Брати

1

Від блокпоста до блокпоста, під’їжджаючи на попутних машинах, переміряв я сотні кілометрів, аж мене вже починало млоїти. Вдень і вночі — мости й дороги, перед очима маячіли села на узбіччях горбів, пробігали обвалені будинки, грузи, дороговкази з написами: «Staffelstell», «Achtung, Minen!», «Nach Rom», «Nach Nord»[1]; були там і інші таблички — всіх не прочитати. Я стільки трясся на колесах, що, навіть коли зіскакував, земля під ногами бігла далі, все довкола кудись тікало, і, заплющивши очі, я все ще бачив сільце на верхівці гори, хоч я його давно минув, річку, тополі вздовж шосе й посірілі обличчя німців.

Аби не голод, на все інше можна було начхати. Я скидався на комівояжера, що чекає пересадки. Тільки за станції правили розтоки та перехрестя доріг біля сіл чи міських рогаток. Щоб сісти на машину, треба було вміти давати собі раду та й сподіватися на фортуну.

— Гей, камраде, — звертався я до якогось німця. — Я хворий. Треба на північ. Комендатура Неаполя пише, що я дуже хворий. Дивись, камраде, папера.

І тикав йому під носа списаний по-німецькому папір з багатьма підписами і печатками.

Так позаду залишалися все нові села. Подорожували найчастіше вночі, бо вдень боялися нальотів; машини йшли довгою колоною, з вимкнутими фарами. Вдень, очікуючи іншого попутного транспорту, я вмощувався в затінку дерев, щоб випрямити кості. Іноді я спав. Усе розмірковував про свої клопоти і про тих, хто мене виглядає там, на півночі. А ще мудрував, як комара задушити. Мені дано в дорогу трохи грошей, та коли твій шлях пролягає заллятими сонцем дорогами, серед пустельних нив, то передусім — зуміти розчулити селян. Я виробив цілу систему: дочекавшись полудня, підходив до порога якоїсь хатки і, прохав напитися.

— Люди добрі, — казав я, не входячи, а тільки спираючись на хвіртку, — чи не дасте мені кухля води, просто вмираю від спраги. Йду з самого пекла, і в роті язик аж шелестить. Не думайте, я заплачу, — обіцяв я одразу.

Вони приносили мені води, а я ніби ненароком закидав їм кілька слів про фронт. Адже я просто з фронту. Як там, що там? Та вже ж відомо як, люди добрі, гармати луплять навмання, кожна п’ядь землі злітає в повітря, ніби якимсь плугом її переорюють.

— Ну ось узяти б ваші виноградники, — мовив я, показуючи на поля. — Від вогнеметів вони б запалали, як карнавальні багаття. Або ось ці дерева, німці вирубали б їх під корінь, щоб не було заслону для англійців, щоб за англійцями можна було наглядати з гір. А ваші будинки, ваша худоба, ваші гроші, приховані у вас, мабуть, під матрацом, усе б пішло з димом, розвіялося попелом.

Нарешті я сідав біля порога.

— Так, я прийшов здалеку, ось ноги мені підломлюються. їду на чому трапиться. Чи бачив я Мессіну? Коли я проїздив мимо, то місто все диміло, мало там кам’яниць уціліло. І в Реджо Калабрії те саме. Всюди селяни женуть худобу в гори, щоб німці не забрали. Ну, а ви ж хоч корову сховали? — питав я.

А вони:

— Авжеж, сховали. Нема дурних.

— То чи не продасте мені кухля молока? Три дні ріски в роті не було.

І діставав гроші. Мені давали хліб і молоко, я їв, аж за вухами лящало, і відповідав далі на розпити. Вони хотіли знати, як це фронт може проходити просто через села й поля. І чи справді там нікому не щастить урятуватися.

Я посміхався, ковтаючи великі шматки. І розтлумачував:

— Уявіть собі град. Він же падає не на кожне дворище. Зате як уперіщить, то непереливки.

Надвечір, коли автоколони знов рушали в дорогу, я виходив на шосе. Але щоразу, прощаючись із господарями, я ставив те саме запитання:

— А чи не бачили ви часом, — казав я, — одного чоловіка, схожого на мене?

І всюди чув ту саму відповідь:

— Тут стільки проходить люду. Хіба всіх запам’ятаєш?

— Але ж ми з ним схожі, як дві краплі води, — мовив я, — такий самий, як я.

Я виходив на шосе. Тримаючи папір у руці, я всоте розповідав ту саму історію про хворобу. Руки в мене починали тремтіти, і я показував їх німцям:

— Малярія, камради.

Німці скоса поглядали на мене, але, побачивши печатку комендатури, попадалися на гачок, як дурні. І тоді вся музика починалася заново, я їхав, їхав на північ, і повз нас пробігали дороговкази Nach Livorno, Nach Grosseto[2], а позаду залишалися розбиті мости.

І ось нарешті Тоскана. Я зітхнув полегшено, ще кілька перегонів, а там я злізу, піду на своїх двох, і то надовго. Я не міг цього дочекатися. Досить з мене цих будинків, що бігли обабіч розмотуваної назад дороги, цієї тряски, що від неї горби танцюють перед очима. У світлі призахідного сонця я вже бачив вигнуту лінію тосканського узбережжя, що йшло до Ліворно. По один бік шляху більше не видно гір, тільки рожева смужка піску й безкрає лазурове море, пустельне, без жодного вітрила; лише самотня чайка кружляла в небі, поступово знижуючись. Через гуркіт Мотора не чути шуму прибою. В повітрі танцюють порошинки, підпалені призахідним сонцем.

— Тоскана! — сказав я, вдихаючи на повні груди повітря. Для мене це означало кінець дороги.

Жінка, котра сиділа біля мене, обернула голову, але нічого не сказала, тільки подивилася на мене ясними очима, такими ясними з-під чорної хустки, запнутої під бородою. Відтак знов відвернулася й перевела погляд на сповите немовля, яке спало в неї на колінах.

Інколи на зворотах дороги чи при наглих зупинках я несамохіть торкався її рукою. І скоса спостерігав за нею, дивився на тонкі бліді губи, на білу шию, на груди, випнуті під сукнею. І тоді я переводив погляд на шосе, на море й чайок, бо мене ніби жаром усього обсипало.

Нараз немовля заплакало, і вона, розстебнувши сукню, дістала пальцями ліву пипку й устромила в рот дитині і далі сиділа нерухомо, тільки біла грудь трепетала у вечорових сутінках.

Я нервово заворушився.

— Зголодніло, ге? — запитав я.

Жінка кивнула, ледь усміхнувшись блідими вустами. Я запалив цигарку й жадібно затягнувся тричі підряд. Але мої очі мимоволі поверталися до жінки. Ніби далекий спогад, припливав до мене солодкий запах і тепло її груді.

— Скільки йому? Рік чи більше?

А вона:

— Ще й року немає. Шість з половиною місяців.

Я засміявся, випростав зомлілу ногу. І почав дивитися на море, тепер у пітьмі воно здавалося сірим.

Хтось гукнув, що ми під’їжджаємо до Ліворно. І знов запанувала тиша; голови сонно похитувалися, якийсь німець узявся чистити автомата.

— Я страшенно люблю дітей,— сказав я жінці. — Але в такий час не хотів би мати їх. У такий час, як наш, я волію бути сам і піти на той світ, не турбуючись за сина, не турбуючись за дружину. Самому за таких обставин куди легше.

Біля дерев’яного мосту попалася нам інша автоколона. Наша валка зупинилася, пропускаючи її. В пітьмі я вгледів довгі цівки гармат, накриті галуззям: здавалося, ніби деревам хтось приробив ноги. «Nach Livorno» — чорнів напис на розбитому мурі, і тут же — 4 км.

— Я волію так, — сказав я жінці.

А вона відповіла:

— І я волію так, зі своєю дитиною.

Я засміявся й викинув недопалок. Люди говорили про війну і казали, що з такими гарматами фронт там, унизу, певне, не втримається. Інші шепотіли: «Йолопи» і додавали: «Ось побачите». Жінка поклала руку на голову дитині, ніби хотіла оборонити її від небезпеки. Я обернувся і знову почав дивитися на її грудь, і мені здавалося, ніби вона тріпоче, як та чайка над морем.

Коли я відчув, що мене огортає бажання торкнутися її, я відсунувся. Сперся на протилежний борт ваговоза, щоб заспокоїтися, і мовив:

— Я теж люблю діток, але аби мені довелося в такий час мати на карку жінку, я б пропав.

Вона нахилилася, поцілувала голівку немовляти й лагідно всміхнулася до нього.

На щастя, ми під’їхали до блокпоста. Я скочив на землю й рушив до міста, не озираючись. Відчував якусь глуху досаду на самого себе; чим далі я йшов, тим дужче хотілося вернутися до ваговоза і попрохати в тієї жінки пробачення.

І ще я тужив за жінкою. За жінкою теплою й м’якою, як у ті часи, коли я спав у ліжку.

Ліворно наближався, блимаючи вогнями в пітьмі, ніби гойдаючись на гойдалці, мовби я все ще їхав ваговозом. І земля, здавалося, все ще тікає в мене з-під ніг.

— Ну, нібито все скінчилося, — сказав собі, щоб якось утішитися.

Далеко, за моїми плечима, з гуркотом проїздила інша автоколона, що вирушила на південь.

2

Обводити їх круг пальця було цікаво. Ці гевали були пообвішувані зброєю так, що скидалися на пересувні арсенали, а все ж мені щастило стрельнути в них цигарку. Я виїхав з Ліворно після півночі і на останньому перегоні, коли холод проймав мене до кісток, надумав прикинутися дурником. Я підсів до одного німця з таранкуватими очима і почав уважно розглядати автомат, почеплений у нього на грудях.

— Гарна цяцька, камрад, — мовив я. — Скільки пострілів у хвилину, eine Minute?[3]

— Was?[4] — запитав німець.

А я у відповідь:

— Як?

Солдат знизав плечима.

— Я питаю, — сказав я, — скільки бум-бум можна зробити за айне мінуте?

— Ага, — відповів він, вищиряючи зуби. І сказав по складах, як школяр:

— Сім-де-сят.

Я роззирнувся довкола. Якась дівчина дивилася на мене, та й інші попутники приглядалися до мене. Вони нібито злилися на мене. А може, їм просто хотілося спати«

— Ви, німецькі камради, — вів я далі, — великі воїни. Ти був у Росії?

Він подивився на мене холодними очима.

— Ja[5].

— І в Албанії також?

— Ja, — повторив німець.

Ні, він таки побував усюди, і я вдав захоплений подив.

— Достолиха, — сказав я. — і в Африці був?

— Афріка? — перепитав він. — Афріку я знать, як Німеччину.

— Господи Ісусе! — зітхнув я.

Від нічного холоду дрож пробіг у мене поза плечима. Дівчина зронила голову на коліна й охопила їх руками. Я понишпорив у кишенях і дістав звідти недопалок. Витер сірника, ваговоз освітився.

— Погаси! — заволав хтось.

Дівчина люто на мене подивилася, чи, може, мені так здалося.

— Оці вже мені бички, — сказав я, — ніяк їх не розкуриш.

Відтак звернувся до німця, пояснюючи:

— Надто вже куций недопалок.

І тоді він дістав бляшане пуделко і запропонував мені цигарку.

— Deutsch Zigaretten[6], — сказав я з притиском.

Відкинув недопалок і витер знову сірника. Над шляхом ще раз спалахнуло яскраве світло.

— Achtung![7] — гукнув німець.

Щоразу як він вимовляв якесь слово, я мав враження, ніби то говорить не він, а автомат, почеплений у нього на грудях, чи ладівниця. Він носив ту ладівницю, як чепуруха оксамитову стьожку.

Дівчина знов глянула на мене і стиснула вуста.

— Пріма! — сказав я німцеві. І докинув: — У Німеччини добрі солдати, добрі гармати, добрі сигарети.

Нараз мені здалося, ніби хтось із італійців, котрі їхали цією самою машиною, ущипливо посміхнувся в пітьмі. Мовлячи цю тираду, я не заслоняв сигарети рукою, і червоний відблиск падав на обличчя. Це повторялося щоразу, як я підносив цигарку до рота.

— Не gut[8], так, — сказав німець. — Прикрити рукою. Коли рука, нікс світло.

Дівчина щось промурмотіла собі під ніс і знов схилила голову на коліна.

Коли-не-коли нам зустрічалася автоколона, що сунула на південь. Вона залишала за собою запах бензину. Праворуч тяглися поля аж до далеких відніг Апеннін, що знімалися нерухомо до неба, як потужний мур. По ліву руку лежало море, безмовне, затоплене в темінь, там не світили червоні вогники барок, як колись. Давніше ці червоні вогники спалахували й гасли десь далеко серед хвиль, пінні сліди вітрильників краяли морську гладінь, як вулиці крають місто. Тепер же з моря тягло крижаним повівом, від нього сироти виступали на шкірі.

Коли мені здалося, що німець та інші солдати заснули, я знов виголосив довгу тираду, не заслоняючи цигарки. Червоний вогник, спалахуючи, освітив ваговоза раз, другий, але тут дівчина скинулася:

— Може, ти її кинеш? — мовила вона.

А я, ніби з хмар упавши, запитав:

— Кинути? Що кинути?

— Сам знаєш, — промовила дівчина.

— Що знаю? — відповів я.

І курив далі, попихкуючи цигаркою.

— Твою кляту сигарету, що все освітлює! — гукнула дівчина.

Німецький солдат розплющив очі й запитав:

— Was?

Я показав на дівчину.

— Нікс цигаретен, — сказав я, — а їй, фройляйн, дуже хочеться курити.

Німець вищирив зуби і дістав те саме бляшане пуделко. Простягнув його дівчині. По хвилі вагання вона сягнула в пітьмі по цигарку. Взяла одну і, дивлячись мені просто в очі, сунула її в рота.

Я запалив сірника. Вогник вихопив із темряви її бліде обличчя з підмальованими бровами й вогкими від помади губами. Вона люто дмухнула на сірника.

— Ви куди? — запитав я. — До Віареджо?

Вона не відповіла. Палила, прикриваючи цигарку долонею, що червоніла, як паперовий ліхтарик.

— До Лукки? — вгадував я. — До Мілана?

Вона суворо мовчала.

— До Туріна? — допитувався я далі. — Чи, може, до Генуї?

