Арно

Життєпис домашнього голуба

 

I

Ми відчинили хвіртку й опинились у великій стайні, розташованій на Західній Дев’ятнадцятій вулиці Нью-Йорка. Ледь чутний дух чистенького стійла тонув у духмяних пахощах сіна. Ми вилізли драбиною на довге горище. Південний край горища був відгороджений, і туркання голубів свідчило, що там голубник.

Тутешні голуби прославилися на все місто, і саме сьогодні п’ятдесят наймолодших із них мали змагатися в перегонах.

Господар голубника попросив мене, як людину безсторонню, бути суддею цих перегонів.

Молоді голуби вже не раз тренувались у перельотах. Разів зо два їх відносили разом з батьками за місто, і вони поверталися звідти до голубника. На цей раз уперше вони мали летіти без старих голубів. Старт їм призначили в містечку Єлізабет, що в штаті Нью-Джерсі,— досить далеко для першого самостійного перельоту.

— В такий спосіб,— сказав тренер,— ми збуваємо телепнів. Повертаються тільки найздібніші, а саме вони нам і потрібні.

Багато хто цікавився перегонами з ось якої причини. Всі, хто працював у голубнику, а також чимало аматорів голубиного спорту забилися об заклад,— котрий з голубів прилетить перший. Я мав визначити переможця, уболівальники якого одержать по тому виграш. Переможцем вважався не той голуб, який прилетить перший, а той, що перший залетить у голубник, бо яка користь з голуба-листоноші, коли він, повернувшись, не сяде зразу на сідало.

Голуб-листоноша привчений за всяких умов і завжди повертатися додому. Ці голуби не визначаються ані особливим кольором, ані чудернацькими прикрасами, які б відрізняли їх від інших голубів. їх розводять не заради краси, а тому, що вони швидкокрилі й кмітливі. Вони вірні своєму голубникові і здатні відшукати його без помилки. Немає іншого створіння, що вміло б так швидко зорієнтуватися і вибрати потрібний напрямок, як добрий поштовий голуб. Од інших голубів він відрізняється хіба що великими виступами над очима і міцними крилами.

Отож сьогодні молоді голуби мали показати, чого вони варті.

Хоча було багато свідків, я вирішив зачинити всі вічка голубника, крім одного, яке буде відчинене, аж доки всередину залетить перший голуб.

Я ніколи не забуду тих вражень, що їх мені довелося пережити цього дня. Мене попередили: вони вилетять о дванадцятій і прилетять сюди о пів на першу; але будьте насторожі, вони летять як вихор. Не встигнете їх угледіти, як вони вже влетіли до голубника.

Ми стояли на горищі, виглядаючи в шпарки чи ледь прочинені вічка, пильно вдивляючись у південно-східний край неба. Аж раптом хтось вигукнув:

— Дивіться, он вони летять!

З’явившися на обрії білою хмаринкою, голуби промчали над дахами міста, шугнули повз високий димар і за дві секунди були вже тут. Білий спалах, лет стрімких крил — все сталося так несподівано, швидко, що я, хоч і готувався, був захоплений зненацька. Я стояв біля єдиного відкритого вічка. Раптом крізь вічко промайнула блакитна стріла, вдаривши мене крилом по обличчю. Я ледве встиг зачинити вічко, хтось з-поміж нас загукав:

— Арно! Арно! Я ж казав вам, що він переможе.

Ох ти ж, любчику мій! Тобі лише три місяці — і вже виграв призі !

І власник Арно затанцював, більше з радощів за свого улюбленця, аніж тішачись виграшем.

Всі присіли навпочіпки, шанобливо стежачи за тим, як він жадібно напився, потім стрибнув до кормушки.

— Подивіться на його очі, на крила, чи ви бачили коли-небудь такі груди? Еге ж, такому голубові ціни немає! — без угаву вихвалявся його власник, звертаючись до знайомих, які мовчки переживали невдачу своїх птахів.

Це була перша перемога Арно. Він виявився найкращий із своїх перевесників, що їх виростили у відомому голубиному розпліднику. Перед ним відкривалося блискуче майбутнє. На лапку йому одягли срібне кільце Нью-Йоркського клубу любителів голубів. Він дістав номер 2590 С — номер, який і досі зберігають у пам’яті всі аматори голубиного спорту.

Під час цих перегонів додому повернулося тільки сорок голубів. Так воно й мало бути за всіма правилами. Слабші птахи повідставали, нетямущі — заблудилися. Таким простим способом вирізняють нездібних і покращують голубину породу. Із десяти голубів, що не прилетіли, п’ятеро щезли навіки, а інші п’ятеро повернулися пізніше в той же день, не всі разом, а один по одному; останнім прилетів здоровий вайлуватий вороний голуб. Робітник голубника сказав:

— Ось він нарешті, той телепень Вороний, на якого ставив Джекі. Я не сподівався, що він повернеться. З таким волом далеко не полетиш.

Великий Вороний, також прозваний Кутовим, бо народився в кутовому гнізді, ще змалечку визначався неабиякою силою. Хоч усі молоді голуби були приблизно одного віку, він став куди більший за інших і набагато гарніший. Проте аматори голубиного спорту не дуже-то цінують красу голубів. Вороний, очевидячки, розумів свою перевагу і ще змалечку почав сікатися до своїх слабкіших товаришів. Його власник пророкував йому велике майбутнє, але Біллі, робітник голубника, мав щодо цього великі сумніви, зважаючи на його довгу шию, здорове воло й великий тулуб.

— Птах не може швидко летіти, несучи такий пухир. Його довгі ноги — тільки зайва вага, і шия теж заважає льоту,—зневажливо бурмотів Біллі, прибираючи вранці голубник.

 

II

Голубів безнастанно випробовували все в нових і нових перельотах. З кожним разом дистанція перельоту зростала на двадцять п’ять — тридцять миль, а напрямок змінювався до тих пір, поки голуби вивчили всю місцевість на сто п’ятдесят миль навколо Нью-Йорка. Із п’ятдесяти птахів залишилось тільки двадцять, тому що під час важкого тренування відсіювалися не тільки слабкі й недорозвинені, а також і ті, хто випадково занедужав, став жертвою нещасного випадку або переїв перед польотом. Серед голубів, що залишились, було багато гарних птахів, широкогрудих, яснооких, довгокрилих, створених для швидкого польоту. Здебільшого вони були білої, вороної та брунатної масті, відрізняючись один від одного своїм забарвленням, всі вони мали блискучі очі й чутливий слух, і найкращий, найздібніший, найперший серед них був маленький Арно. В голубнику він не дуже відрізнявся від інших,— всі тепер мали срібне кільце на ніжці,— але у повітрі Арно зразу показував, чого він вартий. Як тільки відкривали кошик, Арно вилітав перший, здіймався у висоту, щоб бачити якнайдалі, визначав напрям і летів, ніколи не зупиняючись, щоб напитися, попоїсти чи погуляти.

Незважаючи на похмурі віщування Вілла, Вороний з кутка теж залишився між двадцяти тих, що витримали іспити. Жодного разу він не повернувся перший, часто запізнювався, прилетівши, не накидався на їжу, не звертав уваги на воду, і це свідчило, що дорогою він підживляється. Але все ж таки Вороний щоразу повертався, і тепер у нього на нозі, як і у всіх інших, красувалося срібне кільце. Захоплюючись Арно, Вілл зневажав Вороного, але власник його раз по раз повторював:

— Не поспішай з висновками. Ранній овоч раніше і зогниває. Я завжди помічав, що найпрудкіший птах показує свої здібності не зразу, а згодом.

Не минуло й року, як маленький Арно встановив справжній рекорд. Голубові найважче летіти над морем, тому що там немає орієнтирів, а особливо важко в туман, коли не видно навіть сонця. В таких випадках пам’ять, зір і слух не можуть стати у пригоді, й доводиться керуватися природним почуттям напрямку. Але страх може пересклити це почуття, і тому треба, щоб між шляхетними крилами билося відважне сердечко.

Арно і ще двох голубів, як це передбачалося курсом тренування, посадили на океанський пароплав, що плив у Європу. їх мали випустити, коли земля зникне за обрієм, але саме ліг густий туман, і було вирішено відправити голубів назад із зустрічним кораблем. Та через десять годин зіпсувався судовий двигун, туман ще більш згустився і пароплав, безпомічний, як колода, ліг у дрейф. Він кликав на допомогу своїми гудками, але океан був пустинний. Тоді згадали про голубів. Першого вибрали голуба з цяткою на спині № 2592 С. Записка на непромокальному папері була скатана в дудочку й прив’язана до хвоста голуба. Його підкинули у повітря, і за мить він зник. Через півгодини з таким самим листом вислали Вороного № 2600 С. Він злетів, але негайно повернувся і переляканий сів на палубу. Його піймали і з презирством кинули в клітку. Зрештою, настала черга третього — маленького м’язистого птаха. Поглянувши на кільце, моряки довідалися його ім’я і номер: Арно, 2590 С. Воно нічого їм не говорило. Проте моряк, який тримав його, відчув, що серце голуба калатає не так шалено, як у попереднього птаха. Йому прив’язали записку, зняту з Вороного. Там було написано:

10 годин ранку, вівторок.

За двісті десять миль від Нью-Йорка у нас зламався вал; ми безпомічно дрейфуємо в тумані. Вишліть якомога швидше буксир. Кожної хвилини ми подаємо сигнал: один короткий і один довгий свисток.

К а п і т а н

Коли Арно підкинули в повітря, він зробив коло над пароплавом, друге коло вже вище, потім ще вище і зник у тумані. Заглушивши всі свої почуття, крім одного, він повністю віддався йому. Як стрілка компасу, що вказує на полюс, спрямував Арно свій лет до рідного голубника, до єдиного в світі місця, де він почував себе затишно.

Того дня по обіді в голубникові чергував Біллі. Раптом він почув свист швидких крил. Повз нього промайнула синя стріла, що кинулася до жолоба з водою. Голуб уже пожадливо тамував спрагу, коли Біллі впізнав його і радісно скрикнув:

— Та це ж ти, мій любчику Арно!

Потім за звичкою досвідченого голубиного тренера він глянув на годинник і відзначив час: дві години сорок хвилин. Цієї миті він помітив на хвості шворочку. Біллі зачинив двері і швиденько накинув на голову Арно сільце. За хвилину в його руках була записка, а через дві хвилини він уже поспішав до контори пароплавної компанії, де його чекала солідна винагорода. В конторі він довідався, що Арно пролетів двісті десять миль в тумані над морем за чотири години сорок хвилин. Через годину до потерпілого пароплава вже поспішало рятувальне судно.

Двісті десять миль в тумані над морем за чотири години сорок хвилин! Оце то рекорд! Він був належним чином зафіксований у документах Голубиного клубу. Арно принесли в клуб, де секретар штампом з незмивними чорнилами зафіксував на правому крилі Арно його рекорд, зазначивши дату та реєстраційний номер.

Перший випущений з пароплава голуб додому не повернувся. Напевне, він загинув у морі.

Вороного приставили на буксирі.

 

III

То був перший рекорд Арно; незабаром він поставив їх ще кілька. Здібний голуб почав привертати загальну увагу, і в стінах старого голубника відбулося чимало цікавих сцен.

Одного разу до голубника під’їхала карета, з неї вийшов сивоголовий джентльмен, подався запиленими сходами на горище і весь ранок просидів там, пильно вдивляючися крізь окуляри в небо. Він чекав звістки з одного місця, розташованого за сорок миль від Нью-Йорка,— звістки, для нього дуже важливої, звістки, що могла його врятувати або занапастити, звістки, яку він мав отримати швидше, ніж дійде телеграма, бо телеграма чекатиме своєї черги не менш як годину і там і тут. Що могло подолати ті сорок миль швидше за телеграму? В той час перегнати всіх і кожного міг тільки першокласний голуб-листоноша.

Якщо тільки звістка буде сприятлива, він не пошкодує грошей. Але задля цього треба вирядити щонайкращого голуба. Гінцем вибрали Арно, який уже мав сім рекордів. Минула година, друга, пішла третя, коли синій метеор, свистячи крилами, увірвався в голубник. Біллі швиденько зачинив отвір і піймав його. Хутко він зрізав нитки і подав банкіру записку. Старий чоловік зразу зблід, насилу розгорнув її, прочитав, і його обличчя знову порожевіло.

— Дяка богові! — полегшено мовив він і подався радісний на своє засідання. Маленький Арно врятував його зі скрутного становища.

Старий хотів купити Арно, почуваючи, що він має віддячити своєму рятівникові, але Біллі сказав:

— Яка йому з того користь? Ви не можете купити серце голуба. Він житиме у вас в’язнем, от і все. Але ніщо в світі не примусить його покинути старий голубник, де він народився.

Отож Арно залишився в номері 211 на Дев’ятнадцятій Західній вулиці. Проте банкір не забув тієї послуги.

В нашій країні є негідники, які без усякого сорому цілять у летячих голубів. Чимало шляхетних посланців, що несли звістку, від якої залежало життя чи смерть людини,— чимало їх загинуло від кулі негідників, яким кортіло поласувати голуб’ятиною. Так загинув брат Арно Арнольф. Коли він впав умираючий до ніг стрільця, того охопило каяття. Він відправив листа, якого ніс Арнольф, а голуба приставив до Голубиного клубу, кажучи, що «знайшов його». Коли ж стрільця допитали, він признався, що вбив голуба, бо, мовляв, його хворому сусідові закортіло голуб’ятини.

Сльози гніву виступили на очах його власника.

— Мій голубе, мій любий Арнольфе! Двадцять разів він приносив життєві звістки, тричі ставив рекорди, двічі врятував людське життя, і ви вбили його задля м’яса. Я міг би покарати вас за законом, але я не бажаю принизитися до такої помсти. Проте зробіть мені одну ласку: якщо вашому хворому сусідові колись ще закортить голуб’ятини, приходьте до нас, ми дамо вам її безкоштовно. Та коли у вас є хоч трохи людяності, ви ніколи, ніколи не вб’єте і не дозволите іншому вбити жодного голуба.

Під час цієї розмови до голубника саме зайшов банкір. Він був впливова людина і негайно порушив клопотання, завдяки якому в штаті Нью-Йорк прийнято закон, що захищав голубів.

 

IV

Біллі ніколи не любив Вороного, 2600 С. Хоч той залишився в лавах найкращих листонош, Біллі був певний, що Вороний ні на що не здатен. Випадок на пароплаві показав, що він боягуз. До того ж він виявився страшним забіякою.

Якось уранці Біллі зайшов до голубника і застав там бійку; два голуби, великий і малий, чубилися на підлозі, здіймаючи куряву. Насилу їх розборонивши, Біллі побачив, що малий — це Арно, а великий — Вороний. Арно бився хоробро, але йому довелося непереливки, бо Вороний був удвічі тяжчий.

Невдовзі Біллі з’ясував, чого вони завелися. Обом їм подобалась гарненька невеличка голубка. Біллі не мав можливості скрутити шиї Вороному, але зробив усе, що міг, для свого улюбленого Арно. Він посадив Арно з маленькою голубкою в окрему клітку, а Вороного теж замкнув у клітку — з іншою голубкою.

Сталося так, як він і гадав. Через декілька днів обидві пари почали мостити собі гнізда. Але Вороний був дуже великий і гарний. Хизуючись, він раз по раз надимав своє воло, і його шия мінилася проти сонця всіма кольорами веселки, причаровуючи навіть серця найурівноваженіших голубок.

Хоч і зграбний, але маленький тілом Арно не визначався красою. Одні лиш очі його яскріли прегарним блиском. До того ж йому частенько доводилося кидати домівку, виконуючи важливі справи. А Вороний тільки те й робив, що без діла вештався по голубнику, вихваляючись своїми крилами, на яких не було жодної відзнаки.

Моралісти безмірно захоплюються голубами, вважаючи їх за зразок подружньої вірності. Загалом, вони, звичайно, мають рацію, але, на жаль, скрізь бувають винятки.

Красень Вороний ще віддавна справив на дружину Арно неабияке враження, і одного разу, коли її чоловік був відряджений з черговим дорученням, сталося справжнісіньке лихо.

Повернувшись з Бостона, Арно побачив, що його гніздо захопив Вороний. Знову почалася відчайдушна бійка. їхні дружини, єдині глядачі цього бою, байдуже споглядали поєдинок. Арно бився своїми славними крилами, які носили свідчення про дванадцять перемог. Його дзьоб і ноги були малі, а сміливе серце не могло компенсувати відсутність ваги. Вороний перемагав. Дружина Арно спокійно сиділа в гнізді, неначебто це її зовсім не обходило. Ще трохи — й Арно був би кінець, якби не надійшов Біллі. Він так розгнівався, що ладен був убити Вороного, але той вчасно втік з голубника. Біллі ніжно доглядав Арно декілька днів. На кінець тижня той видужав, а через десять днів знову вирушив у політ. Очевидячки, він пробачив свою невірну дружину і жив з нею, наче нічого й не було.

Того ж місяця Арно встановив два нових рекорди, пролетівши з листом десять миль за вісім хвилин і покривши відстань від Бостона до Нью-Йорка за чотири години. Та дома його чекало сумне видовище: його дружина знову милувалася з Вороним. Хоч як Арно був втомлений, розпочалася бійка, і знову закінчилася вона тільки після втручання Біллі. Він розборонив голубів, замкнув Вороного в клітку, вирішивши позбутися його в будь-який спосіб.

Саме настав час великого змагання — переліт на дев’ятсот миль з Чикаго в Нью-Йорк.

Голубів привезли до Чикаго потягом. Там їх випустили одного по одному. Останнім стартував Арно. Птахи не гаяли часу. Поштовий голуб, керуючись природним почуттям напрямку, може летіти до свого голубника по прямій лінії, але, натрапивши на знайому дорогу, якою літав раніше, він притримується її. Більшість птахів літали в Нью-Йорк з міст Колумбія та Буффало. Арно також знав дорогу з Колумбії, але він знав і дорогу з Детройта. Тож, минувши озеро Мічиган, він взяв напрямок на Детройт. У такий спосіб він міг виграти чимало часу. Детройт, Буффало, Рочестер з їхніми знайомими вежами та димарями залишилися позаду, ось-ось уже й Сіракузи. Йшлося до вечора. За дванадцять годин Арно пролетів шістсот миль і, без сумніву, вів перед у змаганні. Раптом йому захотілося пити. Пролітаючи над дахами міста, він побачив голубник і шугнув униз, щоб напитися. Господар голубника помітив чужого птаха. Він підійшов ближче, щоб роздивитися гостя. Один з його власних голубів виявив до незнайомця ворожі наміри, і Арно, відбиваючись, розгорнув крило й показав довгий список своїх перемог. Чоловік був пристрасний аматор голубів. Він потягнув мотузок, прив’язаний до дверей, і Арно став його бранцем.

Лиходій розправив крила з написами, прочитав їх. Потім на срібному кільці — воно було коштовніше за золоте — прочитав ім’я: Арно.

— Арно! Арно! — вигукнув він.— О, я чув про тебе, маленький красню, і дуже радий, що ти мені попався.

Він зняв записку з хвоста голуба, розгорнув її і прочитав:

Арно бере участь у змаганнях. Він вилетів з Чикаго до Нью-Йорка о четвертій годині ранку.

Шістсот миль за дванадцять годин! Сили небесні, це абсолютний чемпіон. І лиходій ніжно, навіть шанобливо посадив птаха в клітку.

— Я чудово знаю,— мовив він,— що своєю волею ти нізащо тут не залишишся. Але я можу спарувати тебе і дістати від тебе потомство.

Отож Арно опинився у великому зручному приміщенні, де сиділо ще кілька таких самих в’язнів. Господар, хоч і злодій, щиро любив голубів і задля них нічого не шкодував. Три місяці Арно сидів у клітці, день у день він безнастанно ходив уздовж дротяної сітки, видивляючись, куди б утекти. На четвертому місяці він, здавалося, залишив свої спроби, ї обережний тюремник приступив до другої частини своєї програми. Він підсадив до Арно молоду голубку. Та Арно не звертав на неї ніякої уваги. Через деякий час тюремник забрав голубку і залишив Арно одного ще на місяць. Потім він по черзі підсаджував йому то одну, то іншу голубку, але знову марно. Арно або грубо відштовхував їх, або ставився з презирливою байдужістю. Часом давній потяг, що кликав його додому, трохи наче слабшав, але скоро вертався з подвоєною силою, і тоді Арно метався перед дротяною сіткою або з усієї сили бився об неї.

Коли овіяні славою крила почали линяти, його тюремник підбирав і зберігав пір’їни як дорогоцінність, а коли виростало нове перо, він відновлював на ньому запис.

Так поволі минули два роки. Тюремник переселив Арно у новий голубник і підсадив до нього ще одну голубку. Випадково вона виявилася дуже схожа на його невірну дружину. Одного разу тюремникові здалося, що Арно приділяє голубці деяку увагу, а через деякий час він побачив, що голубка почала будувати гніздо. Впевнившись, що вони повністю порозумілися, тюремник відчинив дверцята голубника. Арно не вагався ані жодної хвилини. Як тільки дверцята відчинилися, він майнув крізь них, розправив свої дивні крила і, ні секунди не думаючи про свою нову дружину, кинувся геть від осоружної в’язниці — що далі, то швидше й швидше.

 

V

Ми не можемо зиркнути в мозок голуба й пересвідчитися, що там робиться; ми можемо помилитися, визначаючи глибину його пам’яті й любові до рідної домівки. Але навряд чи ми переоцінимо той дивний, породжений природою і вихований людиною дар — потяг до свого дому,— що невгасимо палає в цьому шляхетному птахові. Називайте його, як вам подобається: просто інстинктом, вихованим людиною для її власних егоїстичних потреб; пояснюйте його, як ви бажаєте,— а все ж він там є, дужий і вічний, він живе, поки б’ється маленьке сміливе сердечко і рухаються крила.

Дім, дім, милий рідний дім! Ніхто не любив своєї домівки так дуже, як Арно. Забуто всі лихі пригоди й прикрощі, що йому довелося зазнати в старому голубникові. Ні роки ув’язнення, ні пізніше кохання, ні страх смерті не змогли подолати цей потяг. І якби Арно вмів співати, він заспівав би героїчну пісню, гордо прямуючи у височінь. Його славні крила корилися одному-єдиному імпульсові, що кликав його вперед і вище. Стрілою мчав Арно на південь — південний схід.

Унизу димів швидкий потяг. Він був далеко спереду, але Арно наздогнав і перегнав його, як дика качка переганяє в своєму леті пливучу ондатру. А голуб мчав усе далі й далі, над горами Ченанго.

Із свого гнізда на дубі вилетів яструб. Ширяючи в високості, він помітив Арно і вирішив його перейняти. Арно не звернув ні праворуч, ані ліворуч, ні вгору, ані вниз, анітрохи не сповільнив лету. Яструб чигав в ущелині, але Арно промчав повз нього, як олень у розквіті сил мчить повз ведмедя. Його гнала пекуча спонука: додому, додому!

Мах, мах, мах! — шурхотіли швидкі крила, несучи його тепер уже знайомою дорогою. Арно відчув приплив нових сил. Ось і -гірське пасмо Кетскілу.

Раптом із гребеня гори зірвався сокіл, швидкокрилий розбійник, пишаючися своєю силою, пишаючися своїми крилами. Він зрадів жаданій здобичі. Оглянись, Арно! Рятуйся, обійди небезпечні гори!

Чи звернув голуб зі своєї дороги? Де там! Адже це був Арно! Додому, додому, додому! — була його єдина думка. Він тільки наддав швидкості, і сокіл зостався позаду. Внизу — мила його серцю долина Гудзону, добре знайомий шлях, якого він не бачив ось уже два роки. Подув полуденний вітер, і Арно спустився нижче. Додому, додому! Ось уже внизу з’явилися вежі міста. Додому, додому, повз ажурний міст уздовж берега річки.

Низько спустився Арно, занадто низько. Яка зла сила спокусила стрільця сісти в засаду на цьому горбі? О, Арно, літаючи низько, не забувай про стрільців. Занадто низько ти летиш над цим пагорбком.

Ба-бах! — подих смерті торкнувся його,— торкнувся, але не збив. Із швидких крил додолу полетіли пера, на яких були написані його перемоги. «Нуль» з його морського рекорду випав, і не 210, а 21 миля було тепер зазначено на крилі. О, безсовісний браконьєр!

Темна пляма з’явилась у нього на грудях, але Арно тримався. Додому, додому, будь-що додому. І він прямував додому, але дивовижна швидкість тепер зменшилась, і вітер свистів у його пошарпаних крилах. Додому, додому! — і біль у грудях ущухала. Ось високі скелі Джерсі. Своїм далекозорим оком він угледів високі вежі рідного міста. Вперед, вперед — хоч слабкішають крила, очі застилає туман, і тільки любов до рідного дому стає щохвилини дужча.

Він пролетів попід високими скелями, щоб захиститися від вітру, над самою водою, під соколиним гніздом — розбійничим замком, де сиділи великі люті соколи. Скидаючись на розбійників у чорному, вони очікували голуба. Арно знав їх давно. Багато голубів з листами знайшли тут свій кінець, багато відмічених перемогами пір’їн вилетіло з їхнього гнізда. Арно вже доводилося з ними зустрічатись, і тепер він безстрашно мчав повз них уперед, мчав швидко — але не так швидко, як колись. Смертоносна рушниця відібрала силу, зменшила його швидкість. Вперед, вперед! А два соколи, сильні, швидкі, як блискавка, гналися за ним, слабким і стомленим.

Навіщо розповідати про це переслідування? Навіщо змальовувати відчай маленького серця, яке так прагнуло до рідного дому? Арно вже бачив його!

За хвилину все було закінчено. Пронизливо репетуючи, соколи летіли до свого гнізда, а в їхніх кігтях було тіло маленького Арно. Там на скелях дзьоби і кігті бандитів закривавилися кров’ю героя. Незрівнянні крила були розірвані на клоччя, і їхнє пір’я розвіялося за вітром. Там воно лежатиме і в сонце, і в дощ, аж поки вбивці зазнають суворої кари, аж поки твердиня їхня буде знищена. І ніхто б не довідався про долю чудового птаха, аби не срібне кільце, яке месник знайшов серед покидьків і сміття піратського гнізда,— кільце з багатозначним написом: «Арно, 2590 С».

Пригоди зайця

І

Бойовий Коник знав майже всіх собак містечка. Найчастіше ганявся за ним великий рудий пес, від якого він легко рятувався, шмигнувши крізь паркан. Добре знав він і жваве собача, яке могло пролізти крізь паркан,— від нього він утікав, перестрибнувши двадцятифутову зрошувальну канаву, де між стрімкими берегами текла швидка вода. Собача не зважувалося на такий карколомний стрибок, і хлопчаки й досі називають це місце «заячий плиг». Але був у містечку один хорт, який стрибав іще краще за нашого зайця,— не можучи пролізти крізь паркан, він через нього перестрибував. Той хорт не раз досаджав Бойовому Коникові, і заєць рятувався тільки тим, що летів скільки сили до колючих чагарників, куди хорт боявся потикати носа. Окрім цих заклятих ворогів, у містечку була ще сотня великих і малих собак, докучливих, проте зовсім слабких у перегонах.

На околиці собак держали в кожному дворі, але Бойовий Коник побоювався лише одного з них — довгоногого лютого чорного пса, такого спритного і настирливого, що заєць кілька разів мало не попав йому в зуби.

На котів наш заєць не зважав анітрохи. Вони тільки раз чи двічі заступали йому дорогу. Однієї місячної ночі, коли він пасся на своєму пасовиську, до нього підкрався здоровецький кіт, переможець численних котячих двобоїв. Побачивши вогнеокого чорного звіра, Бойовий Коник зразу ж звівся на задні ноги, випростався і підняв широкі вуха. Отож він став вищий на добрих шість дюймів. По тому заєць крикнув «чарррчаррр!» і стрибнув на голову котові, уп’явшись у неї гострими кігтями задніх ніг. Переляканий котяра щодуху дременув від дивовижного двоногого велетня.

Цей спосіб самозахисту заєць успішно випробував кілька разів, але двічі він зазнав прикрої невдачі: перший раз, коли Бойовий Коник натрапив на кішку з кошенятами — тоді йому довелося накивати п’ятами, і другий раз, коли він помилково стрибнув на скунса.

Однак із усіх ворогів найстрашніший був хорт, і рано чи пізно він би таки зловив Бойового Коника, якби не одна пригода.

Поживу Бойовий Коник здебільшого шукав уночі, коли менше ворогів і легше ховатися. Одної зимової ночі він засидівся біля стіжка люцерни аж до світанку. Вже по видному біг він через засніжене поле, прямуючи до своєї улюбленої нори, і раптом здибав хорта, що никав за околицею містечка. Удень на чистому полі сховатися майже ніяк, лишилося одне — втікати, а зайцеві важче бігти по снігу, ніж собаці.

Обоє бігунів летіли що було сили, здіймаючи струмені снігу. Все сприяло собаці: порожній шлунок, холодна погода, м’який сніг, а зайцеві давався взнаки ситний сніданок з люцерни. Проте він утікав так прудко, що кожної миті в повітря здіймалося кільканадцять снігових струменів. Кругом простягалося чисте поле, ніде не було рятівних чагарників, а собака зводив нанівець кожну спробу зайця звернути до паркану. Вуха в Бойового Коника вже зів’яли, що була певна ознака занепаду сил і духу, та раптом вони злетіли догори, мов прапорці. Бойовий Коник напружив усі свої сили, але не для того, щоб дістатися паркану на півночі; ні, він побіг на схід. Хорт не відставав, і заєць, збиваючи лютого переслідувача з пантелику, стрибків через п’ятдесят крутнувся вбік; та за хвилю він знову звернув на схід. Звертаючи і викручуючись, заєць біг до найближчої ферми, де був високий дощаний паркан з лазами для курей і де жив його другий ненависний ворог — великий чорний пес. Паркан на мить затримав хорта, тож заєць управився шаснути крізь лаз у двір і причаївся. Хорт кинувся навкруг двору до воріт і перестрибнув їх, втрапивши прямо на курей, які враз розбіглися, кудкудахкаючи і розмахуючи крилами. Голосно забекали вівці. Вірний сторож кинувся їм на поміч, а тим часом Бойовий Коник вискочив у поле через дірку. У дворі зчинився несамовитий гавкіт, а невдовзі почулися і людські голоси. Заєць не знав і не хотів знати, чим там усе закінчилося, але відтоді спритний хорт його більш не займав, хоча як і раніше жив у містечку.

II

В житті буває всякого — і радощів, і горя, але особливо змінилося життя місцевих зайців за останні роки. Споконвіку їм доводилося потерпати від хижих птахів і звірів, холоду, спеки й мух, які розносили згубні хвороби,— і все-таки зайці вижили. Та ось у прерії оселилися фермери, і все пішло по-новому.

Завдяки собакам і рушницям значно поменшало койотів, лисиць, вовків, борсуків і яструбів — ворогів зайця, а відтак за кілька років зайців розмножилася сила-силенна. Та раптом почався мор, який скосив їх майже дочиста. Вижили тільки найсильніші і найзагартованіші. Кілька років зайці були дивиною, але за цей час сталася ще одна зміна. Скрізь на полях зросли живоплоти, які стали для зайців новим надійним захистком, тож тепер їхній рятунок залежав більше від кмітливості, ніж від швидкості, і найвдатніші з них, коли за ними гнався койот чи собака, кидалися до найближчої огорожі й шмигали у вузький лаз, поки ворог шукав широкої дірки. Тоді койоти змінили спосіб полювання. Один з них гнався за зайцем, а другий чатував на нього по той бік живоплоту, і заєць, проскочивши крізь лаз, все одно потрапляв їм у зуби. Він міг рятуватися лиш тоді, коли, помітивши засідку, чимдуж налягав на ноги.

Тож переживши силу-силенну всіляких напастей, зайці знову розмножилися; загартовані численними випробуваннями, вони почувалися привільно навіть там, де їхні предки не витримали б і двох місяців.

Вони не любили розлогих, відкритих пасовищ на великих ранчо; їм подобалися вузенькі, поперегороджувані поля маленьких ферм, що, купчачись, утворювали села.

Одне з таких сіл виросло коло залізничної станції Ньючузен. Навкруг неї жило багато зайців нової витривалої породи. Серед них була і маленька зайчиха, на прізвисько Ясноока. Вона вміло захищалася від ворогів, добре бігала і особливо спритно втікала від койотів. Своє кубельце вона змостила на відкритому пасовиську, де ще лишився незайманий клапоть колишньої прерії. Тут у неї знайшлися зайченята. Одне з них, як і мати, було яснооке, сріблясто-сірої масті й частково наділене її розумом, а в другому поєдналися всі найкращі якості матері й батька, що належав до нової породи степових зайців.

За пригодами цього зайченяти ми з вами зараз простежимо. Ставши неперевершеним бігуном, воно здобуло собі ім’я Бойовий Коник і зажило світової слави. Бойовий Коник винайшов незнані досі способи збивати ворогів з плигу, і їм довелося міняти свої мисливські навички.

Ще зовсім маленький, він вигадав хитрість, гідну наймудрішого зайця Каскадо. За ним гналося настирливе руде собача, і він марно намагався втекти від погоні, петляючи між огорожами і фермами. Від койота в такому місці легко відкараскатись, бо фермери і собаки часом незумисне допомагають зайцеві втекти, нападаючи на койота. Але в цьому випадку справа стояла інакше, бо собача пролазило крізь живопліт, і Бойовий Коник, ще зовсім маленький і кволий, почав знесилюватись. Вуха його вже не стриміли догори, а заломлювались назад і навіть зовсім лягли на спину, коли він, прошмигнувши крізь вузенький лаз у живоплоті, побачив, що його меткий ворог теж проскочив крізь лаз незагайно. І тут малий угледів, що серед поля пасеться невелика череда корів із телям.

У диких тварин є дивовижне поривання в хвилини відчаю довіритися першому зустрічному. Вони знають, що ворог позаду несе певну загибель. Тож лишається тільки надія, що незнайомий може виявитися другом; і саме ця, остання, породжена відчаєм надія погнала Бойового Коника до корів.

Певно, що в іншому разі корови байдуже споглядали б трагічний кінець зайченяти, але вони мають вроджену ненависть до собак, тож, побачивши руду шавку, вся череда зразу підняла морди й задерла хвости. Сердито пирхаючи, корови згуртувалися і на чолі з матір’ю теляти рушили на собаку, а зайченя тим часом сховалося під кущиком терну. Собака кинувся вбік, але стара корова вирішила, що він хоче напасти на її теля, і так шалено за ним погналася, що той ледве-ледве втік від певної смерті.

Ця хитрість збереглася в пам’яті заячого роду з давніх часів, ще відтоді, як бізон і койот грали ролі корови й собаки. Зайчик не забув цього випадку і згодом не раз рятував собі життя в подібний спосіб.

Бойовий Коник вирізнявся серед інших зайців не тільки своєю кмітливістю, а й мастю.

Тварини мають два відтінки забарвлення: один уподібнює їх до оточення і допомагає їм ховатися — так званий «захисний», другий в окремих випадках робить їх помітними і зветься «спрямовуючим». Зайці характерні тим, що мають обидва відтінки. Коли вони сидять у своїй схованці в сірому чагарнику чи під купиною, видно тільки сіру шерсть вух, голови, спини і боків; вони зливаються із землею, і помітити їх можна лише зблизька. Та тільки заєць збагне, що ворог іде просто на нього і може його вгледіти, він схоплюється і біжить геть. Тепер він скинув маску, і сіра масть одразу ж змінюється світлою, вуха стають білі з чорними кінчиками, ноги — білі, хвіст — чорна цятка на білій спині. Отож він став чорно-білий. Забарвлення його — вже спрямовуюче. Як же це в нього вийшло? Дуже просто. Зовні вуха сірі, а зсередини чорно-білі. Чорний хвіст із білою облямівкою ховається, коли ноги підібгані. Сірий кожушок натягнутий донизу і розпушений, поки заєць сидить, а коли він зривається з місця, кожушок піднімається, всі чорні й білі цятки з’явилися на видноті, і його барви, які ще мить тому шепотіли: «Я купина…», тепер голосно кричать: «Я заєць!»

