помахав нам, і Марта відповіла, піднявши руку.

Під’їхали до розтоки. Внизу під нами два гірські бурчаки зливалися водно й линули спільним коритом до моря. Попереду розгорнулися дві стиснуті горами долини; не дивлячись на дороговказ, я звернув на шлях, що брався вгору правим схилом. І зрадів: минуло стільки літ, але я не забув цього так добре знайомого мені маршруту.

Виселки траплялися все рідше. Вони ховалися в лісі й виглядали не зовсім звично, бо тут упереміж із старими почорнілими від вогню хатами, задивленими на дорогу порожніми орбітами вибитих вікон, стояли нові будинки з білими свіжопотинькованими фасадами.

Тепер я впізнавав плаї понад узліссями, геть скрізь знаходив слід нашого перебування: кулеметні гнізда, дзоти, просіки, що ми їх вирубували, щоб легше вести артилерійський вогонь. Згодом поїхав повільніше — мені хотілося все роздивитися, поглянути, чи не валяється де-небудь під деревами ящик з-під патронів, але ніде нічого не було видно, земля була чиста, як паркет у залі, щойно підметеній після танців. Мене це вразило, отже, й справді минуло стільки літ, а мені здалося: всього кілька днів.

Я ще більше сповільнив хід: ми в’їжджали в село.

Форні стоїть на верху гори, дорога тут перестає лізти вгору і йде майже зовсім гладенько високорівнею. Це купка жалюгідних хаток, які можна побачити в кожному висілку, з майданом посередині, оздобленим фонтаном і церквою. Форні панує над схилом, що спускається до моря, в погідну годину звідси видно й рівнину, і простір моря. У туман же село схоже на загублене в хмарах вороняче кубло, каміння його будинків стає чорне, як грифель, і обрій зникає.

Мешканці Форні вбираються в чорне навіть улітку, літні жінки запинають голову хусткою, чоловіки працюють в лісі або на каменярні, увечері, вертаючись додому, вони мовчки спускаються громадками по гірських плаях із перекинутими через плече піджаками.

За весь час перебування нашого батальйону тут, на горі, я ні разу не бачив, щоб ці люди сміялися і, либонь, не чув, щоб вони розмовляли. Навіть діти. Вони запам’яталися мені як тіні, ці тіні мелькали у нас за спиною, перебігали з дому до дому, і то вночі. (Згодом я збагнув, що за їхньою мовчанкою криється ненависть рабів, страх і безсилля. Ці тіні пробували підняти на нас руку, вбивали нас під покривом нічної темряви, завдавали свої удари навмання. Так загинув Карл. Форні було спалено. Воно палало вночі, як величезна ватра, а всередині будинків метушилися тіні, не всі мешканці встигли врятуватися. Цікаво, скільки їх уціліло і чи живий ще хто-небудь із них? )

Я зупинив мотоцикл біля церкви на безлюдному майдані. Коли я вимкнув мотор, розчинилося кілька вікон, рипнули двері, з-за рогу будинку виткнулися троє хлопчиків. Вони поволі й боязко підійшли і зупинилися за кілька кроків від нас.

Марта хвилину вагалася, потім, озирнувшись довкола, підійшла до фонтана, вимила руки, попила води і пристояла біля невисокої огорожі. Вона посміхалася до мене, але якось силувано. Я подивився на неї. Золотокоса й засмагла, з ясними очима, стрункою постаттю, вона різко різнилася від італійських жінок з їхнім убозтвом і покорою. Я був певен, вона зрозуміє мене, і радів, що привіз її сюди.

З лісу повз туман. На майдані збиралися громадками чоловіки, жінки, діти. Вони мовчки стежили за нами.

Я підійшов до Марти, вона стояла біля фонтана, і також випив студеної води Апеннін. Марта взяла мене за руку, Вона говорила пошепки.

— Вернімося до моря, — мовила вона.

Вона шукала поглядом море унизу, в долині, за будинками на майдані, але долина зникла, ніби її поглинуло низьке небо. Внизу суцільним завоєм стелилися хмари, вони відокремили село від усього світу, обернули його на відірваний від земної тверді, знесений у небо острів.

— Холодно, — прошепотіла Марта і пригорнулася до мене.

