Дорога додому

Частина перша. Ворог

1

Пустеля перед нами влягалася знову, наче море після бурі: пісок під легким вітерцем курів і брався дрібненькими хвильками, серед них тут і там валялися уламки розбитих машин, а в одному місці — так мені здавалося, коли я натужував зір, — англійський шолом.

Мене розбирав сміх, хоч я сам не знав чого. Навпаки, мені не було чого сміятися. Але зараз, у цій тиші, коли стало чути, як шелестять розлогі піщані хвилі в пустелі, я відчував якусь потребу кричати. Так мені траплялося завжди після бою.

А я ще мав охоту заспівати якусь пісеньку або пустити платівку на зіпсованому патефоні, так щоб звуки сповнили все небо, аж до обрію, де воно зливалося з потужним покривалом піску.

Люди мої, мабуть, відчували те саме. Видно було, вони чекають лише сигналу, щоб хором затягти пісню; мабуть, їм, як і мені, хотілося сміятись або гукати до зірок.

Я подивився навколо і побачив їх усіх: сиділи в окопах, зарослі аж по самі очі, а їхні очі світилися гарячковим блиском. Вони гризли сухарі і щось мимрили з набитим ротом, вищирені зуби з-поміж чорного заросту здавалися ще біліші, і самий їхній безпричинний сміх був зрідні білоті.

Я й собі строщив сухарика, що відгонив пустелею, тоді глянув перед собою. Я не міг одвести очей від простеленого переді мною нерухомого моря піску. Коли-не-коли позирав на припалий спіралями пилу англійський шолом або на уламки машин, схожі на рештки розбитого корабля.

Який спокій після такого пекла! Мені пригадалися ночі в рідному селі, дороги серед нив і валування собак по людських дворах. Тими ночами ми ходили компанією з голосистим Тоніно і голярем — той умів грати на гітару. Скільки серенад переспівано біля садочка красуні Йоланди!

Тепер Тоніно й голяр, мабуть, також припухають десь на передовій у Сахарі.

Клята Сахара!

Один з моїх людей урвав мені роздуми; своїм венеційським діалектом, вимахуючи при тому сухарем, він питав, чи не можна б заспівати «мельника», бо вже далі нікуди терпіти.

Я цього сподівався.

— Одставить! — мовив я. — Подуріли ви, чи що?

— Ну, пане командире! — правив своєї венецієць.

А я:

— Хочете, щоб англійці почули? Та, може, вони за сто метрів од нас — сидять за барханами і раптом вискочать.

От гадство, подумав я, всі ми, виходить, одним миром мазані.

— Замість співу краще підсильте варту і стежте за пустелею. Вони завжди вискакують, як їх не чекаєш.

Боже, мені страх як кортіло заспівати серенаду, бодай навіть без саду красуні Йоланди. Як прикро було дивитися на лихі обличчя моїх людей. Нараз я всією душею запрагнув послати до дідька всю Сахару, англійців та війну.

А потім я знов почав вдивлятися в темряву. Вітер у пустелі роздмухував далі пил навколо понівечених машин і залізної каски. За моєю спиною бородаті солдати розмовляли тепер про тобруцьких жінок.

Вони мали охоту піти до одного закладу в Тобруку і побачити негритянок, які танцюють, обмотавшись серпанками, а потім забирають гостей до своїх покоїв.

Саме слухання про тих негритянок запирало мені дух у грудях.

Від того вдивляння в пустелю повіки мені напухли й горіли нестерпно; це докучливе горіння зрештою я відчував у всьому тілі; мені здавалося, ніби я висох, мов камінь на дні пересохлого влітку потоку. Такого потоку, як у тосканському селі, на моїй батьківщині!

Позаду за мною все ще гомоніли про жінок, обмінювалися спогадами.

— Ну, — спитав я,— як там дозори?

— Порядок, пане командире.

— Ви не дивіться на затишшя, — сказав я. — Вони там, певне, готують нову вилазку.

Я намагався уявити собі англійців по той бік: чи їм також, як і нам, хотілося без причини сміятись або співати? Певне, й вони розмовляли про жінок, можливо, про жінок із Танжера, чи звідки там.

— Пане командире, — прошепотів мені раптом хтось на вухо, — оно-но шолом англійський, бачите?

— Та вже ж, — відказав я, — не сліпий.

— Там же і вбитий десь, — озвався ще хтось.

У тому місці, де на піску валявся шолом, залягали тіні. Навіть аби той труп і лежав, годі було б його побачити. Але за дві години, як зійде сонце, ми по смороду почуєм.

— Вертайся на своє місце, — сказав я.

Бородані скінчили їсти і вже передавали один одному баклажки, повні теплої води, що тхнула піском. Попиваючи воду, вони знов розмовляли про жінок.

— А чом би вам не передрімати? — запитав я. Сам-то я знав чому. Перестати говорити означало повертатися думкою до власних справ, повертатися через пустелю, через Середземне море. Повертатися, знову до саду красуні Йоланди.

— Здається, я бачу того вбитого, — підійшов до мене вартовий, — за шоломом ніби хтось лежить.

Тут я спалахнув і почав лаяти цих сучих синів. Викричався, і якось аж легше стало. Потім запалив цигарку і знов почав вдивлятися в простір. Цигарка також мала присмак піску.

Після моєї лайки солдати змовкли. Тільки вітер шемрав у пустелі. А проте зараз я почував себе краще. А може, і їм би дозволити полаятись? Хоча б на мене? Спитати їх: може, й мене хочете назвати сучим сином?

Я чув їхнє хекання і чув — чи, може, то тільки мені здавалося? — як сапали англійці, принишклі в окопах, десь там, у пустелі.

Власне, тоді й долинув до нас горловий галасливий спів, гнаний вітром.

Співали по той бік.

— Чуєте, пане командире? — спитав вартовий.

Усі попідводили над піщаним насипом голови, щоб краще чути. Після довгої мовчанки хтось зареготав, а за ним і всі почали гигикати, моя хлоп’яча ватага.

— З глузду з’їхали?! — гукнув я.

Аж тут на темному тлі пустелі з’явилася довга хистка тінь. Сміх стихнув, і люди похапали карабіни. Я розгубився.

— Це той забитий, — мовив вартовий.

Довга постать нахилилась над шоломом і витягла його з піску. Відтак здмухнула налиплі піщинки й натягла шолом на голову.

До неї було не більше тридцяти метрів: стріляй без промаху. Чоловік хитався й вимахував руками, намагаючись утримати рівновагу.

— Сволота, — сказав я, коли він зник. — Чого не стріляли?

Люди немов зо сну прокинулись. А втім, і я ж не стріляв.

— Та воно ж якось наче не той, пане командире, — озвався хтось.

— Що значить — не той? — крикнув я.

Вони дивилися на мене мовчки. Погляди їхні світилися пустелею, довгими місяцями африканської пустелі.

— Можете співати, — сказав я.

І теж заспівав, щоб не виказати того, що мав на душі.

2

Трохи згодом мене викликано до полковника. Одного дня, коли, здавалося, сонце стало без руху в зеніті, дня цілковитої, як у чистому морі, тиші, коли навіть найдужчий повів не збаламутить спокою, за нашими окопами з’явилася штабна машина і зупинилася за кущем. З хмари куряви вискочив розчервонілий лейтенант, витираючи хусточкою піт. Якусь хвилю роздивлявся навколо, потім втомлено рушив у наш бік. З тою білою шматкою в руці він ніби йшов здаватися в полон. Мої люди несамохіть наставили карабіни; тут діло таке, що не вір нікому, хоч би і з тилу; але лейтенант ще здалеку вимахував каскою і щось кричав. Аж тоді я впізнав його.

Поки він шурхав по піску, ми дивилися мовчки на нього.

— Що там нового? — спитав я, коли він опинився в окопі.

Лейтенант сів і почав обмахуватися каскою. У пустелі всі ці дні стояла нестерпна спека. Й незмірна тиша. Коли вслухатися в неї довше, здавалося, ніби цілий світ застиг навіки.

— Що, кінець війні? — спитав я знову. — Чи, може, відпустка всій частині?

Але він засміявся, заперечливо похитуючи головою. Йому не вистачало подиху, і він не міг одразу відповісти. Тим часом мої люди ні на хвилю не спускали його з ока. Може, справді думали про відпустку й кінець війни. Вони-бо все, навіть найдурніший жарт, сприймали серйозно.

— Ні, — здобувсь нарешті на мову лейтенант, — тебе викликає полковник.

Перед від’їздом я почастував лейтенанта. У нас був коньяк — я наказав його подати. Ми випили усі потроху з розпеченої алюмінієвої баклажки; і сам коньяк був — як вогонь.

— Мене викликає полковник? — перепитав я.

— Так, — відповів лейтенант, — оце ж мене й послано по твою душу.

