Мужицька арихметика

— Чи немає у вас, Василію Івановичу, якої газети або книжки? — питав хурщик[1] Антін монопольщика[2], зав’язуючи в хустинку гроші за хуру.

Василь Іванович, панок середнього віку, червонопикий, з круглим животом, потягнув цигарки й пустив хмару диму.

— А навіщо тобі книжка? — трохи помовчавши, спитав він, насупивши ріденькі брови.

— Побавився б трохи святом, а то забув, коли й книжка була в хаті,— одмовляє Антін,— мабуть і азбуки запам’ятав уже.

— То тобі велика шкода од того?… Як сказати правду, то пусте оте діло — книжки читати! — став казати Василь Іванович,— та зовсім воно й не личить мужикові.

— Звісне діло, хіба треба, щоб нам були книжки в голові,— згоджується Антін,— часом за роботою нема коли вгору глянути, не то в книжку!…

— То чи не знайшлося б, кажу, чого-небудь для мене,— знов казав Антін, трохи переждавши,— почитав би трохи по обіді, щоб не скучати.

— Хіба от що,— подумавши сказав монопольщик,— я винесу тобі псалтиря[3]. Для свята більше підходящої книжки й не знайти.

— Псалтирь є у мене, Василію Івановичу,— мовив Антін.— Чи немає якої-небудь іншої?… Може є така, що пише про Думу[4] або про землю?

Василь Іванович скосив на бік заскалене око й закусив губу.

— Таких книжок, як ти кажеш, у мене, братіку, не водиться. За такі книжки — знаєш куди тепер ховають? — Василь Іванович суворо глянув на Антона.— Стережись, Антоне, тих книжок, як вогню — по-приятельському раджу тебе. А коли вже тобі припала така охота читати, то підожди — я тобі дам іншу книжку.

Василь Іванович пішов у другу кімнату, відчинив шафу й став ритися в купі якихось паперів та книжок. Витягнувши зісподу старенький, в обшарпаних палітурках задачник Євтушевського[5], він обмахнув на ньому порох і виніс Антонові.

— Оце тобі, Антоне, книжка, — казав Василь Іванович, віддаючи йому задачника.— Не пуста яка-небудь — пользовита книжка! Тут усяка тобі задача — немов загадка: поморочиш голову, поки ладу добереш.

— Спасибі, Василію Івановичу,— сказав Антін. Потім узяв, не роздивляючись, під руку книжку, попрощався й пішов із хати. Василь Іванович стояв біля дверей і довго дивився йому вслід. Потім тихенько захихикав і, тикаючи пальцем у двері, шипів крізь зуби: «ото тобі книжка, хаме! Читай, гадюко, читай! Там тобі буде і про землю, і про Думу».

Веселий і радий, осміхаючись у руденьку борідку, пішов він до другої кімнати обідати.

Одпочивши по обіді, монопольщик узяв палицю й пішов на проходку. Йде Василь Іванович селом, палицею підпирається. Біля дворів і хатів сидять гуртками чоловіки та жінки, гомонять собі. На моріжку пустують дітлахи; співають десь дівчата. В селі немає більше «панів», крім Василя Івановича, і він почуває себе тут маленьким князьком. Люди низенько вклоняються йому і він привітно киває їм головою. Йому так приємно бачити почтивність до своєї особи.

Ось іде селянин Литовка,— який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди.

Догадується Василь Іванович, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю[6], а грошей, мабуть, тонко…

— Нічого, підождемо,— думає він,— аби проценти в свій час виплачував.

Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось божественне, хазяйським оком по селу роздивляється — чи немає де непорядку.

Нагримав на дітей, щоб не пустували; зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду.

Дійшов до Антонового двору. Бачить — у вишнику, біля хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними — Антін з книжкою.

«Ага, книжечку мою читають! — подумав Василь Іванович.— Ну, нехай собі читають». Спинившись проти вишнику, він спитав:

— Ну, що? як книжечка — понаравилась?

— А нічого собі! — одмовляє Антін,— веселенька книжка.

— Ну, читайте, читайте собі! — промовляє Василь Іванович і йде далі.

«Веселенька книжечка!… гевали-гевали! — сміється він сам собі,— їм що не ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?»

Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислухатися.

Слухає — Антін читає по складах:

«Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую высчитывали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампы разбились. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?»

Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів.

— Питає: скільки то він заробив! — сміючись, своїми словами переказує Антін.

— Мабуть, багато заробив! — сказав бородатий дід у білих штанях; далі вийняв з рота люльку й зареготав.

— Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться,— додав руденький і жвавий Охрім.— Хай йому біс з такими заробітками!