Я їй нічого не відповів і уважно розглядав брукований майдан. Тут також нові будинки стояли упереміж із старими: чорнява закіптюжених вогнем стін і білота свіжого тиньку. На багатьох фасадах залишилися сліди від куль, їх затинькували, але вони були ще помітні. Люди були все тими самими, що й кілька років тому: жінки у чорних хустках і сукнях, на обличчях чоловіків та сама відстороненість, та сама задума, погляд у них залишивсь той самий. І діти були ті самі діти, затуркані, похмурі.

Зграйка дітей підійшла до мотоцикла, вони оточили його і роздивлялися безмовно. Нараз із юрби у глибині майдану вийшла дівчина з глеком на воду, перейшла майдан і підступила до фонтана. Вона невідривно дивилася на нас, коли наближалася і після — коли набирала в глек води. Але ось глек наповнився, і вода полилася через вінця, дівчина поставила його на голову і, обережно ступаючи, рушила назад.

Марта посміхнулася до неї, але дівчина не відповіла на усмішку.

Я почув, як дівчина мовила до людей:

— Це — німці.

— Їдьмо, — наполягала Марта, хоча й не зрозуміла її слів. — Вертаймося до моря.

Я взяв її за руку і потягнув за собою в глибину майдану, туди, де юрмилися чоловіки й жінки. Вони перед нами розступилися, а потім розійшлися, і ми залишилися посеред вулиці.

— Оглянемо село, — запропонував я Марті.

7

Оглядати, власне кажучи, майже не було чого. Таке село в Апеннінах, як Форні, можна оглянути за п’ять хвилин. Усі його хати витягнулися обабіч дороги, і як тільки закінчується село, одразу ж починається ліс, пастівнички та крихітні виноградники.

Не встигли ми ступити й кількох кроків, як замжичив дрібний, майже невидимий дощик. Ми йшли, тримаючись за руки, радше, Марта міцно вхопилася за мою руку. Довкола панувала мертва тиша, на порогах будинків не було видно живої душі — достоту як під час війни. Що далі ми йшли дорогою, то дужче мене огортало дивне, але вже якось спізнане почуття: за причиненими вікнами низьких хаток я відчував чиюсь присутність, хтось нещадний і ворожий стежив звідти за нами.

Я зауважив також, що хода Марти стає невпевнена, ніби вона ступала мінованим полем, і з того, як вона озиралася довкола й дивилася у вікна, я збагнув: їй лячно.

Моя яснокоса сильна дружина, німкеня, боялася мешканців італійського сільця!

Біля одного будиночка зупинилися. Серце моє калатало, обличчя було мокре від дощу, кожен м’яз і нерв напружений, як колись.

— Що з тобою? — запитала Марта.

Я показав на мармурову меморіальну дошку, вона біліла на темному фасаді; опускаючи руку, я побачив, як віконниці поряд із меморіальною дошкою прочинилися, але нікого у вікні не помітив. Здавалося, віконниці відчинилися самі по собі.

— Напис на цій дошці стосується і мене.

Марта стисла мою руку й відвернулася. Вона дивилася кудись угору, в темне захмарене небо, ніби не хотіла бачити дошки.

— Нічого гарного нема в цьому селі, — промовила Марта. — Воно мені не подобається! І в дошці тій нема також нічого гарного.

Я відчув, як вона вся тремтить, але не зрозумів, чим викликана ця дрож: чи вона боїться, чи обурюється тим, що я її сюди привіз. Ясно мені стало лише одне: невдовзі ми з нею побалакаємо по щирості. Я утримав Марту поряд із собою.

— Бачиш сліди куль? — запитав я.

— Бачу.

— А сліди вогню?

— Так.

— Так ось, у цьому селі, де, по-твоєму, нема нічого гарного, мій батальйон СС стояв аж півроку.

Від майдану до нас долетіло бамкання дзвонів. Воно сповнило всю вулицю і, тремтячи, зависло між стінами будинків. У дверях показалися діти, чоловіки, жінки. Вони були вбрані по-святковому — в чорних костюмах і сукнях, у чорних хустках і капелюхах. Усі рушали на майдан. Не дивлячись на нас, вони квапливо проходили мимо.