— Ну, хлопці, — сказав я своїм людям. — Танцюйте! Не інакше як медаль.

Солдати сміялися, але якось нещиро. Вони так і сиділи собі на піску, тримаючи обіруч карабіни так, ніби для годиться.

От уже тиждень англійці не давали знаку життя, і замість пекла артилерійського вогню запанувала тиша й спокій, — такі, що аж дух забивало!

Тому люди й нервувалися. Я викликав їх на розмову, бо не хотів, щоб ця тиша їх гнітила. Отож довелося їм по черзі розповідати про свій отчий край, про дівчат, залишених там, про тобруцьких жінок. Краще розмовляти про щось, згадувати те й се, ніж западати в той безрух. Обстріляли б нас — і то було б краще. Дні тягнулись нудні й одноманітні, від світання й до смеркання. Сонце й те лізло по небу спроквола, ніби той волоцюга, а в нас кожен знав уже кожного як облупленого.

Знав і я про Кампруньяні, сільце біля підніжжя Апеннін у провінції Емілія, де народився кулеметник і де жив, аж доки одягнув сіро-зелений мундир.

У Кампруньяні мені подобалися великі гаї, де гасає вітер, вільний простір долини, простеленої під ними, маленьке кладовище на горбі пастівника, а найбільше — струмки.

Коли цей кулеметник розповідав, як він Підлітком блукав понад струмком і підіймав каміння, шукаючи слизиків та дрібних рибок, усі в окопі втуплювали очі в пустелю, марячи про жадану річку.

Любив я також розповіді про храмове свято, що припадало на першу неділю серпня, про музику на майдані перед церквою й про барак, де був тир, — його привозили туди щороку з долу, або про лискучу від мила щоглу з призами, що стояла посеред майдану.

Я бачив тоді довкола себе усіх цих молодих, чепурно вбраних хлопців з Кампруньяні, що залицялися до дівчат, а в дівчат були біло-рожеві личка й барвисті хусточки на головах.

Я дивився на кулеметника й намагався уявити собі, як на свято в своєму селі він вибиває на великому бубоні в оркестрі. А тепер цей солдат трохи не голий лежить на піску, скидаючись на бедуїна, як зрештою і всі ми, своєю поруділою бородою і гарячково блискучими очима.

Аж не віриться, що він колись був малий і ловив рибу в пінявих апеннінських потоках. Нікому з нас не вірилося, що ми колись були дітьми.

У міру того як повільно минали ці дні, я довідався про, дівчину нашого кухаря-міланця. Її листи ми читали вголос, ніби їх писалося до цілого товариства. Вона ніби стала нашою спільною нареченою.

У листах вона писала, що почуває себе в Мілані самотньою, як у пустелі, так само як і він у справжній пустелі. А Мілан же — велике місто. Вона розповідала про вечірні прогулянки на Валах, там, де вони колись разом ходили. Тепер вона верталася на ті місця і чогось шукала, але марно. «Коли ти повернешся? — питала вона в кожному листі. — Коли це скінчиться?»

Інші солдати, ті, хто мав жінок і дітей, марили годинами з фотографіями в руці, а мені доводилося ходити від одного до другого, поплескувати по плечі й виводити їх Із задуми. Я стільки надивився на фотографії дітей, і то від рана до вечора, що мені вони в печінках сиділи.

— Чи не має хто часом якогось паршивого французького журнальчика? — спитав я.

— А навіщо, пане командире? — питали солдати. — Хіба ви розумієте по-французькому?

І зараз, після стількох тижнів висиджування в окопі, Я тішився від самої думки, що маю податися на командний пункт, а проте несподіваний приїзд лейтенанта занепокоїв мене. Заносилося на щось дуже важливе: це мовчання англійців, спокійні, непорушні дні, зникнення літаків; певне, мав слушність той солдат сардінець, коли запевняв, що наближається кінець світу. І, як подумати добре, то справді до того йшлося.

І от я сів з лейтенантом у закурену машину і крикнув щось на прощання моїм людям.

— Пане командире, — волали вони услід, — ви ж нас не кинете, ні?

— Де там вас кинути, — гукнув я у відповідь, — сьогодні ввечері я повернуся з медаллю! Приготуйте вечерю.

Командний пункт був у замаскованих наметах, що скидалися на великі череваті ящірки, принишклі поміж барханами.

Я зайшов туди з усмішкою і недбало козирнув, приклавши два пальця до чола. Полковник стояв біля імпровізованого столу — за стіл той були двері, покладені на двох скринях з-під сухарів. З одного кутка тягло гарячим повітрям — я несамохіть озирнувся, шукаючи вентилятора.

Я вже збирався сісти на порожню скриню, коли твердий голос полковника раптом згасив мою усмішку.

— По що, — спитав він, — по що ви приїхали?

— Я?

— По нагороду, може?

— Не знаю, — відповів я, — це ви мене викликали до себе.

Полковник аж скинувся.

— Що ви маєте на думці, мовлячи, «ви»?

— Я маю на думці пана, пане полковнику.

Тоді він спалахнув і виголосив цілу тираду. Йому все відомо про ту ніч після останньої атаки, відомо, що я дозволив людям співати. Питав мене, чи я офіцер, чи що таке. А ще йому відомо, що я жду рятунку від кінця війни і що в моїх окопах лише про те й мовиться.

— Отак, — сказав він, — зводиться на пси бойовий дух.

Якби він хотів, то знайшов би не одну причину, щоб поставити мене під мур. Співати в пустелі, на передовій — це все одно, що сказати англійцям: поставте приціл на стільки-то метрів, ми тут.

— Це зрада! — гукнув він.

У наметі ставало жаркіше, ніж надворі, вентилятор гнав в обличчя розпечене повітря.

— Пане полковнику, — мовив я, — англійці також співають час від часу. І ніяка це не зрада. Просто нерви не витримують, там же здохнути можна.

Полковник запалив цигарку, поклав пачку на столі і почав міряти намет вздовж і впоперек. Щохвилі він нахилявся, вигинаючи на коліні стека, так що той напинався, як лук.

Нараз мені здалося, ніби я повернувся до часів допризовних, до тих субот, коли після уроків ми крокували у формі «авангардистів». А переді мною один з тих інструкторів, які так любили кричати просто в обличчя: «Струнко!» І пригадалося, як одного разу мене так заганяли на плаці, що я впав непритомний. Тоніно і голяр віднесли мене тоді додому, ніби мішок із збіжжям.

— Коли б так усі почали співати… — говорив полковник. — Ви собі там думаєте, ніби на командному пункті ми тільки розважаємося, га? Жінки, кіно, театр?

Я вмивався потом. Спека в наметі не давала дихати. В очах ніби марево якесь. Усе затуманилося спекою. Холодна була тільки цівка револьвера, якого я носив на поясі без кобури.

Я мацав рукою залізо і міркував, чи треба це зробити, чи ні. Мені-бо здавалося, що переді мною стоїть ворог. Англійці не були ворогами, ті англійці, які по той бік час від часу також співали пісеньки свого краю. Хто з нас бачив їх коли-небудь зблизька? Хто знав їхні думки? Ні, ворогом був той, хто сприймав війну як розвагу і бавився, наказуючи мені стати струнко, як тоді, в допризовний час.

Тепер полковник говорив про вітчизну і про вірність. А я вже нічого більше не бажав — тільки сісти. А проте, коли я ворухнувся, він почав кричати ще голосніше, а обличчя палало йому, ніби ліхтар.

Як на нього, важливо було тільки одне: війна і перемога в цій війні. Пустеля і життя в пустелі. І смерть у пустелі. А для мене і для моїх людей важливо було зовсім інше: село, приятелі, Йоланда і серенади в місячному сяйві, важливо було врятувати власну шкуру і покінчити з усім цим, покінчити якнайшвидше.

Я стиснув зі злості цівку револьвера і запитав:

— Вибачте, пане полковнику, ви вчилися в Фарнезінській військовій школі?

Якусь мить він дивився на мене задумано. Потім мовив: так, тому він такий загартований. Але кого я мав на думці, кажучи «ви»?

— Пана полковника, — відповів я.

Здавалося, це його не переконало. Але в ту мить зайшов ад’ютант і щось шепнув полковникові на вухо. Той хитнув головою і сказав, що за хвилю звільниться. Він був чимось збуджений і викинув недопалену цигарку.

— Не думайте, що вам так і минеться, — сказав він мені. — Тепер мені не до того. Це затишшя в англійців не дає мені спокою. Але я вам іще ума вставлю, це точно, — докинув він крізь зуби.

І пішов геть, залишивши мене в наметі. Він забув навіть цигарки, кинуті на імпровізованому столі. Я оглянувся і взяв їх собі. Потім спокійно вийшов і знов опинився в блиску сонця.