Навіщо йому це потрібно? Чому полохливе створіння, рятуючись утечею, замість того, щоб утекти якомога непомітніше, заявляє про себе на весь світ? Тут має бути якась важлива причина, інакше заєць ніколи б так не чинив. А справа ось яка: коли зайця наполохає другий заєць — іншими словами, коли тривога виявиться фальшивою,— тоді він умить попереджує про помилку, показавши свої властиві барви. В іншому випадку, якщо його злякає койот, лисиця чи собака, вони одразу побачать, що перед ними заєць, і зрозуміють: гнатися за ним — значить тільки згаяти час. Тож вони й кажуть собі: «Це заєць, а я не наздожену зайця на рівнині». Облишаючи думку про погоню, вони тим самим позбавлять зайця від непотрібної біганини й тривоги. Чорні і білі цятки є своєрідним національним вбранням і прапором зайців. У кволих зайців вони звичайно невиразні, але в породистих цятки не тільки більші, а й чіткіші, і Бойовий Коник, сірий, коли сидів у своїй схованці, виблискував, як вугілля і сніг, коли, кинувши виклик лисиці чи рудуватому койотові, легенько мчав у далечінь — спершу чорно-білим зайцем, потім біленькою плямою і, нарешті, крихітною пушинкою, яка ледь маячіла на видноколі.

Багато фермерських собак затямили собі науку: «Сірого зайця спіймати можна, але чорно-білого — нізащо». Звичайно, вони могли вряди-годи погнатися за таким зайцем, але лиш для забави. Усвідомлюючи свою перевагу, Бойовий Коник любив, щоб собаки за ним ганялися, і раз по раз грався з небезпекою, чого інші, менш удатні зайці, не наважувалися робити.

У зайця, як і в усіх диких тварин, була своя ділянка, яку він вважав власною територією і за межі якої виходив дуже рідко. Ця ділянка, завдовжки біля трьох миль, тяглася на схід від села. Він частенько міняв Свою оселю, тому мав багато «лігвищ», або, як ще тут кажуть, «ліжок». Це були звичайні заглибини під кущем чи купиною, обстелені травою і листям. Господар подбав і про вигоди своїх лігвищ. Кілька з них призначалися для спекотливої погоди — вони виходили на північ, були мілкі і служили для захисту від сонця. За зимові лігвища правили глибокі ями з виходом на південь, а решта — для мокрої погоди — були добре вкриті травою і виходили на захід. Удень він відпочивав в одному з цих лігвищ, а вночі виходив пастися разом із своїми товаришами, які перекидалися н пустували під місячним світлом, мов зграя щенят, але завжди вертали на світанку до свого лігвища, що найбільш відповідало погоді.

Найбезпечнішим пасовиськом для зайців були луги між фермами, де щільні живоплоти й протягнутий нещодавно колючий дріт правили за надійний захист від можливого ворога. Але найсмачніший корм був поблизу житла,— найсмачніший корм і найгрізніша небезпека. Тут на зайців чатували не володарі полів — хижі звірі, а люди, рушниці, собаки і неприступні паркани. Однак той, хто знав Бойового Коника, аж ніяк не здивувався б, довідавшись, що він влаштував собі лігвище на грядці динь посеред городу. Тут на нього чигало безліч небезпек, але водночас тут він міг тішитися силою-силенною різних насолод, і, крім того, на випадок вимушеної втечі, десятки лазів у паркані давали йому вдвічі більше можливостей врятуватися.

III

Ньючузен — типове західноамериканське селище. Все в ньому, незважаючи на зусилля здаватися ліпшим, було потворне. Замість вулиць — вузькі прямі дороги, без поворотів, ні на чому навіть спинити погляд. Будинки — облуплені й нікчемні халупи з дощок і толю, які навіть не могли зізнатися в своїй потворності, хоча кожен з них хотів видаватися кращим від інших. Один красувався фальшивим фасадом, який мав створити враження, буцімто в ньому не один, а два поверхи, другий був розписаний під цегляну кам’яницю, третій прикидався мармуровим храмом.

Потворніших осель нізащо не знайдете в цілім світі, і на кожному з них можна було прочитати потаємну думку власника — перебути тут рік-другий, а там податися в якесь інше місце. Селище прикрашали, і то ненавмисне, довгі ряди насаджених для затінку дерев, що їх страшенно спотворили, побіливши стовбури й попідстригавши крони, які все ж таки вабили око принадною зеленню.

Єдиною більш-менш гарною спорудою в містечку був хлібний елеватор. Він не удавав із себе грецького храму чи швейцарського шале[1], а всього лише високого, незграбного, чесного хлібного елеватора. В кінці кожної вулиці розгортався краєвид прерії з її фермами, вітряками-водокачками і довгими рядами живоплотів. Тут було чим помилуватися — сіро-зелені огорожі, міцні, густі й високі, рябіли золотавими плодами, неїстівними, та все ж бажанішими тут, ніж дощ у пустелі; вони були гарні і, звисаючи із довгих дебелих гілок, разом з ніжно-зеленим листям тішили натомлені очі.

З такого селища хочеться вибратись якомога швидше,— так думав один мандрівник, якому довелося просидіти тут два дні наприкінці зими. Він розпитав про визначні пам’ятки селища. Опудало білої ондатри у вітрині крамниці, старий Беккі Буллін, оскальпований індіянами сорок років тому, і люлька, з якої якось курив Кіт Карсон, здалися йому нецікавими, і він зразу ж подався до вкритої снігом прерії.

Серед численних собачих слідів йому впав у око слід великого зайця. Він запитав перехожого, чи є в містечку зайці.

— Мабуть, немає. Я ніколи не бачив жодного,— була відповідь. Робітник з млина відмовив те саме, але хлопчик з пакою газет сказав: «Звичайно, є. У прерії їх сила-силенна і чимало забігає до міста. А на городі Калба живе здоровенний заєць — величини неймовірної з чорно-білими плямами, мов шахова дошка!» — і порадив незнайомцеві піти на схід.

«Здоровенний, неймовірної величини заєць» був Бойовий Коник. Та він не жив на городі Калба, а тільки зрідка забігав туди. Цього разу його там не було, він сидів у своєму відкритому на захід лігвищі, бо саме дув холодний східний вітер. Лігвище це було розташоване на схід від Медісон-авеню. Поки чоловік тримався дороги, заєць був спокійний, але шлях звертав на північ, а подорожній взяв ліворуч і пішов навпростець через поле. Тоді заєць відчув небезпеку. І щойно чоловік зійшов з дороги, заєць вискочив із своєї схованки і, петляючи, чимдуж помчав через прерію на схід.

Звичайно заєць, що втікає від ворога, робить стрибки по вісім-дев’ять футів завдовжки, і після кожних п’яти-шести стрибків він робить розвідувальний стрибок— не в довжину, а високо вгору, щоб підскочити над травою й кущами і роздивитися навколо. Недосвідчений молодий заєць робить розвідувальні стрибки вгору через кожні чотири поздовжні стрибки і втрачає багато часу. Розумному зайцеві задосить для розвідки одного стрибка вгору через кожних вісім-дев’ять поздовжніх. Бойовий Коник одержував необхідні відомості. підскакуючи вгору після дванадцяти поздовжніх стрибків, а кожен з них становив від десяти до чотирнадцяти футів. Його слід мав ще одну особливість. Американський кролик чи заєць-лісняк біжать, задерши догори хвоста, і не торкаються ним снігу. У великого північноамериканського зайця під час бігу хвіст звисає чи стримить назад; у деяких він опущений донизу і тому раз у раз залишає риску на снігу позаду слідів від ніг. Чорний блискучий хвіст Бойового Коника був незвичайної довжини і з кожним стрибком залишав на снігу довгий слід, такий довгий, що вже за цією ознакою можна було визначити його породу.

Багато зайців не злякалися б, побачивши людину без собаки, але Бойовий Коник, пам’ятаючи, як один мисливець вистрелив у нього з відстані сімдесяти ярдів, добре затямив собі, що таке вогнепальна зброя. Низько припадаючи до землі, він побіг до паркану, що тягнувся на схід. Потойбіч паркану він полетів, немов яструб, поки через милю нарешті досягнув однієї добре замаскованої схованки, де й умостився спочивати, попередньо випроставшись і оглянувши місцевість.

Та спочивав вій недовго. За двадцять хвилин його великі, нахилені до землі сторожкі вуха почули виразний мірний звук — хрусь, хрусь, хрусь: скрип людських ніг на снігу, і він, підстрибнувши, побачив людину з лискучою палицею в руках — цього разу значно ближче.

Бойовий Коник чимдуж кинувся до паркану. Він жодного разу не зробив розвідувального стрибка, поки між ним і переслідувачем не виросла переплетена колючим дротом огорожа, зайва на цей раз осторога, бо мисливець бачив тільки слід, а зайця навіть не помітив.

Заєць мчав далі, пригинаючись якомога нижче й роздивляючись, чи немає нових ворогів. Він тепер знав, що чоловік іде його слідами, і вроджений інстинкт, успадкований від предків, яких часто переслідували хорти, спонукав його зробити петлю. Він прямував до дальшого паркану й, обігнувши його, пробіг ще п’ятдесят ярдів; тоді повернувся по старому сліду і побіг в інший бік, до другої своєї схованки. Він добряче вигулявся цієї ночі і був би радий тепер спочити, бо саме пригрівало тепленьке сонечко; та ледве він зігрівся, як знайоме «хрусь, хрусь, хрусь» оповістило про наближення ворога, і заєць знову кинувся навтіки.

Пробігши півмилі, він спинився на ризькому пагорбі і, переконавшись, що людина знову йде за ним, старанно заплутав сліди; такі кривульки могли б забити памороки не одному переслідувачеві. Минувши своє улюблене лігвище, він повернувся до нього з іншого боку і ліг спочивати, певний, що тепер остаточно позбувся ворога.

Не так скоро, але зрештою знову почулося те ж саме: «хрусь, хрусь, хрусь».

Заєць прокинувся, але не рушив з місця. Чоловік підійшов на сто ярдів ближче, і тоді Бойовий Коник непомітно вискочив із схованки, розуміючи, що його переслідує особливо підступний ворог і що для цього ворога треба вигадати якусь нову хитрість. Вони обходили по великому колу територію, що належала Бойовому Конику, і тепер наближалися до ферми, де жив чорний пес. Круг ферми стояв чудовий дощаний паркан із зручно розташованими лазами для курей. Це місце навіяло зайцеві приємні спогади — тут він не раз здобував перемогу, тут обдурив хорта.

І Бойовий Коник відкрито помчав по снігу до паркану великого чорного пса.

Лаз для курей був зачинений, і Бойовий Коник, збитий з пантелику, метнувся понад парканом, шукаючи другого лазу, але намарно. Аж ось біля воріт він помітив широко розчинену хвіртку. У дворі на купі дощок лежав великий чорний пес і міцно спав. Кури сиділи, настовбурчивши пір’я, у найтеплішому закутку двору. Кішка сторожко пробиралася від комори до кухні. Бойовий Коник спинився перед хвірткою.

Чорна постать його переслідувача посувалася білою сніговою рівниною. Заєць спокійнісінько вскочив у двір. Довгоногий півень, замість пильнувати свого діла, побачивши зайця, голосно закудкудахкав. Пес, що лежав на осонні, підняв голову й підвівся. Зайцеві загрожувала страшна небезпека. Він припав до землі, перетворившись на сіру купину. Зроблено це було блискуче, та він міг би загинути, якби не кішка. Незумисне, без доброго наміру, вона врятувала його. Чорний пес ступив три кроки до Бойового Коника, хоча й не бачив його, і заступив єдиний вихід із двору, як раптом з-за будинку з’явилася кішка і, вистрибнувши на підвіконня, звалила з нього квітковий горщик. Одним цим незграбним рухом вона порушила збройний нейтралітет, що існував між нею і псом. Юшка кинулася до комори, а зрозуміло, що жоден собака не всидить на місці, бачачи, як утікає його ворог.

Вони промчалися футів за тридцять від розпластаного зайця. Як тільки вони щезли, заєць обернувся і, не сказавши навіть: «Спасибі, кицю», вискочив з двору й помчав уторованою дорогою.

Господиня дому одігнала собаку від кішки, і він уже знову лежав на дошках, коли підійшов чоловік, що висліджував зайця. В руках у нього була не рушниця, а дебела палиця, яку колись називали «собачими ліками», отож пес не посмів його зайняти.

Звичайно, слід був утрачений. Хитрість зайця — зумисна чи ні — вдалася, і він позбувся свого надокучливого переслідувача.

Наступного дня незнайомий знову пішов шукати зайця, але знайшов тільки його слід. Він розпізнав цей слід по рисці, яку залишав його хвіст на снігу, по довгих стрибках і нечастих розвідувальних стрибках угору, але тепер поряд з ним тягнувся слід меншого зайця. Тут вони зустрілися, там ганялися одне за одним — мабуть, граючись, бо слідів боротьби не було видно; тут вони паслися чи спочивали поряд на осонні, тут бігли поряд, а тут знову пустували в снігу, все такі ж нерозлучні. Висновок був один: настала пора парування. І Бойовий Коник знайшов собі подругу.

IV

Наступне літо було для зайців надзвичайно щасливе. Безглуздий закон установив винагороду за кожного вбитого яструба і сича, внаслідок чого цих пернатих вартових прерій винищили майже повністю. Зайців, навпаки, розвелося так багато, що вони загрожували спустошити весь край.

Зрештою, фермери, які найбільше терпіли від цього закону, котрого вони самі домоглися, замислили велику облаву на зайців. Всіх місцевих жителів було запрошено прийти одного ранку на головну дорогу провінції, щоб оточити всю округу, простуючи проти вітру, і загнати зайців у велику загороду з дротяної сітки. Собак із собою не брали, бо вони могли вийти з послуху, рушниць— також: вони були небезпечні в натовпі; але кожний чоловік і хлопець прийшов з двома довгими киями і торбою каміння. Жінки їхали позаду верхи чи на бідках. У багатьох були тріскачки, мисливські роги і зв’язки бляшанок. На деяких бідках висіли старі бідони чи жмути дранки, які, б’ючись об спиці коліс, бряжчали й торохтіли. А що зайці мають дуже тонкий слух, то шум, що приголомшував навіть людину, повинен був зовсім збити їх з пантелику.

Погода була чудова, і о восьмій ранку пролунала команда рушати. Лінія гонів спочатку розтягнулася на п’ять миль, чоловіки простували за тридцять-сорок ярдів один від одного. Бідкам і вершникам доводилось триматися майже виключно доріг, але нагоничі, використовуючи свою перевагу, ішли навпростець. Вони були розташовані по трьох сторонах квадрата. Кожний намагався шуміти якомога гучніше і ширяв палицею в усі кущі. Почали вибігати зайці. Кілька кинулося до нагоничів, намагаючись пробитися крізь лінію гонів, та більшість із них тут же загинули. Спочатку їх було небагато, але через три милі все поле вкрилося зайцями, які врізнобіч утікали від людей. За три години, коли облава пройшла п’ять миль, пролунав наказ зімкнути обидва крила. Відстань між нагоничами зменшилася до десяти футів, і коли крила облави нарешті з’єдналися, зайці опинилися в повному оточенні. Тепер нагоничі додали ходи, десятками вбиваючи зайців, що підбігали близько. Землю всіяли тільця тварин, але зграя наче зростала, і перед тим, як жертви були загнані в загороду, два акри[2] поля поміж нагоничами були вкриті звихреним тлумищем зайців, які стрибали, бігали, борсались. Вони ганяли по колу, шукаючи порятунку, та невблаганний натовп згущувався, а кільце ставало все вужче, і нарешті вся зграя була втиснена в загороду, де одні тупо припали посередині до землі, другі гасали понад сіткою, треті намагалися забитися в кутки чи один під одного.

А Бойовий Коник — де був він під час гонів? Облава змела його разом з іншими, і він один із перших потрапив до загороди. Так здійснено заздалегідь задуманий план відбору. Невеличка загорода мала стати смертельною пасткою для всіх зайців, окрім найкмітливіших і найсильніших. Багато виявилося зовсім нікчемних; той, хто вважає, ніби всі дикі тварини цілком досконалі, дуже здивувався б, побачивши, скільки з чотирьох-п’яти тисяч зайців, що попали в загороду, було кульгавих, покалічених і кволих.

То була римська перемога — на слабких чекало катування. Найкращі ж зайці призначалися для арени. Арени? Так, за арену правив іподром.

У загороді, завчасно приготованій для зайців, попід стінами стояло багато маленьких скриньок, щонайменше п’ятсот; кожна з них була розрахована на одного зайця.

Найспритніші зайці потрапили в загороду перші. Одні були спритні й дурнуваті: опинившись усередині, вони почали несамовито гасати. Другі були спритні й розумні: вони швидко знайшли схованку, скориставшись скриньками. Тепер усі сажки були заповнені. Так були відібрані п’ятсот найспритніших і найрозумніших — способом, може, й не досить досконалим, але найпростішим і найзручнішим. Ці п’ятсот призначалися для навчання хортів. Решту — чотири з лишком тисячі — було безжалісно знищено.

П’ятсот маленьких скриньок з п’ятьмастами яснооких зайців того ж дня повантажили в поїзд, і серед них був Бойовий Коник.

V

Зайці легко переживають труднощі, і не слід думати, що в’язні зазнали великого страху, після того як затих шум різанини; а коли їх привезли на іподром поблизу великого міста і обережно вийняли одного за одним,— адже римські гвардійці теж піклувалися про своїх бранців,— вони опинились у великому загоні, з достатком хорошої їжі, у повній безпеці від ворогів. Отож їм не було чого скаржитися на свою долю.

Наступного ж ранку їх почали тренувати. Перед ними відчинився ряд дверцят, що виходили на широке поле. Коли зайці вибігли, юрба хлопчаків почала з галасом ганяти їх, поки вони знову опинилися в просторому загоні, що звався Пристанню. Через кілька днів таких вправ зайці збагнули, що коли їх переслідують, порятунку треба шукати за дверцятами Пристані.

Тепер почався другий урок. Всю зграю вигнали через бокові двері на довгу доріжку, що огинала іподром і вела до стартового загону на протилежному кінці. Дверцята цього загону відчинились, зайці кинулись бігти через поле, а за ними погналися хлопчаки з собаками. Дехто з молодих зайців робив розвідувальний стрибок, а попереду всіх, низько припавши до землі, мчав чудовий чорно-білий заєць; струнконогий, ясноокий, він привернув до. себе увагу ще в загоні, але тепер, на полі, він повів за собою всю зграю, легко випередивши її настільки, наскільки інші зайці випередили собак.

— Гляньте на нього! Ну хіба не Бойовий Коник?— вигукнув конюх-ірландець, і це прізвисько так до нього й пристало. Пробігши півполя, зайці згадали про Пристань і нараз повернули до неї, линучи, як снігова заметіль, над кучугурами.

У цьому й полягав другий урок — бігти прямо до Пристані, лиш випустять їх із загону. За тиждень усі вивчили його і були готові до урочистого відкриття змагань на іподромі Бойового Коника тепер добре знали і конюхи, й глядачі; він вирізнявся навіть забарвленням, а довговуха зграя, що бігла за ним, визнавала його своїм ватажком. Глядачі закладалися не тільки на собак, але і на нього.

— Цікаво, чи випустить цього року старий Дігнем свою Мінкі?

— Хтозна, а якщо випустить, то б’юся об заклад, що Бойовий Коник випередить і Мінкі, і її напарника.

— Я ставлю три проти одного, що моя старенька Джен схопить Бойового Коника, перш ніж він добіжить до Великої трибуни,— заявив один собачник.

— В такому разі я приймаю парі,— сказав ірландець Мікі.— Більше того — ставлю місячну платню, що жоден з місцевих собак не примусить Бойового Коника звернути з прямої дороги.

Так вони сперечалися і билися об заклад, але з кожним днем все більше й більше людей вірило у Бойового Коника, чудового бігуна, в те, що він здатен осоромити в перегонах найкращих хортів.

VI

Змагання почалися погожим ранком. Велику трибуну заповнила міська публіка. На полі з’явилися псарі, які водили хортів по одному чи попарно. Собаки були вкриті попонками, але всі бачили їхні м’язисті ноги, зміїні шиї, гарні голови з довгими щелепами й меткими жовтими очима,— витвори природи і людської хитромудрості, напрочуд довершені пристрої для бігу, створені з плоті і крові. Псарі берегли їх, як зіницю ока, доглядаючи, як малих дітей, пильно стежили, щоб вони не їли покидьків, а особливо, щоб не обнюхували незвичних предметів і не підходили до незнайомих. Під час перегонів на цих собак ставили великі гроші, й бувало, що підступно підсунута приманка, шматок уміло зготованого м’яса, навіть майстерно скомпонований запах виводили з ладу прудкого бігуна, перетворюючи його на безвольного ледаря і розоряючи власника.

Собак кожної категорії випускають парами, оскільки всяке змагання по суті є і двобоєм; тих, що перемогли в перших забігах, знов об’єднують попарно. При кожному забігу із стартованого загону випускають одного зайця; тут же на нього чекають два собаки-суперники, яких тримає стартовий. Тільки заєць побіжить, стартовий ставить собак поряд і відпускає обох разом. На полі верхи на коні чекає одягнений в червоне суддя. Він їде за учасниками гонів. Пам’ятаючи засвоєну науку, заєць біжить через поле повз Велику трибуну до Пристані. Собаки женуться слідом. Коли собака от-от має наздогнати зайця, той кидається вбік. Щоразу, як заєць зверне з прямої, собаці зараховують очки, а повним переможцем він вважається тоді, коли зловить і задушить тварину.

Іноді собака забиває зайця за якусь сотню ярдів від старту — тоді, значить, бігун слабкодухий; найчастіше це трапляється перед Великою трибуною, але у виняткових випадках заєць пробігає все поле і рятується в Пристані. Можливі чотири розв’язки: собаки ловлять зайця, він утікає в Пристань, собак, яким загрожує розрив серця від тривалого бігу в спекотну погоду, замінюють іншою парою, і, нарешті, для тих зайців, що петляють полем, знесилюючи собак, і не хочуть бігти до Пристані, припасено заряджену рушницю.

На цих змаганнях у Каскадо так само багато шахрайств, як і на кінських перегонах, тому тут також необхідно мати суддю і стартового, яким можна було б довіряти.

Напередодні змагань ірландця Мікі зустрів один чоловік з діамантовими перснями — зустрів начебто випадково. Він почастував Мікі сигарою, і, здавалося, нічого дивного в цьому не було, але вона була в зеленій обгортці[3], яку довелося зняти перед закурюванням.

І чоловік той сказав:

— Якщо ви завтра будете стартовим і Дігнемова Мінкі програє, я дам вам ще одну сигару.

— Якби я був стартовим, я міг би обернути справу так, що Мінкі не здобула б жодного очка, та й напарник її також.

— Навіть так? — чоловіка з діамантами, здавалося, це зацікавило.— Чудово. Так і зробіть. Одержите дві сигари.

Стартовий Слаймен завжди чесно виконував свої обов’язки й відхилив чимало звабливих пропозицій — це всі добре знали. Більшість довіряла йому, та було кілька й невдоволених, і коли до розпорядника змагань підійшов чоловік з кільканадцятьма золотими дармовисами на ланцюжку і висунув проти Слаймена кілька серйозних і добре аргументованих звинувачень, його довелося тимчасово усунути від обов’язків стартового, і таким чином це місце посів Мікі Ду.

Мікі був бідний і не особливо делікатний. Він мав нагоду заробити річну платню за хвилину, не завдавши нікому лиха — ні собаці, ні зайцеві.

Зайці дуже подібні між собою. Це відомо кожному. Питання полягає в тому, щоб вдало вибрати зайця.

Перші забіги закінчилися. Було випущено і вбито п’ятдесят зайців. Мікі справлявся з обов’язками стартового навдивовижку добре: всі пари собак були спущені без жодного порушення правил. І його так і лишили стартовим. Тепер наближався фінал змагань — кубкові забіги і гони на великий приз.

VII

Стрункі, зграбні хорти очікували своєї черги. Мінкі та її суперник були перші. Досі гра йшла чесно, і хто має підстави сказати, що на цей раз стартовий зшахрував? Мікі ж мав право випустити якого завгодно зайця.

— Номер третій! — гукнув він помічникові.

Із сажка вискочив Бойовий Коник — з великими чорно-білими вухами і легенько плигнув на п’ять футів; злякано зиркнувши на незвичайний натовп, він зробив неймовірно високий розвідувальний стрибок.

— Гр-р-р-р-р! — закричав стартовий, а його помічник затарабанив палицею по паркану. Стрибки Бойового Коника сягнули восьми-дев’яти футів.

— Гр-р-р-р-р! — і вони досягли десяти-дванадцяти футів.

Коли він відбіг на тридцять ярдів, спустили собак— обох зразу і водночас; дехто вважав, що задосить було б і двадцяти ярдів.

— Гр-р-р-р-р! Гр-р-р-р-р! — і Бойовий Коник помчав чотирнадцятифутовими стрибками, не роблячи жодного розвідувального.

— Гр-р-р-р-р!

Чудові собаки! Як вони мчали! Але далеко попереду них, мов біла чайка, мов хмаринка, летів Бойовий Коник. Ось він минув Велику трибуну. А собаки? Чи скорочувалась відстань між ними і зайцем? Скорочувалась? Ні, збільшувалась! Не встиг би я вам оце все розповісти, як чорно-білий пушок уже влетів у дверцята Пристані, такі подібні до старого доброго курячого лазу,— і хорти спинилися ні в сих ні в тих. На іподромі знялося справжнє ревище: глядачі глузували з собак і вітали Бойового Коника. Як реготав Мікі! Як лаявся Дігнем! А репортери писали й писали в своїх блокнотах…

Другого дня всі газети вмістили замітку, яка починалася: «Спортивний подвиг зайця. Заєць, на ймення Бойовий Коник, здобув переконливу перемогу над двома відомими біговими собаками».

Між власниками собак спалахнула суперечка. Зрештою, дійшли висновку, що гони закінчилися внічию, і Мінкі та її напарника допустили до нового забігу; але, пробігши півмилі за Бойовим Коником, вони виснажилися, жоден з них не зміг виграти кубок.

Наступного дня Мікі зустрів чоловіка з діамантовими перснями — начебто випадково.

— Хочеш сигару, Мікі?

— Авжеж, сер. Вони такі файні, що я не відмовився б ще від одної. Дякую, сер.

VII

Відтоді Бойовий Коник став гордістю ірландця. Стартового виправдали й поновили на посаді, і Мікі знов почав випускати зайців, але тепер він став уболівати за зайців, а не за собак, а особливо за Бойового Коника, бо він один прославився з п’ятисот уцілілих від облави. Були й інші, яким щастило добігти до Пристані і взяти участь у наступних забігах, але тільки він один пробіг дистанцію, не звернувши вбік. Змагання проводилися двічі на тиждень, щоразу гинуло сорок-п’ятдесят зайців, і майже всі п’ятсот бранців знайшли свій кінець на арені.

Бойовий Коник виступав у кожному змаганні і щоразу добігав до Пристані. Мікі нестямно захоплювався своїм здібним улюбленцем. Він щиро любив довгоногого бігуна і рішуче твердив, що будь-який собака, зазнавши поразки від такого молодця, може цим вельми пишатися.

Зайцям дуже рідко щастить пробігти через усе поле, тому коли Коник зробив це шість разів, не звертаючи з прямої, про нього почали писати газети, і після кожного змагання з’являлася замітка: «Бойовий Коник сьогодні знову пробіг через усе поле; на думку старожилів, це свідчить про те, що в наш час хороші собаки остаточно виродилися».

Після шостої перемоги доглядачі зайців прийшли в захоплення, а Мікі, їхній головний командир, радів, мов несамовитий.

— Хай там що, а його треба пустити на волю. Він виборов собі свободу, як і будь-який американець,— говорив він, сподіваючись вплинути на патріотичне почуття розпорядника змагань, що був, по суті, власником зайців.

— Гаразд, Мікі. Коли він пробіжить тринадцять разів, тоді можеш відвезти його на батьківщину,— була відповідь.

— А чому б не відпустити його-зараз, сер?

— Ні-ні, він мені потрібен, щоб збити пиху кільком новим собакам.

— Згода! Тринадцять разів, і він вільний.

Тим часом прибула нова партія зайців, і один з них був дуже схожий мастю на Бойового Коника. Він бігав не так швидко, але Мікі, щоб не припустити помилок, загнав свого улюбленця в скриньку, щоб позначити йому вуха контролерським компостером. Гострий компостер викарбував на тонкому вусі чітку зірочку, і Мікі вигукнув:

— Отак я ставитиму тобі зірочку за кожне змагання! — І він пробив на вусі підряд шість позначок.— Тепер усе гаразд, Бойовий Конику. Я певен, ти станеш найвільніший із вільних зайців. На нашому прапорі теж було тринадцять зірок, коли ми здобули свободу[4].

Протягом тижня Бойовий Коник переміг ще кількох хортів, і зірки були не тільки на всьому правому вусі, але й на лівому. Ще за один тиждень він пробіг через поле тринадцятий раз, тепер на його лівому вусі було шість зірок, і сім на правому. Газети мали про що писати.

— Ого-го! — тріумфував Мікі.— Ти тепер вільний заєць, Бойовий Конику! Число тринадцять завжди було щасливе! Воно мене ніколи не обманювало.

IX

— Так-так, знаю, що обіцяв, — сказав розпорядник.— Але мені хотілося б випустити його ще раз. Я поставив на нього гроші проти одного з нових собак. Йому нічого не загрожує, він переможе. Гаразд? Ну, Мікі, не впирайся. Це ж дрібниця — лиш на один забіг більше. Адже собаки бігають двічі-тричі в день, то чому б не пробігти зайцеві?

— Вони не ризикують життям, сер.

— Облиш.

У загороду пустили багато нових зайців — великих і малих, миролюбних і войовничих, і один великий самець задерикуватої вдачі, побачивши вранці стрімкий біг Бойового Коника до Пристані, скористався нагодою напасти на нього.

Іншим разом Бойовий Коник добряче луснув би розбишаку по голові, як зробив це якось котові, і втихомирив би його за мить, але тепер бійка затяглася, і він зазнав поразки. Отож Бойовий Коник дістав кілька синців і подряпин, які далися йому взнаки під час гонів.

Змагання почались, як звичайно. Бойовий Коник побіг низько й легко, його вуха стриміли догори, і в тринадцяти зірках свистів вітерець.

Мінкі з новим собакою Фанго шалено мчала за ним, але, на подив стартовим, відстань між зайцем і переслідувачами зменшувалась. Бойовий Коник уповільнив біг, і якраз перед Великою трибуною стара Мінкі змусила його зійти з прямої; собачники вибухнули ревищем, вітаючи добре знаних бігунів. Через п’ятдесят ярдів зайця завернув Фанго, і всі троє прибігли до старту. Там стояли Слаймен і Мікі. Заєць викручувався, хорти переймали його; сил йому забракло, і коли, здавалося, загибель була неминуча, Бойовий Коник стрибнув прямо на Мікі. Той схопив його на руки, відбиваючись ногами від оскаженілих собак. Навряд чи заєць мав Мікі за друга; він тільки довірився давньому інстинкту втікати від певного ворога до кого завгодно, навіть не маючи певної надії на захист. І виявилось, що він вчинив правильно й розумно. Трибуни схвально загомоніли, коли Мікі взяв на руки свого улюбленця. Але собачники запротестували: «Це порушення правил! Треба закінчити перегони!» Вони звернулись до розпорядника. Поставивши на зайця проти Фанго, він був роздратований і призначив новий забіг.

Година відпочинку — це було все, що Мікі міг випросити для зайця, і за годину той знову побіг, ведучи за собою Фанго й Мінкі. Тепер він був прудкіший, біг краще, але зразу за трибуною його змусив звернути спершу Фанго, а потім Мінкі. Кидаючись усебіч, несамовито стрибаючи, він ледве вивертався від своїх переслідувачів. Так тривало кілька хвилин. Мікі бачив, що вуха зайця починають обвисати. Ось собака стрибнув на нього. Бойовий Коник крутнувся і шуснув майже попід ним,— тільки для того, щоб зустрітися з іншим собакою; тепер обидва його вуха були розпластані на спині. Але собаки теж почали знемагати. Вони висолопили язики, їхні пащі і обважнілі боки були в піні. Вуха Бойового Коника знову піднеслись догори. Здавалося, страждання собак повернули йому мужність. Він рвучко кинувся прямо до Пристані, але собаки цього тільки й чекали, і через якусь сотню ярдів йому знову довелося звернути, почавши відчайдушну гру в кривульки. Тоді псарі, боячися за своїх собак, спустили ще двох, свіжих хортів; вони напевне закінчать перегони. Та не так сталося, як жадалося. Бойовий Коник зібрався з останніми силами. Він лишив перших собак далеко позаду і вже наближався до Пристані, як наспіли Другі.

Тепер нічого, крім вивертів, не могло його врятувати. Вуха йому обвисли, серце тарабанило об ребра, але дух його був сильний. Він кривуляв полем з останньої сили. Собаки наштовхувались один на одного. Здавалося, вони ось-ось схоплять його. Один з них відкусив кінчик його чорного хвоста, і все-таки він вислизнув; але вже не було ніякої надії досягнути Пристані. Щастя йому зрадило. Тисячі жінок стежили за ним. Час було кінчати гони. Друга пара собак почала виснажуватись, аж раптом на них наскочив Мікі, вигукуючи, мов навіжений, прокльони:

— Бандити! Падлюки! Нікчемні боягузи, тварюки!— і він люто накинувся на собак.

Збіглися служники і відтягли Мікі, що без угаву на всі заставки лаяв і собак, і людей.

— Чесна гра! Оце, по-вашому, чесна гра, брехуни, нікчемні шахраї, кровожерливі боягузи!

Його виволокли з поля. Останнє, що він побачив, були чотири запінені собаки, які кволо бігали за втомленим і загнаним зайцем, та ще суддя на коні, який подавав знаки чоловікові з рушницею.

Коли ворота зачинились за Мікі, він почув два постріли — бах, бах,— а потім галас та скавчання собак і зрозумів, що Бойового Коника спіткала розв’язка номер чотири.

Все своє життя Мікі любив собак, але тепер його віра в чесну гру розвіялась. Звідси він нічого не побачить, а на іподром його не пустять. Мікі побіг до Пристані, звідки було видно все поле, і невдовзі побачив Бойового Коника, який шкутильгав сюди, напівзвісивши вуха; він зрозумів, що чоловік з рушницею схибив,— уціливши не в того бігуна, що треба. Глядачі дивилися, як одного пораненого собаку виносять з поля, а другому, що корчився, подавав допомогу ветеринар.

Мікі враз оглянувся, поставив у кутку Пристані скриньку, обережно загнав у неї змучену тварину, зачинив кришку, потім зі скринькою під пахвою переліз через паркан, не помічений у сум’ятті, і пішов геть.