— Ідуть на обідню, — сказав я.

— Чому ми не рушаємо вниз, до моря? — запитала Марта. Вона з хвилюванням і переляком стежила за мешканцями Форні. І посміхалася то до якоїсь жінки, то до дитини, але і жінки й діти опускали очі, вдаючи, ніби не помічають усмішки, що завмирала на її збілілих з холоду губах. Люди зникали за рогом, ми ж подалися далі і, пройшовши все село, опинилися в лісі, там, де шлях знов починає підійматися вгору. Марта мовчала, ні про що не запитувала, її мокре від дощу обличчя ніби скам’яніло, на ньому завмер той жорстокий вираз, що я бачив уже в зимові ночі у Франкфурті. В її впертій мовчанці я знов відчув небажання взнати все до кінця.

На узбіччі дороги зірвав кілька квіток і йшов, тримаючи їх у руці.

— Це для Карла, — сказав я.

І я і вона обернулися одночасно. Дорогою за нами повільно йшли, засунувши руки в кишені, двоє молодих хлопців. Вони йшли, дивлячись один на одного, але ні разу не зиркнувши в наш бік. Раз у раз чувся їхній сміх, але в тому, як вони між собою розмовляли, як сміялися, було щось неприродне, ніби вони все це робили, щоб обманути нас.

Марта наддала ходи, ми пройшли поворот шляху, я добре його пам’ятав. Ще трохи пройти, і буде стежка, що вела до нашої батареї. Вночі там було вбито Карла, і там же він спить вічним сном, ще не відомщений. Я звернув на стежку. Марта, скорившись, знехотя брела за мною. Я обвів поглядом маленький моріжок із мокрою від дощу травою, зарослою по краях терником і кущами дикого лавру. Дух землі й зела чувся тут ще міцніше, він п’янив, від нього паморочилося в голові.

— Ось, — промовив я, піднявши руку, в якій тримав букетик лісових квіток.

Марта зупинилася, мов слухняна тварина.

Просто перед нами м’який зелений килим ледь помітно здіймався, творячи неправильної форми горбок завдовжки два метри. Карлова могила була така сама гола, як і земля довкола, — без хреста з шоломом, без дощечки чи могильного каменя з написаним на ньому іменем. Жодної квітки, лише кілька опалих листків каштана, а довкола колючі кущики.

Не знаю, скільки часу я і Марта також нерухомо стояли під дощем. Мовчання гір здавалося ще глибшим, ще неосяжнішим, його підсилювало мовчання смерті і безкрайній простір спогадів.

Нарешті, перемігши заціпеніння, я кинув квітки на вогку траву горбика і, діставши з кишені складеного ножика, розчистив кущі круг могили, поприбирав сучки й листя. Відтак зрізав дві гілки каштана і, змайструвавши з них хреста, поставив його на затрав’янілій могилі.

Коли я скінчив, дощ лив як із цебра. Але я цього не помічав. Марта не відходила від мене ані на крок, вона й не пробувала сховатися від зливи. Як зачарована, утупилася вона невидющими очима в цю купку, думки її витали десь далеко, по обличчю в неї котилася цівками вода, золоте волосся поприлипало до шиї і до чола, обличчя стало якесь менше, і блакитні геть ясні очі здавалися на ньому величезними.

— Це Карл, — промовив я, підходячи до неї. — Його по-зрадницькому вбили темної серпневої ночі мешканці оцього села. Він був моїм найкращим другом.

Ці слова не вивели Марту з заціпеніння, і вона, поглинута своїми, тільки їй відомими думками й почуттями, здавалося, зовсім мене не чула. Вона дивилася й далі на блискучу від дощу траву — зелений покрив могили, де тепер яскраво жовтів принесений мною букетик квітів і похитувався кривий хрест з необструганих гілок.

— Щоб покарати, ми спалили все це село, — сказав я.

Але й ці слова не змусили Марту навіть поворухнутися, і вона нічим не показала, що зрозуміла мене. Всі мої слова нібито падали кудись у порожнечу, і їх одразу ж заглушували шум дощу, довколишні гори, низько зависле небо.

У душу закрадалося якесь почуття вини, мабуть, через ту нестерпну мовчанку Марти.