Усе даремно. Вона затялася в мовчанці. Я знов звернувся до німця.

— Жінки, — сказав я, — капут.

Німець засміявся розкотисто, ніби мав мідне горло.

— Gut, gut, — прокаркав. — Жінки гут.

Тоді я запитав, чи має він свою фройляйн.

— Ja, — відповів він. — У Німеччині. Три роки нікс бачив.

— Так тобі й треба, бевзю, — долетів чийсь голос з глибу ваговоза. — Сам винен.

Я закашлявся, щоб забити той голос. Удав, нібито простудився від нічної прохолоди.

— Я не маю постійної фройляйн, — голосно сказав я, щоб мене почула й дівчина. — В Ліворно в мене одна, в Віареджо друга. Нема в мене чогось певного.

Дівчина, ледь повернувши голову, дослухалася. Затамувала подих.

— Тепер війна, й самому краще. Ферштей?[9] — сказав я солдатові. — Я вільний, як пташка в небі, як риба в воді.

— Was? — запитав німець.

— Як баран, — сказала дівчина.

Недопалок пік мені пальці. Я кинув його на шосе, і, падаючи, він заточив червоне коло.

Автоколона звернула до Віареджо. Місто постелилося внизу перед нами, зелене у світлі місяця. Й Апуанські гори, що висились за кілька кілометрів звідси, теж видавалися зеленими. Тепер для мене рахунок уже йшов на хвилини. Ще трохи — і кінець цій мандрівці, коли весь час почуваєшся, як у в’язниці.

Ми проїхали дощатим мостом, де було багато дороговказів з написами по-німецькому. Німець-мотоцикліст пильно оглянув нас, освітлюючи обличчя електричним ліхтариком. Перемовився про щось з товаришем і попрощався з ним. Колона рушила знов.

Тепер ми подалися в гори. Мені навіть приверзлося, ніби я чую їхній подих, як від живої істоти. Сильний свіжий подих, напоєний пахощами зеленого листу й джерел. Я дихав на повні груди. Мені знов захотілося курити. Я дістав з кишені ще один бичок, витер сірника, пробуючи його розкурити. Попік губи, голосно лайнувся і сплюнув під ноги. Обернув голову до німця:

— Нікс, — сказав я.

Він неохоче подав свого бляшаного пуделка, щось мурмотячи до себе. Я знов запалив сірника. Дівчина обернула своє біле обличчя й глянула на мене. Я загасив сірника і, затиснувши цигарку пальцями, повернув її запаленим кінцем до неба. Зоряне небо вигойдувалося над моєю головою. Я міцно затягнувся, прикриваючи рота долонею; тепер світло падало вниз, освітлюючи мої черевики й черевики дівчині.

— Так, — сказав я, звертаючись до неї, — я теж їду на північ, але спершу мені доведеться зупинитися недалеко звідси, в сільці Серавецца. Я комівояжер однієї міланської фірми.

Дівчина відвернулася.

— Десь тут у мене брат, — вів далі я, — от лиш не знаю, де саме.

Тієї миті повітрям струснув легкий притлумлений вибух. Ніби в небі розгорнулася величезна парасоля і звідти заструмувало червоне світло, освітлюючи довкілля на кілька кілометрів. Здавалося, незвичайно химерне сонце освітлює небеса, ледь потріскуючи, як свічка. Ніч немов десь зникла, сховалася за горами. Все при рало кольору крові.

— Achtung, Achtung! — кричали з ваговоза.

Автоколона зупинилася, Були то освітлювальні ракети.

Ми повискакували на шосе, де хто міг, на мокре від роси поле. Але світло наздоганяло нас усюди, навіть у канавах. Я сховався за скиртою соломи, здавалося, вона сама горіла. У небі й далі розквітали ракети, ніби величезні квіти; вони звільна спадали на землю, відкидаючи -великі тіні.

За плечима чулося чиєсь сапання. Біля скирти стояла знайома дівчина, притискаючи руку до грудей. В її очах грали відблиски, вогненні червоні відблиски.

— Лягай на землю!— гукнув я.

Нагло в небі щось луснуло, віялом розлетілися блакитні кулі. Нібито повів вітру пронісся над нашими головами, прошивши шлях короткими сліпучими спалахами. З машин відповіли автоматними чергами. І зараз же один ваговоз спалахнув, мов стос дров. Ззаду знов навис рев моторів, ніби літаки цілилися на нашу скирту соломи. Потім гуркіт порвався вгору, високо в небо, далі знов униз, залунав за самими нашими плечима. Дівчина припала до мене, ховаючи обличчя в мене на грудях.

Коли остання червона квітка згасла в небі, пітьма спала на поля й гори, ніби важкий плащ. На шосе догоряв ваговоз.

— Мабуть, краще нам пересидіти тут до ранку, сказав я. — Хай собі їдуть далі. Німці тепер, певне, розлючені.

Дівчина не відповіла нічого. Дивилася тільки перелякано.

— Ну от, — прошепотів я. — Колона рушає.

Чути було голоси, рокіт моторів, команду німецькою мовою.

— На, — сказав я. — Цигарка заспокоїть.

Я дістав пачку і витягнув дві цигарки. Одну подав дівчині, і вона взяла її, все ще дивлячись на мене враженим поглядом.

— Ти давав сигнали, правда? — спитала вона зрештою.

Я засміявся. І порадив їй поспати трошки, на поля знов вернулася тиша.

3

Перше, що я побачив, розплющивши очі, була солома, блискуча солома біля підборіддя, на голові, на плечах; певне, засинаючи, я заліз усередину скирти. Виповзав поволі, тіло в мене ламало, кістки нили. Все ще лежачи на землі, я роззирнувся і побачив зелений простір лук, побілілих від вранішньої роси, побачив близькі гори, зарослі лісами, трохи далі скелясті урвиська, порозбивані каменярами, а ще далі гострий стрімчак Панії, знесений у небо.

Я позіхнув і, звівши руки, вдихнув повітря, насичене запахом м’яти. Пошукав у кишені цигарку і, спершись плечима на стіг, закурив; треба було прочнутися зі сну, зібратися з думками.

Там, унизу, позаду заллятих трепетним світлом виноградників, за лавою блискучих тополь, стояла червона селянська хата, а обік неї ріс темний кипарис. Ліворуч понад полями йшло шосе. На самому узбіччі видніла понівечена звугліла снасть ваговоза; глянувши на нього, я згадав освітлювальні ракети. А разом з ракетами на пам’ять раптом спала дівчина, її біле обличчя, тонкі брови й наквацяні губи, дівчина, яка так сердилася на мене і на мої недопалки.

Куди вона, до лиха, поділася? Я підвівся, обійшов довкола скирти, щоб переконатись: може, вона теж залізла всередину переспати. Але її й слід пропав. Мабуть, завіялася ще на світанні і навіть нічого не сказала.

«От бісова душа», — помислив я.

Можливо, вночі тут проїжджала автоколона, і дівчина, вибігши на шосе, «проголосувала». А що як, поки я спав, вона витягла в мене гаманець та тільки її й бачили.

Я сягнув рукою до задньої кишені штанів. Гаманець, на щастя, був на своєму місці. «А могла б усе-таки бодай голос подати, — подумав я, — сказати що-небудь на прощання».

Я викинув недопалок і нараз відчув сильний голод, ніби прожерливий звір спустошував мені шлунок. Повіки в мене злипалися після сну, обличчя пашіло. Мені захотілося кинутися в росисту траву, щоб трохи відсвіжитися. Напружив слух, чи не шумить десь поблизу річка. Але довкола стояла тиша, і лише коли-не-коли до мене долітав голос селянина чи селянки та крики дітей із червоної хатки.

Я подався луками до струнких тополь, порослих лавою уздовж затрав’янілого узбіччя дороги. Знав, що десь біля тополь неодмінно має бути вода, бодай якийсь струмочок. І справді, трохи нижче в рові ледь чутно жебонів струмок, лижучи рінь: вода в ньому була прозора й студена, певне, він збігав з гір і поспішав до моря, в бік Віареджо.

Я занурив у струмок обличчя, набрав води в рота. З обличчя й рук у мене стікали краплі. Рушив до стогу, чекаючи, поки сонце, що вже визирнуло з-за гір, висушить мене.

А воно вже заливало луки, і в траві зненацька спалахнули тисячі крапель роси. Луки скидалися зараз на барвистий килим, на схилах зазеленіли ліси.

Я затримався на хвилю, розглядаючись довкола. Все мало святковий вигляд. Можливо, сьогодні і справді була неділя. Я намагався пригадати, який нині день, і заходився підраховувати. Але марно. А голод тим часом шарпав мені нутрощі. Скільки вже часу я не мав ріски в роті?

Треба було всоте починати ту саму музику. Піти туди, до червоної хатки, й попрохати в селян води.

«Люди добрі, за гроші…» і так далі, і так далі.

А потім розповідати про війну, про фронт, остерігати від німецьких облав і грабунків. А наприкінці запитати, чи не бачили вони чоловіка, схожого на мене.

Кухоль свіжого молока і скибка хліба допомогли б мені перебороти кволість, що від неї гудуть усі кістки.

Я вже намірявся рушити туди, де виднілася клуня, як раптом почув, ніби хтось стоїть у мене за плечима. Я дивився на дорогу, на зчорнілу снасть ваговоза, коли почув голос:

— Ну, як спалось?

— От чортова душа, — сказав я. — Де ти ховалася?

Я скочив на рівні й опинився просто перед дівчиною, вона тримала в руках якісь пакунки: обличчя їй було все таке саме біле, брови підмальовані, а губи вже зранку наквацяні.

— Он там, — відповіла вона, киваючи на хатку.

Потім поклала на траву, поверх шматка газети, хліб і сир і вдоволено подивилася на мене. Тепер вона здавалася не такою сердитою, як уночі. В ній було щось навіть дитинне.

— Ти просто золото, — мовив я, впиваючись зубами в хліб. — Смакота, — промимрив я з напханим ротом. — Як це ти доп’яла?

Вона присіла поруч і скоса позирала на мене. Підживившись, я відчув себе куди краще. Закурив і сперся на скирту, витягаючи ноги.

— Отак, — сказав я, — доведеться чекати ночі, коли проїжджатиме якась колона.

Щоб згаяти час, я заходився базікати про всяку всячину.

— Закладаюся, — гукнув я, — що сьогодні неділя.

Дівчина також цього не знала і засміялася. Вона згубила лік дням, бо вже давненько мандрувала. І теж пробиралася з півдня, їхала працювати до Лукки. Але що то була за робота, не признавалася.

— А я роз’їжджаю у справах фірми, — патякав я. — Підхопив малярію, і мене звільнено від військової служби. Десь у цих місцях маю брата. Він воював у Тоскані, а після восьмого жовтня я загубив його слід.

На полі показався хлопець, котрий вів за собою білу корову, шкура її лисніла на сонці. Хлопець вимахував тонким прутиком, той зі свистом краяв повітря і раз у раз, цьвохкаючи, падав на крижі тварини. Хлопчина почав орати, зрідка покрикуючи на корову:

— Гей, Чорнушко! Люшки!

А довкола було по-святковому тихо. Тиша панувала і на горбах. Мені марилося, ніби там, на горі, на далекій дзвіниці, дзвонять на вранішню службу.

— От хоч і забожусь, що сьогодні неділя, — повторив я.

Дівчина зажурилася. А мені на пам’ять спало рідне село, моя хата й руїни, що залишилися на місці села й хати. Відтак пригадалася мати. По-моєму, і дівчина думала про те саме.

— Ти сама одна на світі? — запитав я.

Вона подивилася на мене, помовчала вагаючись, потім похитала головою. Пошукала в кишені й дістала фотокартку моряка в зсунутому на потилиці береті, схожого на кока.

— Ясно, — сказав я.

Вона пояснила, що цей хлопець її наречений і тепер плаває на крейсері «Тренто» в Середземному морі. По війні вони поберуться і матимуть дітей. А поки що, чекаючи кінця війни і повернення моряка в береті, схожого на кока, вона їде працювати до Лукки.

Дівчині розв’язався язик. Очі стали глибокими й вогкими, ніби озерця з темною водою.

Але вона й цього разу не сказала, до якої роботи збирається стати.

— А я ось, на щастя, не маю нареченої, — відповів я, кидаючи недопалок. — Я вільний птах, їду, куди мені заманеться.

— Зовсім нема нікого? — здивовано запитала вона.,

А я на те:

— Їду, куди заманеться. А зрештою, я не зовсім сам на світі, я маю брата і неодмінно його розшукаю. Може, саме тоді, коли найменше цього сподіватимуся.

Здавалося, їй стало шкода мене. Вона дивилася в землю, крутячи в пальцях соломинку.

З поля долинав голос хлопця, він поганяв корову, а та, бредучи, тягнула плуга, леміш його висявав на сонці. Хлопець усе цьвохкав прутом. Пахло весною, довкола було тихо, як у неділю.

— Почекаємо, поки сонце сяде, — сказав я. — Доведеться тут сидіти цілий день.

Дівчина нібито не мала нічого проти. Вона не надто квапилася до міста. Призналася, що мріє придбати в селі хатку і жити там зі своїм моряком і дітлахами. По війні вона доконче купить хату й клапоть землі і житиме там зі своїм чоловіком.

— А як же море? — запитав я.

— Море і йому остобісіло, — пояснила дівчина. І дістала якогось листа.

«Господи Ісусе, — помислив я, — вона, здається, збирається читати його мені».

Вона й справді почала читати. Тепер вона вже не крилася і просторікувала без угаву. Властиво, навіть добре, що вона стала читати мені листа. Бо ж я вже кілька місяців ні від кого не отримував ні рядка. Наше село і хата лежать у грузах. Мати загинула під час нальоту. Брат бозна-де. Хто ж мені міг писати?

— Годі, — зупинив я її нарешті. — Я хочу розпростати ноги. Пройдемося трохи? Може, зловимо рибу в струмку.

Я ще не доказав, як з шосе долетів рев ваговоза і скрегіт гальм по асфальту. Німці в зелено-брунатній уніформі позіскакували на землю і розбіглися по луках, автомати у них на грудях блискотіли проти сонця.

— Що сталося? — запитала дівчина, підступивши до мене.

Хлопець перестав поганяти свою Чорнушку. Він завмер посеред поля, упершись прутом у землю. Солдати вирвали у нього з рук налигача і щось зашварготіли по-своєму — металевий скрегіт їхніх голосів розірвав тишу; потім вони повернули знов на дорогу, тягнучи за собою корову. Вона йшла, низько похнюпивши морду.