У цьому яскравому світлі я мимохідь побачив, як до одного намету входила жінка. Я став як укопаний, дивлячись туди, жадібно вдихаючи повітря, ніби воно могло мати її запах. Горло в мене пересохло, так мені захотілося побігти за нею, і було в цьому щось первісне.

Але полковник наскочив на мене, вимахуючи стеком.

— Ви ще тут?! — верескнув він. — Шпигуєте все?

Я не знав, що відповісти, і сказав лише, що нічого не бачив, у кожному разі, нічого нового.

— Ви слабуєте на галюцинації? — спитав полковник. — Правда?

— Можливо, — відповів я. — Але таке більш чи менш трапляється з усіма. Це фата моргана. Якщо надто вдивлятися в пустелю, з’являється таке видиво.

— Атож, — сказав він, — це й була фата моргана.

Він уже лагодився піти, коли з намету визирнула жіноча голівка. Жінка посміхалася і кликала його жестом.

Полковник махнув стеком, аж повітря засвистіло, як чайка, коли вона кидається на воду.

— Те, що ви зараз побачили, — сказав він, — не фата моргана. Це моя сестра. Приїхала з Бенгазі провідати мене.

— Ясно, — сказав я.

— Що ясно? — перепитав він.

— Що це ваша сестра, — відповів я.

Щоб покарати, він наказав мені вертатися до окопів пішки. І додав услід, що справить мені несподіванку тоді, коли я найменше того сподіватимуся. Він мав у руках достатні докази, щоб таких, як я, поставити під мур.

Дорогою до окопів я закурив одну з його цигарок і раптом зайшовся сміхом, як навіжений.

Довкола не було живого духу. А я саме в нашому таборі побачив ворога.

3

Щось чулося в повітрі, в цьому несподівано холодному повітрі ночі. На шкіряному пасі я карбував карбики — це дні, коли англійці ні разу не стріляли, і таких днів було чимало, але видно було, що мало щось статися. Можливо, несподівано настане кінець світу, розшаліє залізо і вогонь над нами; нині я тривожно чекав разом із своїми людьми, щоб це все раз і назавжди скінчилося.

Нишком, не кажучи нікому ні слова, я міркував собі про всяку всячину, коли отак вдивлявся як зачарований в безкраї піски. Вночі, в сяйві великих зірок, пустеля полискувала, як тіло величезної, зручно заснулої жінки; а я міркував над тим, що якогось дня, в якусь хвилину, я, можливо, стану також піщинкою африканської пустелі.

Так, полягти на цих дюнах, спочити після великої битви у тиші скінченої війни і, розкришуючись на сонці, перетворитися в пісок Сахари…

Сахара. Вперше я дізнався про цю назву на уроці, в маленькій школі. Пам’ятаю запах дерев’яних парт, заляпаних чорнилом. Як той мотив, зринули в пам’яті моїй дзеленчання дзвоників, гучні крики наших хлопців на сільських шляхах і тремтячий голос старої вчительки.

Тоді я й довідався про назву — Сахара. Але то була маленька, брунатна пляма на карті в книжці; без сонця, без піску, без ворога.

Такі думки находили на мене щоразу, коли я сидів в окопі на самоті. Досить було п’яти хвилин мовчанки, щоб потім відчути її тягар. Але коли заговориш, то слова ніби проганяли ці спогади.

— Пане командире, — гукнув хтось, — постріляймо абощо.

Готувався великий наступ. Ніхто нам нічого не казав, але це відчувалося в повітрі. Ми були так само змучені, як англійці. Вже треба щось та й робити! Я й сам думав уже навіть піти в рукопашну. Але тут відрізав:

— Іще чого?

— Ну, то хоч би заспіваємо щось, пане командире, добре?

У відповідь я взяв бінокля й оглянув бархани. Перед нами була цілковита пустка. А проте ми щось передчували.

Нарешті я сказав:

— Хай краще сардінець розповість нам, як пас вівці і як у нього злодії вкрали цілу отару.

Люди обернулися до сардінця, але він заперечливо похитав головою.

— Це кінець світу, — мовив він, опускаючи зброю на груди і спираючись руками на патронташ.

Кінець світу. Солдати знов повернулися до мене і заявили, що цього разу черга за командиром. Але я був смертельно стомлений дорогою пішки і обернув усе в жарт.

— Знаєте, — сказав я, — розповім вам про фату моргану.

Вони засміялися й закричали: «Хай живе фата моргана!»

Тієї миті я одвернувся від англійської позиції і через бінокль спостерігав наші тили. Але там також не було видно жодного руху.

— Пане командире, розкажіть нам про свого батька, як він лютував на дачників, — наполягали солдати, — а то заспіваємо хором.

Скільки разів уже я це розповідав? Про те, як лаявся мій батько, солдати знали не менше за мене. Але, щоб вони не заспівали, я знов почав розповідати про будиночок залізничника, де я жив у дитинстві, про ту колію з блискучими, мерехтючими рейками, що розбігались на північ і південь. Розповідати про батька, завжди одягненого в чорний мундир з позолоченими гудзиками, в червоному кашкеті, з обличчям, збілілим від люті, якому доводиться раз у раз відправляти поїзди. Так принаймні я тоді думав, бо він сам ніколи не казав про це ані слова. Тільки влітку іноді кричав, як навіжений, на дачників, що юрмилися біля квиткової каси.

Люди, котрі приїжджали і від’їжджали на море, до Туріна, Мілана, Рима, просили квитків у всі міста, сердячи мого батька. Він був начальником станції і щоразу говорив, що дирекція повинна надіслати сюди касира. Він лаявся з дачниками, просив їх брати лише по одному квитку, бо квитків і так обмежена кількість. Кінець кінцем він зачиняв віконечко і йшов відправляти поїзди. І щоразу половина пасажирів залишалася на вокзалі.

І нарешті одного дня, коли батька довели до люті, він зовсім відмовився продавати квитки. Потім підійшов до начальника поїзда, який чекав на сигнал від’їзду, і запитав його:

— Ви знаєте, хто тут керує?

— Так, — відповів начальник поїзда.

— Гаразд, — мовив батько. — Отож, цей поїзд не рушить. Зачекаємо тут собі на керівників з дирекції, нехай прийдуть сюди, то я їм покажу, як ідуть справи.

На суді батько пояснював, що домагався тільки призначення касира на станцію, не більше. Але його таки звільнили з роботи.

Солдати сміялися, слухаючи вигадки мого батька, які я повторював тут у пустелі. А мені здавалося, ніби я знов бачу, як він ходить швидким кроком по перону, дає знак машиністові і повертається до контори з виглядом мученика.

Напевне, він гнівався не лише тому, що не було касира; його дратувало, що й він сам не може сісти на поїзд і поїхати світ за очі. «А може, — казав, — я моряком народився!»

Після моєї розповіді знов запанувала тиша в пустелі, знов ми почували себе, як у пастці. В горлянці моїй пересохло. Солдати дивилися на мене мовчки, все ще на щось чекаючи. Я поволі -повернувся на своє місце і про всяк випадок наставив бінокля: зірки тремтіли, як живі, на небі, такому розгодиненому, що навіть у моєму селі, коли я ходив на вечорниці з Тоніно й голярем, не бачив нічого подібного.

Так, Тоніно і його голос, гітара й сад вродливої Йоланди. Зоряна ніч будила в мені знову спогади про дороги мого села і близьких мені людей.

Хтозна… В цей час, може, Йоланда бере воду з криниці при сяйві місяця або визирає у вікно, щоб перемовитися з кимось двома словами; або, може, хтось інший, замість мене, грає для неї серенаду.

Голяр, певно, сидить зараз у кав’ярні, слухаючи по радіо про нас, про патрульні операції в африканській пустелі. А може, і його призвано до війська і він гибіє десь у казармі?

А Тоніно? Тоніно, де б не був, напевно, співає. Я нашорошив вуха, вслухаючись у пустелю, так ніби з того боку могли нараз долинути слова, співані на повні груди, як за давніх добрих часів.

Але тут до мене підійшов солдат і, показуючи перед себе, мовив:

— Пане командире, може, англійці відступили? — і почав сміятися. Гадка про залишені перед нашими позиціями окопи навіть у мене викликала сміх.

— А що як, — говорив далі солдат, — ті люди подалися собі до моря, щоб повернутися додому?

Очевидно, я був би не проти, але не міг про це признатися.

— Припиніть розмови! Це зрада!

Я знов навів бінокль у далечінь, де все було таке нерухоме, як у часи створення світу. Мовчали гармати й карабіни, мовчали й люди. Навіть вітер не віяв і не морщив барханів.

Що довше я міркував, то більше здавалося мені все сном. Зараз я прокинуся й побачу зелені горби, дороги, Що ведуть до села, залізничний насип і червоний будиночок уродливої Йоланди серед лук.

— Ох, пане командире, — зойкнув хтось за мною.

— О боже! — зітхнув я.

— Ну, то що? Співаємо?