— Ми вже подбали, аби згоріло якнайбільше селян, — сказав я.

Тільки тоді вона повернула голову в мій бік і подивилася на мене все ще невидющим поглядом. Очі в неї були вогкі, не то від дощу, не то від сліз. Марта подивилася на мене так, ніби побачила вперше. Нарешті посірілими губами пробурмотіла всього кілька слів.

— Їдьмо вниз, до моря.

Зараз я відчував уже не провину, а холодну злість, чоло моє зросилося потом, і руки починали тремтіти.

— Так ти навіть не хочеш знати, як убито Карла? — запитав я.

Намагаючись заглушити шум дощу, я вимовив це голосно, майже кричав.

— Ти не хочеш знати й того, як ми спалили село?

Марта, не відповівши, попрямувала стежкою. Я бачив, як вона лізла вгору, хапаючись руками за мокрі гілки чагарів. У тому, як вона йшла сама, я відчував спокійну рішучість.

Ось чому я не міг відвести погляду від її постаті. Вона піднімалася все вище й вище, покинувши мене біля занедбаної Карлової могили. «І це моя дружина-німкеня, і це моя дружина-німкеня», — повторяв я про себе.

І раптом побачив, що вона вже біля самого узбіччя дороги вкоротила ходу й зупинилася. Нерухомий її силует чітко вимальовувався на тлі неба. Потім я побачив нахмурені обличчя двох молодих італійців, вони наближалися до неї, у своїх шкіряних куртках, застромивши руки в кишені.

Я побіг угору стежкою, але Марта, поборовши несміливість, знов почала підніматися. Вийшовши на шлях, вона з тою самою спокійною рішучістю подалася до села.

Хлопці, не ховаючись від дощу, вмостилися на кам’яному парапеті біля дороги і, вдаючи, ніби не помічають мене, заходилися розмовляти, все ще тримаючи руки в кишені й затиснувши в зубах погаслі сигарети. Коли, наддавши ходи, щоб наздогнати Марту, я вийшов на шлях, то ще довго відчував на собі їхній погляд.

8

Ми йшли поряд аж до майдану, не озиваючись одне до одного ані словом. Мотоцикл блищав під дощем на чорному камінні бруку, також блискучому від дощу. Довкола не було ані душі. Під дощем, а він усе лив і лив з укритого хмарами неба, фонтан з тоненькою цівкою води мав якийсь безглуздий вигляд. Двері будинків були позамикувані, вікна щільно позачинювані; здавалося, всі мешканці, як і тоді, покинули село.

І я і Марта промокли до кісток, я ловив дрижаки з холоду й вогкості.

— Може, зайдемо до остерії, — сказав я, не звертаючись до неї прямо. — Перечекаємо там дощ, а потім поїдемо до моря.

Я поглянув на небо, глибоко вдихнув гірського повітря. З півночі повіяв легенький вітрець, зрушив хмари і відкрив у них блакитний прозір. Сіра заслона в небі де-не-де прорвалася, зразу проясніло, струмені дощу стали прозоріші, повітря чистіше.

Марта йшла майданом поперед мене. Зайшли до остерії. Було то приміщення з голими стінами, заставлене довгими столами й лавами. Я зразу відчув добре знайомий міцний дух італійського тютюну й кави — мені його ніколи не забути. Зі стелі звисала закурена електрична лампочка без дашка, вона відкидала тьмяну пляму жовтого світла на цегляну долівку. Ми посідали поруч на лаву під стіною. Стара Тереза зорила за нами, стоячи біля маленьких внутрішніх дверцят, її міцна присадкувата постать заповнювала всю дверну пройму. Потім вона підійшла до шинкваса і сперлася на нього поряд із кавоваркою.

Тереза постаріла й погладшала. Коси в неї зовсім посивіли, чоло в зморшках, а в кутиках рота залягла гірка складка. Вона дивилася на мене з-під приспущених повік, очі її скидалися на дві вузькі смужки бляхи.

Скільки разів я висиджував у цій кімнаті із Карлом та іншими товаришами по батальйону, скільки ми проспівали тут наших пісень про війну та кохання, ми приходили сюди перед тим, як вирушити в бій, і відразу ж після бою. Одні співали стоячи, інші сиділи на лавах і столах, співали до хрипоти, аж поки зовсім знесилювалися й починали бити об стіни пляшки. А Тереза нерухомо стояла так само як зараз, спершись на шинквас поряд із своєю машиною.