Її витягли на ваговоза, і мотор знов заревів.

На полі залишився хлопчак із прутом у руці і просто в борозні плуг, блискучий на сонці, а довкола одгорнуті скиби. Коли машина рушила, хлопець підніс руки до рота й закричав щосили:

— Сучі сини! Вилупки прокляті! Щоб ви пропали!

Ваговоз зник за поворотом, і на полі знов запанувала тиша. Мені здавалося, ніби все довкола знов прибрало святковий вигляд.

— Не інакше, як сьогодні неділя, — сказав я. — Або просто весна наступає.

Дівчина мовчки дивилася перед себе. Потім знов ніби прочнулася зі сну й мовила:

— Ходімо до струмка.

Ми мали перебути тут цілий день, поки трапиться попутний транспорт.

Правда, для мене принаймні на якийсь час ця поїздка мусила стати останньою. Коли вже глупої ночі я виліз з машини біля Серавецци, дівчина на прощання подала мені руку. Вона їхала далі, до Лукки, де її чекала праця, але що то за праця — вона так і не сказала.

Я роззирнувся довкола і полегшено зітхнув. Внизу текла Серра, до мене долинав її безугавний шум, що будив луну на схилах довколишньої тіснини.

Мій погляд упав на великий придорожній щит, осяяний місяцем. Там було написано: «Achtung! Achtung! Bandengebiet!»[10].

Підійшовши до німецького вартового, що стояв при будці, я сказав:

— Danke schön[11], камрад.

І розгорнув перед його носом папір із комендатури.

4

Вони переконалися, що я добрий стрілець, коли ми йшли стежкою до села Санта-Анна. (Бо згодом, уже на рівнині, мені й довірено це важливе завдання). Три дні я чекав нагоди, щоб показати цим людям із Серавецци, чого я вартий: усі три дні ми блукали каштановими гаями, не скидаючи рушниці з плеча, замість тютюну палили листя і дивилися вдалину, на білу долину й море. Я попав до них у загін, вимучений мандрами на попутних машинах, отож-бо спершу вони не оцінили мене високо; зате на стежці, що веде до Санта-Анни, вони всі так і завмерли, роззявивши рота з подиву.

Ми підхопилися на зорі, коли в лісі було ще вогко.

— Ходімо по хліб, синку, — сказав мені Агостіно, гірник із Коркії, ніби висічений з мармурової брили.

Я був радий трохи пройтися, та й набридло вислухувати нескінченні розмови про те, що ми робитимем і чого не робитимем улітку. Мені хотілося робити щось уже тепер.

Ми простували вервечкою по стежці, що вилася узліссям. Село то раптом з’являлося, то зникало з очей, воно ліпилося до верху протилежної гори і втопало в зелені. Всього лише купка білих хаток, їхні шиби кидали снопи іскор проти сонця. Сонце саме сходило, проміння пробивалося крізь шапки дерев, внизу постелилося море — величезна сяйлива гладінь, не видно було ані одного вітрила, не чути ані звуку.

Показати, на що я здатний, допоміг мені крук, котрий весь час супроводжував нас, поки ми йшли стежкою. Він раптово виник у високості, ніби занесений повівом вітру, й летів, заточуючи над нами широкі кола, ніби вичікував, що хтось із нас стане його здобиччю.

— Крук приносить лихо, — сказав Агостіно, дивлячись угору.

Схопивши камінь, він пошпурив його в блакить, і камінь з глухим тріском упав на землю, зашелестівши листям каштанів.

— Коли він приносить лихо, — сказав я, — то я швидко його впораю. Один постріл — і по всьому.

Усі так і зареготали. Сказали, що я, мабуть, зумисне приїхав сюди з півдня, щоб похвалятися; але я, йдучи й далі вперед, не спускав з крука очей. Блискучий, чорний з сталевим відливом, він усе не відставав від нас, ніби шпигував. І те, що він згори стежив за нами, наганяло мені тугу.

— Я підстрелю його, — повторив я.

Річно, командир загону, гукнув, щоб я не клеїв дурня, луна пострілу докотиться аж до Серавецци.

Тепер, коли рудні закриті і там більше не висаджують породи, фашисти легко визначать з пострілу, де ми перебуваємо.

Агостіно, він ішов за мною слідком, пояснив:

— Досить голосно забалакати, і внизу вже все чутно. Зате в цій лощовині ми можемо навіть співати без усякого.

І справді, коли ми опинилися в западині, оточеній звідусіль горами, мої товариші затягли пісню:

Я все ще стежив за круком. Рука сама потягнулася до рушниці. Навіть Агостіно коли-не-коли, роззявивши роті, піднімав до неба свою бороду.

У пам’яті мені зринули дні, коли ми разом із братом полювали в оливкових гаях неподалік нашого дому. І як у ті далекі часи, я зняв з плеча рушницю. Хор тягнув:

Крук спустився нижче, ніби хотів почути слова пісні, потім, мені на досаду, раптово десь пропав. І зі злості я теж почав співати.

Тепер село Санта-Анна було майже над нашими головами. Море вже зникло з очей, зникла і рівнина. Залишилися тільки зелені каштанові гаї та небо. Час від часу нам траплялася вигасла вуглярня чи покинутий курінь.

Я звів голову в небо і раптом знов побачив птаха там, нагорі: він ледь погойдувався на крилах і шпигував за нами. Мені здавалося навіть, що я розгледів його очиці, червоні, мов дві жарини.

Я пристав і звів рушницю. Мої товариші перестали співати. Вони також зупинилися і позирали то на мене, то на крука.

Запала глибока мовчанка. Вранішнє сонце яскраво світило. Верхи дерев блищали.

— Ану-ну, — голосно сказав Річчо.

І став, руки в боки, ніби чекаючи забави.

Я неквапливо націлявся, ведучи цівку за повільним летом крука, котрий нечутно махав крильми в безмовному небі. Я затамував подих, мені здавалося, ніби решта теж завмерла, не дихаючи.

Крук то брав ліворуч, майже торкаючись зеленого верховіття дерев, то летів праворуч, злинаючи в залляту сонцем вишину. Двічі він поринав у це сяйво і двічі випірнав знов, блищачи на сонці, мов після купелі в хвилях. Я знов узяв його на мушку, гримнув постріл.

І тоді в повітрі почувся прудкий важкий лопіт крил, потім крук перехилився набік, заточив широке коло над лісом, але, не скінчивши його, почав падати долу, ніби ковзав похилою площиною, і гепнув у густе плетиво гілок.

У запалій тиші я почув, як Агостіно захоплено присвиснув у мене за плечима. Річчо якусь хвилю постояв, дивлячись угору, потім дав команду рушати далі, не докинувши ані слова.

— Тільки мій брат, — сказав я голосно, щоб усі чули, — міг мене побити при стрільбі в ціль. Він і навчив мене стріляти.

Агостіно запитав, де тепер мій брат. У відповідь я знизав плечима.

— Хтозна.

І я розповів, як ще хлопчаками ми бродили в рідних краях, бродили понад потоками й річками та чатували на кози. Ми стріляли в них з батькової мисливської рушниці. Невдовзі ми стали пострахом для місцевих пастухів, і вони не раз приходили до нас додому, шукаючи на нас права. Я розповів, що мій брат стріляв із пістолета достоту так, як показують у кіно. Він підкидав монету в повітря й пострілами перевертав її з боку на бік.

— Заливаєш, — промовив Агостіно, котрий мовчки досі слухав мене.

— Достолиха! — гукнув я. — Аби він був тут, то показав би вам.

Тепер, коли всі побачили, який із мене стрілець, мене просто розпирало з гордощів. Я йшов, не чуючи втоми. У селі на вікнах у старих бляшанках з-під варення цвіла червона герань, гарно пахло хлібом і тістом, пахло квітами.

Ми ввійшли до низької хатки, стояти тут можна було тільки зігнувшись. Усі посідали. Господар ходив по кімнаті, аж стіни тряслися. З-за його спини визирала дівчина, білолиця й рум’яна, просто кров з молоком.

Агостіно штовхнув мене ліктем.

— Ось Маріета, — мовив він, лагідно позираючи на дівчину.

Нам принесено хліба, і ми заходилися запихати його до бувалих у бувальцях речових мішків. Господар розповідав, що коять озвірілі німці й поліцаї на рівнині. Всіх, хто чинить їм опір, ставлять під мур, людей пакують просто в товарні вагони й забирають до Німеччини.

Річчо всміхнувся.

Я не спускав ока з дівчини, котра разом із батьком носила хлібини з кухні. Тим часом надворі зібралася ціла ватага дітей у дерев’яних черевиках; тут же юрмилися чоловіки й жінки, дивлячись на нас. По хвилі вагання якийсь дідок зайшов у світлицю, тягнучи за вірьовку вівцю. Він розгладив вуса.

— Беріть, хлопці, — мовив він.

Агостіно взяв вірьовку і своєю шкарубкою долонею незгарбно погладив вівцю.

— Дякую, — озвався Річчо.

Господар аж упрів, хліб той тягаючи; коли роботу було скінчено, він розставив на столі склянки. Тоді з’юрмлені надворі селяни зайшли до хати, і світлиця наповнилася чоловіками, жінками й дітьми. Дехто приніс пляшки з вином.

Пішло частування, балачки. Маріеті зусібіч щось гукали, а вона тільки сміялася. Господар витирав піт з чола чорною святковою хусткою і також сміявся.

Мені здавалося, ніби я давно знаю всіх мешканців Санта-Анни, ніби я не раз бував тут. Насправді я потрапив сюди вперше.

Я запитав в Агостіно:

— Ми ще повернемося сюди?

Він, сміючись, повторив мої слова іншим, і всі закричали, що мене причарувала Маріета. Вона всіх причарувала.

Дівчина зашарілася і втекла з хати. Побігла кам’янистими вуличками села, а ми за нею, як хлопці, що висипали з школи, а позаду бурсою бігли дітлахи й радісно гукали, як на сільському святі.

Геть засапавшись, ми нарешті наздогнали її, оточили і на руках віднесли додому.

Вона прохала:

— Пустіть! Пустіть!

Але сама була задоволена.

Агостіно сказав господареві:

— Ваша донька побереться з партизаном.

Ми також були задоволені. А надвечір’ям, засмучено попрощавшись із усіма, знов подалися своєю стежкою. Ми довго махали мешканцям села, а вони стояли і дивилися вслід нам і кричали, що скоро ми знов побачимося.

Санта-Анна з червоною геранню на вікнах, вогненних в останньому кривавому промінні сонця, що сідало за море, залишалася в нас за плечима. Я вже подумки підраховував, коли нам вийде весь хліб і ми знов повернемося сюди; можливо, що й Агостіно і навіть Річчо думали про те саме.

Але все вийшло інакше: я вперше й востаннє був у тому селі. Коли ми прийшли сюди знов, то попали в засідку.

5

А все тому, що історія ця повторилася. Знов над нами ширяв клятий крук. Здавалося, тут пролягала дорога цих драпіжників. Одного я вже підстрелив і тепер заклався з Річчо, що зіб’ю й другого, хоча, правду кажучи, мені вже на тому не залежало. Нам це вилізло боком.

І цього разу ми йшли до Санта-Анни вранці, тією самою стежкою. І знов над нашими головами показався крук. Агостіно сказав, що він, певне, родич забитого й прагне помсти.

— Вони прилітають із Корваї[12], — пояснив Агостіно (це село неподалік Серавецци приліпилося в горах, мов кубельце), — німці сплюндрували село, і круки тепер бурлакують у небі.

Я відповів:

— Ага, то він хоче помсти? Ну, давай, давай. Я і його підстрелю.

Річчо гукнув спереду, щоб я не зчиняв галасу; я подумки прикинув, скільки нам ще йти до того вибалка. Партизани йдучи заставлялися між собою. На мене ставив лише один Агостіно. Нарешті ми дійшли до гірської тіснини, де я підстрелив першого крука; я зупинився, вичекав на відповідний момент і прицілився. Серце мені калатало, я чув навіть, як б’ється живчик.

Можливо, через те я й схибив. Я вистрілив, але крук ширяв і далі у високості. Хвилю я стояв як укопаний, усе ще тримаючи рушницю дулом угору, і тут з ліска над стежкою бахнув постріл, і крук, забитий на смерть, каменем упав додолу. Що за чортівня? Ми перезирнулися між собою. Річчо пополотнів.

— Хто стріляв? — запитав Агостіно.

Він не встиг ще скінчити фрази, як із лісу на нас Звалився шквал вогню.

Поліцаї влаштували засідку.

Ми кинулися на землю, скотилися зі стежки й залягли, ховаючись за скелями і складками. Я почав навмання стріляти в лісові нетрі, весь час думаючи про постріл у крука. Хтось із фашистів був влучнішим стрільцем, ніж я.

Ця думка не давала мені спокою весь час, поки я вів вогонь по каштановому гаю, так принаймні мені здавалося. Бо незабаром думки в мене сплутались, і я, мабуть, не думав більше ні про що, тільки все нишпорив довкола себе, шукаючи набої, але ніхто не міг їх мені дати, та й нікого довкола не було. Я відкрив це зненацька.

Певне, всі відступили, відійшли поодинці в лісову гущавину, в чагарі. І я відчув себе як зацькований звір.

З тим почуттям у серці почав спускатися на рівнину. Довколишні луки були залляті яскравим світлом, сонце сяяло в небі, його проміння пробивалося крізь гілля дерев, але дорога була важка, і в мене перед очима ніби стояла мла. З горбів, позад мене, почулося калатання дзвонів, здавалося, сільські дзвіниці перемовляються одна з одною, як на свято. Стреттойя, Стаццема, К’єзіна та інші села були розкидані на узбіччях горбів серед червоних і білих гірських порід. Усе нагадувало свято воскресіння. А може, так воно й було. Та й хто ще про те пам’ятав?

Я зупинився на стежці і довго наслухав. Крізь передзвін усе ще чулася далека і вже не така густа стрілянина з автоматів. Ворогів було в багато разів більше за нас, і вони були озброєні до зубів. Либонь, один із них і збив крука. Чудовий постріл, я тоді просто отетерів.

Цілі години блукав я стежками і нарешті вибрався на шлях, що вів на Форте деї Мармі. Я знав, що робити в такому випадку. Але щоб ввійти до села, треба було дочекатися ночі.