Все одно його звільнили б з роботи. Він пішки подався з міста до найближчої станції, сів на поїзд і через кілька годин приїхав у заячу країну. Сонце давно вже зайшло. Над рівниною висіла зоряна ніч, коли тут, серед ферм, живоплотів і полів люцерни, Мікі Ду відчинив скриньку і випустив з неї Бойового Коника.

Усміхнувшись, він сказав:

— Не вперше стара Ірландія випускає на волю тринадцять зірок.

Якусь мить Бойовий Коник збентежено озирався, потім зробив три-чотири довгих стрибки і один розвідувальний, щоб зорієнтуватися. Тоді, розгорнувши свої чорно-білі кольори й прикрашені почесними зірками вуха, він помчав назустріч своїй трудно здобутій волі, як завжди бадьорий і сильний, за мить поринувши в ніч своїх рідних рівнин.

Відтоді його часто бачили в Каскадо. Багато разів тутешній люд влаштовував облави на зайців, але він, певно, винайшов різні способи рятуватись, бо серед усіх тисяч пійманих силками і загнаних у загороду зайців ніколи більше не траплявся заєць із зірками на вухах, Бойовий Коник.

І

Джонні — так звалося химерне маленьке ведмежатко, що жило зі своєю матір’ю Грампі¹ в Єллоустонському парку. Було там ще багато інших ведмедів, які уподобали околиці готелю «Фонтан». Вони почували себе там, як у себе вдома.

Управитель готелю загадав вивозити покидьки з кухні в ліс на сусідню простору галявину, щоб ведмеді мали харч протягом туристського сезону. Щороку їх надходило туди більше й більше, бо парк оголосили заповідником, де всі дикі тварини могли почувати себе в цілковитій безпеці. Звірі пристали на умови перемир’я, запропоновані людиною, і багато кому з них обслуга готелю дала прізвиська, що пасували до їхнього вигляду та вдачі.

Худого чорного ведмедя з дуже довгими лапами прозвали Довготелесим Джімом. Рудомизим прозвали іншого чорного ведмедя, що його шерсть здавалася присмаленою. Дуже товстого, ледачого ведмедя, який звичайно їв лежачи, охрестили Гладуном. Двох пелехатих недолітків, що ходили завжди в парі, назвали Близнятами. Але найбільшої слави зажили Грампі та маленький Джонні.

Грампі відзначалася серед усіх чорних ведмедів своєю величиною та злостивістю, а Джонні,— очевидячки, її одиначок — був надзвичайно докучливий малюк: він безперестанку або гарчав, або скиглив. Можливо, він хворів, бо здорові ведмежата не скиглять просто з доброго дива — так само, як і здорові діти. І справді, у Джонні був хворий вигляд: таких миршавих ведмежат у парку ще ніхто не бачив. За всіма ознаками, він хворів на нетравлення шлунка. Це спало мені на думку, коли я побачив, якою жахливою мішаниною запихався Джонні на тій галявині. Він куштував усе, що попадалось на очі. А мати у всьому потурала своєму дитяті — отже, сама й була винна, що воно нездужало.

Джонні мав тільки три здорові лапи. Хутро у нього було якесь рудувате, шолудиве, лапи тонкі, зате вуха та живіт аж надто великі. Але мати обожувала синочка. Мабуть, вона вважала його красунчиком, принцом серед ведмежат — і, як і слід сподіватися, зовсім розпестила його. Грампі завжди ладна була терпіти які завгодно неприємності заради сина, а він тільки радів, коли вдавалося вплутати матір в халепу. Дарма, що хирявий і хворий, Джонні був зовсім не дурень: він добре знав, чого йому треба і як домогтися свого від матері.

 

II

Познайомився я з Джонні й Грампі влітку 1897 року, коли прибув у Єллоустонський парк вивчати життя та звичаї тварин. Мені сказали, що в лісі, поблизу готелю, можна щодня бачити ведмедів. Спочатку я не йняв віри цим розповідям. Але через п’ять хвилин після приїзду, вийшовши чорним ходом з готелю, я зустрівся вічна-віч із великою чорною ведмедицею та її двома малятами.

Я прикипів до місця, добре-таки злякавшись. Ведмеді й собі зупинилися, присіли на задні лапи й почали роздивлятися мене. Потім ведмедиця-мати видала чудний звук, ніби закашляла: «Коф-коф»,— і поглянула на найближчу сосну. Очевидячки, малята зрозуміли, чого вона од них хоче, бо подалися до того дерева й подряпалися вгору, наче пара мавпенят. А коли відчули себе нарешті в безпеці, то посідали, мов хлопчаки, тримаючись передніми лапами за гілки та дригаючи задніми в повітрі, і стали стежити за тим, що діялося внизу.

Ведмедиця, все ще на задніх лапах, помалу наблизилась до мене, і мені стало моторошно, бо на зріст вона була добрих шість футів і, напевно, нічого не знала про магічну силу людського погляду.

У мене не було навіть палиці, щоб оборонитись від неї, і коли вона глухо загарчала, я хотів уже позадкувати до готелю, хоч мене й запевняли перед тим, що ведмеді досі ніколи не порушували мирних взаємин з людьми. Однак саме в цю хвилину ведмедиця зупинилась. Вона стояла футів за тридцять і мовчки розглядала мене. Вона начебто вагалась, але кінець кінцем, очевидячки, дійшла висновку: «Хоч ця людина, можливо, й не має недобрих намірів, але наражати своїх малят на небезпеку ні в якому разі не слід».

Вона поглянула вгору, на своїх годованців, і якось жалібно заскавуліла: «Ир-р-р, ир-р-р». А вони, як слухняні діти, зразу ж полізли вниз. В їхніх рухах не було нічого вайлуватого або, як ми кажемо, «ведмежого». Вони легесенько перестрибували з гілки на гілку, аж поки не скочили на землю, і тоді всі гуртом подались до лісу.

Мене дуже зворушила слухняність ведмежат. Вони одразу виконували всі накази матері. Їм і на думку не спадало зробити щось по-своєму. Незабаром я зрозумів, що поводились вони так неспроста, бо за непослух вона дала б їм такого прочухана; від якого довгенько потім довелося б скавуліти.

Отак я став свідком чудової сценки з родинного життя ведмедів. Вже заради неї варто було сюди приїхати. Але мої друзі в готелі сказали, що це не найкраще місце для спостерігання ведмежого життя. Мені слід піти до звалища, на чверть милі далі в ліс. Вони сказали, що там я вже досхочу надивлюся на ведмедів.

Удосвіта другого дня я пішов у сосновий ліс, до місця ведмежих бенкетів, і заховався в найближчих кущах.

Незабаром з лісу вийшов великий чорний ведмідь, підійшов до звалища й заходився порпатися в купі, пожираючи покидьки. Він поводився дуже насторожено, при найменшому шумі присідав і озирався або сполошено відбігав на кілька кроків. Коли з’явився ще один чорний ведмідь, він нашорошив вуха і чкурнув у сосняк. Але й другий ведмідь поводився так само несміливо — й кінець кінцем подався геть, коли я випадково сколихнув кущ, вишукуючи собі краще місце для спостереження.

Спочатку я теж нервувався. Адже в парку нікому не дозволялось мати при собі зброю. Та несміливість ведмедів підбадьорила мене, і я став думати тільки про те, щоб добре роздивитись на лісове життя тих великих волохатих звірів.

Мені заманулось побачити їх зблизька, і я вирішив покинути своє місце в кущах, бо звідти до смітника було не менше як сімдесят п’ять ярдів. А коло самого звалища кущів не було. Отже, я зробив те, що тільки й залишилось мені зробити: підійшов до купи, видовбав у ній яму, де б можна було сховатись, і засів там на цілий день серед запашних капустяних качанів, картопляного лушпиння, консервних бляшанок та смороду зіпсованого м’яса. Місцина та подобалася мені далеко менше, ніж мухам. І справді, там так пахтіло, що коли я повернувся ввечері додому, мене не пустили в готель, аж поки я не переодягся в лісі.

Висидіти на смітнику цілісінький день було нелегко, але зате я досхочу надивився на ведмедів.

Коли вважати, що кожний ведмідь приходив тільки один раз, то я бачив понад сорок ведмедів. Але це, звісно, було не так, бо ведмеді йшли геть, а потім знову верталися. З певністю я можу твердити, що бачив їх принаймні тринадцять, бо саме стільки я нарахував їх навколо себе за один раз.

Увесь той день я не випускав з рук ні альбому, ні записної книжки. Я занотовував усіх ведмедів, які виходили з лісу, і врешті навчився розрізняти окремих звірів за їхньою вдачею та поведінкою.

Частенько доводиться чути від не дуже спостережливих людей, що всі тварини одного виду схожі між собою. Насправді вони відрізняються одна від однієї так самісінько, як і людські істоти. Інакше як би могла доросла тварина пізнавати свою пару або малюки — свою матір? Адже вони ніколи не помиляються. Ведмеді, що бенкетували на лісовій галявині, були добрим прикладом до цього правила. Кожен мав свою вдачу і свою зовнішність, і жодного з них неможливо було сплутати з іншим.

Мені пощастило виявити ще один цікавий факт: я чув, як стукотіли дятли кроків за сто від моєї схованки, як щебетали синички та сойки, чув навіть, як білка пробігала по сухому листі, але я зовсім не чув ходи жодного з тих ведмедів. Їхні великі м’які лапи ступали так обережно, що їх не могла зрадити ні суха галузка, ні сухе листя,— от. як засвоїли вони мистецтво ходити в лісі безшумно.

 

III

Увесь ранок на галяві не вибували ведмеді. Іноді вони проходили зовсім близько від моєї схованки, але мене не помічали. Якщо не рахувати одної чи двох коротких сутичок, нічого цікавого не трапилось. Та десь о третій настало пожвавлення.

На звалищі саме обідали чотири великі ведмеді. Посередині розплатався на всю свою довжину Гладун — безтурботний і щасливий. Іноді він попихкував, висуваючи щоразу далі й далі свого язика, схожого на довгу червону гадюку, в пошуках за ласими шматочками,— аби тільки не рухатися з місця!

Позад нього Довготелесий Джім старанно вивчав анатомію стародавнього омара. Нічого подібного бачити йому досі не доводилось, але в країні ведмедів завжди керуються правилом: «Якщо не знаєш — покуштуй». Це правило й допомогло йому впоратись із омаром.

Ще два ведмеді з дивовижною спритністю вилизували бляшанки з-під консервованих фруктів. Придержуючи бляшанку однією лапою, вони раз у раз посилали свої довгі язики у вузький отвір, обминаючи гострі краї й вилизуючи її начисто.

Ця мирна сцена тривала досить довго, щоб я міг її змалювати, але скінчилася дуже несподівано.

Я помітив якийсь рух на вершечку горба в тій стороні, звідки приходили ведмеді. За мить на галявину вийшла велика чорна ведмедиця з маленьким ведмежатком. Це була Грампі та її синок — маленький Джонні.

Стара ведмедиця попрямувала до звалища, де саме йшов бенкет. За нею шкутильгав Джонні. Він скавулів, ідучи за матір’ю, а та турботливо поглядала на нього, наче квочка на своє єдине курча. Кроків за тридцять від звалища Грампі обернулась до свого синочка і сказала йому приблизно таке: «Джонні, дитинко моя, мені здається, що тобі краще почекати тут, доки я порозганяю тих гультяїв».

Джонні слухняно зупинився. Але йому хотілось бачити, що буде далі, отож він присів на задні лапи, витріщив оченята й насторочив вуха.

Грампі наблизилась до чотирьох ведмедів величною ходою і погрозливо загарчала. Але ті були надто захоплені своїм ділом і не звернули на неї уваги. Що з того, коли ще один ведмідь приєднається до їхнього бенкету? За кілька кроків од звалища Грампі видала цілу низку гучних звуків, схожих на кашель, і кинулася в атаку. Дивно, що ведмеді навіть не подумали оборонятись. Тільки вони побачили, з ким мають справу, як кинулися врозтіч і чкурнули до лісу.

Довготелесому Джімові дуже стали в пригоді його довгі лапи. Два інші ведмеді не відставали од нього. Тільки бідний Гладун, сопучи й перевалюючись, як усі гладуни, біг надто повільно, та ще й подався на своє лихо, простісінько туди, де сидів Джонні. Грампі за кілька стрибків наздогнала його й разів зо два дошкульно ляснула по кульшах. Це, правда, не прискорило його бігу, але зате примусило заревти й змінити напрям. Лише в такий спосіб він урятувався від розправи.

Одержавши в своє повне розпорядження увесь бенкетний стіл, Грампі обернулась до свого мазунчика й видала уже знайомий мені жалібний поклик: «Ир-р-р, ир-р-р, ир-р-р». Джонні одразу ж кинувся до неї скоком на своїх трьох здорових лапах. Опинившися разом з матір’ю на купі ласих наїдків, він навіть перестав скавуліти.

Мабуть, він уже бував передніше на звалищі, бо чудово розбирався в консервах. Можна було подумати, що він розпізнавав їх за етикетками, бо зовсім не звертав уваги на бляшанки з-під омарів, коли міг знайти хоч одну з-під варення. Деякі бляшанки завдавали йому немало клопоту, бо він був надто жадібний і не досить повороткий, щоб уникнути гострих країв.

Одна приваблива бляшанка з-під фруктів мала такий широкий отвір, що йому пощастило засунути в неї голову, і кілька хвилин він просто-таки розкошував, вилизуючи всі її куточки. Коли ж Джонні спробував витягти голову, виявилося, що він у неволі. Тоді Джонні почав шкрябати бляшанку і верещати, точнісінько як усяка розпещена дитина, і дуже стурбував матір, яка, очевидячки, не знала, чим допомогти йому. Звільнивши кінець кінцем голову, він вирішив помститись і почав молотити бляшанку лапами, аж поки розплескав її на млинець.

Велика бляшанка з-під сиропу надовго вщасливила його. Вона закривалася спеціальною покришкою, і тому отвір у ній був круглий, з гладенькими краями. Але виявилося, що він замалий для голови Джонні, а язик його, дарма що висунутий на всю довжину, не міг досягнути до її скарбів. Проте малий ласун швидко знайшов вихід: засунувши в отвір свою маленьку чорну лапу, він повозив нею по стінках, потім витяг і облизав дочиста. Облизуючи одну лапу, він тим часом стромляв другу й проробляв це знов і знов, аж поки бляшанка стала така чиста всередині, наче щойно вийшла з фабрики.

Потім Джонні зацікавився поламаною мишоловкою. Він міцно затис її передніми лапами і почав досліджувати. Від неї дуже смачно пахло сиром. Однак ця небачена штучка відповіла на удар його лапи ударом, і він не зчинив лементу лише тому, що прикликав на допомогу все своє самовладання.

Після уважного огляду, під час якого він нахиляв голову то на один, то на другий бік і округляв губи, Джонні скарав її так само, як раніше неслухняну бляшанку з-під фруктів. Цього разу він дістав несподівану нагороду — шматочок сиру, що таївся в самому серці злочинниці.

Джонні, мабуть, ніколи не доводилось труїтися, бо він їв усе, не перебираючи. Упоравшись із варенням та фруктами, він звернув увагу на бляшанки з-під омарів та сардин. Не злякали його навіть армійські м’ясні консерви. Живіт у нього роздувся, як м’яч, а передні лапи від постійного облизування здавалися тонкими й вилискували, наче одягнуті в чорні шовкові рукавички.

 

IV

Тепер мені спало на думку, що я в досить небезпечному становищі. Одне діло — зустрітися з ведмедем, у якого немає родинних обов’язків, і зовсім інше — розгнівати дражливу стару ведмедицю, злякавши ненароком її сина.

«Припустимо,— думав я,— що малий пустун забреде на цей край звалища і зазирне в яму. Він одразу ж зіб’є бучу, і мати, звичайно, подумає, що я його скривдив. Не давши мені можливості виправдатись, вона забуде правила доброї поведінки, встановлені в парку, і завдасть мені гарту».

На моє щастя, всі бляшанки з-під варення були на тому боці звалища. Джонні залишався коло них, а Грампі залишалась коло нього.

Та от раптом йому здалося, що мати знайшла собі кращу бляшанку. Він одразу ж запхикав і побіг одняти її. Але в цю мить він випадково поглянув на горб. Те, що він уздрів там, примусило його сісти на задні лапи і химерно закашляти: «Коф, коф, коф».

його мати швидко обернулась і теж присіла подивитись, що так зацікавило її синочка. Тоді і я поглянув у той бік і побачив — о жах! — величезного сірого ведмедя з породи грізлі. Це було справжнє чудовисько, яке скидалося на одягнутий у шубу омнібус, що їхав поміж деревами.

Джонні заскиглив і сховався за матір. Вона глухо загарчала, і шерсть на її спині настовбурчилась.

У мене теж волосся стало сторч од ляку, але я у своїй схованці сидів тихо, як миша.

Грізлі наближався до нас величною ходою. Його широкі плечі, що випиналися у такт його ході, срібляста шуба, що колихалась, як святкова попона на слоні, створювали враження страшної сили.

Джонні заскиглив голосніше. Тепер я всією душею співчував йому, але поклав за краще мовчати. Трохи повагавшись, Грампі обернулась до свого плаксивого синочка і щось промовила йому. Я почув лише кілька коротких покашлювань: «Коф, коф, коф». Але гадаю, що насправді вона сказала: «Моя дитинко, по-моєму, тобі краще злізти на оте дерево, поки я прожену звідси цього нахабу».

У всякому разі, Джонні зробив саме так, і саме це поклала зробити Грампі.

Але Джонні не хотів пропускати втішне видовище. Йому кортіло побачити, як розгорнуться події. Тим-то він не задовольнився надійною схованкою у густому сосновому гіллі, а захотів поєднати безпеку з можливістю вести спостереження і забрався на самий вершечок сосни. Він учепився за найвищу гілляку і, різко виділяючись на тлі неба, звивався сюди й туди і гучно верещав од хвилювання. Гілка була така тоненька, що зовсім зігнулась під його вагою, та ще й гойдалась від його метушні, і мені здавалося, що вона от-от трісне. Якби вона зломилася в ту мить, коли Джонні перехилявся в мій бік, він напевне упав би просто на мене, і це, можливо, призвело б до непорозуміння між мною та його матір’ю. Але гілка виявилась міцніша, ніж мені здавалось, а може, Джонні був такий вправний,— в усякому разі він не зірвався з гілки, і вона не переломилася.

Тим часом Грампі рушила вперед, назустріч Грізлі. Вона підвелася на увесь свій зріст і вся наїжачилася, ревучи та клацаючи зубами.

Грізлі не звертав на неї ніякої уваги. Він простував до купи так незворушно, наче був у лісі сам. Коли він опинився футів за дванадцять від Грампі, та раптом видала цілу низку уривчастих, схожих на кашель, погрозливих звуків, кинулась на нього і щосили затопила у вухо. Грізлі не чекав нападу. Проте він відповів таким ударом лівої лапи, що вона одлетіла, як лантух сіна. Нітрохи не вгамувавшись, а тільки ще дужче розлютившись, ведмедиця скочила на ноги і знов порвалась до нього.

Вони зчепилися в клубок і почали качатися по землі, бити й товкти одне одного, ревучи й пирхаючи, здіймаючи хмари густої куряви. Але й крізь увесь той. шум я добре чув, як маленький Джонні верещав на всю силу свого голосу. Він, мабуть, піддавав духу своїй матері, щоб вона якомога швидше покінчила з Грізлі.

Чому Грізлі не роздер її навпіл, я так і не зрозумів.

Через кілька хвилин, протягом яких я бачив тільки куряву та мелькання лап, ведмеді раптом розійшлися, немовби за взаємною згодою — чи, може, згідно з правилами ведмежої боротьби,— і на якийсь час застигли, люто дивлячись одне на одного. Грампі важко дихала.

Грізлі ладен був облишити цю справу. Він не мав наміру битися. Він і не думав про Джонні. Йому хотілося одного: спокійно пообідати. Але де там!

Ледве він ступив один крок до звалища, тобто, як здавалося Грампі, до Джонні, як вона знов напала на нього. Але тепер Грізлі був готовий до відсічі. Одним ударом він збив її з ніг і пошпурив на грубезний сосновий корч.

Це, нарешті, привело її до тями. Сила удару і негостинний прийом, яке виявило гостре, схоже на оленячі роги коріння, остудили її войовничий запал. Вона звелася на ноги й кинулась навтіки. Але тепер Грізлі розлютився всерйоз. Він вирішив покарати її і почав ганятися за нею навкруг корча. Грампі була проворніша, і весь час виходило так, що корч опинявся поміж нею та Грізлі. Тим часом Джонні, почуваючи себе безпечно на дереві, виявляв дуже живе й голосне співчуття матері.

Переконавшись нарешті, що так спіймати її не вдасться, Грізлі присів на задні лапи. Та поки він, очевидно, обмірковував, як перейняти її, стара Грампі скористалась нагодою, щодуху порснула від корча й подралася на дерево, де сидів Джонні.

 

V

Джонні спустився трохи нижче, щоб зустріти матір, а може, й для того, щоб дерево не надломилось од їхньої ваги.

Сфотографувавши цю мальовничу групу, я поклав за всяку ціну зробити знімок з ближчої відстані. Вперше за цілий день я вискочив з ями. Але біля дерева виявилося, що я зробив велику помилку, бо густе долішнє гілля закривало ведмедів, які сиділи вгорі.

Я стояв біля самого стовбура й роздивлявся, як би скористуватися своїм апаратом. Аж тут стара Грампі почала спускатися з дерева, клацаючи зубами й загрозливо покашлюючи. Поки я вагався, не знаючи, що робити, десь позаду пролунав голос:

— Ей, містере! Стережіться! Стара ведмедиця збирається напасти на вас!

Я обернувся й побачив пастуха, що пас готельну череду. Він їхав верхи повз галявину й випадково став свідком цих подій.

— Ви знаєте цих ведмедів? — запитав я, коли він під’їхав ближче.

— Звичайно, знаю,— відповів він.— Отой малий вереда вгорі—то Джонні. А ведмедиця — Грампі, вона теж вереда, хоч і велика. У неї взагалі паскудна вдача, а коли Джонні верещить так, як зараз, з нею краще не стрічатися.

— Мені б дуже хотілося сфотографувати її, коли вона злізе додолу,— сказав я.

— Тоді зробимо так: я побуду біля вас на своєму поні, і коли вона нападе, гадаю, що мені пощастить її одігнати,— сказав пастух.

Отож він став поряд зі мною. Тим часом Грампі з погрозливим гарчанням поволі спускалася з гілки на гілку. Але біля землі вона сховалася за стовбур, зсунулась на землю та й дременула до лісу, навіть не подумавши виконати свої страшні погрози. Так Джонні знову опинився сам на дереві. Він забрався на вершечок і знову почав одноманітно пхикати:

— У-е, у-е, у-е! (Ой мамо, ой мамо, ой мамо!)

Я налаштував свій апарат, щоб зняти Джонні в його улюбленій, характерній поставі, яку він прибирав кожного разу, заводячи свою жалібну пісню. Раптом він витягнув шию й заверещав так, як це він робив раніше, коли йшла бійка.

Я обернувся в той бік, куди він наставив свого носа,— і що ж я побачив? Просто на мене йшов Грізлі. Поки що він не виявляв ворожих намірів, але, очевидно, збирався пройти всю відстань, що відокремлювала нас.

— Знаєте ви цього ведмедя? — спитав я свого приятеля-пастуха.

— Аякже! Звичайно, знаю,— відповів він.— Це старий Грізлі, найбільший ведмідь у всьому парку. Взагалі-то він пильнує своїх справ і нікого не займає. Але сьогодні, як бачите, він побився з Грампі, і тому його треба стерегтися.

— Мені хочеться сфотографувати його,— сказав я.— І якщо ви допоможете мені, я спробую.

— Гаразд,— усміхнувся він.— Я буду напоготові і, якщо Грізлі нападе на вас, спробую відвернути його увагу. Але я можу зробити це тільки один раз. Так що ви загодя виберіть собі дерево.

Перспектива лізти на дерево мене мало приваблювала, оскільки поблизу було тільки одне — саме те, на якому сидів Джонні. Я уявив собі, як дряпаюся вгору, до Джонні, а слідом за мною дереться його мати, в той час як Грізлі чекає внизу, поки Грампі скине мене додолу.

Грізлі все наближався. Я сфотографував його, коли він був за сорок ярдів, потім ще раз — за двадцять. А він спокійнісінько чимчикував просто на мене. Я присів і почав чекати. Вісімнадцять ярдів, шістнадцять, дванадцять, вісім. Він усе йшов, і що ближче підходив, то голосніше протестував на своєму дереві Джонні.

Нарешті він зупинився ярдів за п’ять від мене і схилив набік свою здорову бородату голову, щоб роздивитися, хто це так репетує на вершечку дерева. Отож я дістав змогу зняти його в профіль. Коли я клацнув апаратом, він обернувся до мене з громовим ревом. Я увесь похолов і затремтів, думаючи, що настає моя остання хвилина. Секунду він люто дивився на мене, і я помітив, як спалахнули у нього в очах вогники, наче дві зелені електричні лампочки. Потім він одвернувся поволі й підібгав велику бляшанку з-під помідорів.

«Ой лишенько! — подумав я.— Чи не збирається він пожбурити її на мене?»

Але він, без поспіху вилизавши її, впустив додолу і підняв іншу, вже зовсім не зважаючи ні на мене, ні на Джонні, думаючи, мабуть, що ми не варті його уваги.

Я потихеньку, шанобливо позадкував далі від його королівської величності, полишивши звалище в повне його розпорядження, тим часом як Джонні не переставав верещати на своєму безпечному сідалі.

Що робила Грампі в той день, після зустрічі з Грізлі, мені й досі невідомо.

Поплакавши ще трохи, Джонні зрозумів, що йому ні в кого шукати співчуття, і дуже розсудливо припинив свій лемент. Лишившися без матері, він вирішив діяти самостійно і виявив більше тямовитості, ніж можна було від нього чекати.

З дуже хитрим виразом на своїй маленькій чорній мордочці він почав стежити за Грізлі. Виждавши, поки той відійшов далі від дерева, Джонні нишком зліз на землю, ховаючись поза стовбуром, і — дарма що в нього одна лапа була хвора — побіг, мов заєць, до найближчого дерева. Він не зводив духу доти, поки не опинився на верхній гілляці, бо був глибоко переконаний, що все своє життя Грізлі тільки й думав, як би знищити його, Джонні. До того ж він, мабуть, добре знав, що ворог не вміє лазити по деревах.

Він довгенько спостерігав Грізлі зі свого безпечного сховища, хоч той насправді не звертав на нього ніякісінької уваги. Потім Джонні помчав до іншого дерева, петляючи, щоб збити ворога з пантелику. Так він перебігав від дерева до дерева й залазив щоразу на самий верх, хоч би воно було не далі як за десять футів, аж поки зник у лісі.

Хвилин за десять вітер знов доніс його жалібне скавуління. Я зрозумів, що він знайшов матір і знову почав чіплятися до неї зі своїми скаргами, силкуючись її розжалобити.

 

VI

Щоб привчити своїх малят до послуху, ведмеді щедро частують їх шльопанцями. Якби й Грампі вдавалася до того ж засобу, виховуючи Джонні, їм обом довелося б зазнати значно менше всіляких неприємностей.

Того літа, мабуть, не минало жодного дня, щоб Грампі не встряла через свого Джонні у якусь халепу. Але найбільше приниження їй довелося пережити невдовзі після сутички з Грізлі.

Вперше я почув про цей випадок від трьох засмаглих горян. Оскільки вони були дуже дражливі люди й не любили, коли їм не йняли віри, та ще й добре стріляли зі своїх револьверів, я повірив кожному їхньому слову. До того ж усе, що вони розповіли мені, підтвердила й адміністрація парку.

З усіх консервних бляшанок, які потрапляли на звалище, Джонні найбільше цінив ті, на яких намальована була велика пурпурова слива. Він уподобав ті сливи після довгого й старанного вивчення найрізноманітніших кухонних решток. Самий їхній запах доводив Джонні до нестями.

Одного разу, коли на кухні готелю пеклася велика партія пирогів із сливами, зрадливий вітерець підхопив звістку про це й поніс у ліс, де вона через ніздрі дійшла до самої душі маленького Джонні.

Як і слід сподіватися, Джонні у той час пхикав. До того ж мати саме «вмивала й розчісувала» малого вереду, і ця обставина подвоювала його досаду. Від пахощів пирогів із сливами Джонні став наче сам не свій. Він скочив на ноги, а коли мати спробувала його придержати, заверещав і навіть укусив її.

Їй слід було б добре одвітрити сина, але вона не зробила цього. Вона тільки несхвально загарчала й пішла слідом, щоб захистити його в разі потреби.

Задерши вгору свого маленького чорного носа, Джонні помчав просто до кухні. Однак для безпечності він час від часу здирався на вершечок якої-небудь сосни, щоб оглянути місцевість, поки Грампі очікувала на нього внизу.

Так вони підійшли до самої кухні, але на останньому дереві заповзятливість маленького Джонні охолола, і він залишився вгорі, сповіщаючи болісним скиглінням, як дуже хочеться йому пирогів із сливами.

Навряд, щоб Грампі знала напевно, чого вимагав синочок. Але, коли вона виявила намір повернутись до лісу, Джонні зняв такий шалений вереск, що Грампі не наважилася покинути його, а він і не думав спускатися з дерева.

Грампі й сама любила сливове варення. Біля готелю пахощі були, звичайно, сильніші й відповідно спокусливіші. Отже, Грампі обережно пішла за тими пахощами і опинилася біля дверей кухні.

В цьому не було нічого незвичайного. Правило «живи й давай жити іншим» так укріпилось у парку, що ведмеді частенько навідувались до кухні. Випросивши дещицю, вони спокійно повертались до лісу. Поза всяким сумнівом, Джонні та Грампі одержали б кожне по пирогу, якби не сталась одна непередбачена пригода.

Минулого тижня хтось із челяді привіз до готелю кішку зі Східних Штатів. Хоч вона сама була ще майже кошеня, але вже мала своїх кошенят. Коли Грампі підійшла до дверей, вся кошача родина саме грілася на сонечку, розташувавшись на ганку. Кицька здивовано витріщила очі, побачивши перед собою велетенську волохату істоту.

Кішка досі ніколи не бачила ведмедів, адже вона прибула до парку зовсім недавно. Вона взагалі не знала, що таке ведмідь. З собаками вона була знайома, але такого здорового й страшного куцохвостого собаку їй досі не доводилось бачити навіть уві сні.

Перша її думка була — втекти. Та потім вона згадала про кошенят. Вона повинна потурбуватися за них і принаймні дати їм змогу втекти. Отож маленька хоробра мати стала на верхній приступці сходів і, вигнувши спину, випустивши пазури, розпушивши хвіст, пронизливо скомандувала ведмедиці:

С Т І Й !

Хоч наказ той був відданий котячою мовою, але ведмедиця чудово його зрозуміла. Очевидці настійно твердять, що Грампі не тільки зупинилась, але й підняла передні лапи на знак покори, як вимагали того звичаї ведмежої країни.

Однак, коли вона подивилася на кішку з висоти свого зросту, та здалася їй зовсім крихітною. Стара Грампі недавно мірялася силою з самим Грізлі — чи до лиця ж їй тепер поступатися перед цим нікчемним хвостатим звіром, якого не вистачило б і на один зуб?

А скигління Джонні нагадало про її святий материнський обов’язок. Відчувши моральну підтримку, вона спустилася на передні лапи, щоб іти далі.

І знову кішка верескнула: «Стій!».

Але Грампі цього разу не послухалася.

Перелякане нявкання кошенят збуджувало кішку, і вона вручила ведмедиці ультиматум. Тим ультиматумом була вона сама. З одчайдушною рішучістю вона пустила в хід усі свої вісімнадцять гострих пазурів та повну пащу міцних зубів і вп’ялась у голий, чутливий ніс Грампі — найвразливіше місце кожного ведмедя,— а потім подерлася їй на спину, куди Грампі не могла досягнути лапами.

Даремно спробувавши скинути з себе розлюченого плямистого звіра, стара Грампі вчинила те, що вчинила б за подібних обставин більшість тварин: кинулася навтікача з ворожої території до рідного лісу.

Але бойовий запал кицьки не погас. Їй мало було відбити напад. Вона хотіла завдати нищівної поразки ворогові, остаточно розгромити його. Дарма що Грампі мчала щодуху, кішка сиділа в неї на спині, працюючи пазурами та зубами, наче мале чортеня.

Грампі нетямилась од жаху. Слід її був позначений довгими пасмами шерсті. Подекуди виднілася навіть кров. Честь кішки була врятована, але їй цього було мало. Скажені гони тривали й далі. Ошаліла Грампі ладна була визнати себе переможеною на яких завгодно умовах.

Але кицька не зважала на її жалібне скавуління, і невідомо, куди б заїхала вона верхи на Грампі, якби Джонні мимохіть не підказав матері новий спосіб порятунку: він щосили залементував з вершечка свого дерева. Тоді Грампі скочила до сосни й подерлася вгору.

Кішка відразу зрозуміла, що опинилася на території ворога, де йому можуть подати допомогу. Вона розсудливо вирішила припинити переслідування — стрибнула на землю і стала, наче вартовий, ходити внизу, навколо дерева, високо задерши хвоста, мовби закликаючи ворога злізти. Кошенята теж підійшли й посідали кружка, тішачись материною перемогою.

Горяни запевняли мене, що ведмеді радше б загинули з голоду, аніж наважилися злізти, якби кухар не покликав кішку,— хоч це твердження, правда, й не дістало підтримки з боку працівників парку.

 

VII

Востаннє я бачив Джонні в лісі, на вершечку дерева. Як завжди, він оплакував свою нещасливу долю, тим часом як роздратована мати никала поміж соснами, шукаючи кого-небудь — все одно кого, — щоб покарати за сльози свого синочка. Не наважилась би вона зустрітися тепер хіба тільки з великим Грізлі та з кішкою.

Серпень тільки починався, але в настрої старої Грампі вже були помітні деякі зміни. Серед мешканців парку вона завжди вважалась «непевною», і ступінь її прихильності до маленького Джонні, очевидячки, теж цілком залежав од її настрою. Тим-то наприкінці місяця Джонні часом просиджував до півдня на вершечку якого-небудь дерева, самотній, нещасний, почуваючи, що він нікому не потрібний.

Ця історія скінчилася тоді, коли я вже виїхав з Єллоустонського парку.

Якось удосвіта він плентався слідом за матір’ю, що тинялася біля готелю. В кухні на цей час поралась Нора, дівчина-ірландка, що недавно найнялася на роботу. Коли вона виглянула у вікно, їй здалося, що до кухні приблудилось теля, і вона вибігла прогнати його. Відчинені двері кухні наганяли на Грампі такий страх, що вона зразу ж кинулась навтіки. Жах її передався Джонні, але він не міг бігати так швидко, як Грампі. Він поспішив до найближчого дерева. На його нещастя, виявилось, що то не дерево, а звичайний стовп. Дуже швидко — занадто швидко — Джонні опинився на його вершечку, всього на сім футів від землі, й заходився оплакувати своє горе, сповнюючи лементом холодне вранішнє повітря, в той час як Грампі необзирці тікала все далі й далі в ліс.

Підійшовши ближче й побачивши, що вона загнала на стовп якусь дику тварину, дівчина злякалась не менше за свою жертву. Але тут надійшли інші кухонні слуги, пізнали плаксуна Джонні й вирішили спіймати його.

Принесли ошийник та ланцюг і після короткої боротьби, під час якої Джонні кількох чоловік подряпав, на нього одягли ошийник, а ланцюг прикували до стовпа.