Потім ми виходили в нічну пітьму на безлюдні вулиці, освітлені лише сяйвом зірок та спалахами кишенькових ліхтариків, і тупали по бруку так, що все село стрясалося в пітьмі, а гори ходили ходором, ніби величезний корабель у розбурханому морі. Але за наглухо замкненими дверима і позачинюваними вікнами відчували незриму присутність мешканців, котрі тільки й чекали нагоди, щоб звести руку па Карла.

«Як багато тут проспівано пісень!» — помислив я.

І яка глибока тиша стояла нині. Мені здається, тут було тепер ще тихіше, ніж колись, бо довколишню тишу ще обтяжувала мовчанка Марти.

— Ти вип’єш кави? — запитав я, не дивлячись на неї.

Марта витирала обличчя й шию білою хусточкою, все позираючи в прочинені двері, чи не перейшов дощ, засноване хмарами небо то випогоджувалося, то знову хмурилося, і тоді на землю лягала тінь. Марта сиділа спокійна, байдужа, вже не лякалася, вона ніби забула про Карлову могилу і про те, що спонукало мене привезти її до цього села. Здавалося, вона взагалі забула про мене.

— Дві кави, — сказав я Терезі.

Тереза важко поралася за шинквасом, з краників кавоварки з сичанням вихоплювалися хмарки тугої білої пари. Потім вона підійшла до столика, несучи філіжанки на розмальованій бляшаній таці, і втупилася в мене своїми вузькими колючими очицями. Це тривало всього одну мить, але в холодному полум’ї її погляду я вловив вагання, вона хотіла про щось запитати й одразу ж передумала. І я відповів на її запитальний погляд, щоб вона зрозуміла, що не помилилася — справді, я і є той самий Ганс Вассель з есесівського батальйону «Герман Герінг».

— Німець, — вимовив я по-італійському голосно, щоб у неї не залишалося жодного сумніву.

Тереза поставила тацю на стіл; боячись упустити філіжанки, вона ледь схилила набік голову. Складка в кутиках рота зробилася глибокою, як рана, руки їй тремтіли.

Вона спустила очі і, не вимовивши ні слова, похитуючись на товстих ногах, повільно повернула до шинкваса. Там вона й залишилася стояти, в тіні, підперши рукою підборіддя, ніби чогось чекаючи.

Я відчував, що й Марта чогось чекає. Вона не доторкнулася до своєї кави. Та холола на столі, а Марта курила сигарету, спостерігаючи й далі за небом над ‘майданом. Вона також чогось чекала. І не тільки того, щоб перестав лляти дощ, чекала чогось куди важливішого.

9

Я допивав свою філіжанку кави, коли в церкві озвалися дзвони, вістуючи кінець служби. То був веселий вибух у заснованому хмарами полуденному небі, він змусив ще прикріше відчути понурість, самотність села, тишу, залеглу в остерії.

Крізь скляні двері ми побачили перших чоловіків і жінок, що виходили з церкви. На брукованому майдані вони зупинялися і напинали зелені цератові парасольки. Дорослих оточували зграйки дітей; побачивши мотоцикл, діти почали бігати навколо нього. Повільною ходою верховинців, по одному чоловіки рушили в бік остерії; молоді хлопці й дівчата збилися в купу посеред майдану.

Незабаром цілий майдан заповнився зеленими й чорними парасольками, хустками, загомоніли голоси, мені здавалося навіть, ніби крізь їхній гомін з чую заводи сміху, в Форні мені це довелося почути вперше.

Марта кинула недопалок на долівку і разчавила його ногою. Сидячи й далі на лаві, вона дивилася на зустрічних людей з якимсь хвилюванням і нетерплячістю, ніби хотіла, щоб якнайшвидше скінчилося це тривожне чекання. Тереза дивилася з-за шинкваса, витягнувши шию.