Напівмертвий з утоми, я впав під тополею, далеко від будинків. Сонце вже заходило. Ноги мов гуділи після стількох кілометрів, пройдених плаями, і я вперше пошкодував за ваговозами. Простягнувшись на свіжій траві, я почав дивитися на гори: вечірні тіні вже обіймали схили, повиваючи їх пітьмою. В селах заблимало кілька вогників. Я пошукав очима Санта-Анну. Там, нагорі, сьогодні нас виглядали даремно. Господиня, певне, спекла хліб, а Маріета довго крутилася перед люстерком.

Аби ж то можна нікуди не піти з цих лук. Десь хором виспівували діти, дзвеніли їхні сріблясті голоси: «Мадама Доре, мадама Доре». Я заслухався зачарований: як далеко були ті голоси і від смертельної втоми, і від крука, і від засідки, влаштованої поліцаями. Ніби відкривалися двері в інший світ, забутий мною, принишклий десь у глибу моєї істоти.

Я наважився рушити, лише коли хор замовк, на той час геть смеркло. Дорога, невиразно біліючи в темряві, проходила поміж низькими хатами, солоний морський вітер підмітав її, завмираючи в листі платанів. Старовинний самотній форт скидався на величезного звіра, причаєного в пітьмі до стрибка; але одразу ж за ним, на обсадженому деревами майдані крізь віття мерехтіли синюваті вогники кав’ярні, і серед вогників рухалися тіні.

Я зупинився, прислухаючись. Мені ввижалося, ніби я чую оркестр і жіночий спів. Інші голоси зливалися в хор. Час від часу вибухав сміх. Там, у кав’ярні, бавилися.

Я прикусив губи, мені хотілося сісти й послухати.

Але подумки я все ще блукав серед гір, таких далеких тепер, і питав себе, що сталося з Річчо, Агостіно, з усіма моїми товаришами. Можливо, вони, так як і я, врятувалися і відсиджуються в криївці, а може, вони загинули і лежать у якомусь рові, чи під каштанами, чи на дні струмка. І тоді вони цієї зоряної ночі мерзнутимуть аж до ранку, аж поки сонце схопиться над горою Панією й зігріє їхні безживні тіла.

Усі кілометри доріг, пройдені мною, прикували мене до місця перед синюватими вогниками кав’ярні. Та й думки. Зараз у кав’ярні співали «Лілі Марлен», співали хором, майже кричали, але жіночий голос забивав решту голосів, вирізнявся з хору. Я вже знав, що треба робити. Обійшов майдан і подався узбережжям до хатки на відшибі. Вітер налітав повівами, і тоді гілля висохлого дерева билися об його стіни. Тепер я чув шум моря, прибій гуркотів, знімаючи пісок. Берег затоки тонув у пітьмі, він тягнувся аж до Спеції в один бік, і до Віареджо — в другий. Але всі маяки було погашено, не блимало ні червоних, ані синіх вогників, жоден вітрильник не краяв чисте море, ніхто не чекав сигналів.

Коли я штовхнув двері, в хату вдерся вітер, і люди обернулися й поглянули на мене.

При столиках, заставлених склянками, сиділи люди з змарнілими лицями, їхні чорні очі ніби обмацували мене. Голоси змовкли. Я перечекав хвилю і рушив просто до прилавка. І втомлено сперся на нього.

— Привіт, — сказав я.

Жінка за прилавком з блідим майже восковим обличчям і чорними ніби сплутаними вітром косами подивилася на мене якимсь нерухомим поглядом. Я замовив склянку вина, щоб оговтатися, і поки вона, не зводячи очей, наливали з пляшки вино, дошукував слів, щоб пояснити, звідки я.

— Я стільки сходив доріг, — мовив я.

Розмови позад мене знов затихли.

— Доріг? — запитала невпевнено жінка.

Вона поставила бутель і провела рукою по розпатланих косах.

Я нахилився аж до прилавка.

— Доріг і стежок. Я пройшов немало кілометрів.

Обернувшись до мене плечима, щоб поставити бутель на полицю, вона знов запитала:

— А що змусило вас пройти стільки кілометрів?

Усе це здалося мені якоюсь забавкою. І, може, тому, що я втомився, я засміявся їй просто в обличчя. Погляд її зробився твердим. Один з відвідувачів підвівся, підійшов і став біля прилавка обік мене.

— Ну й зрозуміло, я не по гриби ходив у ліси Серавецци, — відповів я.

Жінка явно захвилювалася. Вона мовчки заходилася витирати мармурову дошку прилавка.

Я повернув голову й роззирнувся: люди при столиках різалися в карти і неквапливо піднімали склянки з червоним вином. Усі вдавали, ніби не звертають на мене уваги, але я розумів, що вони прислухаються до моїх слів. Вони мали на собі грубі вовняні светри, сині, червоні й чорні, з великими латками, на головах сукняні берети, в губах стирчали погаслі недопалки. Вони скидалися на рибалок.

— Сьогодні вранці, — озвалася жінка, — ще сонце не сходило, вони поїхали звідси ваговозом шукати партизанів.

Припавши всім тілом до прилавка й опустивши голову на руки, я відповів:

— Кому ви розказуєте? їх там було в сто разів більше, ніж нас. Так десь о восьмій вони влаштували засідку приблизно за кілометр від села Санта-Анна. Знаєте, де воно?

Здавалося, жінка нарешті повірила мені. І вчасно. Ще трошки — і я впав би на прилавок.

Вона сказала:

— Тобіє, принеси лампу.

Я рушив за нею в задню кімнату, де було зовсім темно. Незабаром туди зайшов вусатий чоловік, несучи в великих жилавих руках гасничку; я присів до столу й роззирнувся. Тобія стояв позад мене і при світлі лампи намагався розгледіти моє обличчя. За ним ввійшли рибалки, в кімнаті стало людно.

Усі вони про щось питали мене, але я не відповідав.

Жінка сказала:

— Дайте йому спокій, він утомився. Тобіє, принеси йому хліба й вина.

Тобія приглядався до моїх черевиків, розбитих від ходіння по гірських плаях і ярах. Похитав головою, ховаючи усмішку в вусах. Його здоровенні руки скидалися на весла.

— Як це все сталося? — допитувалися довкола.

У мене вихопилася лайка. Не треба мені ні хліба, ані вина, хай тільки перестануть балакати, прохав я. Хотів тільки спати. Вже багато років я не спав у постелі, у справжній постелі з простирадлом і подушкою.

— Багато років, — повторив я.

Жінка попрохала всіх піти, веліла Тобії збудити Марину й поклала мене на її ліжкові, постеливши чисте простирадло і перемінивши пошивку.

6

На заході сонця Тобія вибрався на узбережжя збирати хмиз для вогнища. Скориставшись із цього, я рушив за ним, мені хотілося трохи подихати повітрям, та й остобісіли мені всі ці страхи.

— Що мені станеться? — казав я цій жінці. — У мене ж на лобі не написано, що я з Серавецци. Подивіться на цей папір. Він із комендатури. Я з ним проїхав половину Італії на німецьких ваговозах.

Кончетта хотіла б, щоб я сидів замкнутий, як канарка у клітці, і дивився з віконця на гори, завжди нерухомі, завжди безмовні, і на село Санта-Анна, що забралося ген попід хмари. За ці три дні я вже очі видивив, намагаючись побачити знайомі плаї, яри, річку. Інколи мені ввижалося, ніби я розрізняю декого з моїх товаришів: Агостіно, Річчо і навіть бачу, як у небі метушиться чорна цятка, там, над цією клятою ущелиною. Але хоч як пильно я вдивлявся в далечінь, усе було марно, тільки сльози набігали мені на очі.

Я послав Марину по цигарки, що продавалися з-під поли, аби кудись тільки її спровадити. Доручав їй купити дві-три цигарки, не більше: так вона частіше відлучалася.

— Може, купити цілу пачку? — питала вона. — Яке ж то куріння — видавцем? За годину по одній затяжці?

Вона й гадки не мала, як мені впливає на нерви те, що вона весь час стовбичить у мене перед очима.

Але щоразу як, спровадивши Марину, я спускався навшпиньки до харчевні, щоб викрастися з дому і трохи ковтнути свіжого повітря, мене помічала Кончетта, та завжди стояла за прилавком, бліда й розпатлана.

— Куди? — питала вона. — Що ти задумав? Вертайся зараз же до себе, бога ради.

Вона завжди розмовляла упівголоса, хоча в цей час при столиках не було ні душі. І я їй просто говорив: чого ви шепчетеся? Ви що, захрипли? Мене просто сміх розбирав.

Навіть папір із комендатури не міг її заспокоїти. Кончетта була твердіша за будь-якого німця.

— Якщо тебе злапають, нас поставлять під мур, — казала вона. — Сьогодні вони розстріляли ще одного партизана, ти знаєш? Вони розстріляли його біля фортечного муру, і його бідолашна мати все ще стоїть навколішки посеред майдану: то плаче, то сміється.

— Коли ж прийде сюди той тип? — питав я.

— Прийде, не бійся. А тепер гайда нагору й сиди в кімнаті. — І Кончетта нахилялася мені до самого вуха: — Цей поліцай Собацюра спалить тебе живцем, якщо піймає.

А я на те:

— Прийде день, і я з ним поквитаюся.

Його тут прозвали Собацюра (інакше ніхто й не казав). Він, Собацюра, наганяв страху на всю околицю. Це він улаштував засідку під Серавеццою.

Може, це він стріляв у крука і збив його першим же пострілом?

І кулаки в мене, покладені на прилавку, несамохіть стислися.

— Який він із себе? — питав я.

Але Кончетта ні разу його не бачила. Ні один мешканець ні разу не бачив його в обличчя. Коли цей кат проходив вулицею, оточений поліцаями в чорних сорочках, вулиця миттю пустіла.

Ради не було, доводилося вертатися до кімнати, до цигарок. Я розважав душу, курячи й балакаючи з Мариною.

— Марино, скоч-но вниз, сама знаєш до кого, і купи мені єгипетську сигарету, — казав я.

— Одну?

— Одну. А чом би й ні? — питав я.

Вона знизувала плечима.

Залишившись сам, я починав дивитися на долину, постелену переді мною. Як і все морське узбережжя, місцина була низька, пласка, дороги обсаджені деревами, а листя курне, в солоних бризках. На дорогах, як і на морі, — пустка. Часом тільки з гуркотом пролітав якийсь ваговоз, і знов усе стихало. І навіть коли пасажири співали хором, спів їхній страшенно різав слух серед довколишньої тиші.

Того вечора Кончетта нарешті дозволила мені разом з Тобією піти по хмиз. Коли я опинився на березі, мені захотілося побігати, і я, піднявши руки над головою, кинувся до води.

Марина трималася трохи оподаль. Вона нишком простувала за нами слідком, і я раптом почув за своїми плечима її прискорений подих.

— Ти що тут робиш? — запитав я.

Потім я вивернувся на піску. Він був прохолодний і вогкий від вітру, що перегортав його щодня, а Марина стояла поруч і, взявши руки в боки, дивилася на мене.

— Звідки ти взялася? — запитав я.

Тобія неквапливо брів понад білою лінією прибою, спину він мав згорблену, а великі руки висіли біля тулуба, ніби весла витягнутого на берег човна.

Трохи відійшовши від села, там, де узбережжя поросло чагарем, а сосновий гай Чінквале дзвенів од вітру, ми заходилися збирати хмиз. Я подумав, що така праця саме для людини, яка поправляється після хвороби, а все ж це було куди легше, ніж сидіти замкнутому.

Марина термосила батька, прохаючи його розповісти про свої мандри. Тобія щось бурмотів, позираючи на мене. Я б теж залюбки послухав його. Тобія скидався на людину, котра побувала в усіх портах світу, плавала на вітрильниках, не боячись циклонів і бур. Зараз він збирав своїми здоровецькими ручиськами хмиз для вогнища, але я помічав, що коли-не-коли він зводить голову й пильно вдивляється в морський обрій.

Тобія розповідав нам, що був у Марокко і в Алжирі, в Індії та Китаї. За його словами, найпідступніша затока — Біскайська.

— Коли ми йшли цією затокою, — мовив Тобія, розкриваючи долоні обох рук, — море басувало, як скажене. Колись люди плавали морем, підставивши вітру вітрила. Тоді зразу можна було побачити правдивого моряка. А тепер, — вів далі Тобія з презирливою гримасою, — ці пароплавчики з паровими машинами все зіпсували.

І він сплюнув на пісок.

Поки ми збирали хмиз, зовсім смеркло. В горах спалахнули вогники, а море стиха зітхало. На ніч воно зовсім заспокоїлося. Дорогою понад затокою пройшла колона машин з погашеними фарами, прямуючи на Віареджо. Тобія зупинився, провів її очима й похитав головою.

— Тату, розкажи нам про свого чорного приятеля в тому білому місті в Африці, — попрохала Марина.

— Завтра, — сказав Тобія. — А зараз ходімо додому, а то в мене з голоду в животі музика почалася.

— Мій батько, — гордо промовила Марина, — має чорного приятеля в Африці.

Ми йшли вздовж берега, тримаючись осторонь шляху. Марина простувала попереду, її спідничка маяла на вітрі, високо відслоняючи ноги. Коси, чорні, як у матері, також маяли на вітрі; на плечах вона несла в’язанку хмизу. Час від часу вона оберталася до мене і всміхалася, блискаючи білими зубами. Її чисті очі променилися, ніби маяки, запалені над морем.

— Колись і я піду на вітрильнику в море, — сказала Марина. — Ти вмієш плавати?

Я гордовито усміхнувся.

— Як риба, — відповів я.

Це була неправда.

Найбільше я кохався в полюванні. Разом із братом ми полювали в горах. Я там народився, і в жилах моїх текла кров верховинця. А море мене трохи лякало.

— Коли-небудь ми поміряємося з тобою силами, — промовила Марина.

Ззаду покахикував Тобія. Він ішов, похнюпившись і вимахуючи руками. Певне, згадував про далекі країни, де йому довелося побувати.

— Ми з тобою ще й наввипередки побігаємо, — озвалася Марина.

Дівчина позирала на мене грайливо, і мені страшенно хотілося про це сказати. Вона підстрибувала на місці, ніби готувалася побігти. Я зупинився, щоб почекати Тобію. І Марина також.

— Боїшся? — запитала вона.