— Це чи не буде так саме,— став розказувати дід у білих штанях,— як назаробляв Захарків парубок у економії. Пробув тиждень біля молотилки у пана, приходить у суботу ввечері додому.— «Ну, каже батько — давай же оце, сину, гроші: завтра поїду в місто — там дещо купити треба». А він став, та й каже: оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага! — А батько: «де ж ти, сучий сину, дів? Загубив, чи може вкрали»? — Не так було б мені, каже, шкода, коли б я загубив, або вкрали, а то зовсім і в руках не держав!… Потім і розказує, що там уломилось було щось біля віялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки, та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень. А батько слухав-слухав, далі й каже: «отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш»… То чи не стільки, кажу, заробив і той на лампах, як цей за віялку,— закінчив дід. Усі засміялись.

— Лампа — річ тендітна,— казали другі,— торохнеш возом — наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру!

— Підеш і під таку хуру,— сказав похмурий чоловік,— коли в хаті, може, й шматка хліба немає.

Обміркувавши справу з лампами з усіх боків, люди примовкли, і Антін, узявши книжку, став читати далі.

«Он яке діло»! — подумав Василь Іванович і став прислухатися ще пильніше.

«У поміщика было,— читав далі Антін,— в одном куске 857 десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?»

Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по своєму:

— В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще більше на 130, а в третьому й того більше!… А потім ще й питає,— тут Антін підняв палець догори й прищулив око,— скільки ж то тієї землі було в пана!

— А мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої громади! — каже, осміхаючись, один з гурту.— Коли б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було б і нам, і дітям нашим.

— Ото кусочки! — моргнувши оком, сказав Охрім,— це не те — що в тебе, або в мене: з такими кусочками можна хазяїнувати! А коли б йому в одну руку — опруг[7] та в другу — пів-опруга, а в третю — й зовсім дасть Біг,— отоді б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов би лампи возити!

— А добре було б знати, скільки то прийшлося на двір, коли б усю оту землю та поділити між нашими громадянами? — проказав похмурий чоловік.

Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тину, він почав докоряти людям.

— І навіщо б ото я базікав отаке язиком?.. То ж книжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арифметики, а ви казна-що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати!

— Та ми, Василію Івановичу, читаєм так собі, з нудьги,— виправдувались люди,— аби чим час загаять.

— То не краще б було з нудьги взяти та й полічити, скільки вийде в кожній задачі,— наставляв Василь Іванович,— то ж на те вона і є — арифметика.

Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Івановича. А позаду Орхім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів:

— Це, виходить, така арифметика — панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову — скільки то всеї землі у пана!

Скілька душ пирскнуло зо сміху, але здержались, щоб не зареготати голосно.

— Бачте, — казав далі Василь Іванович, почувши сміх,— смієтеся, а й самі не знаєте, з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу!

— Де вже нам! — казали передні,— ми люди малограмотні, або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу!

АОхрім казав далі своїм сусідам: — Це скажемо, так. У тебе, Микито, скільки землі? — два опруги? Ну і в мене щось біля того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї катма. Ти скажеш: стільки у пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти скажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш! Потім ти мене цап за чуба, а я тебе по уху — і пішла арихметика!… А ось Грицько йде та й питається: за віщо то люди б’ються — чи не за батьківщину часом?

Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись.

— Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я ж вам кажу,— намагався він пояснити,— що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати.

— То оте ж саме й ми кажемо,— перебив його Охрім.— Коли вдома чорт-має чого рахувати, то давай…

— Тьфу! — плюнув з серця Василь Іванович,— ти йому — тату, а він тобі — кату! Давай сюди книжку! — крикнув він на Антона й трохи не силою вирвав її у нього з рук.

— Вам книжки читать?… вам хвости волам крутити! Ото ваша книжка! — Василь Іванович повернувся й пішов од гурту. Всі реготалися.

— Знаєте, Василь Іванович! — крикнув Охрім вслід монопольщикові,— коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то може б таки поділили по своїй, по мужицькій, арихметиці.

— Може чи й поділили б! — підхопив сумний чоловік.

Василь Іванович зразу спинився, мов його хто сіпнув за полу, обернувся, хотів щось казати. Потім плюнув і мерщій подався до своєї монополії.

— Бач, як закрутив носом! Видно не дуже до смаку прийшлась йому мужицька арихметика! — казали, сміючись, люди.

— І звідкіль принесла його нечиста сила! — казали другі.— Тільки де два-три чоловіки зійдуться, то вже і його чортяка, хоч-не-хоч, внесе туди! Не дав і начитатись у волю. А шкода: втішна була книжка!