Вони ввійшли. Я побачив їхні грубі шкіряні черевики на темно-червоній цегляній долівці і краплі води, що падали зі згорнутих парасольок. Потім — темні, погано випрасувані штани, розхристані піджаки і, нарешті, байдужі, без усякого виразу, видублені на сонці обличчя. Всі вони були поголені і старанно вимиті задля свята і одежу мали на собі святкову, в декого на смугастих полотняних сорочках красувалися крикливо-яскраві краватки.

Вони ввійшли і, прихиливши до стіни парасольки, зразу повсідалися за столи. Рухи їхні були повільні й незграбні, і всі мовчали, скоса позираючи на мене і на Марту. Ніхто не сів до нашого столу.

Марта закурила нову сигарету. Чоловіки також закурили, хто сигарету, хто люльку, хто сигару. В тиші чулося тільки, як чиркали сірники, запахло сіркою, там і тут заблимали вогники.

— Вина! — гукнув хтось.

— Вина!

— Колоду карт!

— Кави!

— Терезо! — лунало звідусіль.

Голоси зливалися в один хор, люди гомоніли й гукали всі водночас, переводячи погляди з Терези на шинквас, з шинкваса на нас із Мартою, на пляшки і склянки.

Запах поту змішався з тютюновим димом і ароматом кави, повітря в кімнаті стало важке.

— Дощ скоро перейде, — промовив я.

Я мусив щось сказати, щось зробити, я відчував, що Марта чекає від мене чогось, слова чи жеста, звернутого до мешканців Форні; якогось рішучого вчинку, що допоміг би їй до кінця зрозуміти, хто я і що. І я відчував — від цього вчинку чи слова залежатиме вибір її між мною й чужинцями, між її чоловіком і мешканцями загубленого в Апеннінах, нікому не відомого італійського села.

Я був цілком спокійний.

Я мовив:

— Поглянь добре на пики цих голодранців.

Марта нерухомо сиділа на лаві, напружено дивлячись перед собою.

Я говорив зумисне голосно. Раптом знов запала тиша. Люди перестали вимахувати руками, їхні величезні, як лопати, долоні міцно стискали склянки.

Я вів далі:

— Поглянь-но на їхні руки. Спершу вони обіймали нас на знак дружби, а потім у нас стріляли. Може, одна з цих рук убила Карла, а я не знаю яка. Довгі роки я сподівався, що вбивця загинув у вогні разом із іншими. А він, можливо, тут, і я цього не знаю.

Люди слухали, похнюпивши голови, Тереза вернулася на своє місце за шинквас, нервово тріпнула, відкидаючи з чола пасмо сивого волосся.

Марта глибоко затяглася сигаретою.

— Це й справді німець, — пробурмотів хтось.

— Так, німець, — промовив я.

Усі обернулися в мій бік, ніби дерева під поривом вітру. Але обличчя їхні були так само суворі, вуста міцно зціплені, на цих кам’яних обличчях жили тільки очі. Я знов побачив у них уже знайомий мені тьмяний відблиск страху й підступності, несвідомий, безвольний каламутний погляд, що від нього мене млоїло.

Я підвівся. Повільно перейшов кімнату і підступив до шинкваса Терези. Я відчував на собі весь тягар цих поглядів. Я бачив десятки, кілька десятків покладених на стіл рук.

— Дай мені склянку вина, — голосно сказав я Терезі по-італійському.

Жінка поставила склянку на шинквас, наповнила її по вінця, трохи вина пролилося на сіру мармурову дошку. Взявши склянку, я повернувся до Марти; коли я підносив його до вуст, ще трохи вина розлилося на долівку.

Марта, уникаючи дивитися на мене, зосереджено гасила недопалок у маленькій бляшаній попільничці.

— Ваше здоров’я, — вимокни я по-італійському.

Ніхто не відповів. Я одним духом випив вино і, поставивши склянку на поличку, пішов назад на своє місце. Довкола, як і раніше, було тихо, ніби не тільки Марта і всі люди за столиками, але і все село за дверима остерії затамували подих. Сівши на лаву, я відчув знаному приємну втому і водночас якесь незвичайне піднесення, достоту як після успішної бойової операції. В такі хвилини тебе огортає не тільки непереборна потреба співати, але й дике бажання ламати, нищити все довкола.