Вона стояла зовсім близько, і, глянувши на неї, я дознав якогось неспокою. І сказав:

— Не граймося з вогнем, Марино.

На ті слова вона споважніла. Я присунувся до неї ще ближче. Її розмаяні коси торкалися мого обличчя, я відчував аромат, що віяв від неї. Якийсь терпкий запах, чистий, як пісок, і сильний, як море.

— Про що це ти? — запитала Марина. — Я тебе не розумію.

Я подивився на її груди, тверді й маленькі, і вона простежила мій погляд. Повільно звела голову, довго й пильно дивилася на мене. На вустах її заграла лукава усмішка.

— Чом не цілуєшся? — запитала вона.

Я відвернувся.

— Що ж тут такого? — спитала вона.

— Он батько йде, — відповів я.

Вона рушила вперед, злегка похитуючи станом. І навіть щось курникала під ніс, часто озиралася, і видно було, що вона насилу стримує сміх.

За нашими плечима Тобія лаявся на всі заставки, кляв південно-західний вітер: цей вітер заповідав на завтра бурю. Кляв він і німців, котрі забрали в людей вітрильники й барки. Ніхто більше не виходить у чисте море, тільки міни плавають там.

— Неможливо жити на цій землі, — мурмотів Тобія. — Марино, бісової віри, зачекай свого нещасного старого батька.

Але Марина була надто щаслива, вона як на крилах летіла попереду.

У шинку панувало незвичайне сум’яття. Складаючи на кухні принесений хмиз, я чув, як рибалки, зійшовшись у остерії, лаялися й обурювалися. На порозі, запустивши руки в скуйовджені коси, стала Маринина мати. Вона попросила мене негайно йти нагору, до кімнати, бо той тип прийшов сюди; очі в неї округлилися від ляку, вона здавалася зовсім розгубленою.

— Що сталося? — питав я. — Може, щось довідалися про моїх приятелів з Серавецци?

А жінка:

— Собацюра прийшов сюди і привів із собою чотирьох партизанів. Він повісив їх на майдані, на деревах перед кав’ярнею.

Марина пополотніла. Її очі наповнилися сльозами. Вона миттю втратила ту дитинну радість, що сповнювала її на пляжі.

Ніби раптом подорослішала.

Тобія вийшов надвір з іншими рибалками, кленучи поліцаїв.

— Гади, вилупки!— казав хтось у сусідній світлиці. — Ми їх повісимо на деревах. І то високої Найкраще на щоглах наших кораблів.

Згодом почувся крик.

— Люди добрі, люди! — голосила якась жінка, зупинившись на порозі остерії. — На майдан прийшли матері. Вони стоять там під деревами і плачуть.

У сусідній кімнаті всі заразом лементували. Марина прихилилася до стіни і вражено дивилася на мене. Потім запала тиша, ніби всі пішли з шинку.

І тільки біля мармурового шинкваса плакала ридма жінка з розкуйовдженим волоссям.

— Гаразд, — мовив я. — Кажеш, він прийшов?

І я пішов по сходах. Марина дивилася на мене, не відриваючись від стіни. І до самих дверей я відчував на собі її погляд.

7

Цілу ніч я не зімкнув очей — почасти через завдання, що мав виконати, почасти від того, що мені весь час чулися голоси: вони долинали звідти, з-під дерев, що на майдані. Зійшов місяць, і все довкола стало білим, луки й дороги, постелені перед моїми очима, на обрії маячіли гори, огорнуті тишею, поля перемежалися оливняками, а позад будинку тихо шуміло море.

Прихилившись плечем до вікна, я курив цигарку за цигаркою. І чув, як у сусідній кімнаті кахикав Тобія, ворочалася в ліжкові Марина, а Кончетта бурмотіла ніби вві сні:

— Боже мій, світе!

Відтак усе стихло; я напружив слух, і ось з майдану до мене донісся ледь чутний глухий лемент, такий невиразний, що я не міг уловити на слух, чи то стогнуть матері, що прийшли з Серавецци обтужувати неживих синів, чи то кличуть помститися самі повішені.

Якщо добре дослухатися, то можна було розрізнити неголосні звуки оркестру, мабуть, він грав у кав’ярні, а ще чувся хор голосів і голос жінки, що вирізнявся з хору — здавалося, вона сама самотньо співає вночі, співає, як сирена.

Я стиснув револьвер, який він, ідучи, залишив мені в шухляді комода. І відчув у руці холод криці, холод ночі.

— Ти вб’єш його, — наказав він мені на прощання. — Не зразу, не сьогодні. І навіть не завтра. Не квапся, ти вб’єш його слушної хвилі.

Він говорив спокійно, голос його не тремтів, у ньому не відчувалося люті. Він ніби не мав ненависті ні до кого зосібна, навіть до цього Собацюри. Він цілком панував над собою, навіть усміхався під час розмови. А в мене тремтіли руки.

Стримуючи віддих, я зійшов дерев’яними сходами. Приступки скрипіли піді мною, і мені доводилося щокроку зупинятися. Тепер і Марина почала кашляти, як і її батько. Кончетта щось промурмотіла. Я припав до стіни й завмер. Потім, усе стискаючи револьвер у руці, опинився надворі, під місяцем; попереду стелилося море, вітер віяв звідти і ворушив суху галузку на дереві біля входу. І галузка з шерехом черкалася об білий мур будинку. Я сховав револьвер до кишені. Якийсь час ішов берегом моря, поки побачив розсохлого човна, витягнутого на пісок. Тоді я збочив на дорогу, що вела до кав’ярні, і рушив нею, стискаючи револьвера в кишені; криця вже не була холодна, як ніч, тепер вона була гаряча, як моя кров. Я стискав держак револьвера і відчував, як він б’ється в моїй руці, як б’ється серце.

Я йшов дорогою на звук голосів. Побачив блакитні вогники, вони блимали серед гілля; темні тіні рухалися у вікнах кав’ярні. Гримів оркестр, і жінка співала, співала сама, голос її лунав так сиротливо під місяцем:

Я озирнувся довкола: погляд мій упав на тіла чотирьох партизанів з Серавецци, вони висіли на деревах як порожні ворки, їхні голови схилилися до плеча; ці тіла, огорнуті лиховісною мовчанкою, рухалися, бо вітер злегка погойдував ними.

«Не забувай мої слова…» Цей пронизливий надривний голос не досягав чотирьох вішальників, він залишався десь поза майданом, зависав у повітрі. Ці четверо були мертві, їх оповивала глибока мовчанка ночі й мовчанка моря, і навіть здавалося, ніби вони принесли сюди в долину всю мовчанку Апуанських гір.

Я наблизився до них. Під деревами вже не було жінок у чорному. Тільки червоні квіти розкидані на брукованому майдані, ніби стебла у них надламалися й вони так і залишилися лежати на землі. Нерухомі квіти кривавіли у сяйві місяця, червоні, а проте неживі, і вони теж здавалися мертві, як ці люди на майдані.

Я не дивився в обличчя вішальників. Агостіно, Річчо або хтось інший — хіба річ була в тому? Я стояв, прихилившись до дерева, і не міг відірвати погляду від завислих у повітрі черевиків: чотири пари, одна поряд другої. То були розбиті, стоптані черевики, білі від пилу, вони немало пройшли крутими гірськими плаями.

Я повернув голову туди, де сяяли блакитні вогні. Тепер треба ввійти до будинку й розшукати того Собацюру. Я зіпруся на шинквас і замовлю собі кави.

«Прошу кави», — скажу я.

Я нібито бачив себе збоку. Спокійного, опанованого, без дрожу в руках. Я піднесу чашечку кави до рота і непомітно огляну присутніх у кав’ярні.

Я впізнаю його навіть серед сотні. Перший постріл у нього, другий у жінку, щоб вона перестала вигукувати ці ідіотичні слова:

Я здригнувся. Філіжанка кави була б мені зараз дуже до речі. Але я мусив перебороти в собі почуття страху.

«Не сьогодні, і навіть не завтра. Не поспішай», — сказав мені той чоловік, перш ніж піти. Але коли і як вбити цього звіра, то вже не мало значення. У мене перед очима мріли черевики, вони похитувалися в повітрі, білому від місячного сяйва.

Я мусив щось зробити, негайно!

І ось, коли я намірявся саме рушити вперед, я побачив, що дорогою біжить Марина. Я швидко затулив їй рота рукою, щоб вона не закричала. Марина вчепилася в мій піджак і дивилася на мене повними сліз очима.

— Що ти хочеш зробити? — запитала вона.

— Господи!— гукнув я. — Що з тобою? Просто вийшов трохи подихати повітрям.

Я намагався стримуватися. Але мене пойняла така лють, що я ладен був стріляти і в неї.

Марина витерла очі рукавом. Вона накинула на себе батьків піджак, такий довгий, що він міг їй правити за плаща. Заплуталася в довгих рукавах і була схожа на переляканого зайця. Мені стало смішно.

— Ходім додому, — сказала вона, відвертаючись, щоб не бачити повішених. — Ходім додому.

Я послав би її до всіх чортів, аби не боявся, що вона здумає кричати. Не міг же я так піти звідси, покинути мертвих і ці черевики, завішені в повітрі! Хоча б зняти шибеників з дерев і поховати в сосновому бору, як це заведено у мешканців гір. Мені хотілося зробити бодай хоч це. Але Марина не йшла, вона стояла за моїми плечима, тремтячи, як у лихоманці.

Там, у кав’ярні, знов озвався хор, і жінка співала про кохання. Марина кусала губи.

— Як ти здогадалася? — запитав я.

Маленька й тепла, у великому піджаку Тобії, вона припала до моїх грудей. Аби вона не запропастила всі мої плани, я б, мабуть, обійняв її й витер їй сльози.

— Ти не спала? — шорстко запитав я.

Вона не відповіла. Нараз вона стрепенулася і побігла дорогою до моря. Я ледь не крикнув на неї, але вчасно стримався. І рушив за нею наквапливою ходою; мені було цікаво, що вона стане робити.

Я уздрів її біля розсохлого човна, Марина стояла не рухаючись і дивилася на море.

— Ну, ти задоволена, що все мені зіпсувала? — запитав я. — Чому ти не залишилася вдома в постелі?

Голос мій був суворий. Дівчина тільки знизала плечима, трохи не плачучи, і це ще більше розпалило мій злий гумор.

— Бо я дурна, — прошепотіла вона.

Властиво, вона була дуже зворушлива. Мені хотілося обійняти її й приголубити як дитину.

— Дурненька? Чому б то? — запитав я.

Я говорив уже іншим тоном. Зараз я більше злився на себе, ніж на неї. Так розчулитися!

— Бо я кохаю тебе, — сказала Марина, не глядячи на мене і не обертаючись.

Голова її була закинута назад, вона дивилася на пустельний обрій.

Я завмер на місці, шукав і не знаходив, що сказати. Мені хотілося сміятися, так радісно стало в мене на душі. Довгі роки я ні від кого не чув цих простих слів. І я згадав — рідні краї, подумав про матір, про своє колишнє життя, що було перед цими проклятими ваговозами. Але мені не щастило викликати в пам’яті жодного обличчя. Я почувався так, ніби вперше чую ці слова, і не знав, що мені відповісти, що сказати Марині. Вона й досі не спускала очей з моря, і я також дивився туди, де хвилі зливалися з небом. На хвилину забув про замордованих на майдані і про вогні кав’ярні: сюди не доносилося ні звуків оркестру, ні голосу жінки. Я вже забув про свою лють від того, що мій план зірвано. Все, що було перед тим, ніби зникло. Мені ввижалося, ніби я опинився десь на краю світу, десь між землею і морем; як добре було б залишитися тут назавжди, забувши про все.

І подумав: ось стою вночі і нема ні дому, ані притулку. Моє рідне село стерто з лиця землі. Ніхто на світі не чекає на мене. Можливо, мій брат також неживий, можливо, і він висить на дереві на якомусь майдані. Тоді й справді ніхто більше не пам’ятає про мене. Хіба що тільки Маріета з Санта-Анни? Або дівчина, з котрою ми разом їхали ваговозом?

Мені було приємно, що цієї ночі Марина стоїть поряд і думає про мене. Вона стояла нерухомо біля розсохлого човна, ніби чекала від мене якихось слів. Але саме цих слів я ніяк не міг їй сказати. Тоді вона повернулася і, низько опустивши голову, пішла до дому; однією рукою вона поправляла свої темні коси, зовсім так, як поправляла її мати.

Я мовчки брів за нею. Мені хотілося наздогнати її, обійняти за стан і так іти з нею поряд дорогою.

Натомість я закурив.

— На добраніч, — сказала Марина вже на сходах.

— На добраніч, — відповів я.

Але всю цю ніч я провів біля вікна, не зводячи з майдану очей, я все дивився туди, аж поки гори заясніли в промінні вранішньої зорі.

8

У нагрітому сонцем теплому повітрі пообіддя розходився трупний запах. Він ішов з майдану, доходив у мою кімнату, де я курив, стоячи біля відчиненого вікна. Двері, що виходили на сходи, я теж тримав відчинені, щоб чути, про що балакають рибалки.

Того дня внизу в остерії було велелюдно. Люди приходили випити вина, і то не тільки рибалки, а навіть і жінки. Всі пили, щоб не чути трупного запаху, різкого й терпкого, ним смердів навіть пил і пісок.

Рибалки голосно гомоніли, майже кричали. Тобія запевняв, що йому остогидло ходити по землі; от у морі, попри міни, куди краще; а Кончетта розповідала про матерів: ще на зорі, як тільки минула комендантська година, вони знов прийшли під дерева, нікому незмога їх звідти забрати.

— Вони — як з каменю, їх не рушиш із місця, — сказав рибалка, котрий намарно намагався забрати з майдану матерів із Серавецци.

Марина не забувала про мене. Вона раз у раз прибігала нагору: то під приводом, що в мене вийшли всі цигарки, то на те, щоб підмести підлогу, мовляв, вона вся в недокурках. Вона приносила мені вина, вина із Стреттойї, з того горба, порослого виноградниками та оливковими гаями, що його було видно з вікна. Мені зовсім не хотілося вина, але я пив лише для того, щоб перебити цей трупний запах.

— Марино! — гукала з дому мати. — Марино, ходи сюди, треба подавати людям.

Добре, що Марина ні слова не говорила про те, що сталося вночі біля старого човна. Здавалося, вона про все забула, хоча, звичайно, це було не так. Але вона ні про що не говорила.