— Співайте! — гукнув я.

І всі заспівали пісеньку про жінок і веселі любощі і про дівчину з Лоді.

У паузах я думав про полковника, і мене охоплювала лють, що так накричав на мене і поганяв по тій жароті.

Потім ми співали ще про Розіну і про моряка; час швидше линув, а англійці не виявляли ознак життя.

«Може, справді вони відступили?» — подумав я.

Мені здалося, що то вже кінець. Ми пустили по колу баклажку, пили й сміялися, але в глибу душі причаївся страх. Ми хотіли скинути з себе тягар чекання і вслухування.

Несподівано, саме коли ми доспівали останній куплет старої альпійської пісеньки, показався полковник. Він як привид з’явився в окопі, махаючи стеком і лаючи нас на всі заставки.

— Вас чути на тисячу метрів, — репетував він, — на тисячу метрів!

Пісня урвалася, знову запала тиша. Більша, глибша, ніж будь-коли.

Полковник кидався по окопу, як навіжений, люто хльоскав стеком по стверділому піску валу. Зрештою, відсапавшись, вигукнув:

— Я ж вас попереджав, лейтенанте. Подам рапорт — і підете під розстріл. Ясно?

— Так точно, — відповів я. Все це здавалося мені чимсь нереальним і було таке несподіване і водночас смішне, просто смішне. Смішні були й винуваті обличчя хлопців.

— Покажіть пости, — наказав полковник, коли уже викричався про зрадників і про честь. Але звертався не до мене — дивився на солдатів. — А дозори розставили? — спитав він. — Хоч вартові у вас є, сучі ви сини, та й годі!

— Так точно, — відповів я.

Один солдат пішов супроводжувати його в обході.

— Я ж вас попереджав, — повторив полковник, ідучи геть. Нарешті він ніби заспокоївся.

Він пішов у супроводі мого солдата. А я залишився, вдивляючись у ніч, туди, де були англійці, і чекаючи щохвилини атаки.

І мав я таке саме відчуття, як того полудня; мені здавалося, ніби ворог напав на мене, на моїх людей, на всіх тих, хто цілі місяці сидів у пустелі.

Тепер щохвилини могли вдарити англійці.

Довше так уже не може тривати.

І справді, недалеко розляглася кулеметна черга, довго відлунювала посеред ночі, аж згубилася в небі і зорях, замовкла. За мить долетіли до нас інші черги й пістолетні постріли. Слухаючи уважно, можна було розпізнати, що стріляє небагато людей, двоє або троє. А може, навіть тільки одна людина.

— Дивно, — буркнув я, — хіба не дивно?

Потім знову запанувала тиша. Ні, це ще не була атака. Ми зітхнули.

Коли солдат показався знову в окопі, він був сам. Підніс руку, козиряючи і щось бурмочучи півголосом.

— На нас напали з тилу, пане командире, — сказав він, — полковника вбито.

Частина друга. Люди на кораблях

4

Я побачив його несподівано в Бізерті, у барі, влаштованому в довгих залах із грубезними білими стінами, захаращеному столиками, на яких стояли пляшки, у барі, де було повно солдатів та жінок, серед хмар цигаркового диму.

Я прибув з фронту, як і всі люди в барі, подолав, відступаючи, багато кілометрів на машині і пішки, бо автоколони в дорозі іноді атакували літаки. Приволікся до Бізерти обідранцем і — так як усі, — щоб трохи оговтатися, зайшов до першого ж бару випити марокканського вина.

Тепер принаймні я упевнився в одному— все скінчилося. Кінчалася пустеля і війна, скінчилися ночі без жінок.

Тут крутилося коло нас з десяток жінок, саме так, як ми й уявляли собі за довгі місяці в окопах. Та важко було підчепити котрусь — спробуй тут дотовпитись!

Солдати стояли навіть коло підніжжя сходів, що вели на другий поверх, і гризли сухарі.

Заморочений вином, з важкою від утоми головою, я вже вбирався відійти від шинкваса, як раптом побачив свого односельця Тоніно, того самого, що мав такий гарний голос.

Я не був цілком певний, що то він, так його змінила довга борода й змарнілий вид; здавалося, його зжерла малярія.

Я спитав:

— Чи це ти, чи, може, я помиляюся?

А він:

— Це я, з тіла і кісток.

Насправді він більше був з кісток, ніж з тіла. Але після виснажливих переходів ми всі були такі.

Ми повернулися до шинкваса і почали знову пити. Він розповідав мені, що з ним сталося, геть усе аж до сьогоднішнього дня, і раз у раз лаявся. Я вторував йому. Потім ми почали згадувати рідне село. Серенади, голяра з гітарою, Йоланду.

Тепер, коли нарешті війна скінчилася. Тоніно, повернувшись додому, мав намір одружитися. Він говорив про це тоскансьою вимовою, що її я так давно не чув, і очі його блищали. Мені все ще не вірилося, що я зустрів його серед такої веремії. Щоб переконатися, я час від часу обіймав його за плечі.

З Тоніно я міг говорити вільно, отож виказував, що мав на серці.

— Далі було нікуди, — мовив я, — нам усе вже остобісіло. Навіщо кожному другому наказано помирати в цій пустелі?

Кволість і вино підкошували мені ноги. Щоб стояти, мені довелося спертися ліктями на шинквас. Раптом мені видалося, ніби все хитається в мене перед очима: ряди пляшок на поличках, вусатий чоловік, який наливав чарки, весь бар укупі із димом, жінками та солдатами.

— І німці залишили нас у тилу, — розповідав далі Тоніно.

— А чому б тобі не заспівати? — спитав я.

Але йому з думки не йшли німці.

— Вони забрали всі машини і покинули нас — чухрайте, мовляв, пішки, — мурмотів він коло мене.

— Заспівай-но того романса про червоні герані на вікні!

— Тепер те саме виходить із кораблями. Спершу вантажаться вони, а потім решта. А та решта — ми — сказав він.

Коли я до нього ближче придивився, то побачив, що Тоніно дуже змінився; можливо, аби я придивився до себе в дзеркало, то теж визнав би, що і я став якийсь інший. Ні,. Тоніно не був уже такий, як колись: веселий, з головою, забитою тільки дівчатами. Тепер він говорив про одну жінку, про те, що поведе її до вівтаря.

— Не знаю, як воно сталося, — намагався пояснити він, — але після всього, що я пережив, я хотів би ставитися до життя серйозно.

Тоніно поклав переді мною пачку листів і сказав, що під час війни заручився з Маріучою, дочкою колійного обхідника. Дивно тільки, що заручини відбулися листовно — він писав з пустелі, а вона з будиночка обхідника, десь за тисячу кілометрів.

Я намагався пригадати собі обличчя Маріучі, але марно, я не пам’ятав її. Проте вдав, ніби пам’ятаю, і сказав, що він зробив добрий вибір, дівчина гарна. Тоніно засміявся якось сухо, приглушено, ніби в саму бороду. Випив чарку вина і спитав, скільки часу візьме у нас переправа через море. Я добре розумів, як нетерпляче очікує він повернення додому.

— То залежить… — відказав я.

— Залежить від німців? — спитав він.

— І від англійців, — відповів я.

Він зажурився, і я попросив його щось заспівати. Він розрадить себе, та й мене теж. Як і тоді, коли ми гуляли, співаючи серенади. Але тієї самої миті високо в небі почувся рокіт моторів — над баром, над морем і над пустелею. Десь здалеку завили сирени. Солдати залишили сходи й побігли в залу, жінки поховалися.

— Les ennemis[1], — сказав вусатий чоловік за шинквасом, показуючи вгору. Обличчя його сяяло.

Дехто з солдатів вибіг на вулицю, інші сіли коло столиків і стовбичили там мовчки, дивлячись на пляшки. Раптом заторохтіли зенітки, потім рокіт літаків став такий потворний, що затрусилися стіни і пляшки на поличках.

З першими струсами, відкинуті вихором, розчахнулися двері: вони то зачинялися, то відчинялися і так грюкали кілька хвилин. Крізь віконні грати на перший поверх попалив змішаний з землею дим.

— Les ennemis, — повторив чоловік за шинквасом, посміхаючись у вус.

Нараз здалося, що вся кав’ярня завалилася. Потім нічого. А ще пізніше рокіт на небі почав даленіти, повернулася тиша.

Серед солдатів нагло зчинився галас. Тоніно, який весь час крутив у руках листи нареченої, посміхався поблідлими вустами. Я протверезів. У залі знову показалися жінки, і ще дужче, ніж перше, мені закортіло взяти собі одну з них. Але навіть не встиг сказати про те Тоніно, коли їх уже оточили солдати і повели нагору.

— Чому ж ти не заспіваєш якусь пісеньку? — повторив я.