Я був радий, що міг показати свою перевагу над цими людьми, а заодно і над цією нещасною жінкою, що сиділа поряд зі мною.

Бо тепер я бачив: Марта всього лише нещасна жінка.

Хтось із чоловіків закашлявся, хтось сплюнув собі під ноги, але декотрі вийшли, у клубах тютюнового диму незграбно заворушилися руки, піднімаючи склянки з вином. На середину кімнати, насилу проштовхуючись між публікою, вийшов дід у пожмаканому чорному капелюхові з широкими крисами. Він ішов, зігнутий трохи не вдвоє, важко спираючись на ціпка. Під крисами капелюха я побачив склисті очі, задивлені на майдан, на відлозі його куцого піджака поблискувала смужка дрібних срібних зірочок[2]. Дід широко розчахнув вхідні двері і вийшов. Слідом за ним почали виходити на майдан усі інші, вони проходили повз мене геть безмовно, чувся тільки невиразний шерех їхніх кроків. Кімната обезлюдніла, так виглядає морський берег, спустошений хвилею. В остерії залишилася тільки Тереза, вона завмерла біля шинкваса.

Марта також пішла. Вона стояла на брукові і, задерши голову, дивилася в небо. Над покрівлями будинків усе ще сунули хмари, крізь чорні хмари то тут, то там майоріли блакитні прозори, дощ переставав, часом у промінні сонця, як воно вихоплювалося несподівано, дощові струмені яскраво спалахували й одразу ж гасли.

Люди розбрелися майданом, ніби опале листя під поривом вітру. Поряд із Мартою, що стояла біля фонтана, нікого не було.

Я теж хотів підвестися і піти слідом за нею до мотоцикла, але на порозі остерії стало двоє хлопців у шкіряних куртках. Один із них тримав у руці букетик, що я поклав на Карлову могилу.

Я сидів собі на своєму місці.

10

Вони підступили до мого столика і кинули через стіл мені в обличчя букетик жовтих квіток, що розсипалися і впали між склянками на тацю. Я здивовано звів очі і побачив їхні молоді обличчя, але це тривало всього одну мить, бо обидва хлопці вже повернулися до мене плечима і, вийшовши на майдан, одразу ж пропали.

На майдані тепер уже не було ні душі, пішли всі, навіть Марта. Мотоцикл на бруківці здавався якоюсь дивною, непотрібною річчю. Я повернувся до шинкваса, і там також нікого не було. Пішла навіть Тереза.

Одну по одній зібрав я зі столу квітки, несамохіть їх перелічив: десять, двадцять, тридцять диких квіток італійських Апеннін, я навіть не знав, як вони називаються. Я довго їх розглядав, тримаючи на розкритій долоні: це справді був той самий букетик, квіти майже всі зів’яли.

Карлові не поможеш у його самоті, його не воскресиш, поклавши на могилу букетик квітів, байдуже, свіжих чи зів’ялих. І не на те, звичайно, я сюди приїхав. Карл здобуде безсмертя, перестане бути самотнім лише тоді, коли одного дня наші полки знову в повній бойовій готовності переможно пройдуть по цих дорогах, віддаючи все вогню і мечу, знищуючи цей люд причаєних тіней.

Коли я думав про помсту, в мене починали тремтіти руки. Добре, що я знов опинився лице в лице з нашим недавнім ворогом: добре, бо відтоді, як я бачу, нічого не змінилося. Все той самий страх, те саме мовчання, все так само хтось ховається за причиненими віконницями й дверима в чеканні ночі.

А ще я був радий, що Марта зробила свій вибір. Скінчилася ця безглузда комедія з родинним затишком, прийомом хворих, оглядом худого жидка! Хоча Марта й німкеня, вона, виявляється, також належить до світу мовчання й покори.

Я прислухався. Ні шуму голосів, ні кроків. Мабуть, Тереза причаїлася в кімнатці позаду шинкваса й чекає, поки я піду. Мабуть, усі мешканці села стежать за домом і півголосом говорять про мене, нетерпляче дожидаючи мого від’їзду. Мабуть, Марта, сховавшись за рогом якогось будинку, також чекає, коли я сяду на мотоцикла і вирушу сам додому.