Залишаючись сам, я починав снувати з кутка в куток, ніби решта кімнати була загороджена гратами. Гаряче весняне сонце вже кілька годин гріло майдан і тіла вішальників, і досі не похованих. Під промінням сонця мерці почали розкладатися; треба було щось зробити, піти на майдан, зняти їх, а відтак викопати яму в свіжій і вогкій землі соснового бору. А після я б кинувся на ліжко і спокійно заснув, усе б довкола пахло морем і вітром.

В остерії зчинився галас. Я спустився до половини сходів і прислухався. Якась жінка розповідала про поліцаїв:

— Вони знов посідали до ваговоза і поїхали, як того разу. Рушили дорогою на Серавеццу.

— На Серавеццу? — почулися голоси.

Хтось запитав:

— Хто-небудь із них залишився в оселі?

— Нікого не залишилося, — відповіла жінка.

Я повернувся до кімнати і встромив у кишеню револьвера. Потім спустився в остерію і пройшов поміж столиками. Рибалки кричали і вимахували руками. Кончетта за прилавком дивилася мені вслід витріщеними зі страху очима; Марина також дивилася на мене, завмерши на місці З пляшкою в руці. Рибалки мовчали, і всі голови обернулися до мене.

— Це той самий хлопець, котрий прийшов того вечора, — озвався чийсь голос.

На порозі я зупинився і поглянув на них просто в очі. Запитав:

— Вони забралися?

Якась жінка в чорному, з хусточкою, пов’язаною на голові, виступила вперед.

— Усі забралися, — відказала вона. — Але що ти збираєшся робити?

Я знову:

— Ви відчуваєте цей запах? — І показав рукою на двері.

Рибалки перезирнулися.

— Це запах смерті, — сказав хтось.

— Так ось, — мовив я. — Цих людей треба поховати. Ви повинні викопати для них могилу в свіжій і вогкій землі соснового бору. Вони будуть задоволені — я знаю людей з гір.

Усі голови закивали, ніби під поривом південно-західного вітру. Тобія вийшов з кімнати і по хвилі повернувся з невеликим заступом; у його величезних руках заступ здавався патичком.

— Ходімо, — сказала жінка.

Один рибалка зупинив усіх, піднявши руки, і промовив:

— Поділимося на групи. Половина піде до соснового бору викопати могилу для цих хлопців. А друга на майдан зняти мерців із дерев.

— Гаразд, — відрекли рибалки.

— Стривайте хвилинку, — вів далі він. — На майдан підемо порівну, а не гуртом, зрозуміло? І навіть не одною дорогою. Кожен піде своїм шляхом. Згодні? — запитав він.

Я перший опинився під деревами, інші ще не підійшли. Я прихилився до платана й дістав цигарку. Повільно підніс її до рота і запалив сірника. Закурив цигарку, затягнувся. Крізь дим побачив чотири пари черевиків, вони майже торкалися бруку, ясного, блискучого в промінні полудневого сонця.

Біля дерев навколішки стояли жінки, а інші жінки намагалися забрати їх звідти. В кав’ярні було незвично безлюдно. Не гримів оркестр, і та жінка не співала.

Один по одному підходили рибалки, той з’являвся ліворуч, той праворуч. Вони, як і я, прихилялися до платанів і теж запалювали цигарки. Стояли й дивилися, схрестивши руки на грудях.

Я ступив уперед. Перейшов осяяний сонцем майдан і наблизився до вішальників. Матері опинилися за моїми плечима. Я не помітив, що рибалки рушили слідком за мною: вони безшумно ступали босими ногами по брукові. Нараз сяйнуло лезо ножа, перша вірьовка перерізана, і я побачив, що труп як мішок упав на рамено рибалки в синьому светрі; потім ніж перерізав другу вірьовку, і другий труп опинився на рамені рибалки в червоному светрі; відтак перед моїми очима виник чорний светр, потім вицвіла жовта сорочка, і чотири трупи попливли над майданом; жінки поставали колом, посеред нього пішли матері, схожі на мадонн, як їх малюють на картинах.

У сосновому бору Тобія завзято копав могилу. Земля тут була м’яка, пухка, і заступ глибоко вганявся в неї. Рибалки опустили в яму чотирьох вішальників. Обличчя мертвих дивилися в небо; потім яму засипано. Втоптали ногами землю й поставили дерев’яного хреста.

— Ні, хреста не треба, — сказала якась жінка. — А то вони знайдуть могилу.

Марина тримала в руці польову квітку, вона хотіла її покласти на могилу, але, почувши ті слова, завмерла, нерухома й мовчазна.

Тільки зараз я відчув утому, тягар усіх цих невиспаних ночей: мені захотілося витягнутися на ліжку. І нараз також захотілося, щоб Марина була поряд, поряд зі мною і повторила ті самі слова. Я бажав знов побачити її такою, як тієї ночі, коли через мене в очах у неї стояли сльози.

Подивився на неї, і мені здалося, ніби дівчина десь далеко-далеко: вона стискала в руці польову квітку, погляд її блукав.

— Пора вертатися, — почувся чийсь голос. — Тільки не ідіть гуртом. Підемо поодинці.

І люди поволі почали розходитися, ніби з церкви, але ноги мої не хотіли нести, і я опустився на землю. Я б охоче заснув тут, просто на сосновій .глиці.

По той бік могили, навпроти мене, зараз стояла тільки сама Марина зі своєю квіткою. Вона підійшла до мене, я взяв її за руку і попрохав сісти поряд. Вона сіла.

Коли я усміхнувся, всміхнулася й вона, але мені здалося, що усміхається вона комусь іншому, ніби між мною і нею хтось стояв.

— Як я втомився, — вихопилося в мене. — Дозволь мені покласти голову тобі на плече, Марино.

Вона дозволила. І провела рукою по моєму чубові, достоту так, як би це зробила моя мати. А вона ж сама була ще дівчинка.

Свіжий морський вітрець розхитував пінії, сонячне проміння падало тепер з іншого боку, з-за затоки Спеція. Коли ми попідводилися, то і в мене, і в Марини потерпли ноги. Але вона трохи повеселішала, і видно було, що вона не проти побігати.

Перш ніж піти, ми озирнулися й подивилися на братську могилу, ніби хотіли ще раз із ними попрощатися. Але могили не було, тільки земля. Ні хреста, ані квітів. Тільки свіжовтоптана земля.

Я зайшов до кімнати з почуттям якогось визволення: без сили впав на ліжко й заплющив очі. Почув, як Марина зачиняла двері, і голоси десь у шинку стали глухіші. Відтак запанувала тиша. Весь світ зник, і мертві, і револьвер, схований у шухляді, і Собацюра зі своїми молодчиками.

Прокинувся я, як було вже темно. Довго лежав у постелі, утупившись у клапоть неба, видний у вікно. Намагався відгадати, котра зараз година і чи довго я спав. Мені здавалося, ніби кілька днів поспіль. Можливо, вже почався новий тиждень.

До кімнати зазирали зорі. Я потягнувся, ставши біля вікна, підняв руки над головою і вдихнув свіже нічне повітря.

У двері постукала Марина.

— Скоро вечеря, — прошепотіла вона, просовуючи голову.

— Скільки часу я спав? — запитав я. — Мабуть, цілу добу?

— Три години, — відповіла Марина якимсь незвичайним голосом. — А тепер вставай.

Тієї хвилини я побачив у горах величезну заграву, вона стояла над Серавеццою, її відблиски освітлювали скелястий схил Панії.

— Поглянь, — сказав я Марині, — як яскраво горять вугільні ями. Палають наче багаття, попереджаючи про піратів.

Але Марина похитала головою. У півсутіні кімнати я помітив, що вона і далі хитає головою. І знов в її очах з’явився вираз, який мають рано постарілі жінки.

Я запитав:

— Може, щось інше?

Я вже й сам почав здогадуватися. А за плечима в мене вставала мовчанка.

— Горить Санта-Анна, — нарешті ледь чутно промовила Марина.

Я довго стояв, засунувши руки в кишені, і дивився в вікно. Потім сказав Марині, що знаю тамтешніх мешканців і навіть одну дівчину знаю. І розповів їй про селянина, котрий подарував нам вівцю.

9

Я наважився цієї ночі, коли ще палала Санта-Анна і довгі червоні відсвіти полум’я осявали небо. Цілий день над Стаццемою, Серавеццою, Стреттойєю, над Каве дель Корк’я й дель Альтісімо стояла густа сіра нерухома хмара, вона ніби завій оповила верхів’я гір. Згодом надвечір вітер розвіяв цю запону диму, і тепер над оливковими гаями рівнини попливли легенькі хмарки; тоді на тлі неба виникла спалена Санта-Анна, люди з усіх сіл мовчки дивилися вгору, а жінки то й хрестилися.

Цілий день я відраховував години, револьвер і ручні гранати лежали під рукою в комоді. Я не перестаючи курив і без упину переміряв кімнату, обмірковуючи свій план. Десятки разів перевіряв, чи добре загнано набої, чи працює спусковий гачок, цілився. Потім кидався на ліжко, і думки мої неслися далеко, до пагорбів рідного краю.

Тепер, коли я згадував життя у своєму селі, воно здавалося мені сном. Перед моїми очима стояли залляті сонцем звалища, згорілі оливи й виноградники, серед яких ми з братом виростали. Так, з певного часу там були тільки пустельні узгір’я, але й їх переорано артилерійськими снарядами, а звивиста дорога, що вела вниз, до Роккатальяти, вся у величезних вирвах від мін.

У тих місцях не залишилося більше нічого — ні сіл, ані мешканців. З усіх моїх рідних уцілів тільки брат, та й то я не знав, де він. Треба було доконче розшукати його і разом вирішити, чи повертатися після війни туди, в наші гори, щоб усе починати заново, чи вже краще податися в інші краї, де не буде гірких спогадів. Просто ткнути навмання пальцем у географічну мапу.

Коли в сусідній кімнаті запала тиша, я встав. Підійшов до люстра і старанно причесався; виряджався на свято. Але руки мої тремтіли. Разом із револьвером і гранатами я сунув до кишені папір із комендатури, той пожовклий аркуш, що стільки кілометрів проїхав зі мною німецькими машинами.

Ніч була безмісячна. В густій пітьмі чути виразно, як грає оркестр у кав’ярні і як глухо б’ється моє серце. На розі вулиці майнула чиясь тінь і зникла. Мені ввижалося, ніби я бреду в пустелі під акомпанемент якоїсь лиховісної музики.

Довкола й справді була пустеля. І мені захотілося кинутися за тою промайнулою тінню і гукнути:

— Гей, друже!

Людина, напевне, зупинилася б, а я попрохав би в неї сірничка або цигарки, запитав би про здоров’я дітей, якщо вона їх має. І ми пішли б поряд дорогою, голосно розмовляючи, і нам траплялися б інші люди, що теж голосно б розмовляли, без усякого страху.

Але довкола панувала тиша й пустка. Ніхто не йшов шляхом, ніхто не розмовляв. У горах була спалена Санта-Анна, і мені нараз видалося, ніби довкола мене лежить світ пустельних доріг і порожніх домів.

І перш ніж попрохати у когось сірника або сигарету, треба було глянути йому в обличчя і зрозуміти, хто він — друг чи ворог.

Людина на цих пустельних шляхах почувалася ніби на краю безодні.

«Друзі, друзі, друзі!» — хотілося гукнути в ніч, щоб розірвати цю тишу, порушувану лише музикою оркестру та клекотінням страху в крові. «Друзі, друзі!»

Натомість я причаївся за платаном на майдані, стискаючи в руці револьвер і пантруючи, ніби лиходій.

По той бік майдану була кав’ярня, і сині лампочки розгойдувалися між гіллям на вітрі. Тієї ночі оркестр грав просто неба, і поліцаї також повмощувалися при столиках надворі. Весняне повітря було тепле, майже таке саме гаряче, як вогонь у Санта-Анні.

Тепер руки в мене вже не тремтіли. Я повільно перейшов майдан, тримаючи в лівій руці сигарету. І сів за перший столик скраю. Хтось із цих молодчиків обернув голову і подивився на мене. Але сині вогні горіли так високо, що ми всі скидалися на невиразні тіні. Трохи краще освітлена була жінка в квадраті оркестру. Вона співала, стоячи до мене спиною, і її худі плечі здавалися зеленкавими.

— Кельнер, — покликав я.

Ще один поліцай повернувся в мій бік і теж подивився на мене. Напевне, окрім кельнерів та музикантів, тільки я один був у цивільному, і це насторожило фашистів.

— Прошу кави, — сказав я кельнерові.

Краєчком ока я стежив за поліцаями, намагаючись розгледіти їхні нашивки. Я шукав того Собацюру. Певне, він мав нашивки лейтенанта на рукаві та і в усій подобі щось таке, що різнить його від інших людей. Мені треба було знайти його в цій півсутіні.

Погляд мій зупинився на найдальшому від мене столику, де сиділо куди більше поліцаїв, ніж за іншими столиками, і мені привиділося, ніби чоловік, котрий сидів посередині, вимахує в повітрі чимось подібним до канчука. Я не спускав з нього ока і зауважив, як він підніс до рота філіжанку кави; і ось тут, коли він підняв руку, я розрізнив на його рукаві блискучі нашивки. Він і справді вимахував у повітрі канчуком і плескав співачці, раз у раз відкидаючи назад голову, щось вигукував і сміявся крізь зуби.

Жінка скінчила співати. Вона манірно схилилася до мікрофона, ніби згинаючись під вагою оплесків. Її костисті плечі здригалися в зеленому світлі ліхтаря, що вихопив із пітьми квадрат оркестру. Співачка озирнулася довкола, і на її вустах заграла безбарвна усмішка.

Весь час маючи на оці громадку за дальнім столиком і непомітно озираючись довкола, я обмірковував, якою дорогою легше сховатися. Вистріливши в Собацюру, я тут же закидаю ручними гранатами сусідні столики: сьогодні нема місяця, я кинусь на дорогу, що веде до моря, і збіжу по ній аж до води, туди, де лежить розсохлий човен.

Не така вже це важка справа, аби тільки в мене рука не здригнулася, як того разу в горах, коли я схибив, стріляючи в крука.

— Кельнер, — покликав я, — прошу кави.