Коли Джонні побачив, що опинився в неволі, у нього навіть голос одібрало від обурення. Він гриз і дряпав стовп, рвався з ланцюга, поки зовсім знеміг. Тоді він знову заголосив і почав кликати матір. Вона з’явилася кілька разів поодаль, але страх перед кішкою був такий сильний, що вона зникла в лісі й покинула Джонні напризволяще.

Більшу половину того дня він або силкувався відірватись, або плакав. Надвечір він виголодався й радо прийняв їжу, що її принесла Нора. Дівчині здавалося, що вона повинна заступити йому матір, адже саме через неї Джонні залишився сиротою.

Ніч була дуже холодна. Джонні мало не замерз на вершечку свого стовпа і врешті погодився злізти на землю, щоб скористатися приготовленою для нього теплою постіллю.

Після того Грампі не раз навідувалась до купи покидьків, але, очевидячки, зовсім забула про сина.

Тепер ним опікувалася Нора, і всю їжу Джонні одержував з її рук. Проте він одержував не тільки їжу. Якось, коли дівчина принесла йому обід, він її цапнув, і за це його як слід одшмагали. Кілька годин після того він дувся на Нору, бо не звик до такого поводження. Але голод зрештою взяв своє, і відтоді він ставився до своєї опікунки з цілковитою пошаною. Вона, з свого боку, стала приділяти ще більше уваги бідолашному сироті, і тижнів за два його вдача почала помітно мінятись. Тепер він менше галасував і хоч і досі заявляв про свій голод жалібним криком «ир-р-р, ир-р-р, ир-р-р», але скавулів рідко, а шалені вибухи невдоволення зовсім припинились.

Особливо помітна зміна зайшла в ньому на третьому тижні вересня.

Остаточно покинутий матір’ю, він щиро прихилився до Нори. Годуючи й караючи його за провини, дівчина виховала ведмежа так, що воно почало поводитися досить пристойно.

Іноді Нора дозволяла йому побігати на волі, але він тепер і не думав тікати в ліс, а забирався на кухню й ходив за дівчиною на задніх лапах.

Він познайомився там із страшною кішкою. Але тепер у Джонні була могутня заступниця, і кішці довелося кінець кінцем примиритися з чорним волохатим зайдою.

В жовтні готель закривався на зиму. Дехто радив випустити маленького Джонні в ліс, інші — надіслати його до Вашінгтонського зоологічного саду. Але тут втрутилася Нора.

Коли наприкінці вересня почало приморожувати, у Джонні з’явився сильний кашель. Коли ж оглянули його криву лапу, виявилося, що у нього хвора кульша, а це означало, що здоров’я Джонні дуже ненадійне.

Він не погладшав восени, як інші ведмеді. Помітно було, що він підупадає на силах. Його кругле черевце втяглося, кашель посилився, і одного ранку його знайшли дуже хворим. Він лежав у пропасниці на своїй постелі біля стовпа.

Нора внесла його до кухні. Тепло підбадьорило хворого, й віднині кухня стала його домівкою.

На кілька день Джонні ніби покращало, і в нього знову прокинулась цікавість. Особливо приваблювало його полум’я у великій кухонній плиті; коли дверцята відхилялись, він навіть сідав на задні лапи і зосереджено споглядав яскраве диво.

Але за тиждень він перестав цікавитися й полум’ям. Щодень його здоров’я гіршало. Настав час, коли, очевидячки, вже нічого на світі не могло привернути його увагу.

Кашляв він усе частіше і мав дуже нещасний вигляд, аж поки Нора не брала його до себе на коліна. Тоді він задоволено згортався в клубочок і дуже гірко плакав кожного разу, коли їй доводилося класти його в кошик.

За кілька днів до закриття готелю він відмовився від свого щоденного сніданку й цілий ранок тихенько вищав. Коли Нора взяла його на коліна, він притулився до неї, і його «ир-р, ир-р-р, ир-р-р» чулося все тихше й тихше, аж поки не затихло зовсім.

Через півгодини, коли дівчина поклала його в кошик і взялася до роботи, маленький Джонні назавжди втратив інтерес до всього, що відбувалося на світі.

І

Вперше я зустрівся з Вінніпезьким вовком під час великої сніговиці 1882 року. В середині березня я виїхав з Сен-Поля, сподіваючись за двадцять чотири години перетнути прерії й дістатися до Вінніпега, але цар вітрів вирішив перешкодити моєму наміру і наслав зі сходу страшенну хурделицю. Година за годиною шалено, безперестанку бурхав сніг. Ніколи не бачив я такої хуртовини. Весь світ потонув у снігу — сніг, сніг, сніг, що кружляв, кусався, жалив, вихорився,— і велетенське страховисько-паротяг, пахкаючи, змушений був зупинитися за наказом цих легеньких, мов пір’їнки, кристаликів бездоганної чистоти.

Багато дужих рук, узявши лопати, вийшли на двобій з майстерно вивершеними кучугурами, що перегородили нам шлях, і через годину паротяг рушив з місця,— для того тільки, щоб застряти в найближчому заметі. Жахлива це була робота — день за днем, ніч у ніч ми то загрузали в заметах, то відкопувались, а сніг все йшов, грайливо кружляючи навколо нас.

— До Емерсона їхати двадцять дві години,— запевнив мене в Сен-Полі залізничник, але минуло майже два тижні, поки ми, весь час відкопуючись, добралися до Емерсона, цього тополиного краю, де густі хащі створювали надійний захист від заметів. Звідси поїзд пішов швидше, тополеві гаї погустішали — миля за милею ми мчали серед густого лісу, зрідка минаючи галявини. Наближаючись до Сен-Боніфаса, східної околиці Вінніпега, ми проїхали через невеличку просіку, ярдів п’ятдесят завширшки, і посеред неї я побачив картину, що зворушила мене до глибини душі.

На галявинці, звиваючись у живе рухливе коло, хвилювалася чимала зграя собак — великих і малих, чорних, білих і рудих. Трохи осторонь маленька руда собачка непорушно простяглася на снігу. Поза цим колом великий чорний пес стрибав і гавкав, тримаючись, одначе, весь час позаду ватаги. А посередині — центр собачої уваги і причина хвилювання — величезний похмурий вовк.

Вовк? Він скидався скоріше на лева. Стояв сам-самісінький — рішучий, спокійний, з наїжаченою гривою, міцно розставивши ноги, поглядав то туди, то сюди, готовий до відсічі в будь-якому напрямку. Губи йому кривилися неначе в презирливій посмішці, але я гадаю, що насправді то був лиш войовничий оскал зубів. Під проводом вовкоподібної собаки, що їй слід було б хоч трохи сором мати, ватага кинулася на нього, мабуть, удвадцяте. Та величезний сірий звір плигнув туди, сюди, хряскаючи страшними щелепами: хрясь, хрясь, хрясь — жодного іншого звуку не чутно було від цього самотнього воїна. Тим часом як серед його ворогів раз по раз лунало передсмертне скавчання, поки ті з них, що зосталися живі, знову відскочили назад, залишивши його, як і раніш, нерухомого, неприборканого, неушкодженого і сповненого презирства.

Як я хотів тепер, щоб поїзд знову застряв у заметі! Серце моє рвалося до цього сіроманця. Я жадав побігти йому на допомогу. Але засніжена галявина промайнула мимо, тополеві стовбури заступили світ, і ми наблизилися до кінця нашої подорожі.

Оце й усе, що я бачив, і, здається, небагато, але через кілька днів я довідався, що удостоївся рідкісного видовища: серед білого дня побачив легендарного звіра — не більше і не менше, як самого Вінніпезького вовка.

Дивна була у нього слава — це був вовк, що віддавав перевагу містам над селами, обминав овець, щоб убивати собак, і завжди полював один.

Розповідаючи історію Чаклуна, як його декотрі звали, я, проте, цілком певен, що багато городян навіть і не чули про всі ці події. Так, наприклад, самовдоволений крамар, що тримає лавку на головній вулиці, навряд чи знав про існування Вінніпезького вовка до того дня, коли відбулася остання сцена біля різниці і величезний труп вовка віднесли до зоологічної крамниці Гайна. Там зробили з нього опудало, яке пізніше показували на Чикагській всесвітній виставці і яке згоріло, на жаль, під час пожежі, що спопелила Малвейську середню школу в 1896 році.

 

II

Якось у червні 1880 року скрипаль Поль Дерош, вродливий гульвіса-метис, радніший полювати, ніж працювати, блукав з рушницею лісистими берегами Червоної річки поблизу Кілдонена. Побачивши сірого вовка, що виповз з берегової нори, він вистрелив навмання і вбив його. Спочатку Поль послав у нору собаку, щоб упевнитись, чи там немає другого дорослого вовка, а потім уповз у лігво сам і побачив — на превелике собі диво й радість — вісім вовченят. Дев’ять премій по десять доларів! Скільки ж це! Ціле багатство, напевне. Взявшися за палицю, він повбивав з допомогою жовтого собаки всіх звірят, крім одного. Існує повір’я: коли вб’єш останнього з виводка — не буде тобі щастя. Отож Поль попрямував до міста зі скальпами старого вовка і семи вовченят та одним живим вовченям.

Трактирникові, до якого перейшли всі долари, одержані за скальпи, незабаром дісталося і живе вовченя. Хоч воно росло на ланцюгу, але мало такі розвинені груди й щелепи, що жоден міський собака не міг до нього рівнятися. Його тримали у дворі для розваги відвідувачів, і ця розвага завжди зводилася до того, що в’язня цькували собаками. Кілька разів молодого вовка кусали й нівечили мало не до смерті, але він очунював, і з кожним місяцем все менше було собак, охочих зустрітися з ним. Життя його було надзвичайно важке. Єдиним втішним проблиском була дружба, що міцніла між ним і маленьким Джімом, сином трактирника.

Джім був свавільний шельмуватий хлопчина. Він уподобав вовка за те, що той загриз собаку, який покусав його. З того часу він почав годувати і пестити вовка, а той у відповідь дозволяв йому такі вільності, що на них ніхто більше не зважувався.

Батько з трактирника був не зразковий. Звичайно він балував сина, але часом на нього находила лють, і він жорстоко лупцював його за якусь дрібницю. Дитина рано зрозуміла, що її б’ють не за провину, а за те, що розгнівила батька. А тому варто було десь перечекати, поки гнів уляжеться, і тоді вже боятися нічого. Одного разу, рятуючись від батька, що гнався за ним, він ускочив до вовка в будку. Безцеремонно розбуджений сірий приятель повернувся до виходу, вищирив подвійний ряд зубів і вельми ясно сказав батькові: «Не смій його чіпати».

Якби Хоган міг тоді пристрелити вовка, то так і зробив би. але він боявся влучити в сина, а тому вирішив дати їм спокій. А вже через півгодини сам сміявся з усього, що трапилось. Відтоді маленький Джім тікав до вовчого лігва, як тільки йому загрожувала небезпека, отож побачивши, що він ховається за спиною суворого в’язня, можна було здогадатися — хлопець уже в чомусь провинився.

Заощаджувати на найманій праці — така була Хоганова перша заповідь. Тому буфетником у нього служив китаєць. Це було сумирне, боязке створіння, отож Поль Дерош міг з ним не церемонитися. Одного разу, коли Хоган кудись вийшов і китаєць був сам за стойкою, Поль, уже напідпитку, захотів випити в кредит. Але Тунг Лінг, виконуючи наказ хазяїна, відмовив йому. Його нехитре пояснення «не гаразд — ніколи не платити» підлило олії у вогонь, і Поль, заточуючись, посунув за стойку, щоб помститися за образу. Китайцеві довелося б непереливки, якби не нагодився маленький Джім, що спритно підставив довгу палицю під ноги скрипалю. Той простягся на підлозі, потім важко звівся на ноги, присягаючись, що Джім поплатиться за це життям. Але хлопчик, що був якраз поблизу дверей, миттю опинився у вовчій будці.

Побачивши, що у дитини є захисник, Поль схопив довгого дрюка і з безпечної відстані заходився бити вовка. Сіроманець рвався на цепу, та, хоча він уникав багатьох ударів, хапаючи дрюка зубами, все ж йому чимало перепадало. Раптом Поль зрозумів, що Джім, котрий при цьому не відмовчувався, порпається тремтячими пальцями біля нашийника вовка і звір ось-ось опиниться на волі. Справді, хлопчик уже давно спустив би його, якби вовк не натягував так ланцюга.

Думка про те, що він опиниться у дворі сам на сам з величезним розлютованим звіром, примусила здригнутися хороброго Поля.

Тут почувся улесливий голосок Джіма.

— Тримайся, вовчику, почекай ще трішечки, і ти зробиш з ним що завгодно! Тепер візьми його, любий вовчику!

Цього було досить: скрипаль утік, старанно зачиняючи за собою всі двері.

Отож дружба між Джімом і його улюбленцем міцніла. З кожним днем в міру того, як розвивалася могутня сила вовка, зростала також його ненависть до людей, від яких тхнуло горілкою, та до собак — причини всіх його страждань. Ця ненависть у поєднанні з любов’ю до дитини та до деякої міри до всіх дітей взагалі, як виявилось потім, стала керівною силою його життя.

 

III

В цей час, восени 1881 року, місцеві фермери почали скаржитись на те, що в околиці розвелося багато вовків, котрі дуже спустошують стада. Отрута і пастки нічогісінько не допомогли, отож коли у вінніпезькому клубі з’явився відомий німецький мандрівник і заявив, що він привіз собак, котрі можуть легко виловити всіх вовків, його вислухали з надзвичайною цікавістю. Бо скотарі дуже полюбляють влови, і думка зарадити лихові з допомогою кількох вовкодавів здалася їм дуже привабливою.

Незабаром німець привів двох прекрасних датських догів; один був білий, другий — сіруватий з чорними плямами і якимсь чудним білястим оком, котре доповнювало його надзвичайно лютий вираз. Кожен з цих величезних псів важив близько двохсот фунтів. М’язи у них були, як у тигрів, і всі охоче повірили словам німця, що одна ця пара здолає найбільшого вовка. Він так описував їхній звичай полювати:

— Вам треба тільки показати слід, і навіть якщо цей слід буде вчорашній, вони відразу ж побіжать по ньому. Нічим їх не зіб’єш. Хоч як би вовк ховався і кружляв, вони швидко знайдуть і насядуть на нього. Вовк навтікача, тоді сірий пес хапає його за стегно і кидає отак,— і німець підкинув у повітря кусень хліба,— і не встигне він торкнутися землі, як білий учепиться йому в голову, а сірий — у хвіст, і вони розривають його навпіл.

Все це здавалося вельми схожим на правду; у всякому разі кожен бажав перевірити собак на ділі. Кілька місцевих жителів запевняли, що можна знайти вовка на Асінібуані, отож влаштували там влови. Ллє, три дні марно проблукавши, вони вже ладні були відмовитись від полювання, коли це хтось згадав, що у Хогана живе вовк на цепу; його можна дешево купити, і хоч йому минуло трохи більше року, все ж він годиться для того, щоб перевірити, на що здатні собаки.

Вартість вовка відразу ж підвищилась, як тільки Хоган довідався, для чого він потрібен. Крім того, «сумління не дозволяло» йому продати вовка. Проте «сумління» одразу перестало заважати, як тільки погодились на його ціну. Найперше Хоган подбав, щоб спровадити маленького Джіма. І він послав сина з якимсь дорученням до бабусі. Потім вовка загнали в буду, забили її цвяхами, поставили на фургон і вивезли у відкриту прерію.

Собак ледве можна було стримати — вони так і рвалися, як тільки зачули вовка. Але кілька сильних чоловік держали їх на припоні, поки фургон відвезли на півмилі далі. Вовка насилу вигнали з буди. Спочатку він здавався зляканим і понурим, шукав, де б йому сховатися, а не те, щоб кусати кого. Але, відчувши себе на волі та ще й гнаний свистом та тюканням, він скрадливо потрюхикав на південь, де місцевість здавалася пересіченою. Тієї ж миті спустили собак, і вони з несамовитим гавканням кинулися за молодим вовком. Голосно тюкаючи, вершники поскакали за ними. З самого початку було ясно, що вовкові не втекти: доги мчали набагато швидше — білий міг бігти не гірше за хорта. Німець кричав у нестримному захваті, дивлячись, як білий летить через прерію, з кожною хвилиною наближаючись до вовка. Багато хто пропонував битися об заклад, що собаки переможуть, але ніхто не хотів приймати цих пропозицій. Погоджувалися лише ставити на одну собаку проти другої. Молодий вовк мчав тепер що було сили, але незабаром білий дог наздогнав його і підскочив до нього впритул.

— Дивіться тепер,— кричав німець,— як вовк злетить у повітря.

Через хвилину вовк і собака зіткнулися, але одразу ж відскочили один від одного, ніхто не злетів у повітря, а білий пес покотився по землі з жахливою раною на плечі — виведений з ладу, якщо не вбитий. Через десять секунд налетів, роззявивши пащу, сірий з чорними плямами. Ця сутичка була така ж короткочасна і майже така ж загадкова, як і перша. Обоє ледве торкнулися один одного. Сіроманець відскочив набік, голова його на мить сховалася в блискавичному русі. Плямистий пес заточився і показав скривавлений бік. Спонукуваний людьми, він кинувся знову, але дістав ще одну рану — і в нього зразу відпала охота до бійки.

Саме в цей час прибув лісовик з чотирма величезними псами. їх спустили на вовка, і люди з дрюками та арканами поспішили на допомогу, щоб добити його, коли це через рівнину верхи на поні примчав маленький хлопчик. Він скочив на землю і, пробравшись у середину кола, обняв вовка за шию. Він називав його «любим вовчиком», своїм «дорогим вовчком»; вовк лизав йому обличчя і махав хвостом. Потім хлопчик повернувся до натовпу і крізь сльози, що збігали по щоках, сказав… Та краще не друкувати того, що він сказав. Йому було лише дев’ять років, але він був дуже невихований, бо зростав у корчмі й успішно засвоїв усі ті огидні лайки, які йому доводилося там чути. Він проклинав усіх і кожного до третього коліна, не шкодуючи і рідного батька.

Якби дорослий дозволив собі такі образливі і непристойні вирази, його могли б лінчувати. А що робити з дитиною? Мисливці не знали. І врешті-решт вони вчинили найкраще — голосно розреготалися. Але сміялися вони не з себе — хто ж з себе сміятиметься, а з німця та його знаменитих собак, яких осоромив вовк-недоросток.

Джіммі засунув брудний, мокрий від сліз кулачок у простору хлопчачу кишеню і, порпаючись там серед скляних кульок, жувальної гумки, перемішаних з тютюном, сірниками, пістонами до пістолета та іншою контрабандою, витягнув звідти тоненьку шворку і припнув нею вовка за шию. Потім, все ще схлипуючи, поскакав додому на поні, ведучи за собою вовка і кинувши німецькому дворянинові на прощання погрозу:

— Я б за два центи нацькував його на вас, щоб вам добра не було!

 

IV

На початку зими Джіммі захворів. Вовк жалібно вив у дворі, нудьгуючи за своїм маленьким другом, і нарешті на вимогу хворого його впустили до кімнати. І тут цей великий дикий пес (бо вовк — це ж і є дикий пес) вірно вартував біля постелі хлопчика.

Спочатку хвороба здавалася легкою, тому всі були вражені, коли раптом настало значне погіршення і за три дні до Різдва Джіммі помер. Ніхто так щиро не тужив за ним, як його «вовчик». Великий сірий звір жалібно вив, відгукуючися на церковний дзвін, коли проводив померлого у свят-вечір на цвинтар біля церкви святого Боніфація. Незабаром він повернувся на задвірок трактиру, та коли спробували знову посадити його на цеп, він перескочив дощаний паркан і зник.

Трохи згодом тієї ж зими в рубленій хатині біля річки оселився старий мисливець Рено з вродливою донькою-метискою Нінеттою. Він нічого не знав про Джіммі Хогана і дуже здивувався, побачивши вовчі сліди на обох берегах річки між цвинтарем і фортом Гаррі. Рено з цікавістю і сумнівом прислухався до розповідей службовців Гудзонівської компанії про великого сірого вовка, що оселився поблизу і вночі забігав навіть у саме місто, а особливо полюбляв ліс навколо церкви святого Боніфація.

У свят-вечір, коли задзвонили дзвони, як колись під час похорону Джіммі, самітне тужливе виття пролунало по лісі, майже переконавши Рено в правдивості цих розповідей. Він знав усі різновиди вовчого виття: клич на допомогу, любовну пісню, самотнє голосіння і різкий виклик. Це було самотнє голосіння.

Старий мисливець спустився на берег річки і відповів таким самим виттям. Невиразна тінь вислизнула з далекого лісу, гайнувши через лід туди, де на колоді, сам, як колода, нерухомо сидів чоловік. Тінь наблизилась до нього, оббігла навколо і понюхала. Тоді очі її загорілись, вона загарчала, як роздратований пес, і майнула знову в темряву ночі.

Таким чином Рено, а незабаром і багато інших городян довідалися, що по вулицях міста бродить величезний сірий вовк, втричі більший від того, що сидів на цепу біля шинку Хогана. Він був грозою всіх собак, убиваючи їх при першій же нагоді, а говорили навіть, хоч це так і не доведено, що він зжер не одного п’янюгу-метиса.

Отакий був Вінніпезький вовк, що його я побачив того зимового дня в засніженому лісі. Я хотів йому допомогти, гадаючи, що він потрапив у безвихідь, але те, про що я довідався пізніше, змінило моє перше враження. Я не знаю, як закінчився той бій, але знаю, що згодом вовка бачили багато разів, а деякі собаки зникли хтозна-де.

Отже, жоден вовк ніколи не жив таким дивним життям. Він міг почувати себе вільно серед лісів і степів, а волів щоденно важити своїм життям у місті, не менше ніж раз на тиждень чудом рятуючись з лабетів смерті і день у день здійснюючи звитяжні подвиги. Іноді він знаходив тимчасовий притулок під дощаним настилом на перехресті. Ненавидячи людей і зневажаючи собак, він провадив щоденну боротьбу і тримав у постійному страху ватаги собак або вбивав, коли зустрічав їх по кілька чи поодинці. Він лякав п’яниць, уникав людей з рушницями, вивчив усі пастки, вивчив і отрути — як саме, не можна сказати, але вивчив без сумніву,— бо обминав отруєні принади або виявляв до них своє презирство.

Не було у Вінніпегу жодної вулиці, якої б він не знав, не було поліцая, котрий не бачив би його швидкої невиразної тіні, що промайнула в сірому світанку; не було собаки, що не тремтіла б із жаху, коли всезнаючий вітер приносив звістку про те, що старий Чаклун причаївся десь поблизу. Він ступив на стежку війни, і весь світ був йому ворогом. Але в усіх цих страхітливих напівказкових розповідях вирізнялася одна втішна річ — не було випадку, щоб Чаклун скривдив дитину.

 

V

Народившися в глушині, Нінетта пішла вродою в індіянку-матір. Сірі очі дісталися їй від нормандця-батька, і тепер це була гарнісінька дівчина шістнадцяти років, перша красуня на всю округу. Вона могла вийти заміж за першого-ліпшого з найбагатших і найстатечніших молодиків з околу, але, як це буває з примхливими дівчатами, серце її полонив гультяй Поль Дерош. Гарний парубок, добрячий танцюрист і непоганий скрипаль, Поль був назахват на всіх святах, але він безперестану пиячив, та ще й ходили чутки, нібито він уже мав дружину в Нижній Канаді. Рено правильно зробив, прогнавши його, коли він прийшов свататися. Та це біді не зарадило.

Покірлива в усьому іншому, Нінетта не відцуралася від свого обранця. Того ж самого дня, коли батько прогнав Поля, вона пообіцяла зустрітися з ним в лісі за річкою. Влаштувати це було не важко, бо вона була ревна католичка, а навпростець через річку до церкви було ближче, ніж в обхід через місток. Пробираючись засніженим лісом до призначеного місця, вона помітила, що слідом за нею біжить великий сірий собака. Він здавався їй цілком приязним, і дівчинка (бо вона була ще просто дівчинка) не злякалася його. Та коли вона прийшла до місця, де чекав на неї Поль, сірий пес вийшов наперед і грізно загарчав. Поль глянув на нього, упізнав величезного вовка і — навтікача, як справжній боягуз. Пізніше він пояснював, що побіг по рушницю. Та він, мабуть, забув, де вона лежить, бо поліз за нею на дерево. Тим часом Нінетта побігла по льоду додому, щоб попередити друзів Поля про небезпеку. Не знайшовши вогнепальної зброї на дереві, хоробрий лицар змайстрував списа, прив’язавши ножа до гілляки, і зловчився боляче поранити сіроманця в голову. Звір грізно загарчав, але відійшов на безпечну відстань, одверто виявляючи свій намір дочекатися, поки людина злізе з дерева. Але наближення групи рятівників змінило його рішення, і він зник.

Скрипалю Полю легше було пояснити свою поведінку Нінетті, ніж кому іншому: вона все ще палко кохала його. Але батько її ставився до нього з такою безнадійною зневагою, що вони вирішили потайки втекти, як тільки Поль повернеться з форту Александер, куди він мав їхати погоничем собак від компанії. Фактор дуже пишався своїм запрягом — трьома величезними лайками з пухнастими хвостами бубликом. Вони були здоровенні та дужі, як телята, а люті, як розбійники. І оце ними скрипаль Поль мав правити з форту Гаррі до форту Александер, везучи кілька важливих пакунків. Його вважали досвідченим погоничем, бо він був нещадно жорстокий.

Рано-вранці, випивши кілька чарок на дорогу, він жваво рушив вниз по річці. За тиждень він мав повернутися з двадцятьма доларами в кишені і, роздобувши таким чином кошти, здійснити задуману ними втечу. Сани мчали річкою по льоду. Собаки бігли швидко, проте огризалися, коли Поль, хльоскаючи довгим батогом, кричав: «Ану, марш-марш!». Вони пронеслися на всьому скаку повз хатину Рено на березі, і Поль, ляскаючи батогом і біжачи слідом за саньми, помахав рукою Нінетті, що стояла на порозі. Незабаром сани з лютими псами і п’яним погоничем зникли за поворотом, і ніхто відтоді ніколи не бачив скрипаля Поля.

Того ж вечора лайки повернулися самі до форту Гаррі. Вони були забризкані замерзлою кров’ю і поранені в кількох місцях, але, хоч як це дивно, зовсім не голодні.

По сліду рушили скороходи і побачили, що всі пакунки, цілі і непошкоджені, лежали на льоду. Уламки саней були розкидані на милю, а то й більше вгору по річці. Недалеко від пакунків знайшли рештки одягу, що належав скрипалеві.

Цілком ясно, що собаки загризли і з’їли свого погонича.

Фактор був дуже прикро вражений цією подією — це могло коштувати йому собак. Він відмовився вірити чуткам і вирішив сам з’ясувати, як було діло. Рено послали разом з ним; та ще за три милі до того фатального місця старий мисливець показав на великі сліди, що перетинали річку зі сходу на захід, якраз після сліду саней. Він пройшов щось із милю назад цим слідом і помітив, що звір йшов повільно там, де собаки не поспішали, і біг там, де вони мчали. Потім повернувся до фактора і сказав каліченою англійською мовою:

— Великий вовк — він ішов за саньми весь час.

Вони простежили сліди до західного берега. За дві милі до Кілдоненського лісу вовк уповільнив свій біг і йшов по сліду саней ще кілька ярдів, потім повернув до лісу.

— Поль — він щось загубив тут, можливо, пакет; вовк — він вернувся на запах. Тепер він летить, бо знає — саньми їде п’яний Поль, що розсік йому голову.

Наступну милю, як видно з вовчого сліду, він біжить галопом за саньми. Слід людини тепер зникає — погонич скочив на сани і підхльостує собак. Отут він відрізав вантаж: ось чому пакунки були розкидані по льоду.

Бач, як скачуть собаки під ударами батога! А ось у снігу ніж скрипаля. Він, мабуть, упустив його, намагаючись захищатися від вовка. А тут — ба! — слід вовка зникає, а сани мчать далі: вовк скочив на сани. Нажахані собаки піддали ходу — адже на санях творилася кривава розправа. В одну мить все скінчено: вовк і його жертва скочуються з саней. Вовчий слід знову з’являється на східному березі і зникає в лісі. Сани відхиляються до західного берега, де через півмилі чіпляються за корч і розбиваються.

Сніг також розповів Рено, як собаки, заплутавшись в упряжі, зчинили гризню між собою, поки обірвали посторонки і, повертаючись нарізно річкою додому, зібралися біля трупа їхнього ката і зжерли його.

Справа була кепська, та все ж із собак зняли обвинувачення у вбивстві. Цілком ясно, що це робота вовка, і Рено, коли минуло перше жахливе враження, сказав, полегшено зітхнувши.

— Це Чаклун. Він врятував мою дівчинку від Поля. Він завжди був добрий до дітей.

 

VI

Оця сама подія спричинилася до того, що на Різдво, якраз через два роки після смерті маленького Джіма, було призначене велике доконечне полювання. На влови зігнали мало не всіх собак округи. Тут були три лайки — фактор вважав їх особливо необхідними,— були і датські доги, і шукачі, і різномасті дворняжки без роду й племені. Цілий ранок вони без успіху прочісували ліс на схід від церкви святого Боніфація. Але по телефону сповістили, що слід, який вони шукають, з’явився поблизу Ассінібуанського лісу на захід від міста, і через годину мисливці вже бігли по гарячому сліду Вінніпезького вовка.

Ось вони мчать — зграя собак, строкатий загін вершників, натовп піших чоловіків та хлопчаків. Вовк не боявся собак, але він знав, що у людей є небезпечні рушниці. Він прямував до темної лінії Ассінібуанського лісу, але вершники, що мчали по відкритому просторі, змусили його повернути назад. Він побіг вздовж видолинка Колоні-крік, уникаючи куль, що вже засвистіли над ним. Далі повернув до огорожі з колючого дроту і, перескочивши її, на якийсь час позбувся вершників, але йому доводилося триматись улоговини, що захищала від куль. Тепер його наздоганяли собаки. Мабуть, він тільки й думав про те, як би залишитися з ними на самоті, і хоч їх було сорок чи п’ятдесят проти нього одного, він прийняв би цей нерівний бій. Собаки вже оточили його, проте жодна не насмілилася підступити. Довготелесий гончак, покладаючись на свою прудкість, нарешті наблизився збоку, але вовк одним ударом збив його з ніг. Вершники змушені були скакати обхідною дорогою, і тепер гонитва прямувала до міста. Звідти вибігло багато людей і собак, щоб узяти участь у переслідуванні.

Вовк повернув до міської різниці, добре знайомого йому місця, і стрілянина припинилася, бо мисливці боялися влучити в будинки, а також в собак, що були дуже близько. Собаки справді вже оточили вовка тісним колом так, що далі йому нікуди було тікати. Він озирнувся, шукаючи прикриття з тилу для останнього бою, і, побачивши дерев’яний пішохідний місток через рівчак, плигнув під нього і вищирився на собак. Люди дістали ломи і зруйнували місток. Він вискочив, знаючи, що настав час умирати, готовий до смерті, але бажаючи гідно битися до останку. І ось він уперше стояв перед людьми серед білого дня — загадковий убивця собак, примарний голос лісів Сен-Боніфаса, дивовижний Вінніпезький вовк!

 

VII

Нарешті після трьох довгих років боротьби він стояв сам перед ними, віч-на-віч з чотирма десятками собак і озброєними людьми, що допомагали їм. Але зустрічав він їх з такою ж рішучістю, як і в той день, коли я вперше побачив його в зимових лісах. Так само презирливо кривилися йому губи, міцні боки ледь-ледь здіймалися, а жовто-зелені очі горіли незмінним вогнем. Собаки зімкнулися, їх вели не величезні лайки з лісів — вони, мабуть, чудово знали, чим це загрожує,— а бульдог з міста. Почулося тупотіння багатьох ніг. Цявкання собак на якийсь час змінилося глухим гарчанням. Сивувато-червоні щелепи вовка розтулилися — і вмить собаки відступили. І ось знову він стоїть один, готовий до нападу, похмурий і сильний розбійник. Тричі собаки нападали на нього — і тричі діставали належну відсіч. Найсміливіші з них лежали вже довкола нього. Перший загинув бульдог. Навчені досвідом, собаки тепер трималися на відстані — боялися. А по міцній його поставі не видно було найменших ознак слабості. Після хвилини нетерплячого очікування він ступив кілька кроків уперед і — ой леле! — дав стрільцям довгождану нагоду. Пролунало три постріли, і вовк нарешті упав на сніг, скінчивши свій сповнений боротьби життєвий шлях.

Він сам обрав цей шлях. Життя його було коротке і вщерть наповнене подіями. Замість багатьох спокійних років він прожив лише три — і це були роки щоденної борні. Він обрав собі нову дорогу, хоч коротку, але дорогу високості. Волів випити свій келих одним духом і розбити його — зате ім’я його стало безсмертне.

Хто може зазирнути в душу вовка? Хто може пояснити мотиви його вчинків? Чому він тримався саме цього міста, де зазнав стільки горя? Не тому, що він не знав інших країв: ліси тут безмежні, харчів досить скрізь, а його бачили аж біля Селкірка. Навряд чи утримувала його тут жадоба помсти: жодна тварина не здатна присвятити помсті ціле своє життя — це лихе почуття властиве лише людині. Тварина ж шукає спокою.

Лишається тільки один ланцюг, що міг прикувати його,— це найсильніша влада на світі, наймогутніша сила на землі — любов.

Вовка вже немає. Останки його згоріли під час пожежі в школі. Та й досі стороні церкви святого Боніфація твердить, що у свят-вечір, як тільки задзвонять дзвони, у відповідь лунає моторошне тужливе виття вовка з сусіднього лісистого цвинтаря, де лежить маленький Джім — єдина істота на світі, що ставилася до нього з любов’ю.

Життєпис чорно-бурого лиса

Частина перша. Дитинство

І. Рідна домівка

Сонце зайшло за Голдерські гори, і м’які сутінки, такі любі всьому живому, вже почали огортати навколишні горби та долини. Навзаході небо пишно палахкотіло, а у видолинах світло було таке слабке, що ледве давало тіні. Вздовж річки Шобан, на високому її березі, ріс невеликий сосняк, де заховувалася затишна галявинка. О тій чудовій весняній порі, коли навколо духмяніли запашні квіти, вона видавалася справжнісіньким райським куточком. І все ж найцікавіша ця галявина була тим, що тут оселилася родина лисиць.

Вхід до нори крився в гущавині. Але зараз, у надвечірній час, уся родина вийшла на галявину погратися й погуляти.

Посередині була мати. Вона сиділа зовсім непорушно, але пильно стежила за всім, що відбувається навколо. А її малі пухнасті м’ячики затіяли грайливу мотанину, нічим не турбуючись: адже для малят найвища сила — мати, а коли ця сила їм віддана, то й увесь світ видається сповненим приязні. Вони безпечно гуляли, вовтузились одне з одним, ганялися за мухами, жучками, відважно нюхали волохатих джмелів, щосили бігали, ловлячи кінчик материного хвоста, або віднімали одне в одного якийсь нікому не потрібний недогризок. Одне слово, гралися аби грати і були раді будь-якій причині, щоб знову почати веремію. За м’яча їм правило засохле качаче крило. Багато разів воно переходило від одного до другого. Аж ось його схопило найспритніше лисеня з чорною смугою впоперек писка і почало з ним кружляти, поки іншим не набридло за ним даремно ганятися. Тоді воно й собі кинуло крило, вчепилося за материн хвіст і так заходилося його крутити, що вона, не стерпівши, щосили сіпонула хвоста, аж мале полетіло шкереберть.