Але Тоніно хотів зараз же йти до порту, він поспішав якнайшвидше покинути Бізерту. Він був певний, що йому поталанить знайти місце на якомусь кораблі. Я ж намірявся відшукати рештки моєї роти, роти, якої, власне, вже не існувало. Зрештою, тепер важливе було лише одне — вибратися звідси, повернутися додому. Тоніно знав, що він робитиме там, а я навіть цього не знав.

Треба зараз же розшукати моїх людей. Так, розшукати.

Ми рушили вулицями міста. Ще курився дим після останнього нальоту. Араби в білих бурнусах пробиралися попід стінами, скоса поглядаючи на італійських солдатів і німецькі машини.

Всі дороги збігали до моря. Невдовзі ми опинилися в порту. В Тоніно нібито виросли крила біля ніг. .

Тут же коло молу стояв на якорі великий корабель. Морська блакить була свіжа, мов ковток чистого повітря. Віяв легкий вітерець. Під вечірнім сонцем поблискували хвилі. Ті хвилі, що набігали з боку Сицилії, з Італії. Тоніно, з очима повними того блиску, дивився вдаль. Узбережжя кишіло солдатами, офіцери верещали мов несамовиті.

— Пролізь між ними і сідай на корабель, — порадив я Тоніно. — Тобі ж там на залізниці будка світить!

Тоніно засміявся сухим, уривчастим сміхом. Він хотів, щоб ми сіли разом.

— Я приїду до тебе на весілля, — сказав я. — Їдь перший і оповісти моїх, що я скоро повернуся. І скажи голяреві, щоб дістав гітару.

Тоніно кивав головою й задоволено сміявся.

— Скажи всім жінкам, щоб приготували святкові сукенки! — гукав я йому вслід.

Тієї миті сирени за нами завили на сполох. Цій музиці не було кінця-краю. На узбережжя несподівано кинулася ескадрилья винищувачів, сиплячи градом куль. Солдати розвіялися, як листя, гнане вітром. Деякі кинулися в море, інші попадали на землю, вимахуючи руками.

Коло мене Тоніно припав до землі, сховавшись за автомашиною, і лежав там, витягнутий і нерухомий. Все це тривало кілька секунд. Як тільки винищувачі полетіли, я підвівся. Але Тоніно лежав далі, випростаний, ніби чекав ще одного заходу літаків.

— Ну, чого ж ти, — сказав я, — давай зривайся!

Але Тоніно не ворухнувся, лежав ницьма на твердому брукові набережжя.

— Чуєш! Мені треба шукати свою роту, — сказав я.

Коли я підійшов і спробував його підняти, то замазав собі руки кров’ю. Кров була червона, як вогонь, і тепла, як вечірнє сонце над хвилями Середземного моря.

Солдати повернулися на посадку.

Я поволі рушив до бару з жінками, сподіваючись знайти там людей з моєї роти.

5

Але я не шукав їх. Я зачинився з Альберітою в порожній кімнатці на піддашші. Альберіта була італійка з чорним волоссям і зеленими очима, підведеними бронзовою рискою; вона снувала по бару, як звірючка по клітці. Мені пощастило. Скільки народу, а я перший.

— Тебе поранено? — спитав я.

Вона глянула на мене так, як тільки такі жінки можуть глянути — твердий, далекий, відсутній погляд. Дивлячись, як вона рухається, легко похилена набік, на її очі, повні болю, я подумав, чи не поранено її під час одного з нальотів.

— Поранено? — перепитав я.

Уже цілі місяці я не розмовляв з жінкою. Зараз я набрався давньої відваги, і з радості мені хотілося водночас сміятися і плакати.

Альберіта придивлялася до мене, а я стежив за лінією її ніг під напнутою сукнею.

Я дивився на м’який вигин грудей, а потім вище, на білу шкіру шиї і потилицю, блискучу в світлі гасової лампи.

— Поранено, — відповіла вона, — ось куди!

Тицьнула рукою між ноги і зайшлася сміхом, відкидаючи голову назад так, що шия задрижала, а груди, здавалося, розсадять сукню.

Мені стала душно, достоту так, як у пеклі артилерійського вогню під час англійської атаки в пустелі. Я схопив її за плечі й труснув міцно, щоб вона перестала сміятися. Я підвівся, перекинувши крісло, присунувся до неї, притис її до себе. Альберіта вже не сміялася, тільки дивилася на мене зі злістю.

— Ти теж би хотів? — спитала вона.

— Так, — відповів я, — і дам тобі все, що тільки захочеш.

Я дістав гаманця і подав їй, але вона лише похитала головою.

— Дайте мені спокій, — сказала вона. — Хіба ти не знаєш, що я вже стільки днів нічого іншого не роблю?

— То зробиш це зі мною, — відповів я.

Підтягнувши рукав піджака, я показав їй золотого годинника на руці, але Альберіта тільки зітхнула

— Ні, — мовила вона тихо, зціпивши зуби, майже пошепки мені на вухо. — Я пропустила цілу армію. А зараз хочу спати, — так, власне, вона сказала. — Хочу спати три дні підряд. Тобі зрозуміло?

Тоді я рвучко вихопив револьвер, що завжди носив при поясі, і приставив їй до боку.

— Відведи мене нагору, — промимрив я, — або застрелю тебе на місці.

Альберіта подумала, що я жартую.

— При всіх людях? — спитала вона.

— Тепер на людей не зважають, — відповів я. — І на постріли теж не зважають. Чи я тобі не підходжу?

Тоді обличчя їй ніби потемніло, а погляд знову став твердий.

— Але я хвора, — вона аж захлиналася від люті.

— Хвора? — спитав я. — А на яку хворобу?

Тепер я вже відчував, як пашить від неї тепло, воно вдарило мені до голови, як вино в моєму отчому домі. Я поклав руку на її голі плечі.

— На хвороби німецькі, французькі, італійські, — відказала Альберіта, — на всі хвороби світу. Пусти мене.

Я чув, ніби щось прокинулося в мені, щось, чого не міг притамувати; рука ніби сама стисла револьверний держак і міцніше притулила цівку до її тіла. Довкола точився гомін і цигарковий дим. Тут зібралися всі недобитки.

— Веди до себе, — сказав я, — бо вб’ю.

Вона наважилася врешті, але неохоче. Між столиками вона йшла навмисне поволі, щоб мене розлютити, потім вийшла на сходи. На кожному східці я чув, як мене щораз більше бере за горло задуха і страх, достоту як першого разу, коли я входив до такого дому в місті.

У кімнаті Альберіта сіла на ліжкові і дивилася, як я клав револьвер на тумбочці. Потім я роздягнувся, трохи присоромлений тим її невидющим поглядом. Я ніяк не міг стримати дрожі.

Але вона сиділа й досі одягнена. Я наблизився до неї. Погладив її по волоссю все ще тремтячою рукою і з пересохлим горлом запитав, як її звати.

— Альберіта, — відповіла вона зі слізьми на очах.

— Я налякав тебе? — допитувався я.

Я водив рукою по її шиї і грудях; засунув палець під одежу і торкнувся персів. Я довго пестив її, а вона, мабуть, уже за звичкою, розпитувала мене про мій полк, місто, останній бій.

Я цілував її в плечі, у губи, казала вона, не треба, та я і до них дійшов.

Я чув, начебто віднайшов щось забуте, якийсь вогкий і теплий смак віддиху. Стару мелодію, згадану наново.

— Альберіто, — шепотів я, — Альберіто.

Потім я викурив ще нагорі цигарку, трохи для того, щоб забити гіркоту і несмак в устах. І тільки тоді оглянув докладно кімнату, голу, з стільцем під одною стіною. На тумбочці валялися недопалки, майже до половини замазані губною помадою, підлога також засіяна була недопалками.

А потім уже нічого не мало значення, навіть готові до посадки кораблі, що стояли в порту. Так, нібито довкола постала пустка, більша ще, ніж у пустелі. Альберіта дивилася на мене змучено.

— Ти задоволений, свинтюху? — спитала мене, підтираючись рушником.

— Я хочу спати, — сказав я. — Дай мені поспати годину на цьому ліжкові — і дістанеш годинника. Але спершу одягнися.

Вона посміхнулася з погордою. Підійшла до тумбочки і вийняла коротку спідничку, що не сягала навіть колін. Потім одягла зелену трикотажну блузку і сіла скраєчку на ліжку.

— Спи, свинтюху, — сказала вона. — Тепер ти вже всім бридишся?

Я силувано засміявся.

— Драпаєш? — спитала вона.

— Вертаюся до Італії, — відповів я, дивлячись у стелю. — Але спершу треба знайти своїх людей.

Альберіта стулила губи і почала пускати звої диму.

— А цивільним також можна сісти на корабель?

Я відповів — не можна. Хіба що після посадки солдатів, але все залежатиме від наступу англійців.

Якусь мить вона вдивлялася задумано в кінчик цигарки.