Чоловік з канчуком почав співати, стукаючи об стіл кулаками, і всі поліцаї заспівали разом із ним, також відбиваючи такт кулаками. Тепер чоловічий хор підспівував жінці, вони затягли щось у ритмі маршу, і оркестр лунав достоту так, як духові оркестри в наших краях. Там, десь за фортецею, догорала Санта-Анна. З майдану не було видно цього села, обернутого на величезну ватру, але відблиск пожежі освітлював Панію.

співав Собацюра, вимахуючи канчуком у повітрі, і жінка, худа й напівгола, в зеленавому світлі диригувала, ніби маріонетка на просценіумі лялькового театру.

Пісня скінчилася, пролунали палкі оплески. Собацюра підвівся з місця, хвилю постояв у світлі синьої лампи, а потім рушив поміж столиками до жінки.

Тепер і він опинився в зеленому промені ліхтаря. Я виразно розгледів нашивки лейтенанта на лівому рукаві, пильнував кожний його крок, кожний порух. Я встромив руку до кишені і звів курок, почув його сухе клацання, хоча люди довкола мене голосно розмовляли, сміялися й плескали в долоні.

Стискаючи в руці револьвер, усе ще не витягаючи його з кишені, я зосереджено й спокійно обмірковував, як краще прицілитися. Цього разу рука мені не тремтіла, вона була тверда й нерухома, ніби кам’яна.

Обіймаючи дівчину, Собацюра раптово обернувся: досі я бачив його тільки з спини, а тепер несподівано розгледів його обличчя, освітлене зеленим променем ліхтаря.

Мої пальці судомно вп’ялися в держак револьвера, мені навіть примарилося, ніби я приглушено вигукнув. Можливо, так воно й було, але довкола стояв такий гамір, що ніхто мене не почув. Можливо, я й справді гукнув, мені це не просто примарилося.

І я завмер, нерухомий, не спускаючи ока з мого брата; в освітленому квадраті оркестру я бачив людей у білих куртках і жінку з голими плечима, і на цих плечах лежала рука мого брата; потім він обійняв ту дівчину за стан і щось почав шепотіти їй на вухо, пестячи її перед очима усіх.

Я підніс філіжанку до рота, але вона була порожня.

— Кельнер, — промурмотів я, — ще кави!

І раптом я відчув, що револьвер і ручні гранати мертвим тягарем обважнюють мені кишені. Та й сам я, ніби кам’яна брила, тиснув на сидіння. Все довколишнє здавалося примарним, як у кошмарному сні.

Та ні, це мені не ввижалося. Я дивився на нього і не вірив своїм очам. Але ось Собацюра, все ще тримаючи дівчину в обіймах, знов повернувся до мене обличчям, так, то було обличчя мого брата, його посмішка на тонких губах, його зморшка на чолі — достоту так само супив він чоло, коли я не влучав у ціль, стріляючи в наших гайках, а він стояв поруч і дивився на мене.

Насилу переборовши гніт утоми, я підвівся й поволі побрів дорогою, а за моїми плечима, там, нагорі, Санта-Анна підкидала червоні бліки на скелясті схили Панії.

10

Я запитав у Тобії:

— Тобіє, чи є можливість поїхати на Сардінію? Або, скажімо, в Марокко, до твого чорного приятеля?

Тобія подивився на мене примруженими очима, вони здавалися геть крихітними на зморшкуватому обличчі, і, повернувшись до моря, зробив виразний жест.

— Бачиш? — сказав він. — Воно пустельне. По ньому плавають лише міни, а вітрильники зникли. Вони забрали навіть рибальські суденця, пристосували їх до берегової служби.

— Але ж до Корсики, — наполягав я, — можна дістатися і човном. Скільки до неї кілометрів?

— Корсику звідси навіть видно в ясні сонячні дні. Вона на відстані рушничного пострілу.

— Отже, туди дістатися легко? — запитав я.

Тобія похитав головою.

— А як? — запитав він. — Уплав? Мав я добру барку, нею навіть в океан можна було вийти. В бурю вона неслася по хвилях, як кінь, що закусив вудила. Але чортова влада забрала її для берегової служби.

Він ще щось пробурмотів крізь зуби і сплюнув на пісок, погляд його був спрямований удалину. Він повільно похитав головою.

Я сказав:

— То візьмемо направимо цього розсохлого човна, що валяється на березі. Аби пощастило його підлатати, можна було б зважитися вийти ним у море і дістатися Корсики.

Тобія розреготався так, що в нього навіть у горлі забулькало.

— Та від нього сама снасть залишилася, — сказав він. — Усієї смоли з пекла і всіх сіл Серавецци не стало б, щоб його полагодити. Він же як те решето. Вже краще зробити нового.

Я запалив цигарку й недбало запитав, ніби це тільки щойно спало мені в голову:

— А скільки для цього потрібно часу?

Тобія задумався.

— Ну, це хто як зуміє, — промовив він.

— А все ж, — наполягав я. — Скільки: тиждень, два?

— Це як до човна,— сказав Тобія. — Бувають великі човни, бувають і менші, а то просто човники. І зовсім інша річ — вітрильники.

Я знизав плечима, мені про те було байдуже.

— Ну, хоча б такий човен, яким можна дістатися Корсики.

Тобія наморщив чоло й подивився на море.

— Рибалка впорається днів за десять, — мовив він, сунувши до рота недопалок сигари. І почав його жувати.

— Ну, а якщо хтось не знає моря? — запитав я. — Якщо він вперше бачить в очі човна.

Моє запитання нібито розвеселило Тобію. Він ледь скривив губи і сплюнув.

— Тоді він може провозитися місяць, — зауважив він. — А потім, коли роботу абияк буде закінчено, він пустить човна на воду, а сам піде риб годувати.

Я засміявся, прикинувшись, що мені байдуже. Насправді це міцно загніздилося мені в голові. По тому, як я побачив Собацюру в обличчя, я вирішив, що мені краще поїхати звідси, дістатися морем до Корсики, а з Корсики тікати в Марокко. Там я знайду собі якесь діло: новий край, нові люди, все можна буде починати заново, а спогади утопити в Середземному морі.

Але Тобія тримався замкнуто, з нього важко було слово витягти.

Я сказав:

— Чув я, що з Віареджо людей вивозять на вітрильниках. Цим займаються контрабандисти. Вони переправляють їх до Марокко, в Алжир, на Корсику, в Сицилію. Є там один відомий контрабандист, у нього свій вітрильник.

Тобія, примруживши очі, дивився на пісок, на море.

— Є там такий. Це Толоне, я його знаю, — промовив він. — Але щоб тебе взяли в море, потрібна купа грошей.

Я й сам чув, що той Толоне воліє мати справи лише з багатіями — генералами, великими урядовцями, аристократами з Лукки.

Я швидко прикинув у думці: в портфелику я мав менше тисячі лір.

— А ти, — запитав я в Тобії, — не хочеш вирушити в чисте море?

Мені хотілося розворушити його, збудити в ньому прагнення.

От аби нам удвох, мені й тобі, змайструвати човна, — сказав я. І почав чекати відповіді.

Тобія важко зітхнув і похитав головою .

— Я хочу померти, — відповів він. — Інколи вночі я виходжу в море на човникові, — раптом сказав він, нахиляючись мені до самого вуха. — У мене в сосновому бору приховано човника.

— Сто чортів! — гукнув я. — Таж ним при бажанні можна, мабуть, дістатися і до Корсики.

Але Тобія сказав, що тут потрібні залізні руки, та й цього недосить. Потрібний мотор, і море має бути зовсім спокійне. Ну, а як зніметься південно-західний вітер і море розколишеться, човникові капець, докинув він. Але де сховано човника, Тобія так і не сказав.

І якось уночі я вирішив вистежити його. Часто пізнього вечора, насунувши берета і обмотавши шию вицвілим вовняним шарфом, він виходив з дому, щоб провідати давніх приятелів, з котрими плавав на вітрильнику; тепер вони мешкали в Чінквалі. Марина казала мені, що батько ходить туди згадувати з друзями країни, де вони разом побували, але тепер я вже знав про човник.

— Дивись, багато не пий, — гукала йому вслід Кончетта. — І остерігайся німців.

Того вечора я рушив за ним слідком. Тобія, обережно простуючи, дійшов до соснового бору в Чінквалі і сховався серед дерев. За хвилю він показався знову і почав спускатися до берега, штовхаючи човна, поставленого на котках. Човника було замасковано гіллям, як німецькі гармати, коли тягачі тягнуть їх за собою дорогами.

Він зіпхнув човна на воду і скочив у нього; тепер Тобіїна тінь танцювала в місячному сяйві. Човник похитувався на хвилі, линув туди і сюди похилою площиною моря. Нарешті Тобія повернув до берега і обережно, намагаючись не шуміти, витяг човна з води. Знов поставив його на котки, відтягнув до соснового бору й охайно прикрив свіжозрізаними гілками.

Коли він пішов, як завжди, похитуючись і розмахуючи руками, я підійшов до човна. На його облавках ще поблискували краплі морської води. Я міг би витягнути його, поставити на котки, зіштовхнути на воду й почати веслувати від берега прямо і прямо, в бік Корсики.

За моєю спиною залишилися б кав’ярня, і оркестр, і худа жінка, і мій брат з автоматом за плечима. Я залишив би позаду село в руїнах, і мертвих партизанів із Серавецци, і Марину, і Тобію, і цілий цей світ чоловіків і жінок, котрі ходять навшпиньки і стежать одне за одним. Усе це залишилося б тут, я позбувся б усього цього. Мені потрібні були сонце, й інші люди, і спокій. Я хотів, щоб можна було зайти в бар і спокійно випити з приятелями. Щоб можна було балакати, сміятися, не бачити більше пожарищ, не чути гуркоту гармат. Для цього треба було вкрасти човника.

Але я не міг так учинити з Тобією, перед моїми очима невідступно стояли його злинялий вовняний шарф і здорові руки, які багато років тягли якірного ланцюга. Я повернувся до себе в кімнату і вирішив завтра вранці вирушити до Віареджо. Я почав обмірковувати свій план. Треба буде розшукати Толоне і спробувати порозумітися з ним; я йому прямо скажу, що не маю грошей, але зате він може використати мене як юнгу, я драятиму йому мідні частини на судні, шаруватиму палубу, стрілятиму в німців, якщо ми зіткнемося з їхнім кораблем. Адже я чудовий стрілець. Мене навчив брат. Я розповім йому про зайців, яких убивав у рідних горах, і про крука, котрого підстрелив у Серавецці. Не про того, в котрого я схибив, а про першого крука, вбитого мною, коли я вперше й востаннє побував у Санта-Анні.

Так, завтра на зорі я вирушу до Віареджо, вирушу туди пішки, подамся берегом моря або поїду попутним ваговозом; і там я розповім Толоне свою історію. Тієї ночі в кімнаті як ніколи я відчув, що повинен вирватися звідси, тікати в Африку. За кілька днів міг, чого доброго, надійти комісар і запитати в мене, чому я не вбив.

Чому? «Вам добре говорити», — сказав би я йому. Доручаючи мені цю справу, він був спокійний і незворушний, ніби дивився на все з вікна. А ось як людині, рідний дім котрої лежить у руїнах, котра давно бурлакує по країні та ще й мусить стріляти у рідного брата? Ось що я міг би сказати йому на відповідь. Але я волів не вдаватися в пояснення, хай думають що хочуть. Поїду — і край.

Ту хвилину, коли я вже налагодився спати, ввійшла Марина.

Усі останні дні Марина нишком спостерігала за мною, Кончетта також; так дивляться на людину, в котрої якийсь гріх на душі: як видно, вони про щось здогадувалися. Я сів на край ліжка й суворо подивився на Марину, намагаючись її спантеличити.

Цього я й чекав: вона довго й пильно дивилася на мене, а потім запитала, чи не сталося в мене чого-небудь.

— Про що ти? — здивувався я, прибираючи байдужого вигляду. — Чого, наприклад?

Мій стан спантеличив її, вона не знала, що мовити далі, й розгублено дивилася на мене. Вона ні в чому не провинилася переді мною, але я відчував, що вона жаліє мене, хоче потішити, і це мене дратувало.

— Я їду, — сказав я. — Ти це маєш на думці?

Марина запитала, чому я їду.

— Бо я тут не в пансіоні живу, — відказав я. — Я мав роботу, її закінчено. Тому я й їду.

Марина сказала, що комісар балакав з її матір’ю, а вона того дня все чула. Я не повинен думати, ніби я для них тягар, сказала Марина, вони ж бо знають, що я звідси, з партизанського загону.

Але я відповів, що річ зовсім не в цьому, просто моя робота вже скінчена.

— Скінчена? — перепитала вона.

— Скінчена, — потвердив я.

Здавалося, вона не повірила. Бо ж у селі нічого не сталося.

По довгій мовчанці вона запитала, куди я збираюся їхати.

— Ще не знаю, — відповів я. — Поїду куди-небудь.

— Але ж війна ще не скінчилася! — сказала Марина здивовано.

Мене пойняла лють. Я відчув неприязнь до неї.

— А що? — мовив я. — Хіба я рекрут?

Марина нічого не відповіла, вона стояла мовчки, повернувшись до вікна, освітлена місяцем. У профіль вона була дуже мила. І я згадав слова, які вона сказала мені на березі, біля розсохлого човна. Можливо, вона вже забула про них, бо ж то були слова, сказані дівчинкою. Тепер вона, певне, не кохала мене; її мовчанка і те, що вона одвернулася до вікна, означали погорду.

Вона не йшла, але не озивалася ні словом. Нерухомо стояла посеред кімнати, і її груденята то піднімалися схвильовано, то опадали. «Нащо ми так по-дурному поводимося?» — хотілося мені запитати в неї. І нагадати їй той вечір біля човна, подивитися, чи озирнеться вона і який матиме вираз на обличчі.

Я встав і підійшов до вікна. Все довкола запало в мовчанку, лише на майдані гриміла музика, і ввижалося, що їй не буде краю. Там, у горах, вже не горіла Санта-Анна. Але серед зелені каштанів видніла сіра пляма — купа грузів. Щоразу, як я підходив до вікна, мій погляд самохіть повертався туди. Я перейшов кімнату, обминув Марину, торкнувши її плечем, і знов ліг на постіль.

Здавалося, ніби мене ув’язнено, через те, що тут стояла Марина, а поряд, у кав’ярні, гримів оркестр і там сидів мій брат з автоматом за плечима. І дужче, ніж будь-коли, мені захотілося поїхати звідси.