У розпалі цих веселощів на галявині майнула чиясь тінь, і мати й діти стенулися, та зараз же й заспокоїлись — це був батько. Він ніс для них їжу, тому всі миттю повернули в той бік очі й носи. Лис поклав додолу здобич — щойно задушену хохулю, і мати схопила її. Розказують, що лисиця ніколи не буде нести до своєї нори здобич, якщо там немає лисенят. І це правда. Лисиця кинула хохулю дітям, і вони накинулися на неї, як зграя вовків. Вони сіпали, тягли її, гарчали й люто витріщалися одне на одного, несамовито тріпаючи головою, щоб одірвати свою частку.

Мати з любов’ю дивилася на цю веселу метушню, не забуваючи озирати поглядом і навколишній ліс. Там могли ховатися страшні вороги: люди з рушницями, хлопці, собаки, орли чи сови,— всі вони залюбки полюють лисенят. Вона завжди на чатах, і пильнувати їй допомагає лис. Хоч він у родині грав другорядну роль (лисиця навіть не пускала його до нори, поки діти були сліпі), але все ж сумлінно постачав їм їжу і завжди стояв на сторожі.

Веселий бенкет лисенят був порушений батьковим «юр-юр-юр-яак» — сигналом про те, що наближається небезпека. Коли б лисенята були трохи більші, вони й самі б зрозуміли, що це означає. Але ж вони були ще дуже малі, і тому мати навчила їх, що робити: погрозливо повторила батьків сигнал і загнала їх до півтемної нори, де кожне спокійно доїло свою частку.

Серед ферм одної тільки Нової Англії водиться не менше тисячі пар лисиць. В кожної пари щороку народжуються діти, тому такі сцени, як ця, можуть відбуватися перед будь-якою лисячою норою кожного сонячного весняного або літнього дня. Отже, подібних сцен під самісіньким нашим носом буває не менше ста тисяч на рік, але лисиці такі потаємні, такі хитрі й обережні батьки, що хіба одній людині із ста тисяч пощастить спостерігати це відрадне видовище. Зате як чарує очі та серця такий вияв щирої любові й відданості у цих тварин!

У містечку Голдері таким щасливцем, одним із ста тисяч, виявився Абнер Джюкс — довготелесий, білявий, весь у ластовинні хлопчина, який, замість того щоб пасти корів, лазив по деревах і драв воронячі яйця.

Він дивився вниз на веселу гру лисенят з таким захватом, що можна було відразу сказати: з цього хлопця виросте справжній природолюбець. Він одразу ж помітив лисеня з чорною пасмугою на писку, неначе в масці доміно[1], і, всміхаючися, стежив за його потішними витівками. Хлопець не замишляв проти лисячої родини нічого лихого і навіть не збирався перебивати пустощі малечі, та все ж через нього настав їх кінець, і через нього малятам довелося зазнати сумної долі.

Як і більшість хлопців, Абнер полював на лисиць тільки взимку. Він пишався своїм мисливським собакою, який незабаром стане «найкращий в усьому штаті». Правда, це був ще не собака, а всього лише щеня, але воно вже мало великі лапи, тонку талію й могутні груди. Голос у нього був дуже гучний і ляскучий, а вдача така люта й понура, що з нього й справді мав вирости презлючий собака. Абнер завжди причиняв його вдома, але зараз щеня вирвалося надвір і відразу ж кинулося шукати свого господаря. Саме воно, біжачи слідами Абнера, й стривожило батька лисенят.

Лисиця-мати, переконавшись, що всі семеро її найдорожчих малят зараз у безпеці, в норі, відразу ж кинулася назустріч ворогові. Вона навмисне побігла так, щоб собака натрапив на її слід, і справді незабаром почула металеве дзявкання, від якого навіть її мужнє серце закалатало дужче.

Та за себе вона зараз не думала. їй треба було відвести вбік ненависного собаку. На безпечній віддалі від нори вона легко його позбулася, здвоївши свої сліди, й прибігла додому. Там все було гаразд. Тільки лисеня з чорним писком, що завжди її зустрічало біля входу, тепер принишкло в найглухішому кутку нори, уткнувши носа в пісок.

Воно визирнуло було надвір і почуло жахливий, пронизливий гавкіт собаки. Лисеня так перелякалося, що по всьому його хребту аж до кінця пухнастого хвоста пробігли холодні дрижаки; воно щодуху кинулося в найдальший куток нори й лежало там, скоцюрбившись, хоч небезпека вже давно минула.

Дотепер воно жило у світі любові; віднині в цей світ вдерся страх.

II. Нещастя

Багато хто з мисливців твердо переконаний: лисиця ніколи не залізе до курника, що найближчий до її нори. Вона не має ніякого бажання накликати на себе помсту найближчого сусіда, а тому воліє ходити по здобич на більш віддалені ферми. Може, цим і пояснювалось те, що курник Джюкса зовсім уникнув наскоків, тоді як Бентон щодня не дораховувався якоїсь курки. Старий Бентон взагалі не визначався терплячістю, але коли з його курника зникло більше чверті породистих курей, то він і зовсім розлютився й заявив: якщо сини його не можуть захистити курей, то він це зробить сам…

У неділю сини Бентона, Сай і Бад, проходячи вершиною горба, зачули гавкання Джюксового собаки, який гнався за лисицею. Собака цей був їм не дуже до вподоби, тому вони не схотіли втручатися в його справи. Але вони зупинилися, простежили за гонитвою, що відбувалася внизу, в долині, й побачили, як спритно лисиця обдурила собаку, коли їй набридло втікати. «Цікавий випадок,— подумали вони.— Буде що розказати людям біля пошти, коли б тільки там був хтось із Джюксів».

Але не встигли вони рушити далі, як лисиця показалася знову, вже несучи в зубах білосніжну курку. Бентон дуже пишався своїми білими доркінгськими курми, і це ж одну з них вполювала зараз лисиця. Через півгодини хлопці стояли вже біля нори серед купи білого курячого пір’я. Хлопці спробували просунути в нору довгу палицю, але нора була кручена, тож лисенята, хоч і страшенно перелякані, все ж залишилися цілі й неушкоджені. Тим часом батько й мати гасали навколишнім лісом: вони нічим не могли їм допомогти.

Хоч нора й була на Джюксовій землі, діти Бентона вирішили прийти сюди наступного дня і викопати лисенят. Але в лисиці пробудився материнський інстинкт: її оселі загрожувала небезпека. Тому вона відразу стала рити іншу нору, а на світанку почала переносити туди свою родину.

Селянам відомо один дуже простий спосіб відбору: коли їм треба визначити, яке з новонароджених кошенят найкраще, вони користуються таким способом: виносять їх усіх у чисте поле. Кішка незабаром знаходить своїх дітей і починає переносити їх додому. І те кошеня, якого вона візьме першим, і є найкраще. Та й справді ж: найспритніше завжди вилізе на самий верх купи, на нього відразу ж зверне увагу мати і візьме його.

Отак було й тепер. У норі перше зустріло матір те лисеня, яке було найспритніше й найсильніше — Доміно, і його першого перенесла вона в безпечне нове сховище. За другим разом вона взяла найсильнішу його сестру, а за третім — невеликого, але міцного братика. А старий лис чатував на сусідніх горбах. Вже почало сіріти; мати саме переносила третього малого, як раптом батько подав сигнал небезпеки.

Хлопці Бентона прийшли з лопатою й мотикою, щоб розрити нору, і вже почали копати, але за три фути від входу наткнулися на величезний камінь. Що ж робити? Раптом з каменярні в горах долинув гук вибуху, підказавши їм план дій. Один з хлопців сходив до каменярні й приніс динамітний патрон, якого заклали в тріщину. Через хвилину почувся страшенний вибух, і коли спала пилюка, то виявилось, що вибух не розкрив лігва, а, навпаки, засипав його камінням. Лисенята, звичайно, або задихнулися, або їх роздушило. Вибух перетворив житло у могилу, і хлопці пішли додому.

Коли б вони прийшли сюди вночі, то побачили б, як лисиці, і батько й мати, розгрібали лапами землю, як гризли зубами уламки граніту, щоб дістатися до своєї нори. Наступної ночі вони знову прийшли обоє, третьої ночі приходила вже одна тільки мати, а потім і вона залишила цю безнадійну справу.

III. Нова домівка

Нова домівка лисиць була за милю від попередньої і вже не на вершині горба, а біля річки Шобан, що саме тут витікає з міжгір’я на просторі луги. Тут, у виярку поміж скелями, де густо сплелося коріння осик та беріз, і була їхня нора. Перед входом до нори лежали дві брили граніту, бо лисиці вірять, що камінь— найкращий для них захист. Попередня нора була на схилі горба в сосняку, а ця — у виярку, що заріс осиками. Сосна весь час шумить, зітхає, осика — тремтить, трепече. А поруч, дзвінко виспівуючи, тече річка. І після того великого нещастя в родині лисиць шум сосен нагадував їм про минуле лихо, а річка й осики, здавалося, співали мирних пісень.

Біля самого входу до нори був густий чагарник, який спускався до тихої річки, що на її берегах розрісся оситняг. Цей зелений схил був місцем розваг трьох лисенят. Не раз і не двічі, а багато десятків разів можна було бачити, як батько-лис приносив їм здобич. Вся трава довкола була витоптана лапками лисенят, що безперервно тут бігали, граючись. Лисенята тепер швидко підростали, але найшвидше росло старше, в якого щодня темнішали і хутро, й маска на писку.

Батько й мати почали їх навчати, як ловити здобич. Мати вже майже не годувала їх молоком, вони їли те, що й дорослі, та ще її повинні були самі знайти харч, який приносили їм батьки, залишаючи щоразу далі від нори. Почувши материн поклик, всі лисенята кидалися в ліс і починалася дуже серйозна гра під назвою «не знайдеш — будеш голодний». Як тільки вони ганяли туди й сюди по чагарнику, як петляли схилами горба, роздивляючись і обнюхуючи кожну ямочку! З якою радістю летіли вперед один з-поперед одного, коли вітер підказував їм, куди бігти, і як чудово навчилися вони нарешті мчати щодуху по батькових та материних слідах просто до схованої їжі!

Отак і навчалися вони справжнього полювання. Батькам здавалося, що всіх лисенят вони годують однаково, але насправді тут, як і повсюди, можна було пересвідчитися в справедливості старого, як світ, правила: «хто має більше, той більше й одержує». Найстарше лисеня було найрозумніше, найсильніше, найспритніше. Воно завжди знаходило їжу перше і хапало найбільші і найкращі шматки. Росло воно швидше за інших, і різниця між ними щодня була все помітніша. Але воно відрізнялося від інших ще одним: його темно-сіре хутро дедалі чорніло. Коли в брата й сестри почало рости руде й жовте хутро, властиве для їхньої породи, то в нього хутро щодня темніло, а на писку й лапах і зовсім стало чорне.

Був уже кінець липня. Старі лисиці не тільки невтомно діставали дітям їжу на сусідніх фермах, але й пильно оберігали їх від будь-якої небезпеки. Нерідко в їхній долині чути було голосне гавкання собаки, і завжди, почувши його, чорне лисеня тремтіло, але батько чи мати бігли назустріч ворогові і, легко його обдуривши, змушували повернутися додому без нічого. Обдурити собаку серед скель було їм так легко, що лисиці стали зневажати свого незграбного переслідувача і зробилися дуже самовпевнені. І от якось, коли всі троє лисенят галасливо бігали по галявині, шукаючи принесену батьком здобич, на них раптом кинувся плямистий собака. Від страшного рику лисенята кинулися врозтіч, але менший братик заворонився і потрапив у величезні собачі щелепи. Чудовисько-собака приніс це тендітне звірятко на ферму, поклав до ніг господаря і чекав, що той його за це похвалить. Але так і не діждався.

Біда ніколи не приходить одна. Наступного ранку лис-батько біг додому зі спійманою качкою, як раптом спереду почулося собаче гавкання. Він звернув з добре знайомої йому дороги й опинився на стежці, огородженій з. обох боків високим плотом, через який він не міг переплигнути, не випустивши качки. Лис побіг стежкою, а собаки за ним. Тоді він шмигнув у перший же двір і — о горе! — натрапив ще на одного собаку: тут він і загинув.

Але його сім’я нічого про це не знала. Просто він не повернувся додому, не приніс здобичі. Мати і двоє лисенят в норі посеред осик трохи поголодували, а потім лисиця-мати відважно взяла на себе всі турботи. Щоправда, їй уже майже й нічого було турбуватись за дітей: у серпні вони вже разом з нею почали виходити на полювання і самі собі здобували їжу. У вересні дочка була вже така завбільшки як і мати, а брат у темному хутрі вдався набагато більший і сильніший за неї.

Стосунки між сестрою і братом, а також між матір’ю й сином тепер дуже змінилися, і обидві лисиці тепер почали уникати зустрічей з цим високим чорним лисом. Мати й дочка продовжували ще жити разом, але якийсь глибинний інстинкт уже порізнив їх навіки. Зустрічаючись випадково з високим чорним лисом, вони поводилися з ним по-дружньому, але всі троє намагалися зустрічатися якомога рідше. Отак швидкий Доміно, навчившись піклуватися сам про себе, покинув старий осиковий гайок і почав жити одинцем.

IV. Нове вбрання і нове життя

Тепер Доміно вступив у великий буремний світ, що так відрізнявся від рідної домівки під осиками. Тепер він почав жити самостійно і повинен був розраховувати тільки на власні сили, щоб прогодувати себе й уберегтися від ворога. Щоднини він ставав усе розумніший, обережніший та красивіший.

Невдовзі після того, як він залишив свою нору, йому довелося рятуватися від переслідування і тоді йому вперше довелося пересвідчитися, що розум деколи рятує краще за найшвидші ноги і що в нього у важку хвилину є відданий друг — друг, якого він бачив щодня й раніше, але з яким познайомився тільки тепер.

Якось за Доміно погналося двоє собак, і, рятуючись від них, він до крові зранив свої лапи на. скелях. Було дуже жарко, сухо. Доміно щодуху помчав уперед, аби охолодити свої розгарячені, стомлені, скривавлені ноги в річці. Спустившись до води, він подався по мілкому проти течії, тішачися прохолодою. Так він пройшов з чверть милі, коли почув валування собак, що бігли по його сліду до річки. Молодий лис стрибнув на острівець і, сховавшися в кущах, спостерігав, як собаки згубили на березі слід, як вони бігали туди й сюди, намагаючись знову його знайти, і нарешті, нічого не виявивши, зовсім спантеличені попленталися додому.

Може, лис ясно і не розумів, що вода сховала його сліди, але в нього виробилося тверде переконання, що річка — таке місце, де можна втекти від небезпеки. Пізніше цей висновок не раз підтвердився досвідом. А на тім боці річки, нижче по течії, була піщана обмілина, де теж не залишалося жодних слідів і де можна було спекатися від переслідувача. Коли настала зима і річка вкрилася тонким шаром блискучої криги, Доміно помітив, що ця крига чудово витримує його і ламається під важким собакою. Але справжньою знахідкою для нього виявилася скеляста круча над річкою. Під урвищем вилася стежечка, спочатку досить широка, а потім така вузенька, що нею ще міг пройти лис, але ніяк не мисливський собака. Ця стежечка огинала вершину, а далі полого піднімалася на скелю і вела до лісу, куди іншою дорогою було не менше двох миль.

Нарешті Доміно взнав, що коли лови виявилися невдалі, то біля річки завжди можна знайти щось їстівне. Чи то була викинута на берег риба, чи дохла пташка, чи хоча б жаба, а все ж чимсь можна було перебити голод. І він думав: «Яке чудове місце річка! Тут завжди можна чимсь поживитися». Так річка стала йому другом.

Он як помудрішав наш лис! І зовні він теж став зовсім інший, хоч ця зміна вдесятеро збільшила небезпеку для його життя. Бо його хутро щодня ставало все темніше, все густіше, аж поки почорніли всі руді й сірі волосинки. І кожний, хто розуміється на хутрових звірах, сказав би: «А з нього, певно, вийде неабиякий красень. Це молоде лисеня стане справжнім чорно-бурим лисом».

Роздобути хутро чорно-бурої лисиці — найбільше щастя, про яке тільки може мріяти будь-який мисливець. Але цього скарбу пильнують хитрість звірка і його швидкі ноги — тому вполювати чорно-буру шкірку може хіба що тільки щасливець. Ці шкірки не всі однакові, вони так само розрізняються, як і діаманти, по величині і якості, і мисливці розрізняють їх дуже точно.

Чорно-бура лисиця тільки взимку дуже відрізняється від звичайної. Чорно-буре лисеня, поки воно не змінило свого дитячого хутра, може легко видатися за звичайне. Лише з наближенням зими можна помітити красу, притаманну шляхетній породі. І ось тепер, коли минула осінь і в Голдері настали морозяні ночі, зимове хутро Доміно щодня ставало все густіше й довше, хвіст з білим кінцем все пухнастіший, а чорна смужка впоперек морди — все чорніша і скидалася на маску посеред сріблястого волосся. Голова й шия теж стали блискучо-чорні. Нарешті, немов зірки вночі на темному небі, з’явилися блискучі білі кінці волосин на фоні чорного, як смола, хутра. Той, хто бачив чорненьке лисеня в липні, ніколи б не пізнав його тепер, у листопаді, у всій пишноті чудового зимового вбрання: Доміно перетворився на прекрасного чорно-бурого лиса.

V. Красень і потвора

Незабаром усім стало відомо, що в Голдері з’явився чорно-бурий лис. Люди вже не раз бачили цього красеня, це диво серед хутрових звірів, і дехто навіть гадав, що Джюксова сучка, чорна Гекла, не раз уже ганялася за ним по п’ятах. Так принаймні розповідав сам Джюкс, хоч сусіди й підсміювалися з таких чуток, запевняючи, що чорно-бурий лис просто хотів познущатися з дурного собаки, змушуючи його бігти за ним щодуху, щоб потім спекатися від нього з допомогою одного з своїх незчисленних викрутів.

Гекла мала надзвичайний голос: гучний, дзвінкий і такий сильний, що тихої ночі його можна було чути за кілька миль. Це гавкання скидалося на мимовільне, бо сучка безперервно гавкала при кожному стрибку, навіть коли поверталася додому по власних слідах. Джюксові хлопці вважали, що Гекла — чудовий, зразковий мисливський собака, а сусіди твердили, що це всього лише якийсь покруч лисячої пастки й парової сирени, та до того ще й понура та дика потвора. Безсторонні люди дотримувалися думки, що Гекла — здорове, швидке, злюче щеня, в якого дійсно особливий незабутній голос. Я вперше почув, як гавкає Гекла, коли її замкнули в повітці, і цей ляскучий, страшний, металевий голос вчувався мені після цього кілька днів.

І ось якось восени, вже при заході сонця, коли я гуляв у лісі біля підніжжя Голдерських горбів, до мене долинув здалека той самий металевий гавкіт. Я відразу впізнав його і здогадався, що Гекла за кимсь женеться. Скоро мені стало все зрозуміло. Я почув, як стиха зашелестіло листя, і через кілька секунд побачив чудового звірка — чорного, наче вугілля, лиса. Він на хвильку зупинився і, ставши передніми лапами на дерево, що лежало долі, оглянувся. Лис був за п’ятдесят ярдів від мене, і я здогадався, що треба зробити: приклавши до губів руку, потяг у себе повітря й голосно цмокнув. Лис відразу ж повернувся і швидко поповз у мій бік. Ось уже між нами не більше двадцяти ярдів. Він став у зграбну позу, підвів голову, злегка підніс угору передню лапу, намагаючись дізнатися, звідки почувся любий йому голос щура або кролика. Яке ж було на ньому чудове хутро! Стояла ще рання осінь, а на тлі чорного, блискучого хутра уже виразно виділялися білі, наче сніг, груди і світлий кінчик хвоста. Жовті очі його горіли, наче вогники, а сріблясте волосся оточувало, наче сяйво, його голову й шию. Здавалося, я ніколи в житті ще не бачив такого дива. Нарешті я здогадався, що це, мабуть, і є отой голдерський чорно-бурий лис. Ми обоє стояли непорушно. Як це часто буває, він не міг зрозуміти, що перед ним людина. Але металеве гавкання було все ближче, тож лис збирався побігти далі. Я цмокнув ще раз, і знову дістав щасливу нагоду спостерігати зграбну позу настороженого звірка. Але ось я зробив необережний рух, і лиса наче вітром здуло.

За десять хвилин з’явилася інша тварина. Гавкаючи через кожні кілька футів, ламаючи все, що не гнулося, з налитими кров’ю очима, ні на що не дивлячись, важка, незграбна, бігла за лисом Гекла, відома всім Гекла, яка хотіла наздогнати найшвидшого на всі Голдерські горби звірка.

Аж страшно було дивитися, як ця потвора, пирхаючи, обнюхувала землю і бігла точнісінько по сліду, ні разу не звернувши з нього. З її лютих очей легко можна було догадатися, що станеться, коли вона дожене лиса. Я запищав кроликом, але Гекла не звернула на це ніякісінької уваги: вона тільки й думала, що про слід. Я сам полюю на лисиць і люблю таке полювання, але того дня це прекрасне створіння, за яким гнався безжалісний Цербер, нагадувало мені чудову співучу пташку, яку душить змія. Я забув давню дружбу людини з собакою і всією душею симпатизував чорно-бурому лису.

VI. Життя Доміно взимку

Настала зима, і сільські хлопчаки почали своє безладне полювання на лисиць. Пустивши вперед двох-трьох собак, вони йдуть звичайно за ними зі своїми рушницями. Якось на слід Доміно напала група кінних мисливців із цілою зграєю собак, але Доміно сховався у скелях біля річки. І після кожної успішної втечі він ставав дедалі сильніший, розумніший, дедалі краще міг збивати з пантелику переслідувачів. Він навчився, крім усього іншого, ще й витримки. Страшне гавкання собаки-здоровила лякало його й тепер, але Доміно навчився бороти свій страх і ставав дедалі відважніший та мужніший.

Тепер він жив так, як живуть усі лиси-одинаки. У нього не було нори,— лисиці рідко живуть взимку в норах,— і він лягав спати на відкритих місцях; від холоду його захищали густе хутро та пухнастий хвіст, а від будь-якої небезпеки чудові нюх і слух.

Спав він майже завжди тільки вдень, на осонні. Це вже такий неписаний закон у лисиць: «Вночі полювати, а вдень—спати». Коли починало смеркати, Доміно інстинктивно вирушав у мандри на пошуки харчу, так само як це робили і всі його предки.

Дехто помилково думає, що дикі тварини можуть бачити і в темряві. Ні, світло потрібне їм теж, хоч і значно менше, ніж людині. Щоправда, тварини краще, ніж людина, можуть пересуватися в темряві помацки. Вони не люблять яскравого світла, що буває опівдні, а полюбляють ранкові та вечірні сутінки. При місяці або в зоряну зимову ніч, коли блищить сніг, полювати найзручніше. Отже, й Доміно, тільки-но сіло сонце за обрій, вийшов на щоденний промисел. Він біг підтюпцем навпроти вітру, звертав убік, щоб дослідити кожний більш-менш примітний чагарник чи зарослий осокою вибалок, заглядав повсюди, де йому вдавалося колись щось піймати, і підбігав до кожного стовпа, каменя або рогу огорожі понюхати, чи не була там недавно якась лисиця. Бо лисиці, як і собаки та вовки, мають звичку залишати сліди біля кожного каменя чи стовпа. Потім він гасав по вершинах горбів, оглядаючи їх з усіх боків, і принюхувався, чи не почує запаху дичини Якщо чути було яке-небудь шарудіння — він зупинявся і стояв нерухомо, аж поки переконувався, що небезпеки немає, або підкрадався, немов кішка, ближче — поглянути, що там діється. Деколи він видирався на яке-небудь похилене дерево, щоб оглянути місцевість, а якщо такого дерева не було, то підскакував угору, щоб далі побачити. Під час цих нічних походів він не обходив і фермерських садиб, які охороняли собаки. Цікаво, що, де з’являться нові ферми, там стає більше лисиць,— кожна ферма має одного або й двох постійних утриманців лисячого поріддя.

Отож Доміно, незважаючи на собак, біг від одної ферми до іншої. Коли треба було пересвідчитись, що там робиться, він зупинявся і гавкав — якщо собака вибігав, лис кидався навтіки, а коли ніхто не відзивався, він робив висновок, що собака зачинений, прокрадався у двір і шастав по всіх усюдах. Звичайно, він завжди волів би зловити вгодовану курку, яка зразу німіла, щойно він хапав її за горлянку. Але часом йому доводилося задовольнятися усякою всячиною — шматком хліба, викиненого курам, чи навіть дохлим щуром з капкана. Не гордував він і недоїдками з свинячого корита.

Майже щоночі він знаходив щось їстівне; а коли є змога хоч п’ять разів на тиждень наїстися, то цього цілком вистачить, щоб не схуднути й пережити зиму.

VII. Доміно знаходить собі подругу

Жодна дика тварина не блукає по всіх усюдах, скрізь де попало. Кожна має окрему ділянку, ловецьке угіддя, яке вважає своєю власністю. За це угіддя вона ладна битися з будь-яким зайдою, що належить до її породи. Спостереження показують, що ловецьке угіддя лисиці звичайно тягнеться на три-чотири милі від нори. Може бути, що ділянка однієї лисиці частково співпадає з ділянками інших. Але вона звикає до таких сусідів. Вивчивши їхню зовнішність і запах їхніх слідів, лисиця не звертає на них уваги. Зовсім інша річ, коли вдирається якийсь чужинець. Тоді починає діяти правило: «Бийся й перемагай або здайся й утікай».

Коли «Сніговий місяць» доходив кінця, Доміно, у розквіті сил, убраний у чудове хутро, відчув себе дуже самотнім. Часом це незрозуміле бажання знайти собі товариша змушувало його подовгу сидіти на горбі коло якоїсь ферми і слухати гавкання собак або, якщо не було небезпеки, навіть навмисне потрапляти їм на очі, щоб вони за ним ганялися. Деколи ж він сідав на вершині освітленого місяцем горба і протяжно вив. Вчені називають це виття лисячим гавканням, а мисливці тужним плачем:

Отак він сидів, виючи, однієї ночі «Голодного місяця» і зовсім не сподівався, що до нього хтось відкликнеться. Що більше Доміно вив, то дужче відчував свою самотність.

«Голодний місяць» — це по-нашому лютий. Зима стала не така вже сувора, повіяв м’який вологий південно-східний вітер, а з ним з’явилося якесь дивне відчуття весни.

завів знову Доміно і, уважно подивившись навколо, помітив якусь тінь, що майнула засніженим полем. Поки він, нашорошивши вуха, слідкував за нею, інша тінь, але вже ближче, пронеслася по снігу, і Доміно відразу ж кинувся за нею.

Людина пізнає своїх сусідів тільки із зовнішності і легко помиляється, коли вони хоч трохи її змінять. Лисиця перевищує людину в цьому відношенні: вона знає сусідів ще й по запаху їхніх слідів та тіла, а запах майже не змінюється. За якусь мить Доміно уже нюхав слід другої тіні і його ніс відразу підказав йому, що це слід рудого лиса, який живе на Шобані. Він віддавна полював у цьому районі, тому Доміно спокійно побіг далі. Але від сліду другої тіні його кров так і закипіла від обурення: цей слід залишив чужак, що забрів на його територію. Доміно помчав щодуху. Але що далі він біг, принюхуючись до сліду, то меншав його гнів: інше почуття опановувало його. А ніс, цей чудовий неперевершений проводир, нашіптував: «Поспішай… Це ж та, за ким ти сумував: це лисиця».

Щодуху понісся він уперед і знову натрапив на слід рудого, який біг по першому сліду. Недавно Доміно зовсім спокійно обнюхував його слід, тепер же він запалився невимовним гнівом на свого суперника, аж волосся від вух до хвоста наїжачилося.

Пробігши три-чотири галявинки, Доміно догнав обох лисиць. Те, що він тепер побачив, не було схоже ні на переслідування, ні на бійку і не зрозуміло було — гніваються вони одне на одного чи ні. Чужа лисиця, невелика руда самочка з елегантною білою манишкою, відбігала трохи вперед. Рудий відразу ж доганяв її, і тоді вона поверталася до нього і вищиряла зуби. Він відскакував, але не кусався. Так вони й бігли зигзагами, і Доміно, побачивши їх, відчув, що його охопила ціла буря гніву й жадання. Йому чомусь здавалося, що в нього більше прав на Білянку, і він здивувався, коли вона сахнулася від нього ще дужче, ніж від його суперника. Він оглянувся і грізно загарчав на Рудого.. Той підняв догори хвоста, випростався і вищирив свої зубиська.

Кілька секунд вони стояли так один навпроти одного. Білянка тим часом хотіла втекти. Суперники швидко побігли за нею вслід, загрожуючи один одному. Першим догнав її Доміно. Вона зупинилась і огризнулась, але не дуже сердито. З другого боку підбіг Рудий і побачив, що йому погрожують і Доміно, й Білянка. Суперники кинулися в бійку. Доміно звалив Рудого, але не кусав його. Білянка знову хотіла тікати, і вони побігли за нею, не перестаючи гарчати один на одного.

Але хоробрість і врода Доміно вже покорили серце Білянки. Перебігаючи через поле, вона потроху наближалася до нього. І коли всі троє зупинилися, то виявилося, що тепер уже вони вдвох стоять проти Рудого. Доміно випростався, підняв хвоста, загарчав, показавши свої блискучі зуби, і з рішучим виглядом подався до свого суперника. Той зрозумів, що для нього все пропало, повернувся і понуро побіг геть.

Частина перша. Дитинство

І

Народився він багато років тому в найглухішій частині дикого заходу, там, де біля витоку річки Пайці стоїть зараз ферма Палет.

Мати його, така собі звичайна ведмедиця, на прізвисько Сріблянка, любила над усе, як і всі ведмеді, спокійне життя. Думаючи тільки про своїх маленьких, вона найдужче б хотіла, щоб їх ніхто не займав та й годі.

Настав уже липень місяць, коли вона вирішила повести своїх любих малят до річки та показати їм, що то за диво суниці і як їх знаходити.

Хоч як ведмедиця була переконана, що її діти найбільші й найрозумніші, насправді, то були звичайнісінькі ведмежата. Щоправда, ця сім’я виділялася — рідко яка ведмедиця-грізлі могла похвалитися й трьома ведмежатами, а тут їх було аж четверо.

Пухнасті звірята прегарно себе почували, тішачися чудовим літом у горах, де була сила-силенна різних ласощів. Мати піднімала для них кожну колоду, кожен плаский камінь, і вони кидалися під них, наче поросята, вилизуючи там схованих мурашок та черв’яків.

Діти і в голови собі не клали, щоб мати могла не втримати величезну брилу і впустити її на них саме тоді, коли вони підлізуть під неї. Та про це б і ніхто не подумав, побачивши її могутні плечі й лапи, що напружувалися під пухнастою бурою шкурою. Ні, ні, ця лапа ніколи не могла впустити каменя. Діти мали всі підстави бути спокійними. Штовхаючись один поперед одного, вони кидалися до кожної нової колоди, вищали, лементували, немов ціла зграя поросят, щенят і кошенят разом.

Ведмежата добре знали маленьких рудих мурашок, що їх можна знайти під колодами у горах, але зараз вперше побачили мурашник з великими, гладкими, смачними лісовими мурахами; і ось вони обступили мурашок, що розбігалися на всі боки, й намагаються піймати їх язиком. Та їм довелося незабаром переконатися, що на їхні язики попадає більше кактусових колючок та піску, аніж комах. Нарешті мати їм сказала по-ведмедячому:

— Зараз я вам покажу, що треба робити.

Вона збила верхівку мурашника, потім поклала плазом на неї свою здоровенну лапу, і через кілька секунд, коли розгнівані мурашки обліпили лапу,— злизала їх усіх разом, уже без кактусових колючок, без піску, і заплямкала на увесь рот. Незабаром цього навчилися і ведмежата. Кожне поклало на мурашник обидві свої бурі лапки, сівши тісно навколо мурашника, немов діти, що граються в «тісної баби», і кожне почало облизувати то праву, то ліву лапу, а коли хтось починав лизати чужу лапу, то одержував доброго ляпаса від сусіда. Та незабаром мурашник був спустошений, і ведмежата були ладні почати щось інше.

Мурашки мають кислий смак, і тому ведмежата захотіли пити. Мати повела їх униз, до річки. Нахлюпавшись удосталь у воді, вони пішли берегом, і тут гострий зір ведмедиці помітив чимало рибок у ямах на дні мілководдя. Поміж ямами вода текла по камінню, і мати сказала своїм маленьким: «Сядьте на березі, а я вам щось покажу».

Спочатку вона підійшла до ями, що була нижче, і підняла з дна цілу купу мулу, яка потяглася вздовж течії. Потім, підкравшись до верхньої ями, щосили з великим шумом кинулася у воду. Рибки від такого нежданого нападу дуже злякалися, кинулися у мутну воду, а тому що серед п’ятдесяти рибинок завжди знайдеться кілька дурних, то й тепер з півдесятка таких випливли з мутної води на мілке, і не встигли й оком змигнути, як уже ведмедиця почала їх викидати на берег. Ведмежата з галасом накинулися на цих смішних, коротеньких гадючок і наминали їх, аж поки їхні животики стали немов барабани.

Сьогодні вони їли багато, як ніколи раніше, сонце припікало, і тому всіх почало хилити на сон. Мати-ведмедиця повела їх у тихий закуток, лягла сама, а навколо неї полягали й діти, які, хоч як було жарко, уткнули свої чорні носики в її хутро, підібгали лапки і відразу ж заснули.

Годину-дві ведмежата поспали, а потім всі, крім Пушинки, почали позіхати, потягатися. Ця ж, найменша, виткнула свого гострого носика на одну секунду, а потім знову зарилася між великі лапи ведмедиці — ця мазуха була материна улюблениця. Найбільше ведмежа, Ваб, лягло горілиць і почало тягти корінь, який виходив із землі. Воно стиха мурмотіло, гризло його, било лапою, а той усе не лягав так, як хотілось малому. Жартівник Лисий почав сіпати Кучерявчика за вухо, і за це той одважив йому доброго ляпаса. Зчепившись у сіро-жовтий клубок, вони почали духопелити один одного, а потім так і покотилися по траві все далі й далі — аж до річки.

І відразу ж повними жаху голосами почали кликати матір. Було очевидно: їм загрожує якась небезпека.

Лагідна мати негайно перетворилася у справжнього диявола і одним стрибком опинилася біля дітей. І саме вчасно, бо величезний бик уже лагодився кинутися на Кучерявчика, який, мабуть, здався йому жовтим собакою. Ведмедиця заревла і кинулася на бика. Але бик, вожак цілого стада, не злякався. Він грізно мукнув і побіг назустріч ведмедиці. Та тільки він нагнув голову, щоб проколоти її рогами, як ведмедиця щосили ударила його по голові. Ледве він отямився, як вона вже сиділа на ньому і дерла його боки своїми страшними кігтями.

Бик заревів із люті і кидався з ведмедицею то вперед, то назад. Нарешті він скотився з крутого берега в річку, і тільки тоді ведмедиця, рятуючися, залишила його.

І добре, що він догадався плигнути в річку, а то б йому це так не минулося… Він виплив на другому березі і, голосно мукаючи з болю, пішов до свого стада.