Надворі під вікнами чувся різномовний гамір; справжня вавилонська вежа: італійська, німецька, туніська, французька мови. Люди проходили безупинно, облягали машини й автомобілі. Часом долітало скреготіння танків по бруку.

— А ти певен, що цивільним не дозволять сідати на кораблі?

— Певен, — відповів я з приплющеними очима.

Тоді Альберіта почала лаяти полковника, який затяг її аж у пустелю, щоб заспокоїти свою жагу.

Почувши ці слова, я підхопився і сів на ліжку.

— Сам загинув, а ти тут тепер валяйся в цій баюрі, — закінчила Альберіта.

Я посміхнувся невиразно — мене морив сон.

— Фата моргана, — пробурмотів я.

-— Що таке? — спитала дівчина.

Я прокинувся лише вночі. Альберіта стояла коло вікна і дивилася вниз, на порт і море. Звідти все ще долинали шум кроків і гамір, рокіт двигунів і сухі накази, вигукувані німецькою та італійською мовами.

— Ідеш? — спитала Альберіта, побачивши, що я підступив до неї в темноті.

— Мені треба знайти своїх людей, — сказав я. — Потім повернуся попрощатися з тобою. — Я пошукав у темноті її руки, щоб дати годинника, але вона затисла пальці.

— Золотий, — мовив я.

А Альберіта:

— Візьми мене з собою.

Вона вчепилася в піджак.

— Ти з глузду з’їхала?

— Я теж хочу поїхати, — мовила Альберіта. — Я не хотіла сюди приїжджати, полковник затягнув.

«Сучий син», — подумав я.

— То береш? — запитала Альберіта.

— Забіжу попрощатися, — запевнив я, — а тепер пусти. Не будь дитиною.

Але вона тримала мене, вчепившись у піджак.

Я навпомацки вернувся до ліжка і сів. Як би її заспокоїти?

— Я піду гляну — і назад, — сказав я. — Потім побалакаємо.

— Я маю шинель, — мовила дівчина. — Коли я її вдягну, ніхто нічого не помітить. І волосся обріжу.

— Можна й так, — відказав я. — Приготуйся, а там побачимо. Я повернуся за кілька годин.

Але я її не переконав.

— Слово честі? — спитала вона.

— Слово, — відповів я.

— І не зрадиш мене, як той? — питала вона ще.

— Я не такий, як він, — сказав я. — І якщо тільки зможу, то допоможу.

— Я одна-однісінька! — крикнула Альберіта, коли я зачиняв двері.

Але перш ніж я вийшов, вона захотіла забрати в заставу револьвера.

6

Це скидалося на жарт. Я рушив упевнено до порту, майже задоволений. А коли прибув на місце, два великі кораблі палали, освітлюючи червоним блиском море. Похилені боком до молу, вони тріщали, як стос дров у печі, роз’яснюючи ніч. Майже засліплений полум’ям, я розгледів людей, що металися як неприкаяні то в один, то в другий бік, і мені пригадався сардінець, який розповідав про кінець світу.

Я поклав руку навмання комусь на плече і спитав:

— Ну то що, брат, їдемо додому чи ні?

Але той нічого не відповів.

— Чи це вже останні кораблі? — спитав я.

Незнайомець повернувся до мене.

— You’re Italian[2], — мовив він. — Руки вгору! Ти полонений!

На щастя, саме вибухнув бак на одному з підпалених кораблів. На нас дмухнула гаряча хвиля повітря і кинула на землю. Потім я дременув із порту і побіг крутими вуличками міста.

З’явилися англійці; тепер я їх уже впізнав по шоломах, подібних до пательні. Я зняв військового плаща і відірвав зірочки. Але й так можна було здогадатися, хто я. Треба роззутися й ходити босим, як тунісці, та й дістати білий бурнус не завадило б.

Я шукав. Ішов без черевиків, крадькома, під мурами, Я зупинився тільки тоді, коли побачив тунісця — він стояв, спершись на двері порожньої кав’ярні.

— Гей! — мовив я. — Хочеш годинника?

Тунісець не відповів, не зробив найменшого навіть знаку, що зрозумів. Я обережно підійшов до нього.

— Моя плащ, а твоя годинник. Ну? — повторив я запитання.

Він навіть не ворухнувся. Я потермосив його за плече, і тоді тунісець перехилився якось набік і впав на брук. Хтось його вже вбив; я зірвав з нього бурнуса і запнувся ним.

Справді, при бажанні було б від чого сміятися. Але я квапився повернутися до кімнати Альберіти — єдиної людської душі, яку я знав у Бізерті. В перевдязі тунісця, босий, провадив я далі свою нічну мандрівку; раз у раз я мусив притишувати ходу, бажаючи наслідувати тубільця. З довгою бородою, босий, завинутий у щось подібне до білого простирадла, я сам собі здавався збіглим апостолом, апостолом, котрий з’явився не для того, щоб виголошувати нову Євангелію, а щоб дати ногам волю.

На деяких вулицях було повно людей і навіть вогнів, там, де стояли англійські ваговози та панцирники. Люди, здавалося, раділи, що нас, італійців, скинуто в море. Мені навіть хотілося встряти в юрбу і лупати очима, ніби я теж місцевий.

Я прикрив рота бурнусом і змішався з людьми. Англійці розважалися. Якийсь тубілець озвався до мене; я не зрозумів, отож тільки кивнув головою і швидко змінив місце.

Треба б якнайшвидше повернутися до Альберіти; виявляється, мої відвідини порту були марні. Нині вже немає змоги переправитися через море. Я подумав, чи не спробувати десь на узбережжі знайти італійського човна. Може, якогось рибалку з Сицилії, якщо той ще виїжджав на лови, може, якогось баркаса. Але й мені, й Альберіті треба знати такі місця. Можливо, Альберіта, вона ж довго крутилася на узбережжі, знає якогось рибалку.

Тепер лише одна Альберіта могла мене зарятувати. У неї можна було тим часом і переспати, й переховатись, а там би щось придумали разом, як до Італії дістатися. Чого я хотів, того й вона, та вдвох би було як-не-як і охотніш.

Так я думав, біжучи вздовж білих будинків Бізерти. Нарешті я знайшов ту оселю. У ній були тепер англійські солдати й жінки. Я сперся на стіну і, хитаючи головою, як то роблять тубільці, дивився краєчком ока навколо.

Англійці співали, піднімаючи чарки й зелені пляшки, жінки реготалися, як навіжені. Лише тунісці, так як і я, стояли мовчки. Від галасу й сміху мені паморочилося в голові.

Хтось гукнув: «Ура!» Потім голоси раптом притихли, перейшли в шепіт, аж нарешті запала тиша. Якась дівчина вилізла на стіл і почала знімати один по одному барвисті серпанки, що сповивали її тіло. Підійшов і я до столу.

Нараз коло себе я побачив тунісця, котрий недавно на вулиці звертався до мене. Замість пасти очима дівчину, він уважно придивлявся до мене. Я одвернув голову до столу, де роздягалася дівчина. Тепер її тіло вже проступало виразно, видно було товсті округлі стегна, перса.

Я не ворушився, доки солдати не почали ревіти з утіхи і гукати на честь дівчини, такої білої в яскравому світлі лампи. Користуючись із сум’яття, я ступив на сходи. Я йшов поволі, не хапаючись, мені здавалося, ніби тунісець рушив за мною.

У кімнаті було темно, я посувався, витягнувши руки вперед.

— Альберіто, — прошепотів я, — я вернувся.

Альберіта лежала на постелі. Крізь відчинене ще вікно було видно море. Від порту долинав тріск охоплених вогнем кораблів, — вони палали, як одне велике безкрає багаття. Коли-не-коли вогонь бурхав так, що навіть у кімнаті ставало ясно.

— Альберіто, — мовив я, — ти бачиш? Зараз не можна уже відпливти. Доведеться влаштовуватися якось інакше.

Скидаючи бурнус, я розповідав про те, що діялося в порту і як я натрапив на тунісця біля входу покинутої кав’ярні.

Я сміявся, згадуючи, як дорогою в мене зуб на зуб не попадав з холоду.

Альберіта не відповідала, лежала без руху, випростана, ніби вслухаючись у тишу.

— Хтозна, де зараз мої люди, — сказав я, запалюючи цигарку. — Певне, згинули на узбережжі або відпливли, а може, потрапили в полон, — вів далі я, стоячи до неї плечима і вдивляючись у місто.

На цілі кілометри переді мною тяглася Бізерта з будинками, білими в місячному сяйві. Починало сіріти.

— Ти знаєш якесь село на узбережжі? — спитав я. — Якусь пристань, куди заходять сицилійські рибалки?

Альберіта нібито спала. Певне, заснула, чекаючи на мене.