Щоб трохи заспокоїтися, я почав думати про завтрашній ранок, адже повинен він колись наступити, і про те, як я стану говорити з Толоне. Мені треба будь-що переконати його, яким завгодно робом, навіть якщо доведеться пригрозити йому пістолетом. Мабуть, найлегше домогтися свого, якщо розповісти йому якусь зворушливу історію, розчулити його. Коли Марина нарешті піде і дасть мені спокій, я заходжуся обдумувати в усіх подробицях цю жалісну історійку.

Вона так і не озвалася, навіть як виходила з кімнати. Причинила за собою двері, і я залишився сам.

— Отак би й давно! — пробурмотів я.

І, витягнувшись на ліжкові, почав курити цигарку за цигаркою і смалив доти, доки гори за вікном не посвітліли в промінні вранішньої зорі.

11

Усе вийшло краще, ніж я чекав. Придумана мною історія зм’якшила серце того вусатого слона Толоне.

Але з голови в мене не виходило слово «синку», яке вона сказала вранці, коли я спустився сходами.

Кончетта стояла за шинквасом і розставляла пляшки, а Тобія біля дверей обстругував тичку для горожі. Я сказав їм:

— Повернуся ввечері.

І квапливо рушив до виходу. Нараз Кончетта звичайним своїм лякливим поглядом подивилася на мене й гукнула навздогін:

— Бережись, синку!

Марина також була в кімнаті, підмітала підлогу, витирала столики, але вона вдавала, ніби не помічає мене, й мовчала як риба. Навіть відвернулася в інший бік. Уся річ була в тих словах, вони весь час бриніли в мене в вухах, поки я йшов до Віареджо. Що ще могло мене зупинити, по тому, як мені пощастило домовитися з Толоне!

У доці всі знали Толоне, але перш ніж відповісти, озирали мене з ніг до голови, намагаючись угадати, що я за один. До порту я попав лише в полудень, коли сонце пекло немилосердно. Жодного ваговоза не трапилося на цій пустельній дорозі.

Цілу дорогу я йшов пішки. Нарешті після нескінченних розпитів я знайшов Толоне: він стояв перед дерев’яною халупою, що виходила просто до моря, товстий, як бодня, червонопикий, ніби ліхтар на маяку. З його товстих вусів стирчала люлька.

Він зсунув на потилицю шкіряного берета і нагнувся слухати.

Але спершу обнюхав мене, як пес, щоб переконатися, чи не шпиг часом я; по тому, як я згадав ім’я Тобії, він заспокоївся. Повів мене до халупи, захаращеної сітями. Крізь відчинені двері видніло море.

Я почав умовляти його, щоб він узяв мене з собою в найближчу виправу, хоча я признався, що не маю ні шеляга. Я переконував його до хрипоти; правив, що буду в нього за юнгу, що відпрацюю, хай не має сумніву. Проте Толоне був невблаганний. Або гроші, або я залишуся на березі. За кого я його вважаю?

Я виклав на стіл револьвер і подивився, яке це справить враження, одначе Толоне тільки посміхнувся.

— Якщо нас затримає якесь німецьке судно, — мовив я, — побачиш, як я стріляю.

Звичайно, я змовчав про другого крука біля Санта-Анни.

Але, побачивши, що й це не допомагає, я вирішив розчулити його заздалегідь підготовленою історією і. почав витлумачувати, чому мені до зарізу треба їхати: моя мати, мовляв, тепер у Тріполі, я не бачив її кілька років, і ось якийсь моряк передав мені, що вона важко хвора. То був спритний хід.

— Господи Ісусе! — сказав Толоне. — А ти часом не брешеш?

Я побожився.

Я, мовляв, тут сам, війна відрізала мене від рідних. Мій батько уже давно поїхав до Лівії, і ось тепер мати залишилася сама-самісінька в Тріполі, та ще й прикута до ліжка, а батько загинув під гусеницями танка, воюючи проти П’ятої армії. Розповідаючи цю сумну історію, я навіть просльозився. І цим остаточно переконав його.

Вислухавши мене, Толоне помовчав трохи. У доці було тихо, як на цвинтарі, на паколах були напнуті сіті, ледь чутно плескало пустельне море. Коли-не-коли до нас долітали голоси якогось рибалки й жінки.

— Так ось, — мовив Толоне, дивлячись собі під ноги. — Я відпливаю завтра вночі. Тобі доведеться як слід попрацювати.

У мене перехопило подих.

— О котрій годині? — запитав я.

Він стиха мовив:

— Десь о другій, третій, — і люлька заходила в нього під вусами.

Я поклав револьвер до кишені і попрощався з Толоне. Він навіть не ворухнувся. Я поспішав вибратися з порту і мало не бігом перетнув док. Коли я вийшов на дорогу і залишив позаду себе море, погляд мій повернувся до гір. Над білими будинками Віареджо зносилися верховини Апуанських гір, а над ними — звуглілі руїни Санта-Анни.

І це також мало своє значення. Але головне те слово, яке гукнула мені Кончетта навздогін.

Мені знову здалося, ніби я в пустелі: довкола ані душі, тільки на тому боці вулиці, припадаючи до стін будинків, пробирався якийсь малий, не піднімаючи очей від землі; все завмерло, затихло, як перед бурею.

Я більше ні про що не хотів думати. Тільки про вітрильник і Марокко. Чекати залишилося всього кілька годин — завтра вночі все вже буде позаду. Я міг би навіть не вертатися до Тобії, ось так, узяти та й поїхати, навіть не попрощавшись. Але на цю думку я відчував глибоке невдоволення собою, і це невдоволення гнітило мене і приковувало до місця. Я стояв серед дороги, плечима до моря, не зводячи ока з гір, а десь усередині в мене лунали Кончеттині слова: «Гляди ж, синку».

І знов рушив далі, і сонце сліпило мені очі. Думав не про те, що завтра вночі прийде нарешті порятунок, а про те, що на всьому довкола лежить печать занедбаності й занехаяності. Я силкувався уявити себе в чистому морі, коли берег та Апуанські гори зникнуть з очей. Можливо, тоді позбудуся цього гнітючого почуття, що придавило мене до землі. Але зараз, простуючи цією дорогою, дізнавав лише почуття вини, в душі не було радості. Все в мені ніби перегоріло, звугліло, як сірі руїни Санта-Анни на Апуанських горах.

Я похопився, що йду до Форте деї Мармі, але простував і далі вперед. Адже Кончетті було чого непокоїтися. Краще вже побачитися з ними і прямо сказати, що завтра я їду. Подякувати їй за хліб і притулок, подякувати Тобії й Марині — за ті слова, що вона сказала мені біля човна. Тоді мені буде легше поїхати. Звичайно, Марина подивиться на мене суворо, як тоді востаннє в кімнаті, може, вона навіть знову скаже, що війна не скінчилася (тепер я вже дотямив, що вона мала на гадці, вимовляючи ті слова); але подякувати всім цим людям я зобов’язаний. І попрощатися.

Саме це і щось інше змушувало мене вертатися. Щоразу я повторював собі, що я зобов’язаний так учинити. Зобов’язаний.

«Прощавайте, люди добрі, — скажу я їм. — Я їду. Скінчено мою роботу, скінчено. Скінчено, кажу я вам. Зовсім не просто вистрілити в рідного брата. Так і передайте комісарові, якщо він запитає про мене. Скажіть це також хлопцям із Серавецци, якщо раптом здибаєте когось із них».

Цілу дорогу я обдумував, як я їм скажу. Сонце запалило вже гребені хвиль, і острівець на затоці чітко вирізнявся у вечірній заграві. Дим самотньої барки креслив у небі сіру смужку: якийсь рибалка вийшов у чисте море, не боячись мін. Над горами заблимали перші бліді зірки. Віяв теплий північний вітерець, знімаючи бризки й піщинки.

На ніч я дістався до соснового бору біля Форте деї Мармі, ноги в мене набрякли й боліли. Ледь я пройшов цей темний гай, переді мною виросли перші будиночки, оточені садками. Я мріяв швидше дістатися до своєї кімнати й кинутися на постіль. Я йшов з останньої сили.

І раптом мене вразило, що довкола стоїть якась чудна тиша. Перед будинком із висохлою гілкою, що билася об мур, нікого не було. З відчинених дверей шинку не доносилося ні звуку, звідти не пробивалося кволе світло гаснички. Будинок стояв пусткою. Я зупинився, озирнувся довкола, намагаючись утямити, що сталося. Але довкола не було ані душі. Стискаючи в руці револьвер, я переступив поріг і зайшов до остерії. Навпомацки рушив уперед, як сліпий, щокроку натикаючись на перекинуті стільці й столики. Я нічого не міг розгледіти в пітьмі. Тоді я всунув револьвер до кишені і дістав сірники… Тремтячий білий язичок освітив стіни, і в цьому кволому світлі я побачив Кончетту: вона грудьми лежала на шинквасі, і рука її звисала вниз.

Я обережно за коси підвів їй голову: двоє склистих очей утупилися в мене, вони нібито дивилися звідкись здалеку. Я випустив голову з рук. І вона з глухим стукотом ударилася об мармурову дошку; сірник погас.

— Марино, — промовив я, — ти тут?

Я сказав це тихо, ніби вона була поряд, у сусідній кімнаті. Потім знов викресав сірника. І рушив далі, але замалим не спіткнувся об тіло Тобії: він лежав на підлозі, обличчя його було залляте кров’ю, а на сорочці біля самого серця розпливлася червона пляма. Його здорові руки спочивали на поясі, а на шиї був пов’язаний усе той самий вицвілий вовняний шарф.

Я ввійшов до сусідньої кімнати. Марини там не було. Я знав, де її шукати, але в мене не стало духу піднятися нагору. Нарешті я зважився і майже вибіг сходами. На підлозі біліла сукня Марини, стіл і комод були перекинуті. На постелі нерухомо лежала Марина, але я не став запалювати сірника. Її голі ноги були широко розсунуті, сорочка подерта, одна рука стискала рот. Здавалося, Марина дивиться на мене, вона мала такий самий нерухомий погляд, як у матері, склисті очі дивилися ніби здалеку.

Я вийшов з кімнати. Переступаючи поріг дому, я не причинив за собою дверей, тепер це було ні до чого. Я рушив вулицями, думаючи здибати когось із мешканців. Погукав першого ж чоловіка, котрого побачив за рогом. Якусь мить він дивився на мене мовчки, голова в нього тряслася. Наставивши на нього револьвер, я наблизився.

— Що сталося сьогодні в остерії? — запитав я.

І тоді він відповів:

— Вони замордували всю родину Тобії. Нібито за те, що ті підтримували зв’язок з бунтівниками із Серавецци та якимись людьми з Дукки.

Я запитав, де рибалки.

— Чуєте? — сказав він. — Це плачуть їхні дружини. Всіх рибалок посадили до ваговоза і повезли на північ. Можливо, до Німеччини.

— Хто? Фашисти? — запитав я.

Він мовчки кивнув головою. І зник за поворотом, на стежці, обсадженій деревами.

Я напружив слух. Того вечора в кав’ярні не чулося пісень. Звідусіль з замкнутих будинків доносилося ридання й зойки жінок. Це голосіння супроводжувало мене аж до майдану. Ту ніч не горіли навіть лампочки, почеплені до платанів, не грав оркестр, не веселилися поліцаї. Кельнер у білій куртці самотньо сидів біля столика, підперши голову рукою. Я присів до столика і замовив кави. Він розгублено глянув на мене.

Принісши каву, він умостився за сусідній столик і почав дивитися, як я п’ю; я запитав його про поліцаїв.

— Поїхали, — відповів кельнер. — Напхали цілий ваговоз тутешніми людьми й рушили в гори.

— А куди саме? — запитав я.

— Хто знає, — озвався він. — Можливо, до Гарфаньяна, а може, до Моденезе. Кажуть, фронт пересунувся й американці наближаються до Гроссето.

Він усе ще дивився на мене, дивувався, що я п’ю каву.

— Чуєте? — запитав він. — Це наші жінки плачуть. Ви, мабуть, нетутешній.

— Чую, — сказав я.

— Перш ніж забратися, вони влаштували тут криваву оргію, — вів далі кельнер. — Замордували Тобію й Кончетту, таких добрих людей, а їхню дочку зґвалтували.

— Он як! — сказав я.

— Так, — повторив кельнер. — Гляньте туди, нагору! Он те село палало три дні і три ночі, а вони сиділи й співали. Ви самі звідки? — запитав він.

Я непевно махнув рукою.

— Бачите оті чотири дерева на майдані? На їхньому гіллі вони повісили чотирьох гірників із Серавецци.

— Я повинен розшукати Собацюру, — мовив я.

— Ви чули про нього? — здивувався кельнер.

— Чи чув я про нього? — перепитав я. — Це мій брат. Ось чому я повинен розшукати його.

Кельнер поперхнувся, ніби в горлі йому застряг камінь.

— Як ви сказали? — запитав він.

— І я розшукаю його, — вів я далі. — Навіть якщо мені доведеться перерити для цього половину Італії.

Здавалося, він зовсім розгубився і запитав:

— Ви давно не бачилися з ним?

— Цілу вічність, — відповів я. — Завтра ввечері я мав поїхати до Марокко. Але тепер волію зустрітися зі своїм братом.

— Авжеж, розумію, — відповів кельнер. — Що не кажіть, а брат завжди брат.

Замість відповіді я стиснув у кишені холодний держак револьвера.

— То ви з Марокко? — запитав по хвилі мовчання кельнер.

Здалеку долітали голосіння жінок, вони оплакували завезених на північ рибалок. З моря повіяв вітер. І я почув гуркіт ваговозів, що їхали з фронту.

Понишпоривши в кишені, я намацав папера з німецької комендатури.

— Що поробляєте в наших краях? — запитав кельнер, усе ще розгублено дивлячись на мене.

— Я представник однієї фірми, — заявив я, підвівшись на рівні.

І показав рукою на шосе, звідки долинав рев вантажних машин.

— Пора, — сказав я. — Ось мій поїзд. Він не гірше за кур’єрський довезе мене до мети. — І засміявся.

Я стомився до смерті, відбувши всю цю дорогу до Толоне і назад. Але ще більше я втомився від усього іншого. І все ж я поклав собі негайно їхати на північ. Не можна було гаяти ні хвилини.

Спати доведеться у ваговозі.