II

Полковник Пікет, старий багатий скотар, об’їздив свої володіння. Минулої ночі він помітив, як сходив молодик над горою Пікет. «Минулого разу молодик сходив над горою Френка,— подумав він,— і мені не везло цілий місяць. Але тепер, гадаю, щастя вернеться до мене».

І справді, наступного ранку почалося щастя — надійшов із Вашингтона лист, в якому ввічливо повідомляли, що в його маєтку буде відкрито поштову станцію, І запитували: «Як ви хотіли б її назвати?»

Полковник зняв зі стіни свою нову рушницю, подумав: «Цей місяць принесе мені .щастя»,— і поїхав глянути на свій скот.

Їдучи попід горою Рімрок, він почув якийсь рев і подумав, що це б’ються бики. Спочатку він не звернув на це уваги, але, під’їхавши ближче, помітив, як худоба реве й риє ногами землю, так наче почула кров. І незабаром він побачив, що сам вожай, найбільший бик, увесь у крові. Спина й боки були подряпані кігтями, а голова побита, наче після бійки з іншим биком.

Полковник добре знав гори і відразу ж здогадався: «Це робота грізлі». Він негайно поїхав свіжими слідами, аж до броду через Грейбул, а потім перебрався верхи на коні на протилежний берег.

Коли голова вершника піднялася над прибережним схилом, його рука схопилася за рушницю: просто перед ним була вся родина грізлі — ведмедиця і четверо ведмежат.

«Тікаймо в лісі» — гукнула дітям мати, бо знала, що в людей є страшні рушниці. Вона боялася не за себе, а за дорогих діток. Щойно вони рушили до узлісся, як почалася жахлива стрілянина.

Бах! — і серце матері защеміло від страху.

Бах! — і бідна маленька Пушинка покотилася, стогнучи, і замовкла навіки.

Страшенно заревівши, ведмедиця повернулася й кинулася на ворога.

Бах! — і вона впала смертельно поранена. Троє ведмежат, не знаючи, що їм робити, побігли назад до матері.

Бах, бах! — і Лисий з Кучерявчиком упали біля неї, конаючи. А Ваб, зляканий і здивований, оббіг навколо них, а потім, і сам не знаючи чому, кинувся в ліс.

Та раніше, ніж він зник у гущавині, останній постріл попав йому в задню лапку й перебив її.

Ось чому ця поштова станція дістала назву Чотири Ведмеді. Полковник, здається, був задоволений своїм вчинком, принаймні він усім розповідав про нього.

А маленький кривий ведмедик цілісіньку ніч блукав по лісі, ступаючи на три лапки, — як тільки ставав на четверту, з неї текла кров. Він плакав і стогнав: «Мамо, мамо! Де ж ти, мамо?» Він змерз, зголоднів, у нього дуже боліла лапка. Але мати не приходила, а сам він боявся піти туди, де її залишив.

Раптом він учув запах якихось дивних тварин і почув їхню ходу. Не знаючи, що робити, він здерся на дерево. Табун високих, довгошиїх, струнких тварин, вищих за матір, з’явився під деревом. Він бачив їх і раніше, але тоді не боявся, бо з ним була його мати. Тепер же малий принишк на дереві. Дивні тварини зупинилися, перестали пастися, понюхали повітря і потім швидко втекли.

Він просидів на дереві майже до ранку і так змерз, що ледве міг злізти додолу. Але коли зійшло й пригріло сонце, малюк трохи ожив і рушив шукати ягід та мурашок, бо був дуже голодний. А після цього він подався до Пайні і почав змочувати холодною, як крига, водою поранену лапку.

Йому хотілося в гори, але він вирішив спочатку сходити туди, де залишились мати, братики й сестричка. З обіду стало ще тепліше, і Ваб пошкутильгав униз, а тоді берегом річки до місця, де вчора всі ласували рибками. Він попідбирав риб’ячі голови і жадібно з’їв їх. Звідкись доносився якийсь дивний, неприємний запах, що лякав ведмедика. Коли він дійшов до того місця, де востаннє бачив матір, цей запах ще збільшився. Злякано виглянувши з-за дерев, він побачив зграю койотів, які щось пожирали. Що воно таке, він не знав, але матері тут не було, а запах ставав усе важчий та важчий, і Баба аж занудило, тому він стиха пішов до лісу, щоб уже більше сюди не приходити. Йому дуже хотілося побачити свою матір, але хтось наче йому шептав, що хоч шукай її, хоч ні, а вже не знайдеш.

Коли настала холодна ніч, він ще дужче засумував за матір’ю. Гірко плачучи, все далі плентався кривенький осиротілий ведмедик. В нього боліла поранена ніжка, йому дуже хотілося попити материного молока, якого він уже ніколи не скуштує. Цієї ночі він знайшов повалене дуплаве дерево, заліз у нього і, уявивши себе в обіймах материних лап, заснув, заколисаний цією приємною гадкою.

III

Ваб ніколи не відзначався веселою вдачею, а лиха недоля зробила його ще сумнішим та похмурішим.

Здавалося, що всі були проти нього. Він намагався не виходити з лісу, вдень вишукував у ньому їжу, а вночі спав у своєму дуплі. Але, повернувшись якось увечері, ведмедик побачив, що в його дуплі спить дикобраз, такий як і він завбільшки і весь у колючках, наче кактус. Ваб нічого не міг з ним подіяти і пішов шукати собі інше житло.

Одного разу він спустився до річки Грейбул пошукати смачних корінців, що їх йому показувала колись мати. Та тільки взявся він до роботи, як із нори виліз якийсь сірий звір і з бурчанням та шипінням кинувся на нього. Ваб не знав, що це борсук, але звір видався йому дуже лютим, отож хворий та кривенький ведмедик пошкутильгав геть і дістався аж до перевалу в сусідній каньйон. Тут його побачив койот і почав за ним гнатися, покликавши ще одного койота. Добре, що недалеко росло дерево, і Ваб виліз на нього, койоти ж тільки скакали й гавкали внизу. Проте небавом, рознюхавши добре, вони зрозуміли, що загнали на дерево ведмежа-грізлі, отже, тут десь недалеко повинна бути й мати, а тому їм краще втекти, поки не пізно.

Коли койотів не стало видно, Ваб зліз і пішов до Пайні. Хоч на Грейбулі було більше харчів, але відколи він осиротів, то всі наче змовилися проти нього, а на Пайні його майже ніхто не турбував. Крім того тут було багато дерев, на яких він міг завжди сховатися від ворогів.

Поранена лапка гоїлася повільно, хоч, правду кажучи, вона так ніколи й не стала здоровою. Хоч рана й зажила, біль минув, але підошва зрослася зовсім не так, як на другій лапі, тому Ваб все життя накульгував. Це особливо давалося взнаки, коли йому доводилося лізти на дерево або швидко тікати від ворогів. Ворогів же в нього виявилося без ліку, а друзів жодного: рідна матінка була його єдиним і найкращим другом. Якби вона не загинула, то навчила б його багато чому, про що він тепер мусив дізнаватися з власного досвіду, і захистила б багато від чого,— а так йому довелося скуштувати багато біди, так багато, що й вижив він тільки завдяки своїй природній витривалості.

Цього року рясно вродили кедрові горіхи. При кожному подуві вітру вони сипалися додолу дощем — чудові, спілі. Вабу стало жити трохи легше. З кожним днем він дедалі більшав та сильнішав, і лісові мешканці, яких він зустрічав щодня, вже його не чіпали. Але якось уранці, коли він ласував кедровими горіхами, з гори спустився величезний чорний ведмідь. «Не сподівайся зустріти в лісі друга», — це правило Ваб уже знав і відразу ж подерся на найближче дерево. Спочатку чорний ведмідь злякався’ сам, але, побачивши, що це всього лише ведмежатко, посмілішав і, рикаючи, погнався за Вабом. Цей ведмідь лазив по деревах так само добре, як і Ваб, якщо не краще; і хоч як високо видирався Ваб, а не міг утекти від ворога. Коли вже лізти далі було нікуди, чорний ведмідь безжально скинув маленького на землю. Побите, напівоглушене ведмежа, стогнучи, покульгало геть. І якби чорний ведмідь не побоювався, що десь тут поблизу може бути ведмедиця, то він напевно догнав би й забив бідолаху. Одним словом, Баба прогнали з чудових кедрових лісів.

А на берегах Грейбулу тепер було зовсім мало їжі. Ягоди вже відійшли, риби та мурах не стало, і нещасний, одинокий Ваб, щоб чогось попоїсти, мусив плентатися все далі й далі до Мітітсі.

Якось у зарослях шальвії за ним погнався, гавкаючи, койот. Хоч як намагався Ваб утекти, та койот був куди прудкіший. Ставши хоробрим із відчаю, Ваб нараз повернувся й кинувся на ворога. Збентежений койот перелякано гавкнув і втік, підібгавши хвоста. Так Ваб уперше переконався, що миру можна досягти тільки ціною війни.

Але й на новому місці їжі було не досить, і Ваб плентався далі до кедрових лісів в’ ущелині річки Мітітсі. Тут він побачив людину, точнісінько таку ж, як і та, що наробила йому стільки горя. Тільки він це подумав, як почув «бах!», і листки шальвії над ним затремтіли й упали додолу. Йому пригадалися запахи і всі небезпеки того минулого дня, і він припустив так тікати, як ніколи раніше.

Незабаром він добіг до яру і по ньому спустився в каньйон. Ваб побачив ущелину між двома скелями і подумав, що вона могла бути чудовим сховищем. Але коли він підійшов ближче, звідти йому назустріч вискочила корова, затрясла на нього головою і погрозливо пирхнула.

Ведмедик скакнув на довгу колоду, що лежала поперек річки, але з того боку на нього визвірився дикий кіт, і Вабу довелося вернутися — сперечатися ж було ніколи. Як гірко було Вабу усвідомлювати, що скрізь одні вороги. Він видряпався на скелястий берег і пішов у кедровий ліс, що простягнувся над річкою Мітітсі.

Але його поява тут зовсім була не до душі білкам, які зняли страшенний галас. Вони турбувалися про свої запаси горіхів, якими, вони вже знали, ведмідь схоче поласувати. Тому білки стрибали вслід за Вабом і, кленучи його та лаючи, збили такий шарварок, що міг би зразу привабити якогось ведмежого ворога, на що, власне, вони й розраховували.

Хоч ворога ще й не було видно, але Ваб занепокоївся і якомога швидше подався на узлісся, де було мало харчів, але мало й ворогів.

Тут він міг нарешті спокійно відпочити.

IV

Ваб ніколи не визначався такою лагідною вдачею, як його сестричка, а від переслідування ворогів він ставав усе лихіший. І чого це його, нещасного, ніхто не хоче залишити в спокої? Чого всі проти нього? О, якби могла вернутися його мати! О, якби він міг убити отого чорного ведмедя, який прогнав його з рідного лісу! Він і не здогадувався, що незабаром стане великим і сильним. Навіть дикий кіт і той прогнав його, а мисливець хотів його застрелити. Ні, він не забув жодного із своїх ворогів і всіх їх ненавидів. ‘

Цього разу йому пощастило: нова місцина виявилася досить непогана. Горіхів тут уродило вдосталь. Недаремно його боялися білки: він навчився знаходити їхні зимові запаси. Звичайно, його наскоки завдавали чимало горя білкам, але Ваб був щасливий, бо горіхи — дуже смачна їжа. Коли дні почали меншати, а ночами вдарили заморозки, він зробився гладким і погарнішав.

Тепер він бродив по всьому каньйону, але жив переважно у лісах на горі, хоч деколи спускався в пошуках їжі аж до річки. Якось уночі, йдучи берегом, він учув якийсь надзвичайно приємний запах. Ваб підступив до самої води. Запах ішов від зануреної в воду колоди. Ваб поліз на неї, як раптом клацнуло, і одна його лапа опинилася в міцній сталевій бобровій пастці.

Ваб заверещав і щосили рвонувся назад, витягши кілочок, до якого була прикріплена пастка. Спочатку він намагався струсити її з лапи, потім поволік за собою між кущі. І там почав кусати її зубами, але холодна міцна стальна пастка не здвинулася, вона спокійно висіла на лапі ведмедика. Щомиті він зупинявся, кусав залізо зубами, дряпав лапами, бив ним об землю. Він закопав був пастку в землю, злазив з нею на дерево, але ніяк не міг її спекатися — пастка міцно тримала його. Тоді Ваб пішов у ліс, сів і почав думати, що ж робити далі. Він ніяк не міг зрозуміти, що це таке, а його зеленаво-брунатні очі світилися і болем, і страхом, і люттю до цього нового ворога.

Він ліг під кущем і, збираючись розгризти пастку, затис один кінець її лапою, а другий — зубами. І раптом стальні щелепи пастки розкрилися і звільнили Вабову лапу. Це сталося, звичайно, цілком випадково, коли він натне одночасно на обидві пружини. Він не зрозумів, як воно вийшло, але вся ця історія з пасткою міцно йому запам’яталася, і в нього склалося приблизно таке уявлення: «Серед усіх ворогів є один невеликий, але страшний, який ховається біля води і там на тебе чатує. Цей ворог дуже дивно пахне. Він хапає за лапу, і його ніяк не можна скинути. Але від нього можна відчепитися, міцно натиснувши».

З тиждень або й більше у маленького грізлі боліла лапа, що побувала в пастці. Але вона боліла дуже тільки тоді, коли він лазив по деревах.

Настала та пора року, коли в горах гучно засурмили лосі. Щоночі чув Ваб їхні поклики. Разів кілька йому доводилося залазити на дерево, рятуючись від великорогих лосів. Тепер у гори почали навідуватися звіролови, а з неба чулися крики диких гусей. У лісі з’явилося також кілька нових запахів. Ваб пішов за одним і опинився біля місця, де було звалено в купу кілька коротких колод. Тут до приємного запаху приєднався і той, який йому був ненависний з того дня, як він втратив матір,— запах людини. Цей запах був несильний і йшов від передньої колоди, а той приємний запах, заради якого він сюди прийшов,— від кущів позаду. Він обійшов їх кругом, розсунув кущі і побачив м’ясо. Та тільки він його схопив, як колода — бах! — з усієї сили вдарилась об землю.

З несподіванки Ваб підскочив, але все ж таки встиг вибратися живий-здоровий із шматком м’яса в зубах. Але він іще раз переконався, що «коли тхне цей проклятий запах — начувайся біди».

Надворі дедалі холоднішало, і Вабу хотілося спати. Коли брався мороз, він спав тоді цілий день. У нього не було певного місця, де б він спав щодня; кілька сухих горбочків служили йому під час сонячної погоди, а один-два захистки — коли була негода. Найбільш любив він лежати у зручному гнізді між корчами, і коли якось знявся вітер, почало мести, він заліз у нього, зібгався бубликом і заснув. Буря так і вила надворі. Сніг ішов і йшов без кінця й краю. Він засипав гілки дерев, аж вони гнулися від великої ваги, струшуючи його додолу, а він засипав їх знову. Метелиця гуляла по горах, замітаючи всі долини, видолинки. Над Вабовим барлогом намело цілий замет. Цей замет чудово захищав його від холоду, і ведмідь все спав та спав.

V

Як і годиться ведмедеві, Ваб проспав усю зиму, а коли наступила весна і він прокинувся, то зрозумів, що спав дуже довго. Ваб мало змінився — трохи підріс, трохи схуд. Він був дуже голодний і тому, пробившись крізь товщу снігу над своїм барлогом, відразу ж кинувся шукати щось попоїсти.

Але ж тепер не було ні кедрових горіхів, ні ягід, ні мурашок. Ваб став рознюхуватись і начув ув ущелині мертвого лося, який загинув узимку. Ось тут ведмідь добряче наївся, а рештки сховав на майбутнє.

Щодня Ваб приходив до цієї схованки, аж поки від лося не залишилося ні шматочка. Цілих два місяці йому довелося голодувати, і він став худий, як скіпка. Одного разу він заблукав у долину Вохаус. Було вже сонячно, тепло, і в лісі з’явилася пожива. Коли Ваб забрався в гущавину, до нього долинув запах іншого ведмедя-грізлі. Ваб пішов за цим запахом і прийшов до дерева, що стояло одне-єдине біля ведмежої стежки. Він став на задні лапи і понюхав дерево — від нього дуже тхнуло ведмедем. Але шерсть була так високо, що він до неї не міг дотягнутися. Мабуть, об це дерево чухався здоровезний ведмідь. Ваба пройняв неспокій — йому так хотілося зустріти когось із грізлі, а тепер, коли трапилась нагода, ‘ йому стало раптом страшно.

До цього часу він був самотній і зустрічався з одними ворогами; тож невідомо, як поведеться з ним цей величезний грізлі. Поки він стояв, роздумуючи, що робити, на схилі гори з’явився і сам старий ведмідь: він, похнюпившись, сунув уперед, раз за разом зупиняючись, щоб вирвати ріпу або солодовий корінь.

Це було справжнє здоровило. Ваб інстинктивно відчув небезпеку і пробрався поміж дерев до виступу скелі, звідки й почав стежити за ведмедем.

Ось той наткнувся на сліди Ваба, сердито рикнув і по слідах дійшов до дерева. Тут він став на задні лапи й почав здирати кору набагато вище, ніж діставав Ваб. Потім швидко подався слідами Ваба. Ведмедик не став чекати на нього, а чимдуж побіг в каньйон Мітітсі, зміркувавши своєю ведмедячою думкою, що там мало поживи, а тому здоровило туди не піде.

Коли настало літо, Ваб почав линяти. Шкіра його дуже свербіла, і він з величезним задоволенням залазив у грязюку, а потім чухався об яке-небудь дерево. Дертися на дерево він зараз не міг: у нього виросли дуже довгі кігті, а передні лапи, великі й дужі, втратили ту гнучкість, яку мають молоді грізлі і всі чорні ведмеді. Зараз у нього ввійшло у звичку, чухаючись об дерево, діставати носом якомога вище й робити таким чином позначку своєї висоти.

Мабуть, Ваб і сам не помічав, що, чухаючись об одне й те ж дерево через тиждень-два, він діставав носом усе вище й вище. Тепер він швидко ріс і дужчав.

Ваб блукав то в одній частині своєї території, то в іншій і скрізь почував себе господарем. Він чухався об різні дерева і таким чином залишав свої позначки, які свідчили, що увесь ліс належить йому.

Якось під кінець літа Ваб помітив у своїх володіннях чорного ведмедя з лискучою шкірою і дуже розсердився. Коди чорний ведмідь надійшов ближче, Ваб виразно побачив його червонястий писок, білу цятку на грудях, розірване вухо, а при подуві вітру почув і його запах. Так, це був, без сумніву, той самий запах, Ваб спіткав того негідника, що колись давно прогнав його з Пайні. Але ж який він зараз малий! Тоді він скидався був на велетня, а тепер Ваб міг розчавити його однією лапою. Помста — дуже приємна річ, і Ваб попростував назустріч чужинцю. Але той, немов білка, скочив на невелике дерево. Ваб хотів і собі подратися за ним, але не міг. Він не знав, що йому робити, зрештою вирішив піти геть, хоча чорний ведмідь насмішливо кахикав і змушував його кілька разів повертатися. А коли під вечір Ваб прийшов до цього дерева, то від червононосого уже не було й сліду.

Надходив кінець літа, в горах поживи поменшало, тож однієї ночі Ваб вирішив пошукати їжі внизу й спустився до річки Мітітсі. Вітер доніс до нього якийсь приємний запах, і, йдучи по ньому, Ваб наткнувся на тушу бика. Недалеко від неї сиділи декілька койотів, зовсім невеликих, як порівняти з тими, яких він зустрічав колись. Один койот був біля самої туші, він чомусь стрибав по-дурному на одному місці. Здавалось, що він не може звідти піти. У Ваба прокинулась давня зненависть, він кинувся на койота й одним ударом лапи розплющив його на кудлату ганчірку й потрощив щелепами. Як гарно було відчути смак свіжої крові!

Виявляється, койот спіймався у пастку. Ваб ненавидів запах заліза і обережно перейшов на другий бік туші, де не так сильно пахло, і тільки заходився їсти як — клац! — і його лапа опинилась у вовчій пастці.

Проте він пригадав, як колись звільнився з капкана, натискуючи на нього лапами. Тож Ваб і тепер поставив задні лапи на пружини, щосили натис і звільнив спійману ногу. Скрізь тут було чути людський запах. Ваб пішов за водою, але запах було чути й тут. Тоді він повернув і подався у свої кедрові ліси.

Життя перше

І

— М’я-я-со! М’я-со! — залящало в провулку Скрімпер.

І зразу всі коти, що мешкали в цій околиці, стрімголов кинулися на закличний голос, в той час як собаки зберігали презирливу байдужість.

— М’ясо! М’ясо! — лунало ближче та ближче, і ось з’явився сам винуватець колотнечі — замизканий обшарпаний маленький чоловік з тачкою, а за ним — зграя котів, що вторували йому пронизливим нявчанням. Кожні п’ятдесят кроків, коли збирався чималий котячий гурт, тачка зупинялася. Власник чародійного голосу витягав рожен із настромленими на нього шматочками вареної печінки, від якої йшов запаморочливий дух. Довгим патиком він розкидав ці жадані шматочки. Кожен годованець хапав свій шматок і, прищуливши вуха та загрозливо муркочучи, чимдуж тікав із своєю здобиччю на пошуки затишного куточка.

— М’ясо! М’ясо!

І коти все бігли та бігли. І всіх їх годувальник добре знав. Був тут і смугастий Кастільйоне, і Джонсів чорнобокий, і черепаховий Пралицького, і білий мадам Дантон; а ось крадеться породистий Бленкінсгоффів, той нахаба, що заліз на тачку, старий оранжевий Біллі належить Сойєрові, який нічого за нього не платить. Усіх їх треба пам’ятати і все брати до уваги. Ось за того кота він цілком певний: хазяїн його справно, кожного тижня, дає 10 центів, а той, інший, ненадійний. А хазяїн он того кота, Джон Воші, заборгував за кілька тижнів, тож кіт його одержує щонайменший шматочок. Ось біжить шинкарів щуролов, чепурний, у нашийнику і з бантами; він дістане зайвий шматочок на віддяку за щедроти свого хазяїна; а ось і кіт збирача податків, він теж у великій шані, хоча годувальник не має від збирача жодного цента, а ще й сам сплачує йому чималі гроші. Проте до деяких котів ставлення було зовсім інше.

Ось довірливо підбігла чорна білоноса кицька, але її зразу ж безжально відігнали. Що сталося? Кицька нічого не розуміє. Багато місяців вона регулярно діставала свою пайку, і ось тепер маєш! Чому ж така жорстока зміна? Це було над її розуміння. Та годувальник знав, у чому річ,— її хазяйка перестала за неї платити. І хоч він обходився без записів, та мав добру пам’ять, і вона ще ніколи не схибила.

Слідом за тачкою бігла місцева котяча аристократія; інші ж коти, не внесені до аристократичного реєстру, трималися на певній відстані,— приваблені чудовим духом печінки, вони сподівалися на щасливу випадковість.

Між цими бідними, вічно голодними котами була одна сіра худа кішка, безпритульна бідолаха, що жила на задвірках, харчуючись тим, що де трапиться. Очевидячки, десь у темнім закутку її чекали кошенята. Одним оком вона накидала на щасливих котів, іншим дивилася, чи немає поблизу собаки. Вона бачила, як десятки щасливців дістали свою ласу пайку й подалися геть, а в неї все ще не було ніякої нагоди поживитися. Аж раптом величезний, такий же безпритульний, як і вона, котяра напав на малого годованця, щоб відняти його шмат. Захищаючись, жертва випустила печінку, а сіренька киця швиденько схопила кусень — та мерщій ходу!

Вона пролізла крізь дірку в паркані, перескочила через стіну, потім сіла на якомусь дворищі, похапцем з’їла печінку, потому облизалася і, відчувши себе зовсім щасливою, побігла манівцями до смітника, де у старенькій коробці з-під печива її очікувала родина. Раптом вона почула жалісне нявкання. Кицька притьмом метнулася до коробки й побачила, як чорний прездоровий котяра спокійно поїдає її малят. Він був куди більший та дужчий за неї, але вона наскочила на розбійника з такою несамовитою люттю, що він зробив саме те, що роблять здебільшого тварини, відчуваючи свою провину — втік геть. З усіх кошенят залишилось одне-єдине, малесеньке, схоже на матір, тільки виразнішого кольору — сіре з чорними цяточками й білими пляминками на носі, вухах та хвостику. Звичайно, кілька день бідолашна мати була сама не своя з горя. Але зрештою смуток потамувався, і вона зосередила всі свої думки й турботи на єдиній живій дитині. Чорний кіт вчинив кровожерство зовсім не задля доброго діла, проте його злочин довів, що немає лиха без добра, бо одне кошенятко зростити легше, аніж багатьох. Життя йшло по-старому — усе в пошуках поживи. Годувальник рідко коли виправдовував покладені на нього надії, але смітник завжди був на своєму місці і якщо м’яса там годі шукати, то принаймні картопляних лушпайок було цілком достатньо.

Одної ночі кицька-мати почула чудовий запах, що линув від річки. Новий запах неодмінно треба дослідити, отож кицька побігла до порту, ген від надійних прикрить, під захистом самої тільки ночі.

Аж раптом ззаду пролунав страшенний гавкіт, і вона зрозуміла, що дорогу до втечі їй відрізав її давній ворог, собака з причалу. Залишався тільки один рятунок. І вона перескочила з причалу в рибальське судно, звідки линули пахощі. Собака не посмів стрибнути слідом, і коли зранку судно вийшло у море, кицька мимоволі подалася в подорож і відтоді щезла назавжди.

II

Марно чекало матусю маленьке безпритульне кошеня. Ранок настав і минув. Воно страх як зголодніло. Надвечір глибоко прихований інстинкт примусив його шукати поживи. Воно вилізло з рідної коробки і рушило в мандри по смітниках, старанно винюхуючи все, що здавалось їстівним, але нічогісінько не знайшло.

Нарешті воно натрапило на дерев’яні сходинки, що вели в підвал, де містилася пташина крамниця Японця Малі. Двері були прочинені, тож воно й попало в світ різних дивовижних запахів і побачило багато істот, що визирали з кліток. У кутку, на скриньці, сидів негр. Він помітив маленьку гостю і почав за нею стежити. Кошеня минуло клітку з кролями, які не звернули на нього ніякої уваги. Тоді воно підійшло до великої клітки, де сидів лис. Пишнохвостий добродій саме спочивав у далекому закуті. Очі його хижо сяйнули. Він припав до землі, готовий стрибнути. Кошеня підступило, принюхуючись, до самісіньких грат, встромило голівку всередину, ще раз понюхало й потяглося до мисочки з їжею,— і ту ж мить лис ухопив його. Воно тільки жалісно нявкнуло, і тут' настав би кінець усім дев’яти життям, що, як кажуть, має кожна кицька, та на допомогу прийшов негр. У нього не було ніякої зброї, і відчинити клітку він не міг, але він так завзято чвиркнув просто в морду лисові, що той зразу пустив кошеня й сховався в свій закут, злякано моргаючи очима.

Негр витяг кошенятко. Воно було ціле, тільки йому забило памороки. Та помалу воно очуняло і за кілька хвилин уже спокійно муркотіло на колінах рятівника, мабуть, почуваючи себе не гірше, аніж перед тією пригодою. Тим часом у лавку повернувся сам Японець Малі.

Цей Японець був ніякий не японець, а звичайнісінький лондонець, проте він мав на своєму плескатому, кругловидому обличчі такі косі вузенькі очиці, що всі прозивали його Японцем, а справжнього імені ніхто й згадати не міг. Він непогано ставився до птахів і звірів, якими торгував, але намагався пильнувати своєї вигоди і добре знав, чого йому треба. Йому не треба було приблудних кошенят. Отож негр нагодував маленьку гостю донесхочу, заніс її подалі й залишив у дворі залізного складу.

III

Одного добрячого обіду вистачає на два й на три дні. Тож не дивно, що, наївшися, кошеня страх яке було жваве та веселе. Воно обійшло купи сміття, з цікавістю поглядаючи на клітки з канарками, що висіли високо-превисоко за вікнами, зазирнуло через паркан, побачило здорового собаку, тихенько злізло і, знайшовши затишне місце на осонні, проспало цілу годину. Розбудило його пирхання; перед ним стояв здоровенний чорний кіт, побликуючи зеленими іскристими очима; він мав товсту шию, могутні щелепи, на одній щоці його виднівся шрам, а ліве вухо було надірване. Дивився він аж ніяк не приязно; вуха його прищулились, хвіст сіпався, у горлянці його клекотів приглушений рик. Кошеня не пізнало кровожерця й довірливо потьопало до нього. Чорний кіт почухався об стовпа, поважно повернувся й зник. Наостанок кошеня побачило кінчик його хвоста, що сіпався туди й сюди, і йому навіть на думку не спало, що воно знову пройшло так само близько від смерті, як і тоді, коли попало в клітку до лиса.

Настала ніч. Кошеня захотіло їсти. Воно старанно винюхувало довгі незримі струмені, з яких складається вітер. Воно відібрало найцікавіший потік, і пішло назустріч йому, керуючися вказівками носа. В одному закуті дворища стояла скринька з покидьками. Кошеняті пощастило там відшукати дещо більш-менш їстівне, потому воно задовольнило спрагу з відра, що стояло під краном.

Цю ніч воно обстежувало двір, винюхуючи всі закутки, а наступний день знову проспало на осонні. Ось гак минав час. Інколи воно знаходило на смітнику добрячу поживу, інколи зовсім нічого не знаходило. Одного разу воно вгледіло там чорного кота, але тихенько подалося геть, перш ніж він помітив його. Відро з водою майже завжди стояло на своєму місці, якщо ж його й не було, то натомість залишалися каламутні калюжки між камінцями. Але скринька з покидьками була дуже ненадійна. Одного разу вона залишила кошеня без поживи на цілих три дні. Воно довго блукало під парканом і, зрештою, знайшовши дірку, опинилося на вулиці. Перед ним постав новий незнаний світ, та перш ніж воно ступило крок, щось затупотіло й кинулося до нього — то був великий собака. Кошеня ледь встигло шуснути назад у двір. Воно так зголодніло, що зраділо, знайшовши картопляні лушпайки, які хоч трошки потамували люті муки. Зранку воно не лягло спати, а знову вирушило на пошуки. У дворі стрибали, цвірінькаючи, горобці. Тепер кошеня поглянуло на них зовсім іншими очима. В ньому прокинувся мисливський інстинкт: горобці стали здобиччю — стали їжею. Керуючися інстинктом, воно припало до землі й почало підкрадатися, але горобці малися на бачності. Не раз, не два воно повторювало свої мисливські спроби, та все марно і зрештою дійшло висновку, що горобці їстівні тільки тоді, як їх спіймаєш.

На п’ятий день свого посту спонукуване голодом кошеня наважилося ще раз вилізти на вулицю. Коли воно вже далеченько відійшло від своєї рятівної дірки, якісь хлопці-шибеники почали шпурляти в нього каміння. Воно кинулося тікати. Тут до гонителів приєднався ще й пес, і кошеня попало в небезпечне становище. Але раптом воно вгледіло перед якимсь будинком залізну огорожу і шмигнуло між штахетів, коли собака вже наздоганяв його. Якась жінка, вихилившися з вікна, гримнула на собаку. Собака втік, а хлопці кинули бідолашному кошеняті шматочок м’яса, такої смакоти воно досі ніколи не їло. Потім кошеня сховалося під ганок і просиділо там, аж поки настала ніч, а з нею й тиша,— тоді воно тінню майнуло на своє подвір’я.

Дні спливали один по одному. Так минуло два місяці. Кошеня виросло, зміцніло й розвідало всі околиці. Воно познайомилося з Дауні-стріт, де щоранку з’являлися ряди смітникових скриньок, но яких воно творило власні уявлення про їхніх хазяїв. Скажімо, цей великий сірий будинок для нього був зовсім не Католицька місія, а місце, де в смітникових скриньках завжди багато риб’ячих голів. Воно познайомилося з годувальником і приєдналось до боязкої зграї, що супроводила тачку на віддалі. Довелося йому зустрітися й з портовим псом, а також з іншими подібними до нього страховищами. Воно вже спізнало їхню люту вдачу і навчилося їх уникати.

Незабаром кошеняті пощастило винайти новий промисел. Тисячі котів походжали, марно сподіваючися, навкруг спокусливих бідонів з молоком, котрі щоранку молочник полишав під дверима та на підвіконнях! Щасливим випадком кошеня натрапило якось на бідон з поламаною покришкою, і відтак навчилося піднімати покришки й пити молоко, скільки душа забажає.

Пляшок воно, звичайно, не навчилося відкривати, але йому попадалося чимало бідонів з неприпасованими покришками, і кошеня пильно їх розшукувало. Поступово воно обстежувало дальші й дальші околиці й скоро освоїло сусідній квартал. Сягнувши далі, одного прекрасного дня кошеня опинилося серед бочок та ящиків задвірку Японцевої крамниці.

Двір залізного складу воно ніколи не вважало своїм рідним домом, завжди почуваючи себе там' чужинцем. А тут кошеня усвідомило себе вдома і зразу ж обурилося, помітивши на рідному задвірку чуже кошеня. Прибравши загрозливого вигляду, воно рішуче наблизилося до зайди.

Обоє почали вже фуркати й шипіти одне на одного, наче дорослі коти, але цієї миті з вікна на них вилили відро води, що зразу охолодила їхній войовничий запал. Вони кинулися навтіки — зайда через стіну, а наше кошеня під ту самісіньку коробку з-під печива, де воно колись народилося. На цьому задвірку все було йому рідне й любе, і тут воно полишилося жити. Щоправда, смітники тут виявилися не з кращих, води й зовсім не було, проте сюди учащали приблудні пацюки, а інколи — пресмачні миші. Полюючи на цю живність, кошеня знайшло собі друга.

IV

На той час воно стало вже зовсім доросле й перетворилося на гарну кицьку, що вирізнялася ніжно-сірим хутром, поцяцькованим чорними Цятками, а чотири знадливих пляминочки на вухах, носі й кінчику хвоста надавали їй особливої вишуканості.

Хоч вона й чудово навчилася добувати поживу, та все ж таки випадало їй і голодувати, і марно ганятися за горобцями. Так і жила вона зовсім сатмотня, поки в її життя увійшла нова сила.

Одного серпневого дня, коли кицька грілася на сонечку, вона побачила, що до неї прямує великий чорний кіт. Вона відразу пізнала його по рваному вуху, шурхнула до своєї коробки і причаїлась. Чорний кіт, хизуючись, пройшов муром, легко стрибнув на сарай і подався через дах, коли перед ним виріс рудий кіт.

Чорний кіт люто втупився у ворога і завив. Рудий кіт завив і собі. Хвости їхні так і хвиськали з боку на бік. Горлянки виводили загрозливі рулади. Вони зійшлися, прищуливши вуха й напруживши м’язи.

— Яу-яу-ау! — сказав чорний.

— Вау-у-у! — відповів йому басистий рудий.

— Яу-вау-вау-вау! — сказав чорний, підступаючи на півдюйма.

— Яу-у-у! — відповів рудий і, випроставшися на весь свій зріст, він з почуттям власної гідності ступив на цілий дюйм уперед.— Яу-у! — і він ступив ще на один дюйм, хвиськаючи завзято хвостом.

— Яу-вау-яу-у! — верескнув чорний, узявши тоном вище, але відступився на одну восьму дюйма перед широкими непохитними грудьми ворога.

З усіх вікон повисовувались люди, залунали голоси, але котяча сварка тривала.