Знизу долинали дикі вигуки ура. Далі знов довга тиша: мабуть, інші жінки знімали з себе серпанки перед солдатами британської армії. А нашу армію розбито вщент: кого на морі, кого в пісках, кого на кораблях. Я ж — у кімнаті повії, одягнутий у туніський бурнус і босий, щоб мене не впізнали.

Мене дрижаки хапали від цього споглядання міста. Небо яснішало. В ранковій зорі полум’я підпалених суден було вже не таке яскраве.

— Альберіто, — сказав я, — погрій мене зараз, прошу тебе. Хоч трохи мене зігрій. Що ж нам іншого лишилося? Про решту подумаємо пізніше.

Я кинувся до неї на ліжко. Одну руку поклав їй на груди, а другою гладив їй волосся.

— Хіба я свинтюх? — сказав я. — Свинтюх, якщо я не бачив тебе цілі місяці?

Альберіта спала.

— Вставай, — шепотів я їй на вухо.

Водячи рукою по волоссю, я відчув, що вона вже його відрізала, щоб під час посадки на корабель ніхто не впізнав у ній жінки. Певне, спала і не знала, що англійці відрізали нам дорогу і що я розраховував на неї, щоб знайти спосіб утечі. Мені стало її жаль. Серед стількох незнайомих людей Альберіта здалася мені нібито Йоландою, зустрінутою деінде, в інших часах.

— Ти приготувалася до виїзду? — спитав я. — Я готовий, Альберіто.

Вона спала і далі спокійно, як дитина.

Я торкнувся губами її шиї за вухом, і тоді мені здалося, ніби я цілую мармурову статую. Вухо було крижано-холодне й тверде. Я труснув її міцно, шарпнув її за груди і плечі, щоб вона нарешті прокинулася. Потім запалив сірника й освітив їй обличчя.

Профіль Альберіти був жовтий, як з воску, і нерухомий. Руки я мав умазані — червона, жива пляма розливалася по зеленому трико Альберіти.

— Альберіто, — зойкнув я.

Холодний піт виступив мені на чоло, знов з’явилося те почуття пустки, що вже ввійшло мені в кров. І тієї самої миті вступив до кімнати тунісець і ще кілька людей. У світлі кишенькових ліхтариків я впізнав солдатів з англійської поліції. Вони посвітили довкола і звеліли мені встати.

— Оце-то так, — сказав я.

Тунісець говорив по-англійському, решта, стоячи струнко, слухали його.

— Ви полонений, — заявив тунісець по-італійському.

— А ви хто — італієць, англієць чи мешканець Бізерти? — спитав я.

— Це не має значення, — відказав чоловік у бурнусі,-— Головне, що ви солдат італійської армії.

Я обернувся поглянути на Альберіту, яка ніби спала. — Ваша дівчина може тут залишитися, — мовив він.

— Дякую, — відповів я. — Мені так і йти?

Я був тільки в споднях та сорочці.

Мені накинуто на плечі англійську шинелю.

— Ти хочеш з нею попрощатися? — спитав тунісець.

З зали внизу долинав хор голосів. Біле світло зазирало крізь відчинене вікно, звідки видно було порт і кораблі.

— Нехай краще спить, — відповів я. — У неї міцний сон. Нехай краще поспить.

Я босий зійшов сходами.

Частина третя. Дух рідного села

7

Селяни вже пішли; частину дороги вони товаришували мені, ніби святому Йосифові під час процесії, не мовлячи ані слова. З їхньої поведінки я все вгадав. Багато чого я вже, зрештою, зрозумів, дивлячись на знищені мости на річках, поки я мандрував з Сицилії на північ: зруйновані міста, села, обернуті в купи сірого пороху, осілого на випалених пагорбах.

Так, усе було ясно.

Тепер я сидів на порозі дому і по такому довгому часі дивився знову: на гарман, на порожню обору, подібну до театральної сцени після закінчення вистави; дім за моїми плечима мав продірявлений дах, кімнати були в дикому неладі, і я не знайшов уже в них моєї матері. А проте жодної сльози не набігло мені на очі, тільки ніби залізна рука стискала мене за горло.

Показався сусіда, Беппе, колишній листоноша, але коли він хотів мене розрадити, я почав сміятися, отож він відійшов крадькома, як злодій. Двоє підлітків, гукаючи, копали щось під деревом. Я не пам’ятаю, щоб їх коли-небудь бачив, але й не міг того пам’ятати: сім років мене не було вдома. А вони належали до останнього покоління.

Було темно. Так, як у колишні часи, з гір спливав блакитний димок ночі, але з поля не долинали голоси і перегуки: здавалося, ніби життя застигло серед табличок із застережним знаком «Achtung, Minen!»[3] Я їх бачив сотні дорогою з Сицилії додому, усі з черепами і схрещеними кістками.

Це була пора, о якій я колись починав обходити село, співаючи серенади. Пора, про яку я мріяв сім років, у різних країнах. А натомість — що тепер? Мені не стало духу ввійти в дім, я підвівся з порога. З мішком військовополоненого на плечах я рушив дорогою, що вела до села. Хотів піти до голяра, нарешті поголитися, напахтитися трошки, принаймні хоч так знайти самого себе, такого, як давніше, уже не солдата в пустелі і не полоненого. Потім могли б ми разом з голярем прогулюватися і грати на гітарі в місячному сяйві. Ми грали б знову пісеньки з давніх років, таких далеких, як спогад, і все було б як раніше.

Але коли я дійшов до голярні, то вже не побачив дерев’яної вивіски над дверима. Двері я застав замкнені, шиби повибивані; за ними, в пітьмі, тільки порох.

Дорога була неосвітлена, десь високо колисалося двоє ліхтарів без лампочок. Якийсь дід, сидячи на стільці, спитав мене, кого я шукаю. Почувши мою відповідь, він зареготав і сплюнув на ганок.

— Голяр, — мовив він, — та він же, як нажив мільйони на курвах та на спекуляції, то закрив цю лавочку.

— Мільйони? — перепитав я.

— Тепер такий туз, куди твоє діло! В городі живе.

Вибираючись на дорогу, я чув ще позаду дідове бубоніння. Він щось мав і проти багатіїв, і проти тих, хто вмирав з голоду. А ще гукнув мені, що стригтися треба йти до сусіднього села.

На темній вулиці я ледве розпізнавав зустрічних односельців. Коли я проходив, люди мовкли на порогах домів і довго дивилися мені вслід. Щоб уникнути їхнього несподіваного мовчання і поглядів, я пішов дорогою поза селом, а в голові крутилося мені слово «мільйони», якого я не міг зрозуміти.

Взагалі я не збирався туди йти. Та якось мимохіть опинився поблизу рожевого будиночка, де мешкала красуня Йоланда. Певне, місяць мене туди привів.

Мені так хотілося сховатися в грядці капусти і заспівати «О квіточко-медунко». Натомість я сів край дороги, вдивляючись у білий серед ночі гарман. Біля вікна нібито вже не вився виноград. І не було Тоніно, він лишився вбитий у Бізерті. Йоланда, може, також померла або виїхала.

Нашорошуючи вуха, я силкувався вловити якийсь знак життя. Зрештою, в тій гнітючій тиші я почув рипіння дверей, жіночий і чоловічий голоси. Потім загуркотів двигун, позад будинку спалахнули дві фари. На гарман звільна викотилася машина.

— Ви повернетеся? — питав жіночий голос.

— О’кей, крале, — відгукнулися з машини.

Здається, то був голос Йоланди, той самий, що давніше, теплий, чарівний голос. А чоловіки були американці, при кожному італійському слові вони сміялися і зараз же додавали інші, англійські.

Автомобіль поїхав, жінка лишилася на гармані. Серед піднятої куряви я помітив її чорне блискуче волосся; потім Вона зайшла додому, а машина з галасливими пасажирами помчала до села. Голоси загубилися в тиші піль, тільки посеред дороги залишилася велика хмара куряви.

Це була моя дорога. Вона перетинала по прямій околицю і йшла аж на згір’я; то була моя земля, де стільки років нога моя не ступала. У холодному повітрі вечора в мене знов почали тремтіти руки — наслідок перебутої малярії, і я мусив повернутися думкою до спеки і холоду Африки, до англійського табору, до задушливої жароти Індії і того безкрайого моря, яке я одне бачив стільки довгих днів; моря, нерухомого, як піски пустель і, коли б не лазуровий колір, цілком подібного до пустелі.

Я роззирнувся довкола. Про ці місця я марив уголос, сидячи в африканських окопах і за колючим дротом у таборі. А тепер? Чи вже нічого не лишилося, крім самотності?

Я дивився на білий поріг дому, на сад і вікно на другому поверсі, в яке колись визирала Йоланда. Я не міг піднятися з узбіччя, так ніби вперто шукав того, чого вже ніколи не пощастить знайти, а все ж мені треба підійти до дверей, постукати і просити вибачити, що мене так довго не було.