Мені раптом закортіло на ціле горло зареготати, голосним криком порушити довколишню неймовірну мертву тишу, кричати на цілий майдан про те, як вони нас бояться, навіть Марта, яка зрадила мене. Я відчував непереборну потребу негайно знайти її, щоб кинути їй в обличчя свою погорду.

Я підвівся з-за столу, підійшов до дверей і зупинився на порозі.

Дощ перестав, вітер, схопившись несподівано, розігнав хмари, і яскраве, ніби новеньке, сонце заграло на чорних, як грифель, покрівлях, блискучих від вогкості, на осяйних шапках каштанів. Форні постало переді мною зовсім іншим, воно вже не було сіре, смутне, не скидалося на вороняче кубло у хмарах. Темна бруківка переливалася всіма барвами веселки, тоненька цівка фонтана сяяла, як сонячний промінь.

Засліплений таким надміром світла, я заслонив очі рукою, невпевнено побрів до мотоцикла й нарешті оглянув майдан. Марти ніде не було. Навмання я ступив ще кілька кроків і нараз відчув якусь незвичну втому. Чоло в мене зробилося потом, ноги підломлювалися. Марта, безперечно, за мною звідкись спостерігала, як, либонь, і багато мешканців Форні. Серед тьмяних поглядів цих італійців я відчував, виразно відчував на собі також погляд блакитних німецьких очей.

Я плюнув на каміння майдану і зробив це так, щоб усі побачили.

«До побачення, — подумки мовив я. — Ми ще зустрінемося. І то незабаром».

Я скочив на мотоцикл і ввімкнув мотор. Село здригнулося, ніби зненацька прокинулося зі сну. Намагаючись вирватися з цих затиснених будинками вулиць, я помчав на повній швидкості вниз, під гору. Довкола все було залляте сонцем, і яскраве його проміння сліпило мене. Внизу піді мною розгорталася долина, вона висявала всіма барвами, а за нею завмерло нерухомо море. Сіверко був теплий і водночас свіжий, він доносив пахощі гір, річок, нагрітого сонцем мармуру.

Я жадібно, глибоко дихав, намагаючись набратися снаги; відчував себе так, ніби частина моєї сили залишилася там, за тим столом в остерії, так, ніби я залишив частку себе на голій Карловій могилі.

«Ми ще вернемося, Карле, — подумав я. — Спи спокійно».

Дорога прикро спадала вниз. Вона вилася довгою білою стрічкою серед зелені лісів і була видна майже до самої долини.

Далеко, далеко попереду, там, де ліс обабіч дороги змінювався пасовиськом, я угледів на узбіччі маленьку й майже непомітну постать Марти. Вона йшла, тримаючи в руці розмаяну на вітру хустку, її ясні коси були непокриті.

Я додав газу і згубив її з очей, а потім знов побачив, дедалі ближче, вона все більше й більше ставала Мартою, аж поки нарешті опинилася просто в мене біля колеса.

Загальмувавши, я поїхав зовсім поволі, поряд із нею. Марта йшла далі, не глядячи на мене. Вона пильно, не відриваючись, дивилася на рівнину й море.

Я не спромігся кинути їй в обличчя, як хотів, слова погорди. Я взагалі не міг озватися до неї, так мене вразила її глибока й цілковита до мене байдужість.

Потім я побачив, що вона, й далі йдучи і все ще не обертаючись у мій бік, плаче, і тут мене пойняло почуття втіхи і водночас якоїсь розгубленості.

Я залишив її на шляху. Значно нижче біля розтоки, де зустрічалися два гірські потічки, я загальмував. Звідти я ще раз побачив її, Марта йшла вниз по дорозі твердо й рішуче, а нагорі над нею призахідне сонце освітлювало будинки Форні з розчиненими навстіж віконницями. Шиби сліпуче висявали, полум’яніючи у відблисках вечірньої заграви, і здалеку сільце скидалося на підпалений стародавній замок.

Я не міг витерпіти цього яскравого світла, в мене від нього сльозилися очі.

«Ми ще побачимося», — подумав я.

І, знову ввімкнувши мотор, помчав униз схилом назустріч пустельній і безмовній рівнині, вона здавалася така далека і сповнена небезпеки, як земля, що її ще треба підбити.