— Яу-яу-у! — заволав рудий відчаюга, понижуючи свій голос в міру того, як голос чорного підвищувався.— Яу! — і він ступив ще один крок.

Тепер їхні носи були за три дюйми один від одного. Вони стояли боком, ладні кинутися в бій, але кожен вичікував, сподіваючися, що його ворог заведеться перший. Хвилин зо три вони пекли один одного очима, мовчазні й непорушні, як муровані, і тільки хвости їм поторгались.

Потім рудий почав знову.

— Мяу-ау-ау! — низько-низько.

— Я-а-а-а! — нестямно заверещав чорний, силкуючися нажахати ворога своїм вереском, але водночас відступаючи на шістнадцяту дюйма. Рудий тим часом підступив на півдюйма. Тепер їхні вуса зіткнулися; ще крок — і вони мало не торкнулися носами.

— Я-у-у! — глухо простогнав рудий.

— Я-а-а-а-а-а! — верескнув чорний, але відступив ще на одну тридцять другу дюйма. І тоді рудий сміливець ринув на ворога і уп’явся в нього, мов несамовитий.

О, як вони перекидалися, кусались, дряпались і шматували один одного, а особливо рудий!

Як вони крутились, стискали і товкли один одного, особливо рудий!

Ось вони покотилися перевертом, то один угорі, то другий, але частіше рудий, аж поки обидва скотилися з даху під схвальні вигуки глядачів, що визирали з вікон. Та навіть падаючи, вони не згаяли жодної секунди, а дряпались і шарпали один одного, особливо рудий. І коли вони гупнули додолу, зверху, ясна річ, опинився рудий. І коли вони розійшлися, кожному з них таки добре перепало, а особливо чорному!

Він видерся на паркан, спливаючи кров’ю і, скиглячи, подався геть, а новина вже летіла з вікна до вікна, що нарешті рудий Біллі таки відлупцював чорного Цигана.

Чи то рудий кіт був зугарний шукач, чи то кицька ховалася не так вже й старанно, в кожному разі він знайшов її межи ящиків, і вона не зробила жодної спроби втекти, може, тому, що була свідком бойовиська. Ніщо так не привертає жіночого серця, як бойова звитяга.

Тож з того часу рудий кіт і наша кицька здружилися. Хоча разом вони не жили й поживи не ділили, бо коти не мають такого звичаю, але все ж визнавали одне за одним особливі дружні привілеї.

V

Проминув вересень. Настали короткі жовтневі дні, коли в старій коробці з-під печива сталася значна подія. Коли б сюди навідався рудий Біллі, він побачив би п’ятеро кошеняток, що горнулися до своєї матері — маленької задвірної кицьки. Яка ж вона була щаслива! Вона відчувала безмірну радість, що її відчуває кожна матір. Вона пестила своїх діточок, вона вилизувала їх з такою ніжністю, яка здивувала б її саму, коли б вона могла це усвідомити.

Її безрадісне життя сповнилось новою радістю, але водночас і ускладнилося новими турботами. Важкий тягар ліг на її плечі. Вона з ніг збилася, добуваючи їжу. А клопоти все зростали, в міру того як зростали котята. Коли маляткам минуло шість тижнів, вони навчилися вилазити з коробки і вибиралися на прогулянку щоразу, коли мати йшла добувати поживу.

На віку горя — море, а радощів і в ложку не збереш,— це добре знають в країні злиднів.

Два дні бідна киця голодувала, пережила сутички аж з трьома собаками, та ще й негр Японця Малі закидав її камінням.

Потому доля усміхнулася до кицьки. Наступного ж ранку вона натрапила на бідон без покришки, їй пощастило пограбувати одного годованця тачки, а до того ж знайти чималу риб’ячу голову — і все це за якісь там дві години. Сповнена блаженного спокою, що приходить тільки з повним шлунком, вона верталася до свого дворища, коли це побачила невеличку буру істоту. Одразу в ній прокинувся мисливський запал, пригадалися смачні миші, яких їй доводилося ловити, і вона вирішила, що цей звір теж миша, тільки з куцим хвостиком і предовгими вухами. Хижацька осторога кицьки виявилась зайвою: маленьке крольча сиділо собі, цікаво на неї позираючи. Воно й не думало тікати. Кицька схопила бідолаху і потягла до коробки. Вона не була голодна, тому кинула здобич своїм малятам. Ціле й неушкоджене, кроленя скоро оговталося й, бачачи, що втекти нема як, приткнулося між кошенятами, а коли ті взялися до вечері, то й воно вирішило приєднатися до гурту. Кицька збентежилась. Мисливський інстинкт наказував їй одне, але вона була наїдена, тож перемогли материнські почуття.

Відтепер крольча стало членом котячої родини: і жило, і їло нарівно з усіма.

Минуло два тижні. Кошенята вистрибували між ящиками у дворі, а крольча нудьгувало в коробці, бо вилізти ніяк не могло. Якось у відсутність кицьки-мами, кошенят угледів Японець Малі і наказав своєму негрові перестріляти чисто усіх, що той і зробив одного ранку. Він постріляв їх з гвинтівки і саме закидував дошками, коли на мурі з’явилася мати кішка, несучи пацюка, якого вона саме спіймала в порту. Негр одразу ж вирішив застрелити і її, та, вгледівши пацюка, змінив свій намір, бо кицька-щуролов заслуговує на те, щоб жити.

Це був перший пацюк, якого пощастило спіймати нашій кішці, проте він урятував їй життя. Кицька пробралася до своєї коробки, але, на її подив, жодне кошеня не прибігло на поклик, а крольча не бажало їсти пацюка.

Кицька вмостилася годувати крольча молоком, а сама все кликала й кликала своїх кошенят. Почувши її голос, негр підкрався до коробки, зазирнув усередину і, безмірно здивований, побачив там кішку, живе крольча і мертвого пацюка!

Мати кішка прищулила вуха і грізно забурчала. Негр відступив. Та через хвилю коробку згори закрила дошка, і котяча оселя разом із її мешканцями, живими й мертвими, була приставлена в пташину крамницю Малі.

— Гей, хазяїне, гляньте-но сюди! Ось воно це крольча, котре було загубилося. А ви нападались на мене, що я буцімто його з’їв.

Кицьку й трусика поселили у велику клітку і кілька день демонстрували як взірець щасливої родини. Та зрештою крольча захворіло й померло.

Киця почувалася дуже нещасною в клітці. Хоч її досхочу годували й поїли, проте вона всією душею жадала волі. І вона б напевно домоглася волі або смерті, але за чотири дні в полоні їй так добре пощастило вилизати своє хутро, що його незвичайний колір привернув увагу Малі, і той вирішив залишити її у себе.

 

Життя друге

VI

Японець Малі був найпронозуватіший з усіх лондонців, яким доводилося торгувати в підвалі дешевими канарками. Він був дуже бідний, і негр жив з ним тільки тому, що «ганглієць» охоче ділив з ним харч і квартиру, ставлячись до негрів зовсім не так, як американці.

Японець Малі був ідеально чесною людиною, зрозуміло, в міру своїх можливостей. Але справа в тім, що він не мав для цього ніяких можливостей. Усі добре знали, що головний його заробіток складався з продажу й перепродажу крадених котів та собак. А півдесятка канарок було про людське око. Проте Японець свято вірив у свій талан.

— Кажу тобі, Семе, я ще їздитиму власними кіньми,— любив похвалитися він, коли бодай нікчемне щастя розпирало гордістю його груди.

Своє честолюбство він тішив, вважаючи себе за неабиякого знавця породистих котів. Одного разу він навіть осмілився послати одну свою кішку на великосвітську виставку котів та інших хатніх тварин, ставлячи перед собою три мети: по-перше, вдовольнити своє самолюбство; по-друге, дістати дармовий квиток на виставку; по-третє: «Ну, знаєте, треба ж придивлятися до породистих котів, коли вже присвятив себе котячій справі».

Проте виставка була великосвістська, кожен її учасник мусив представити рекомендацію, отож його ангорська напівкровка була зневажливо відхилена.

Розгортаючи газету, Японець читав лише оголошення про загублених і знайдених хатніх тварин. Одного разу він вирізав і дбайливо зберіг статтю «Про поліпшення котячого хутра». Він причепив її на самому видному місці і під її враженням взявся проробити з нашою кицькою жорстокий дослід.

Спочатку він намочив її брудний смух особливою рідиною, щоб вивести комах. Потім ретельно вимив її з милом у теплій воді, незважаючи на зуби, пазури і несамовиті зойки. Кицька страх як розлютилася. Та коли вона погрілася біля гарячої печі, її смух розпушився, став чистенький і м’якенький. Японець та його помічник були приємно вражені такими наслідками. Та це був тільки початок. Головне ще попереду. «Для поліпшення хутра треба вдосталь годувати кота масною їжею і якомога довше тримати на холоді»,— писалося в газеті.

Зима була вже близенько, тож Японець Малі виставив клітку надвір, захистивши її тільки від дощів та вітру. Він почав годувати кицьку самою макухою та риб’ячими головами. За тиждень настала очевидна переміна.

З кожним днем кицька дедалі ситішала й пухнатішала — з безділля їй залишалося тільки гладшати та викохувати своє хутро. Клітку її держали в чистоті, і природа, відгукнувшися на холод та масний харч, робила її смух дедалі густішим і лискучішим, отож на середину зими наша задвіркова кицька перетворилася на прегарну кішку в розкішній чудовій кожушанці, помережаній на диво красивими цятками. Японець був дуже задоволений з наслідків своєї спроби і вже багатів думкою, мріючи про майбутню славу. Чому б то, справді, не відіслати кицьку на цьогорічну виставку. Та хто на молоці обпікся, той і на воду дме, тож тепер він обмірковував кожну дрібничку.

— Бач, Семе, не годиться виставляти її як кішку без роду й без племені,— сказав Японець негрові.— Перш за все потрібно дати їй гарне ймення. Нам треба щось «королівське», тямиш, Семе. Нью-йоркське панство вельми полюбляє все «королівське». Скажімо, Королівський Дік або Королівський Сем, га? Проте ні, це все ймення для кота, а в нас же киця. .Слухай, Семе, як це там зветься той острів, де ти народився?

— Моя батьківщина — острів Аналостйн, сер.

— Ото буде хвацько, Тй-богу, хвацько—Королівська Аналостанка! Тямиш, Семе, єдина Королівська Аналостанка на цілу виставку, та ще й з атестатом! Ото буде штука! — і обидва потішено захихотіли.

— Але нам доведеться змайструвати родовід!

І вони склали предовгий фальшивий родовід.

Одного хмурого дня Сем у позиченому циліндрі приставив кицьку та її атестат на виставку. Він виступав як представник хазяїна. Йому колись довелося бути цирульником на Шостій Авеню, і він умів себе тримати з такою поважною гордовитістю, що Японцеві годі було з ним порівнятися. Мабуть, це стало однією з причин, завдяки яким Королівську Аналостанку зустріли на виставці вельми шанобливо.

Японця аж розпирало з погорди, що його кішка попала на виставку. Як і кожен лондонський простолюдин, Малі нітився перед аристократами, і, коли у день відкриття він побачив море циліндрів та екіпажів, серце йому закалатало. Швейцар підозріло оглянув Малі, але, побачивши квиток, пропустив, вважаючи його, напевне, за якого-небудь панського машталіра.

У залі перед нескінченними шерегами кліток лежали оксамитові килими. Японець обережно походжав, роздивляючися котів різних порід, зауважуючи їхні блакитні й рожеві стрічки, але не зважувався запитати, де ж його власна кицька, і тремтів від самої думки про те, що скаже це розкішне панство, коли дізнається, яку він устругнув з ними штуку. Він обійшов усі клітки, що стояли попід стінами, побачив чимало нагороджених котів, але його кицьки ніде не було. Японець вирішив, що сталася помилка, і судді зрештою вирішили не виставляти її. Ну то й хай! Він дістав квиток і може тепер запримітити найкращих персидських та ангорських котів.

У центрі зали містилися коти найвищого класу. Там юрмилося стільки люду, що клітки були загороджені канатами і коло них стояло двоє полісменів. Японець спробував протиснутися і собі. Він був замалий зростом, тож не міг роздивитися через плечі інших, і хоч пишно вбрана публіка сахалася його старого вбогого одягу, але йому так і не пощастило пройти наперед. Одначе, дослухаючись до розмов, він зрозумів, що саме тут і є окраса всієї виставки.

— Ну хіба ж вона не красуня! — мовила одна висока пані.

— І яка вишукана,— почулося у відповідь.

— Тільки за довгі віки, прожиті у витончених розкошах, можна виробити таку гордовиту поставу.

— О, якби придбати це бездоганне створіння!

— Але яке відчуття власної гідності, який королівський спокій!

— Кажуть, її родовід доходить мало не до фараонів.

І маленький, бідний, замизканий Японець здивувався, як це в нього вистачило сміливості послати задвірку кицьку в таке виборне товариство.

— Перепрошую, пані,— крізь натовп пробирався директор виставки.— Художник «Спортивної газети» має зробити малюнок нашої перлини для негайного опублікування. Будь ласка, відступіть трохи вбік? Ось так, дякую.

— О, пане директор, чом ви не умовите хазяїна продати це неперевершене створіння?

— Гм, не знаю, чи вийде,—відповів директор.— Він людина дуже багата і до нього так просто не доступишся. Але я спробую, я спробую, пані. Щоправда, дворецький казав, що він ледь погодився виставляти свій скарб. Послухайте, відійдіть геть! — гримнув пан директор на маленького халамидника, що протиснувся між художником та мостивою кицькою. Але невідомий бажав будь-що запримітити найпородистіших котів.

Він глянув на клітку й побачив табличку. Вона сповіщала: «Блакитна стрічка та Золота медаль Нью-Йоркської виставки котів та інших хатніх тварин присуджуються чистопородній з дійсним родоводом Королівській Аналостанці,, яку вивіз і представив відомий знавець-аматор Я. Малі, есквайр[1]. (Не продається)». Японець перевів дух і знову уп’явся в позолочену клітку. Там, під охороною чотирьох полісменів, високо на оксамитових подушках лежала, наче намальована, його задвіркова кицька у яскравій чорно-сірій кожушанці і млосно мружила очі. Їй до смерті набрид весь цей гармидер. Вона його зовсім не розуміла, і тому не вподобляла.

VII

Цілими днями стовбичив Японець під кліткою, купаючись у такій славі, яка йому навіть і не снилася. Проте він зміркував, що краще так і полишатися «невідомим» і хай уже «дворецький» веде справу до кінця.

Дякуючи задвірковій кицьці, виставка мала грандіозний успіх. З кожним днем її ціна зростала в очах Японця Малі. Але він зовсім не знав, які великі гроші часом дають за породисту кішку, і гадав, що йому казково пощастило, коли «дворецький» врешті дав директорові дозвіл продати Аналостанку за сто доларів.

Ось як вийшло, що задвіркова кицька попала з виставки у розкішний особняк на П’ятій авеню. І одразу ж вона виявила незрозумілу дикість! Проте її огиду до пестощів пояснили як аристократичну нелюбов до всілякого панібратства. Її втечу від болонки на стіл саме під час обіду виправдали як помилкове прагнення уникнути оскверняючого дотику. Замахи на улюблену канарку простили, витлумачивши їх, як вияв жорстокості, узвичаєної на її рідному сході. Особливе захоплення викликала її аристократична манера збивати покришки з молочних бідонів. Небажання спати у вимощеному шовком кошику і спроби пробитися крізь шибку пояснили тим, що в своєму королівському палаці вона не звикла до таких простих ліжок і до шибок у вікнах. Вона постійно гидила на килими, бо така вже в неї східна вдача. Марні спроби піймати горобця в огородженому високим муром дворі тільки підтверджували зайвий раз життєву непристосованість, яку дає королівське виховання. її нестримний потяг до помийниці пояснювали простимим дивацтвом високородної особи, її годували ласощами, її пестили, показували всім гостям і вихваляли, але вона почувалася нещасливою. їй кортіло додому. Вона шарпала свою блакитну стрічку, аж поки її зовсім здерла; вона билася об шибки, бо шукала виходу на волю; вона уникала людей та собак, бо не чекала від них нічого, крім жорстокості й підлоти. Вона годинами дивилася у вікно на дахи та задвірки. От аби вирватися й погуляти там! Але за нею пильно стежили і ніколи не випускали надвір, а покидьками вона тішилася лиш тоді, коли помийницю не виставляли за поріг. Проте одного березневого вечора, вона таки скористала нагоду, коли ящики із сміттям виносили надвір, шурхнула за двері і гайнула геть.

В домі, безумовно, зчинилась страшна веремія, та киця цього не знала і знати не хотіла. Вона хотіла одного—дістатися додому. Випадково чи ні, але, зрештою, після багатьох дрібних пригод вона таки дійшла до Грамерсі Грейндж Хілу. Та що ж далі? І додому не потрапила і з дому втекла! їй захотілося їсти, але щасливе піднесення не полишало її. Стомившися, вона перепочила біля садка. Знявся рвучкий східний вітер і приніс їй приємну звістку. Людина назвала б цю звістку смородом, що долинув з порту, але для кицьки це була жадана звістка з дому. Вона потрюхала по довгій вулиці просто на схід, ховаючися в тінь і тримаючися попід штахетами, часом застигаючи на місці, і знову бігла, поки не досягла порту й води. Та місце було незнайоме. Куди йти — на північ чи на південь? Щось підказало їй звернути на південь і, петляючи між котами й колесами, причалами й псами, прямими загорожами й береговими закрутами, десь через дві години опинилась серед рідних місць та пахощів. Ще не зійшло сонце, коли вона, втомлена, позбивавши собі лапки, прослизнула крізь знайому дірку в знайомім паркані, перескочила через мур у задвірок пташиної крамниці й вернулася в ту саму коробку з-під печива, в якій народилась. О, якби тільки родина з П’ятої авеню побачила Королівську Аналостанку на її «рідному Сході»!

Добре відпочивши, кицька обережно попрямувала до підвалу Японця, де колись розживалась була харчами. Двері відчинилися, і звідти визирнув негр. Він крикнув торговцеві:

— Слухайте, хазяїне, йдіть-но сюди! Гляньте, наша Аналостанка тут!

Але коли Японець вийшов, кицька вже перескочила через мур. Вони заходилися щосили гукати, улесливо, лагідно й ніжно:

— Кнць-киць-киць! Йди-но сюди, бідна, йди-но, люба!

Та кицька не жалувала їх своєю ласкою і побігла шукати споживку по своїх улюблених закутках.

Королівська Аналостанка була негаданим щастям Японця Малі — джерелом усіляких життєвих догод і засобів для купівлі нових полонених. Ось чому спіймати її величність тепер стало справою надзвичайної ваги. Задля цього він удався до тухлого м’яса та інших чарівних приваб, аж поки зрештою кицька, змучена, як і в давні часи, голодними поневіряннями, наблизилась до великої риб’ячої голови, що лежала в перетвореному на пастку ящику. Негр одразу ж смикнув за мотузок, покришка пастки зачинилась і Королівська Аналостанка знову стала в’язнем Японця Малі.

З того часу він тільки й робив, що вичитував газетні оголошення. Але ось з’явилося й те, якого він сподівався: «25 доларів винагороди тому, хто…» і все таке інше.

Того ж вечора «дворецький» пана Малі приніс утікачку в особняк на П’ятій авеню. «Уклін пана Малі, сер. Королівська Аналостанка повертається до свого хазяїна, сер. Пан Малі дуже щасливий повернути її, сер». Ну, звичайно, пану Малі давати гроші було незручно й нетактовно, та «дворецькому» годилось усе, і він радо дав наздогад, що візьме обіцяну винагороду і не тільки її.

Тепер за кицею пильнували ще дужче, та замість того, щоб радіти спокою та ситості і розчаруватися у задвірках, вона ставала все дикішою та норовистішою.

VIII

Весна розквітала так пишно, як тільки можливо в Нью-Йорку. Замурзані маленькі горобці чубилися, зводячи свої рахунки, кішки вили цілими ночами по дворах та підвалах, а родина з П’ятої авеню вже збиралася переїздити на дачу. Вони спакували речі, замкнули дім і рушили у свою літню садибу за п’ятдесят миль від міста. І кицька, ув’язнена в кошику, поїхала з ними.

— Якраз те, чого їй бракувало. Зміна місця й повітря відвернуть її від старих хазяїв, і вона буде щаслива.

Кошик поставили до багажника коляси. Кицька чула все нові звуки та швидкоплинні запахи, які одразу витіснялися новими. Коляса змінила напрямок.

Потім кицька почула тупотіння ніг, кошик заколихався. Коротка зупинка, зміна напрямку, клацання, ляск, різкий свист, дзеленчання, наче перед велетенськими дверима; гуркіт, свист, неприємний запах, огидний запах, осоружний, задушливий, нещадний, смертельний, отруйний сморід та ревіння, що заглушило зойки бідолашної кицьки.

Гі коли вже несила було терпіти,— прийшов порятунок. Вона почула ляскіт і хряскіт. Заструменіло повітря, заструменіло світло, і чоловічий голос крикнув: «Викласти увесь багаж для Сто двадцять п’ятої вулиці». Хоч, звичайно, для кицьки то був людський крик та й годі.

Гуркіт наче стихнув — справді, вщух. Але через деякий час він поновився з торохтінням та поштовхами, хоч уже й без запаху того страшного газу. Ось щось загуло, долинув приємний запах води, і знову поштовхи, грюкіт, струси, зупинки, цокіт, ляскіт, тріск, нові запахи, великі поштовхи, малі поштовхи — газ, дим, зойк, дзвяк, рев, шум, нові запахи, цокіт, грюкіт, інші запахи — і напрямок лишався той самий.

Нарешті сонячний промінчик замерехтів на стінах кошика. Королівську кішку перенесли до багажника карети. Невдовзі колеса застукотіли й зарипіли вже в іншому напрямку.

Почулися нові жахливі згуки — гавкотнява собак, великих і малих, та ще й під самим вухом.

Кошик зняли і кицька опинилася на дачі. Всі були страшенно люб’язні. Всі силкувалися догодити їй, і нікому це не вдалося, окрім однієї тільки огрядної кухарки, котру кицька спіткала на кухні. Від цієї товстухи тхнуло чимсь таким, що нагадувало задвірки. Це й підкорило Королівську Аналостанку.

Почувши про те, що всі дуже бояться, чи не втече кицька з дачі, кухарка сказала: «Дідька лисого втече. Коли вона полиже свої лапки, то вже ж, звичайно, залишиться».

Вона спритно впіймала норовисту королівську особу у фартушину й спокійно вчинила страшне блюзнірство: змазала смальцем їй п’яти.

Зрозуміло, киця обурилась,— тут її обурювало все,— але коли, опинившись на підлозі, вона почала ревно вилизувати лапки, це завдало їй очевидної втіхи. Вона лизала свої чотири лапи цілу годину, і кухарка урочисто проголосила, що тепер уже кішка обов’язково залишиться. І вона дійсно залишилася, але продемонструвала дивовижну й обурливу схильність до кухні, кухарки та до помийних відер.

Хоча родина й була дещо збентежена тими кициними дивацтвами, та дуже раділа, що Королівська Аналостанка стала більш свійською та поступливою. Через тижнів зо два їй дали більше волі. її оберігали від найменшої небезпеки. Собак навчили ставитись до неї з належною повагою. Жоден дорослий чи хлопчисько в усій окрузі не смів і подумати про те, щоб жбурнути каменюкою в славнозвісну породисту кішку. Їжі в неї було досхочу, але вона не почувалася щасливою. Чогось їй бракувало для щастя, і вона достеменно не знала чого саме. Бона мала все, крім того, чого їй бажалося. Так, у неї було вдосталь ласих наїдків, але в молока зовсім не той смак, якщо можна підійти й напитися його досхочу з блюдечка. Інша справа викрасти його з бідона, коли тобі аж за печінку тягне з голоду та спраги,— лиш тоді воно смакує по-справжньому.

Щоправда, був тут великий двір, а за ним великий сад, таж він увесь був спаскуджений трояндами. Тут навіть коні та собаки пахли не як годиться. Все навкруги являло собою справжнісіньку пустелю: самі бридкі мертві сади та газони без жодного димаря!

Як люто вона ненавиділа все де! У цім жахливім світі був лише один більш-менш приємний кущик, який тулився в занедбанім дальнім куточку садиби.

Кицька з насолодою скубла його листячко і качалася під ним. І то була єдина для неї втіха. Єдина, бо за весь час свого перебування тут кицька не бачила ні тухлої риб’ячої голови, ані справжнього смітника. Ніколи в житті не стрічала вона такого мерзенного та гидкого місця, як ця садиба. Якби вона мала змогу, то втекла б першої ж ночі. Але воля прийшла набагато пізніше. Поки ж тільки приязнь до кухарки трохи скрашувала її життя. Проте наприкінці літа сталися події, що розбурхали смітникові інстинкти ясновельможного в’язня.

Одного дня з порту привезли великий лантух харчів, і на кицьку війнуло дражливими, принадними, любими запахами задвірків. Все минуле відродилося в її пам’яті з нездоланною силою. Наступного дня куховарку звільнили. Більше ніщо не стримувало кицю. Того ж вечора наймолодший панич, маленький шкідливий американець, позбавлений почуття належної шани до королівської крові, наважився прив’язати бляшанку до її шляхетного хвоста. Кицька захистила свою честь лапою, що мала саме на такий випадок п’ять гострих риболовних гачків. Вереск скривдженої Америки обурив американську матусю. Кицька якимсь дивом уникнула книги, пошпуреної з суто жіночою спритністю, і кинулася навтіки,— звичайно, вгору. Бо так уже ведеться: пацюк тікає вниз, собака — навпростець, а кішка — вгору. Наша кицька заховалась на горищі і там пересиділа до ночі. Потому тінню шурхнула по сходах униз і доти тикалася в усі двері, поки знайшла відімкнені і вибігла в чорну серпневу ніч. Чорна, як смола, для людського ока, ця ніч була для неї тільки сірою, і вона звично прокралася між гидкими кущами та клумбами, скубнула наостанок улюблений кущик, свою єдину втіху, і сміливо пустилася назад тією дорогою, якою її привезли сюди навесні.

Як же знайти дорогу, що її вона ніколи не бачила? У кожній тварині живе почуття напрямку. Воно слабке у людей, дуже сильне в коней. В котів воно могутнє. Ось цей таємничий керманич і повів її на захід, вказуючи головний напрям. Шлях був легкий. Вже через годину вона, подолавши дві милі, досягла річки Гудзону. І всякий раз нюх підтверджував, що курс цей правильний. Вона пригадувала запах за запахом. Людина, що проходить незнайомою вулицею, може наче й не помітити жодної з її ознак, але, пройшовши тут удруге, придивиться й пригадає: «Так, я вже був тут колись».

Отже, головним керманичем кицьки було почуття напрямку, а ніс заспокоював її: «Все гаразд, ти йдеш куди слід. Ми проїздили тут минулої весни».

Біля річки була залізниця. А що перепливти Гудзон кицька не могла, то мала вибирати, куди повернути — на південь чи на північ. І знову керманич підказав: «Йди на південь», і кицька почимчикувала між огорожею та залізничними рейками.

 

Життя трете

IX

Кішка вміє дуже швидко здертися на дерево чи на мур, та коли доводиться довго бігти милю за милею, годину за годиною, першість буде не за котячим скоком, а за собачим клусом.

Отож, хоча подорож була приємна, а стежина пряма, минула ціла година, поки втікачка відійшла від того трояндового пекла ще на дві милі. Вона втомилася і позбивала лапи. Але щойно їй закортіло відпочити, коли страшний собачий гавкіт пролунав по той бік паркану, біля самісіньких кициних вушей.

Пойнята жахом, вона щодуху кинулася тікати, інколи зиркаючи назад, чи не зможе собака пролізти крізь паркан. Ні, поки ще ні? Але він гнався понад самісіньким парканом, видаючи страхітливе гарчання, а кицька бігла по інший його бік. Собачий гавкіт перейшов у придушений рев, у гуркіт — у жахаючий гук. Сяйнув вогонь. Кицька глянула назад і побачила — ні не собаку,— вона побачила здоровезну чорну тварюку з одним-однісіньким палаючим оком, що неслася просто на неї з таким вереском та шипінням, наче двір повний котів. Вона зібрала останні сили і побігла так, як ще не бігала ніколи в житті, але переплигнути паркан все ж не наважувалась. Вона бігла скоріше за собаку, вона просто летіла, та велетенський переслідувач наздогнав її, проте схибив у темряві. Задихана кицька причаїлась під парканом, аж доки тварюка пронеслася повз не! та щезла у ночі. Тепер утікачка була на півмилі ближче до дому, ніж до зустрічі з страшним псом.

Це була її перша сутичка з незнайомим страхіттям. Незнайомим тільки на взір, бо кицьчин ніс упізнав його і розповів їй, що вони вже стрічалися, коли подорожували на дачу.

Її страх перед цими чудовиськами поменшав. Вона пересвідчилась, що вони страшенно дурні,— досить тільки шмигнути під паркан і причаїтися, і вони її ніколи в світі не знайдуть. До ранку вона зустріла чимало цих чудовиськ, але залишилась ціла.

На світанку кицька допленталася до гарненького брудного дворика, де їй пощастило відшукати в купі попелу трохи недоїдків. День вона пересиділа біля стайні, де місцеві пси й хлопчаки мало не порішили її. Все тут нагадувало рідний дім, але вона й не думала залишатися. Давній потяг кликав її все далі, і ввечері вона рушила в путь. Вдень повз неї невпинно гуркотіли одноокі громовики; вона вже зовсім призвичаїлась до них і хоробро бігла на південь цілу ніч. Зранку кицька знайшла притулок у клуні, де їй пощастило спіймати мишу. Наступна ніч відрізнялася від попередньої лише тим, що якийсь собака загнав її далеко назад.

Кілька разів перехрестя збивали її з пантелику, але вона завжди верталася знову до свого постійного південного напрямку. Вдень вона ховалась під коморами від хлопців та собак, а вночі прямувала далі, шкутильгаючи, бо лапи її були зовсім позбивані. Кицька йшла та йшла, милю за милею, на південь, тільки на південь — собаки, хлопчаки, громовики, голод — собаки, хлопчаки, громовики, голод, а вона йшла та йшла. І час од часу ніс підбадьорював її, запевняючи: «Цей запах ми чули, проїжджаючи тут весною».

X

Так минув тиждень, і кицька, брудна, втомлена, без стрічечки, позбивавши лапи, дісталася до Гарлемського мосту. Хоч від нього йшли чарівні пахи, міст їй не сподобався. Півночі вона тинялася берегом, та не дізналась нічого цікавого, крім того, що тутешні дорослі чоловіки такі ж небезпечні, як і хлопчаки, і що на південь можна дістатися тільки через міст. Тож довелося повернутись до мосту. Не тільки його пахи були їй знайомі, але й глухий гуркіт, що його здіймав одноокий, пробігаючи мостом, вона чула минулої весни.

Темної пізньої ночі кицька скочила на дерев’яні бруси мосту і помчала над річкою. Та не встигла вона подолати й третини дороги, як з протилежного кінця на неї ринув одноокий громовик. Вона дуже злякалася, та знаючи їхнє глупство й сліпоту, притулилась до поруччя і заклякла.

Ну, ясна річ, дурне чудовисько схибило й побігло далі. І все б було гаразд, та воно, або таке ж самісіньке, як воно, з’явилося ззаду і погналося за нею, пирхаючи. Киця чимдуж гайнула рейками до рідного берега. Вона б і досягла його, коли б ще одне червонооке страхіття, зловісно гримаючи на неї, не заступило дороги. Вона бігла щодуху, але попала між двох ворогів, їй нічого більше не залишалось, як стрибнути з мосту в… вона й сама не знала куди. Вниз, вниз, вниз — шубовсть у воду, не холодну, бо ж був серпень, але ох, яку бридку. Кашляючи та пирхаючи, кицька виринула на поверхню, глянула, чи не пливуть за нею чудовиська і рушила до берега.

Вона ніколи не вчилася плавати, а все ж пливла з тієї простої причини, що постава й рухи кішки, коли вона плаває, ті ж самі, як і тоді, коли вона ходить. Кицька попала в таке місце, яке їй не подобалось, тож, природно, що вона намагалася вийти з нього і попливла до берега. Якого берега?

Рідний дім кличе завжди непомильно. Для кицьки існував тільки південний берег, той, що ближче до дому. Мокра як хлюща, вона видерлась на мулкий берег і подалася між купами вугілля та сміття — чорна, замизкана і аж ніяка не королівська, а звичайнісінька задвіркова кицька.

Оговтавшися, королівська задвірниця зігрілась і підбадьорилася: чи ж не вона обдурила трьох прездорових чудовиськ?

Нюх, пам’ять і почуття напрямку кликали II простувати колією, але там безперестанку шастали громовики, й обережність наказала їй звернути вбік і податися понад річкою, що вабила її своїми різкими запахами, які нагадували їй рідні місця. Так вона уникнула тих жахів, які б їй довелося пережити, проходячи крізь тунель.

Три дні наша кицька вивчала небезпечний берег Іст-ріверу. Одного разу вона помилково скочила на пором і заїхала аж на Лонг-Айленд, але наступним поромом повернулася назад.

Зрештою на третю ніч вона побачила знайомі місця. Звідси йти було вже легко й просто. Кицька знала напевно, куди вона прямує і як туди дістатися. Навіть собаки були їй тепер не страшні. Двірниця радісно прискорила ходу. Скоро, скоро вже вона відпочине на своєму «рідному Сході» — на задвірку. Ще поворот, і вона побачила свій квартал.

Ой, лихо — що це! Його не було. Вона не вірила своїм очам, але довелося повірити. Там, де колись стирчали, кособочились, тулилися будинки, тепер копичилося громаддя цегли, мотлоху, руїн. Кицька огляділась. Колір бруківки та й чуття підказували їй, що вона вдома. що саме тут жив продавець канарок, що це той самий двір.

Все щезло, щезло назавжди і забрало з собою рідні пахи.

Кицьчине серце болісно стискувалося з повної безнадії та розпачу. Весь цей час лише любов до рідного закутка надавала їй сил. Вона зреклася всього, аби тільки повернутися до дому, якого більше не існувало,— і вперше її відважне сердечко сповнилось відчаю.

Вона обійшла мертві купи сміття і не знайшла ані втіхи, ані їжі. Руйнація охопила квартали аж до самої річки. Це була не пожежа,— киці вже доводилося бачити пожежу,— а наче робота цілої зграї червонооких громовиків. Звичайно, киця не могла знати, що на цьому місці побудують величезний міст.

Сходило сонце, треба було шукати притулку. Вона подалась до сусіднього кварталу, де все лишилося майже без змін. Проте її чекала прикра несподіванка: там і без неї було повним-повнісінько приблудних котів, зігнаних з рідних місць. На кожен смітник їх припадали десятки. А це означало голод, і, потерпівши кілька день, кицька була змушена піти до свого другого дому — особняка на П’ятій авеню. Він був замкнений. Кицька протинялась біля нього цілісінький день, а ввечері, після сутички з людиною в синій формі, повернула до своїх перенаселених задвірків.

Минув вересень, а за ним жовтень. Чимало котів поздихало з голоду, чимало, знесилившися, загинуло в пазурах своїх одвічних ворогів. А наша киця, молода й дужа, і досі була жива.