Нараз тишу знову порушив гуркіт мотора; повз мене проїхав джип, повний негрів, і зупинився на гармані біля рожевого будиночка. На порозі показалася усміхнена Йоланда, підносячи привітно руку. Так, то була вона, я не мав уже жодного сумніву.

Негри прогулювалися ліниво по плитках гарману, гітари в них не було. Зате вони тримали в руках пляшки. Вони підкидали їх у повітрі, блискаючи в усмішці білими зубами. Я спостерігав, як вони входили до дому, потім нарешті підвівся. Якусь мить я вагався, чи не зайти до хати і не перешкодити їхній забавці, а потім вирішив піти собі тихенько геть. Сьогодні ввечері мені було до всього байдуже. Навіть до Йоланди.

Я рушив знову польовою дорогою навмання. З будинків тут і там озивалися якісь голоси, часом гавкав пес, але почуття нерухомості, мертвоти тривало далі, буцімто соки перестали кружляти в травах, буцімто зерно не могло кільчитися в землі. Тут теж було багато оголошень з черепом і кістками, вбитими, як ті хрести, в землю, їхні чорні літери попереджали: «Обережної Міни!» А дерева витягали обрубки гілок до неба і скидалися на величезних жебраків, які просять милостиню на цвинтарних дорогах. Тільки краєвид лишився без зміни, та й то був якийсь перекраяний і спотворений. І тільки свіже запахуще повітря і обриси пагорбів на тлі яснішого від них неба були як колись.

Йдучи я повторював собі в думці слова діда, побаченого в селі. Коли б одного дня я зустрів голяра, він теж здався б мені іншим. Може, тепер грає на піаніно замість гітари. Хтозна, коли б він зустрів мене на дорозі, як я йшов пішки, зарослий, у вилинялій куртці полоненого, а він сидів би собі в машині, чепурно вбраний, з квіткою в бутоньєрці — чи не вдавав би він, ніби не бачить мене.

При цій думці я засміявся, але якось злісно. Я піднімав по дорозі камінці і втомленим рухом відкидав їх геть. Я робив так у дитинстві, повертаючись із школи; тільки тоді я був щасливий. Тоді край порога мене чекала мати.

Тепер — при вході — ні душі, двері майже виламані, а всередині теж нікого — тільки привиддя. Я раптом зупинився. Навіщо я йду туди? Що наміряюся вчинити? І чому простую до села?

Я завернув до пагорбів. Може, краще вийти на гору, знайти якісь окопи й заснути під зорями. За сім років я вже призвичаївся, чотири стіни наганяли мені нудьгу.

Я присів на хвилю при дорозі і галузкою оливи малював якісь безглузді знаки на дорожній пилюці. Потім став виводити назви: Бенгазі, Бізерта, Бомбей. А потім імена: Йоланда, Альберіта, Тоніно. І все це було безглузде, так як ті літа, проведені далеко. Щось мене одірвало від домівки й кинуло на край світу. Тепер я повернувся додому невпізнанний і байдужий до всього; скільки людей загинули, давали себе вбивати і самі вбивали, не відаючи навіщо. Тієї миті дорогою до села проїхав набитий неграми джип. Я збочив, щоб уникнути куряви. Щось упало з машини, покотилося на узбіччя і вдарилося об мій черевик. Порожня пляшка. Я підняв її і кинув услід джипові, як ручну гранату.

— Сволота! — гукнув я навздогін. — Сволота!

Джип зник, і запанувала ще глибша тиша; у моєму селі я почував себе тепер самотнішим і чужішим, ніж у Тобруку чи в Бенгазі. Якби сьогодні ввечері мати при собі одного з моїх солдатів… Якби можна побалакати з ним ще раз про нездійсненні жадання й марення, тільки нам самим відомі. Якби жив Тоніно… Може, я йшов би тепер на весілля, несучи букет квітів для нареченої.

Мені спали на думку листи Маріучі, що їх Тоніно тримав на грудях, тоді, коли його вбито; Маріуча і будиночок залізничника. Я пошукав очима насип із телеграфними стовпами: серед прозорої мли маячів далекий будиночок. Лискучими рейками не їздили поїзди; досі я ні разу не чув паровозного гудка; недарма мені здавалося, що чогось бракувало в долині.

Мене вабила туди цікавість побачити Маріучу. Поволі, не поспішаючи, я перейшов насип, усе ще з мішком на плечах.

Я знайшов Маріучу, вона сиділа за цементною огорожкою. Я, проте, не зайшов, а став нерухомо коло низької дерев’яної хвіртки, поправляючи рукою свого мішка. Перед будиночком тягнулися маленькі грядки, обкладені камінням з насипу, а на грядочках росли духмяні квіти. Мені здалося, ніби це оаза, зустрінута в пустелі, а сама Маріуча — фата моргана.

Маріуча підвелася, здивовано дивлячись на мене. Мені забракло слів.

— Добрий вечір, — сказала вона.

Я не міг собі пригадати, чи бачив її раніше. В ті часи вона була, певне, дитиною.

Мені приємно було почути її привітання, воно мене підбадьорило. Проте я не знав, чи сказати їй про Тоніно, чи розповісти, як він помер, тулячи її листи до грудей.

— То це ти, Маріуча? — сказав я.

Вона кивнула головою і спитала, звідки я її знаю. А я:

— Я довідався про тебе в Бізерті.

Вона все зрозуміла, і між нами вже не було ніяковості. Вона запросила мене посидіти в садочку і провела мене між квітами, виплеканими перед будиночком залізничника: герані, стокротки, левкої і ще багато інших. У повітрі стояв приємний запах, а мені цей садочок здавався садом з тисячі і одної ночі. Я оглядався довкола здивований. Вона спитала:

— Їсти хоч?

Я відказав, що не хочу. Але ж я прийшов з довгої дороги? Так, певне, пройшов багато доріг, і то на всіх континентах, відповів я. Але тепер я не голодний.

Вона почала мене розпитувати, а я розповідати. І з кожним словом ніби тягар спадав мені з серця. Коротко я переповів історію всіх років і зовсім їй не набрид. Я розповів про полковника, про дівчину з Бізерти — як вона зрізала собі волосся і як її потім убито в кімнаті над баром. Я розповів про Індію, про море і голод. Тільки наприкінці про Тоніно.

— Я майже його не знала, — мовила Маріуча. — Головне з листів. Він писав, що почував себе завжди самотнім.

— То був золотий хлопець, — відповів я, — а що за голос, які гарні співав він серенади! Зате голяр нажив мільон!

Вона весь час слухала мене уважно, як дитина. І що більше я до неї придивлявся, то більше вона здавалася мені дитиною.

Вона спитала, чи я роблю щось тепер.

— Тим часом нічого, — відповів я. — Оце ж тільки вернувся додому.

Я дивився на землю, на грядки. По той бік цементованої огорожі бігли рейки, пошкоджені німцями під час відступу; було спокійно і тихо, але якось інакше, ніж завжди. Бракувало паровозного свисту. Місяць сховався за горбом — пора йти спати, але я бачив, що не засну.

— Піду вже, — сказав я.

Маріуча дивилася на мене. Вона дивувалася, бачачи, як я тремчу. Коли я сказав їй про малярію, вона заявила, що вміє лікувати, — вона знала зілля, яке виганяло гарячку.

— Добре, — відповів я. — А зараз я піду спати.

Я встав, закинув мішок на плечі.

— Що то за зілля? — спитав я ще раз коло хвіртки.

Маріуча. мала дивні, повні блиску очі, але не такі, як у людей у пустелі. Вона відповіла, що коли б завтра я тут випадково проходив, то вона сама приготувала б мені відвар із зілля. На насипу показався якийсь чоловік; він ішов поміж рейками, несучи на плечах залізничний домкрат. Чоловік скидався на колійника.

— То мій батько, — мовила Маріуча, — повертається з роботи. А я забула про суп.

Вона засміялася. Я також розсміявся.

— Що то за робота, коли все розбите? — спитав я.

— Він відбудовує залізницю. Прогон по прогону. Уже невдовзі знов рушать поїзди, — пояснила задоволено Маріуча.

Поїзд. Невдовзі знов тут піде поїзд, і його дудніння по рейках сповнить долину. Знов почуємо ми свист старого паровоза. Маріуча мовила про це дуже впевнено, із веселим сміхом.

— Ну, то зараз я піду. — Але я не міг наважитися. — Завтра, мабуть, я сюди завітаю. Побалакаємо ще про Тоніно.

Вона кивнула.

«Думаю, зільний відвар мені допоможе». Я вже хотів сказати ці слова, але промовчав. Можливо, вона зрозуміла й так, дивлячись, як я повертаюся до неї, йдучи по рейках і піднявши руку на прощання.

За моїми плечима залишився будиночок залізничника: мені здавалося, ніби посеред ночі я знайшов якийсь орієнтир.