Тим часом у зруйнованих кварталах сталися великі зміни. Мовчазні вночі, вдень вони сповнювались галасом та гамом будівельників. Наприкінці жовтня люди вже звели величезний будинок. Якось наша вкрай зголодніла кицька підкралася до відра, що його полишив негр за дверима нового будинку. На жаль, відро виявилось не помийним, а мити підлогу — у тих місцях річ зовсім досі незнана. Гірко розчарувавшися, кицька, проте, водночас трохи і втішилась: відро зберігало сліди знайомих рук. Поки киця їх досліджувала, вийшов негр, що був тут за ліфтера. Незважаючи на його новеньку синю уніформу, кицька впізнала його по запаху. Вона перебігла на другий бік вулиці. Негр не зводив з неї очей.

— О, та це ж Аналостанка! Чуєш-бо, кицю, а йди-но сюди! Киць-киць-киць! Мабуть, добряче зголодніла?

Зголодніла! Та вона ходить голодна ось уже кілька місяців.

Негр побіг і приніс частку власного сніданку.

— Іж, кицю, Їж-бо!

Їй дуже кортіло з’їсти, але вона мала деякі сумніви щодо цієї людини. Зрештою негр поклав м’ясо додолу, а сам одійшов до дверей. Кицька обережно наблизилась, обнюхала шматок, ухопила його і, наче маленька тигриця, помчала в безпечне місце.

 

Життя четверте

XI

З цього дня для кицьки почалася нова доба. Щоразу, коли припікав голод, вона приходила до дверей нового будинку. Її прихильність до негра все зростала. Колись вона зовсім не розуміла цієї людини. Він завжди здавався їй ворогом, а тепер це був друг, єдиний друг у світі.

Одного разу їй випав казково щасливий тиждень: сім чудових обідів сім день підряд. І на додачу до останнього обіду вона знайшла соковитого мертвого щура — справжнє свято, негаданий дар. Ніколи в житті їй не щастило вполювати жодного дорослого щура, тож тепер вона радо ухопила знахідку і побігла ховати про чорний день. Вона саме перебігала вулицю перед новим будинком, коли з’явився прадавній ворог — портовий пес — і, зрозуміло, киця кинулась до дверей свого друга. Саме тієї миті негр відчинив двері, щоб випустити гарно вдягненого пана. Обидва одразу помітили кицьку та її здобич.

— Оце так кіт!

— Еге ж, сер, це моя кішка. Справжнісінька гроза для пацюків. Усіх переловила, того вона й худа.

— Не давайте їй голодувати,— сказав цей чоловік, за всіма ознаками домовласник.—Ви згодні її годувати?

— Продавець печінки ходить щодня, сер. Чверть долара за тиждень, сер,— одказав негр, мудро зметикувавши, що має повне право на додаткові п’ятнадцять центів за «ідею».

— Ну то гаразд. Я платитиму.

XII

— М’я-со! М’я-со! — чується принадний, чарівний крик старого годувальника, що котить свою тачку по славетному Скрімперському провулку, і коти, як у добрі давні часи, збігаються зграями, щоб одержати свою належну пайку.

Тут і чорні, й білі, й руді, й сірі — всіх їх треба пам’ятати, а головне — пам’ятати їх власників.

Повернувши за ріг нового будинку, тачка робить незвичайну в минулі часи зупинку.

— Гей, ви, з дороги, жалюгідна потолоч! — кричить годувальник і вимахує своєю чарівною паличкою, прокладаючи дорогу для маленької сірої кицьки з блакитними очима і білим носиком. їй дістається небачено велика порція, бо негр Сем мудро поділяє прибуток порівну з годувальником.

Кицька біжить зі своїм обідом під захисток великого будинку, до якого вона, назавжди приписана.

Її четверте життя принесло їй стільки радощів, що вона про них і не мріяла. Колись усе було проти неї. зараз щастя, здається, саме йде до рук. Не можна сказати, щоб вона помудрішала в мандрах, але вона знала, чого хотіла, і зрештою таки домоглася свого.

Збулася навіть її давня честолюбна мрія: вона спіймала не одного, а одразу двох горобців, коли вони саме зійшлися у смертельному двобої у ринві. Хтозна, чи пощастило їй зловити ще хоч одного пацюка, але негр розшукує мертвих щурів де тільки може, і виставляє їх про людське око, аби довести, що кицька недарма їсть свій харч.

Мертв’як лежить у вестибюлі до появи хазяїна, а тоді негр, перепрошуючи, викидає його геть:

— А щоб її, цю кицьку, вибачте, сер. Це все Королівська Аналостанка. Ну чисто тобі пацюча смерть.

За цей час вона кілька разів приводила кошенят. Негр вважає, що рудий кіт — батько деяких з них, і, певна річ, він має рацію.

Він продавав її безліч разів зі спокійною душею, бо добре знав: за кілька день Королівська Аналостанка знову буде вдома. Не викликає сумніву, що він збирав гроші, плекаючи якісь шляхетні наміри. Кицька змінила своє неприязне ставлення до ліфта і навіть навчилася підніматись і спускатися в ньому. Негр вперто стверджує, що одного разу, коли вона з горішнього поверху почула крики годувальника, то зуміла натиснути сама кнопку ліфта і спустилася вниз.

Кицька знову стала пухнаста й гарна — справжня красуня. Вона не тільки одна з чотирьохсот привілейованих годованок тачки, але й визнається зіркою першої величини. Годувальник ставиться до неї з надзвичайною поштивістю. Навіть вигодувана вершками та курятиною кішка власника ломбарду не користується такою шаною, як Королівська Аналостанка.

А втім, незважаючи на свій достаток, високе громадське становище, королівське звання та підроблений родовід, найбільше щастя для неї втекти з дому й потинятися сутінками по задвір’ях, бо в глибині душі вона була, є і, мабуть, назавжди лишиться брудною маленькою задвірковою кицькою.

І

Джо Келоун скинув сідло в пилюку, відпустив коней і, дзенькаючи острогами, зайшов до будинку.

— Скоро там обід? — спитав він.

— Через сімнадцять хвилин,— відповів кухар, поважно, мов начальник залізничної станції, глянувши на годинника. Він дуже любив точність — щоправда, тільки на словах.

— Ну, як там на Періко? — озвався до Джо його приятель Скарт.

— На всі сто! — запевнив Джо.— Корови як линочки, телят повно… Бачив отой табун мустангів, що ходить на водопій до Антилоп’ячих джерел. У них уже кілька лошаток — один жеребчик, як цяцечка, темненький, природжений іноходець. Я гнався за ними зо дві мілі, і він весь час біг попереду й ні разу не збився з іноході. Мені вже цікаво стало, я погнав коня щодуху, але так і не збив його на чвал, щоб я пропав!

— А це хильнув ти десь дорогою? — недовірливо спитав Скарт.

— Не віриш — закладімося. Програєш, то рачки під стіл полізеш, як того разу. Не боїшся?

— Обід готовий! — оголосив кухар, і розмова урвалась. А другого дня табір перебрався на інше місце, і про мустангів було забуто.

За рік ковбої вернулись до того куточка штату Нью-Мексіко і знов побачили там табунець мустангів. Темне лошатко вже виросло на вороного, як галка, річняка з тонкими, стрункими ногами й лиснючими боками, і не один ковбой на власні очі бачив то диво: мустанг був справді іноходцем.

Джо теж вернувся туди, і йому шибнуло в голову, що цього жеребчика варто зловити. Людині зі східних штатів ця думка, може, й не здається дивною, але на Заході, де невиїжджений кінь коштує п’ять доларів, а простий верховий — п’ятнадцять-двадцять, жодному ковбоєві й не здумалось би позаздритися на дикого мустанга. Бо ловити мустангів дуже важко, та й спіймані вони до останку лишаються дикими тваринами-в’язнями, ні на що не придатними, бо їх годі приборкати. Чимало скотарів, ледве вгледівши мустангів, хапаються за рушницю, бо ті не тільки марно спасають траву, а часто ще й знаджують за собою свійських коней, які швидко дичавіють і пропадають для власника назавжди.

«Шалений» Дню Келоун знав коней наскрізь. Він казав: «Я ще зроду не бачив білої коняки, щоб не була сумирною, ані рудої без норову, ані гнідої, щоб не далась добре виїздити… Але вороні — ті міцні, як залізо, і в них неодмінно сидить чортяка. Вороному тільки пазури дай, то куди твоїм левам з печери Даниїлової!»

Тож, оскільки мустанг і взагалі нічого не варта чи навіть шкідлива тварина, а вороний мустанг і поготів, Келоунів приятель не міг збагнути, нащо Джо, як видно з усього, «забандюрилося» зловити того річняка. Але того року Джо й нагоди такої не мав.

Джо був звичайний ковбой, коров’ячий пастух, із. платнею двадцять п’ять доларів на місяць, і вільного часу мав небагато. Як і більшість ковбоїв, він мріяв про те, що колись набуде власне ранчо і власну худобу. Він мав уже й своє тавро, зареєстроване в Санта-Фе, зображення свинячого хліва (досить невесела символіка!),— але з рогатої худоби таке тавро носила тільки одна корова, та й та стара. Та ще він мав законне право затаврувати ним кожну «нічию» (тобто без тавра) худобину, яка йому трапиться.

Проте кожної осені, одержавши платню за весь сезон, Джо не міг устояти перед спокусою поїхати з товаришами до міста й там гульнути добряче — «поки стає кишені». І тому вся його власність досі складалася, по суті, з сідла, постелі та старої корови. А надії він покладав на якусь несподівану удачу, що дасть йому досить грошей на початок. І коли йому спало на думку, що таку удачу може принести вороний мустанг, він став тільки чекати нагоди, щоб спробувати.

Табір того літа кочував на південь до річки Кенейдієн, а восени повернувся до гір Дона Карлоса, і Джо більше так і не побачив іноходця, хоч не раз чув про нього, бо про жеребчика — тепер, власне, дужого молодого коня на третьому році,— почали говорити багато.

Антилоп’ячі джерела пробиваються з землі посеред широкої пласкої рівнини. Коли вода стоїть високо, там розливається озерце, облямоване смугою осоки; коли вона спадає, дно озерця стає площиною з чорного засохлого мулу, по якому там і сям блищать білі соляні кристали, а вода лишається тільки в ямі посередині. Хоча джерела не мають ніякого стоку, вода там досить добра, і це єдиний водопій на багато миль навколо.

Той степ — чи то прерій, як назвали б його далі на північ,— був улюбленим пасовиськом вороного мустанга, але там паслось і багато черед рогатої худоби та кінських табунів з довколишніх ранчо. Найбільше було худоби з тавром «ЛФ». Фостер, управитель і співвласник ранчо, був чоловік заповзятливий. Він гадав, що прибутки від ранчо зростуть, коли завести худобу поліпшеної породи, і задля цього вже придбав десяток напівкровних кобил — рослих, струнких, з очима, як у олениці. Поряд з ними кошлаті ковбойські конячки здавались жалюгідними замірками з якогось звироднілого, зовсім іншого поріддя.

Одну з тих кобилиць держали в стайні, під сідло, але решта дев’ять, вигодувавши лошат, якесь утекли з загородки й тепер гуляли на волі.

Коні дуже добре знають, де можна знайти кращу пашу, отож дев’ять кобилиць, звичайно, відбились миль за двадцять на південь, до степу круг Антилоп’ячих джерел. І коли під осінь Фостер подався їх розшукувати, то справді знайшов усіх дев’ятьох, але з ними був іще й вороний, як галка, жеребець, що вигарцьовував довкола них, мов хазяїн, держав їх у гурті, як умілий табунник. Його лиснюча чорна масть яскраво вирізнялась серед золотаво-рудих кобилиць.

Сумирних кобил неважко було зайняти й погнати до ранчо, якби не одна несподіванка: вороний огир збуджено заметався, його збудження, видно, передалося й кобилам, уже добре-таки здичавілим при ньому, і він погнав весь табунець на повному чвалі, куди сам хотів. Низенькі ковбойські конички під Фостером та його напарником зразу відстали.

Розізлившись, обидва скотарі взялись за рушниці, щоб звалити того клятого жеребця кулею; але ж дев’ять шансів із десятьох були за те, що вони влучать у котрусь із кобил. Цілий день ганялись вони за табунцем, і все марно. Іноходець — бо то був саме він — не давав своїй сім’ї розбігтись і врешті зник із нею серед піщаних барханів на півдні. Скотарі на виморених конячках вернулись додому, втішаючи себе хоч тим, що присягались помститися красеневі-мустангові, винуватцеві їхньої невдачі.

Найприкріше в усьому було те, що після двох-трьох таких пригод кобилиці неминуче стали б такими дикими, як і сам мустанг, і на це, здавалось, не було ніякої ради.

Серед учених нема одностайної думки про те, чи й у тварин краса та сила ваблять самиць до самця; можливо, річ тут у самій лише силі, але можна сказати певно, що самець, наділений незвичайними якостями, дуже легко відбивав самиць від своїх суперників. Отож і наш вороний красень з чорною, як вугіль, гривою та хвостом, із зеленим блиском у очах, мандруючи по всій окрузі, скоро зманив до свого «гарему» ще з десяток кобил із багатьох табунів. Здебільш то були й рості свійські конячки, що й доти паслись на волі, але й дев’ять рослих напівкровних кобил лишалися при ньому, вирізняючись серед табунця. Як розповідали, вороний огир поріг той табунець так пильно й ревниво, що кожна кобила, попавши туди, відривалась від людей назавжди. Незабаром скотарі збагнули, що цей мустанг завдає їм більше збитків, ніж усе інше, разом узяте.

II

Був грудень 1893 року. Недавно прибувши до тих країв, я збирався вирушити фургоном із ранчо на Піньяветітосі до річки Кенейдієн. Прощаючись, Фостер наостанці сказав мені: «А коли вам трапиться нагода всадити кулю в того клятого мустанга, глядіть не схибте».

Тоді я вперше почув про інохідця, а вже дорогою випитав усю щойно розказану історію в Бернса, свого провідника. Мені страх як закортіло побачити того знаменитого трилітка, і другого дня я відчув неабияке розчарування, коли ми, приїхавши до Антилоп’ячих джерел, не побачили й сліду іноходця та його табуна.

Але наступного дня, коли ми перейшли річку Аламоза-Арройо і вже виїздили на хвилясту рівнину за нею, Джек Бернс, що їхав верхи попереду фургона, раптом припав до кінської гриви і, обернувшись до мене, зашепотів:

— Діставайте рушницю, он він, той мустанг!

Я вхопив рушницю, вискочив з фургона й побіг на згірок. В улоговинці за ним пасся табунець коней, і з одного краю я побачив великого вороного мустанга. Він, певне, вже почув, що ми наближаємось, і знав про небезпеку. Він стояв, піднявши голову й хвіст, роздимаючи ніздрі, втіленим образом кінської краси й досконалості; таке благородне створіння, може, ще ніколи не топтало цих рівнин, і сама думка про те, щоб обернути його на купу падла, була жахлива. Хоча Джек квапив мене стріляти, я зволікав, смикав замок рушниці; тоді він, запальний і нетерплячий, налаяв мене марудою, шепнув: «Дайте-но сюди»,— і вхопився за рушницю сам. Але я підбив цівку вгору, і рушниця «ненароком» вистрелила.

Табунець у видолинку стрепенувся, рослий вороний ватажок хоркнув, заіржав і забігав кругом кобил. Ті збились у гурт і помчали геть у хмарі пилюки, розсипаючи стукіт копит.

Огир біг то з одного, то з другого боку, пильнував усіх і гнав їх уперед. Я стежив, поки вони не зникли з очей; і ні разу він не збився з іноході.

Джек, звісно, вибештав мене по-західняцькому, і мою рушницю, і мустанга, але я тільки милувався силою та красою іноходця; нізащо не став би я заради якихось там кобил псувати його лиснючу шкуру.

III

Є різні способи ловити диких коней. Один з них полягає в тому, щоб, черкнувши кулею коня за вухами, приголомшити його на хвилинку й спутати йому ноги.

— Авжеж! Я сто разів бачив, як цим способом скручували в’язи, але ще не бачив, щоб хто так упіймав мустанга,— критично зауважував Шалений Джо.

Часом, коли місцевість підходяща, табун можна загнати в загороду; часом, маючи добрих верхових коней, можна його наздогнати; але найпростіший спосіб, як не дивно,— це «переходити» мустанга.

Слава про мустанга-інохідця, що ніколи не збивається на чвал, розходилась чимраз ширше. Дива дивні розповідали про його алюр, його прудкість, витривалість, і коли старий Монтгомері, власник тавра «трикутник із рискою», у Велловому шинку в Клейтон і оголосив при свідках, що дасть тисячу доларів готівкою тому, хто привезе йому цього мустанга замкненого в скотинячому фургоні, якщо тільки всі ці байки про нього правдиві, то з десяток молодих ковбоїв загорілись охотою податися но цей приз, як тільки восени скінчиться термін їхньої служби. Проте Шалений Джо задумав це діло вже давно й не міг більше зволікати, тож він не став дожидати терміну, а тої ж таки ночі кинувся добувати все потрібне для погоні.

Залізши понад усяку міру в нові борги і скориставшися понад усяку міру щедрістю приятелів, і він роздобув двадцятеро добрих верхових коней, фургона з кухнею і на два тижні харчів для трьох чоловік: себе самого, свого напарника Чарлі та кухаря. А потім вирушив з Клейтона, оголосивши, що він хоче «переходити» того на диво прудкого дикого коня. На третій день вони дістались до Антилоп’ячих джерел близько полудня, тож не здивувалися, побачивши, що вороний іноходець спускається з усім своїм табунцем до водопою. Джо сховався їм з очей і зачекав, поки всі дикі коні понапивалися досхочу: адже спраглі тварини завжди бігають легше, ніж обважнілі від випитої води.

А тоді Джо неквапом рушив до них. Коли під’їхав на півмилі, іноходець сполошився й повів свій табун геть, до порослого агавами плаского пагорбка на південному сході.

Джо мчав за ними чвалом, поки знову побачив їх, а тоді вернувся до фургона й сказав кучерові, що був водночас і за кухаря, їхати на південь, до річки Аламоза-Арройо. А сам подався на південний схід за мустангами. Проїхавши милю чи дві, він знов побачив їх і ступою під’їхав так близько, що вони знов сполошились і помчали геть, завертаючи дугою на південь. Джо потрюхикав далі клусом — не по їхньому сліду, а навпростець, навперейми — і за якусь годину побачив їх. І знов він спокійно під’їхав якомога ближче до табуна, і знов той сполошився й утік. Так тривало з півдня, і мустанги весь час звертали потроху на південь, отож на заході сонця, як і сподівався Джо, опинились недалеко від Аламоза-Арройо. Табунець знову був поблизу, і Джо, ще раз його сполохавши, поїхав до фургона, а його напарник, що доти відпочивав, на свіжому коні змінив його в тій повільній погоні.

Після вечері фургон, як було домовлено, переїхав до верхнього броду на Аламозі, і там вони розташувались на ніч.

Тим часом Чарлі переслідував табун. Тепер мустанги, сполохані, вже не відбігали так далеко, бо переслідувач нічим не виявляв наміру напасти, і вони потроху звикали до його товариства. Коли смеркло, їх стало ще легше відшукувати, бо серед табуна була одна кобила зовсім білої масті, а до того ж світив молодий місяць. Чарлі, полишаючи своєму конові вибирати дорогу, їхав услід за табуном, серед якого примарно біліла га кобила, аж поки все потонуло в нічній темряві. Годі він сплигнув з коня, розсідлав його й припнув насійся, а сам, угорнувшись в укривало, ліг і зразу заснув.

Як тільки почало світати, він устав і завдяки білій кобилі по далі як за півмилі відшукав табун. Коли він наблизився, іноходець пронизливо заіржав і всі коні кинулись тікати. Та на першому ж узгірку вони зупинилися, щоб роздивитись, хто це так уперто їх переслідує і чого йому треба. Хвилину вони стояли отак на тлі неба й дивились, а потім вороний — певне, вирішивши, що вже побачив скільки йому потрібно, з розмаяною на вітрі чорного гривою побіг далі невтомною й рівною інохіддю, а кобили ринули за ним.

Тепер коні звернули на захід, і до полудня, після кількох турів такої самої гри — втеча, погоня, зустріч, знов утеча,— опинились коло Бізонової скелі — давнього спостережного пункту індіанців-апачів. Там уже був Джо. Високий тонкий стовп диму сповістив Чарлі, що його дожидають, і він відповів, пославши зайчика кишеньковим дзеркальцем.

Над’їхав Джо на свіжому коні, і погоня почалася знов, а Чарлі подався до табору попоїсти й відпочити. Потім табір перемістився по річці вгору.

Весь той день Джо переслідував табун, хитро спрямовуючи його так, щоб він рухався по дузі великого кола, а фургон — навперейми, по хорді. О захід сонця він під’їхав до переправи Верде; там його чекав Чарлі зі свіжим конем та вечерею, і Джо, попоївши, спокійно відновив погоню. Весь вечір, до пізньої ночі, їхав він за табуном, бо коні вже трохи звикли до цих нестрашних незнайомців і переслідувати його стало легше. А крім того кобилиці почали стомлюватися. Вони вже покинули степ із доброю соковитою пашею й не діставали вівса, як коні переслідувачів. А головне — на них позначалось легеньке, але безнастанне нервове напруження. Воно відбивало апетит, але посилювало спрагу. Переслідувачі давали змогу коням напиватися досхочу при кожній нагоді. А добре відомо, що напитому коню бігти важче, бо ноги дерев’яніють і він швидше засапується. А своєму коневі Джо не давав багато пити, отож і кінь, і сам він були ще зовсім не стомлені, коли того вечора спинились на ніч на сліду виморених мустангів.

Вдосвіта Джо легко розшукав їх поблизу, і хоч спочатку вони пустились тікати щодуху, та дуже скоро сповільнили біг і пішли ступою. Битва, здавалось, була майже виграна, бо при цьому способі найважче не відстати від табуна перші два-три дні, поки сили у нього ще свіжі.

Весь той ранок Джо не спускав табунця з очей і здебільшого був дуже близько. Годині о десятій коло гори Хозе Чарлі змінив його; того дня мустанги рухались за чверть милі попереду й зовсім не так жваво, як напередодні. Вони тепер завертали весь час на північ. Увечері Чарлі дістав свіжого коня, і погоня тривала.

Наступного дня кобили йшли, поспускавши голови, і, попри всі зусилля вороного інохідця, часом підпускали переслідувача ближче, як на сотню ярдів.

Четвертий і п’ятий день минули так само, табун знов опинився недалеко від Антилон’ячих джерел. Поки що все йшло так, як передбачалося. Погоня рухалась по великому колу, а фургон — по меншому. Табун вернувся до вихідної точки виморений, а переслідувачі — свіжісінькі й на свіжих конях. Табун цілий день не підпускали до водопою, а надвечір підпустили й дали кобилицям напитись донесхочу. Тепер для вмілих ковбоїв на годованих вівсом конях настала нагода кінчити тривалу поголю, бо обпитих коней, закляклих і задиханих, неважко було половити арканом і попутати одного по одному.

В усьому плані було єдине вразливе місце: вороний мустанг, мета погоні, був наче залізний, і його невтомний розмашистий біг лишався швидким і бадьорим, як у перший день гонитви. Він весь час мотався круг табунця, іржанням і власним прикладом спонукаючи кобил тікати далі. Та кобилиці знесилились. Стара біла кобила, що так полегшувала ковбоям розшуки табуна вночі, вже кілька годин як відстала, виморена до краю. Напівкровні кобилиці, здавалось, уже зовсім не боялися вершників, і табун, безперечно, опинився вже у владі Джо. Але той єдиний кінь, що був метою всієї виправи, лишався наче такий недосяжний, як і спочатку.

Загадка та й годі: всі приятелі Джо знали його гарячкувату вдачу й нітрохи б не здивувались, якби він тепер зопалу почав стріляти в інохідця. Але йому таке було й не в голові. Весь той довгий тиждень він щодня спостерігав мустанга в бігу — і ні разу не побачив, щоб той збився з іноході на чвал.

Жоден коняр не міг би не відчути захвату перед таким дивом; той захват у душі Джо все зростав, тож тепер вік скоріш погодився б застрелити найкращого з власних коней, ніж цього незвичайного мустанга.

Джо навіть питав себе, чи варто буде, спіймавши, віддати його за призначену винагороду — таки чималеньку. Бо ж такий жеребець сам являв собою цілий капітал: від нього могла піти порода інохідців.

Одначе ту винагороду ще не здобуто: мустанг лишався на волі; і настав час кінчати гонитву. Джо осідлав найкращого зі своїх верхових коней. То була кобила східної породи, але викохана в преріях. Вона б ніколи не попала в руки до Джо, якби не мала однієї досить дивної вади. В тих краях росте отруйне зілля, яке називають «локо». Звичайно худоба його обминає; та як котрась тварина один раз спробує його, то вже по може відвикнути. Дія того зілля подібна до дії морфію, і кінь, що звик до нього, хоча що довго лишається здоровим і дужим, кінець кінцем шаленіє й гине. Отож і в кобили Джо був у очах дикий блиск, по якому знавець умить розпізнав би, в чому річ.

Та поки що кобила була дужа и прудка, і Джо обрав саме її для тріумфального фіналу погоні. Переловити кобилиць арканом тепер було б неважко, але нащо це робити? їх можна просто відокремити від їхнього ватажка й погнати додому, до загороди. Але сам ватажок, як видно, ще повний був невгамовної сили. Джо, радий, що спіткав гідного супротивника, схотів позмагатися з ним. Він кинув аркан на землю, протяг його за собою, щоб розправити всі завузлини, а тоді, їдучи, змотав його якнайрівнішими витками круг лівої долоні. Потім, уперше в цій погоні скориставшись острогами, помчав прямо на мустанга, що був за якихось чверть милі від нього. Мустанг кинувся геть, а за ним Дню — кожен скільки духу; а виморені кобили розсипались на боки, пропускаючи їх. Свіжий кінь Джо летів чвалом навпростець по степу, а попереду своєю знаменитою розмашистою інохіддю біг вороний мустанг — усе на тій самій відстані.

Це здавалось неймовірним, і Джо ще й ще підганяв свою кобилу острогами та криком. Вона летіла як вітер, але відстань до мустанга не скорочувалась ні на дюйм. Бо вороний наче вихор перетнув рівнину, злетів на плаский узгірок з агавами, спустився на зрадливу смугу піску, далі на трав’янисту площину, де верещали лугові байбаки, тоді зник у видолинку, а Джо мчав і мчав і не вірив сам собі: він навіть трохи відстав від мустанга. Джо кляв свою долю, підганяв кобилу криком та острогами, аж поки бідна перелякана тварина, закотивши очі, почала шалено мотати головою на всі боки, не дивлячись під ноги, шурхнула копитом у борсучу нору й упала. Джо покотився по землі, добряче забившись, але звівсь на ноги і спробував знову сісти на ошалілу тварину. Та вона, бідолашна, була вже ні на що не придатна, бо зламала праву передню ногу.

Лишалось одно. Джо розстебнув попругу, пострілом укоротив муку своїй легконогій і пішов назад до табору, несучи сідло на спині. А іноходець біг і біг далі, аж поки зник з очей.

То не була цілковита поразка, бо всіх кобил у вороного відбито, і Джо з Чарлі дбайливо пригнали їх до Фостерової загороди; їм за це добре заплачено. Та Джо ще дужче закортіло стати власником вороного мустанга. Збагнувши, що це за скарб, він уже ціни йому скласти не міг і без кінця снував нові плани, як його спіймати.

IV

Кухарем у тій виправі був Бетс — містер Томас Бете, як він сам називав себе на пошті, куди регулярно їздив по листи та грошові перекази, які чомусь ніколи не надходили. Старий Том Індичий Слід — так прозивали його ковбої, бо на його таврі, нібито зареєстрованому в Денвері, був зображений слід індика. Коли вірити Бетсові, на рівнинах незнаної півночі паслпся незліченні череди корів та кінські табуни, позначені цим тавром.

Коли Бетсові запропонували пристати до тієї виправи пайовиком, він глузливо зауважив, що коні тепер ідуть по десять доларів десяток,— що було, власне, правдою того року,— і погодився їхати тільки за платню, хай зовсім невелику. Та жоден із тих, хто хоч раз побачив, як біжить вороний мустанг, не міг не запалитися. Те саме сталось і з Індичим Слідом. Тепер йому самому забаглося стати власником того мустанга. Як цього досягти, він до пуття не знав, аж поки одного дня на ранчо, яке «користувалось його послугами» (так він сам висловлювався), завітав Білл Сміт, більш відомий під прізвиськом Білл Підкова, бо таке було його тавро. Його почастовано чудовою свіжою печенею, хлібом та препоганою кавою з сушеними персиками та мелясою, і Підкова, насилу пропихаючи слова крізь повний рот, сказав між іншим:

— А я сьогодні бачив отого інохідця — отак-о зблизька, ледь за хвіст не вхопити.

— І не підстрелив його?

— Та ні, але недалеко було до того.

— Гляди не здумай таку дурницю впороти,— озвався з другого кінця столу ковбой, що мав тавро у вигляді літери Н з двома поперечинами.— Ось побачите, не мине й місяця, як той мустанг носитиме моє тавро.

— Ну то поквапся з цим, а то побачиш у нього на боці моє — трикутник із цяткою,— озвався ще один.

— Як же ти на нього натрапив?

— А ось як: їду собі степом мимо Антилоп’ячих джерел, аж бачу — поза осокою, на висохлій багнюці щось чорніє. Я подумав, чи то не якась корова з нашої череди, та й під’їжджаю ближче, аж дивлюся — коняка лежить плазом. Вітрюга скажений, просто від неї на мене, отож я під’їхав упритул, а воно той іноходець, дохлий як колода. Але ран не видно, черево не здуте й смородом не несе. Що воно таке, думаю, коли бачу — вухо тіпнулось, муху зганяє. Виходить, він просто спав. Я за аркан. Став його змотувати, бачу — старенький, а де й поперетирався, а в мене сідло з однією попругою та конячка фунтів на сімсот — це проти добрих тисячі двохсот у тому жеребцеві. Я й кажу собі: «Нічо’ не вийде, тільки попруга лусне, сам гепнуся й сідло пропаде». Я тоді стук по сідловій луці! Ех, побачили б ви того мустанга! Як не підскочить футів на шість угору! Як не хоркне, чисто твій паровоз! Баньки вирячив — та як дремене від мене! Такий розгін узяв, що досі, либонь, уже до Каліфорнії добіг, коли не стишив гону. І хоч би тобі раз на чвал збився!

Розказував він усе це зовсім не так послідовно, як тут написано, бо пересипав мову крутими слівцями, та й подані на стіл дари природи не обділяв увагою, бо він був здоровий молодий хлопчина, начисто позбавлений фальшивої сором’язливості. Але розповів усе до цятки докладно, і всі йому повірили, бо знали, що він но брехун. З усіх слухачів тільки старий Індичий Слід не сказав нічого, зате добре задумався, бо ця розповідь підказала йому нову ідею.

По обіді, закуривши люльку, він обміркував усе, вирішив, що сам не впорається, і покликав на пораду Вілла Підкову. Наслідок був той, що вони уклали спілку для нової спроби зловити інохідця й здобути обіцяну за нього винагороду, що зросла вже до п’яти тисяч доларів.

Антилоп’ячі джерела були, як і перше, постійним водопоєм мустанга-інохідця. Рівень води там упав, і між смугою осоки та джерелом оголився широкий круг засохлої чорної багнюки. В двох місцях той круг перетинали добре помітні стежки, протоптані тваринами, що приходили пити воду. І коні, і дикі звірі звичайно держалися тих стежок; тільки рогата худоба сунула прямо через осоку.

На краще втоптаній стежці двоє спільників викопали яму завдовжки п’ятнадцять, завширшки шість і завглибшки сім фунтів. Попрацювати довелось годин двадцять без перепочинку, щоб устигнути, перше піж мустанг прийде на водопій. Під кінець у ямі аж чвакотіло. Потім яму старанно прикрили жердинами, хмизом і землею, а люди відійшли й сховались віддалік у виконаних для того ямках.

Перед полуднем іноходець прийшов. Тепер, коли його табун виловили, він ходив сам. Стежку з другого боку джерела, не так утоптану, старий Том ще й прикидав нарваною осокою, щоб інохідцеві не забаглося підійти до джерела саме нею.

Який невсипущий ангел пильнує й стереже диких тварин? Усупереч усім людським міркуванням мустанг спустився до води саме другою стежкою. Підозріла осока на ній не спинила ного; він спокійно підійшов до джерела і почав пити. Був тільки один спосіб уникнути невдачі: коли мустанг, як звичайно роблять коні, ще раз нахилив голову до води, Бетс і Сміт вискочили зі своїх ямок і прожогом вибігли на стежку позад нього, а коли кінь підвів горду голову, Сміт вистрелив з револьвера в землю за його задніми ногами.

Тоді мустанг своєю знаменитою інохіддю рвонувся прямо до пастки. Ще мить — і він ускочив би туди. Він уже на стежці, ловці вже певні, що він їхній; але ангел-охоронець диких тварин пильнує, кінь почув якусь незбагненну осторогу, одним могутнім стрибком перелетів п’ятнадцять футів підозрілої землі і, відкидаючи груддя копитами, зник ловцям з очей, неспійманий. Більше він не підійде до Антилоп’ячого джерела жодною з двох стежок.

V

Шаленому Джо ніколи не бракувало завзяття. Він заповзявся зловити мустанга, тож коли прочув, що й інші квапляться це зробити, то зразу почав здійснювати свій новий план, найкращий, який лишень зумів придумати. Він хотів скористатися тим способом, яким койоти ловлять прудкішого від них кроля, а індіанці верхи на конях — куди швидшу антилопу: давнім способом «гонитви з підміною»

Терен, де гуляв іноходець, являв собою шістдесятимильний трикутник, обмежений з півдня річкою Кенейдієн, з північного сходу — її притокою Піньяветітос-Арройо, а з заходу — горами Дона Карлоса і глибоким яром, у якому протікав струмок Уте. Вважалося, що мустанг ніколи не покидає цих меж, і штаб-квартирою його весь час були Антилоп’ячі джерела. Джо добре знав ту місцевість, усі водопої на ній і всі переходи через яри та річки. Вивчив він і звички мустанга-інохідця.

Якби він мав змогу роздобути півсотні добрих коней, то розставив би їх густою мережею по всіх важливих місцях; але піп спромігся тільки на двадцятеро коней та п’ятьох верхівців.

Коней, два тижні годованих зерном, розвели по місцях заздалегідь, кожного ковбоя навчено, як треба чинити, і послано на своє місце напередодні гонитви. А в призначений день Джо зі своїм фургоном виїхав на степ коло Антилоп’ячих джерел, отаборився віддалік в улоговинці й став чекати.

І ось нарешті він з’явився — чорний, мов галка, огир. Вибіг з піщаних барханів на півдні, як завпеди самотній, спокійно спустився до джерела, оббіг кругом нього, ніби винюхуючи схованки ворогів. А потім підійшов до води просто через осоку, не по стежці, й напився.

Джо спостерігав усе те й палко бажав, щоб кінь випив ціле барило. Але в ту мить, коли він підняв голову й рушив від води, Джо дав остроги своєму коню. Іноходець зачув тупіт, тоді побачив вершника й не став дожидати, щоб роздивитися ближче, а гайнув навтікача. Подався прямо на південь своєю знаменитою інохіддю, зразу далеко відірвавшись від погоні. Ось він уже досяг піщаних барханів, біжачи й далі рівно, розмірено, швидко, а кінь Джо під вагою вершника грузнув у піску по бабки і відставав щораз більше. Далі почалась рівна площина, де вершник наче трохи скоротив відстань, але за нею був довгий положистий схил, по якому кінь Джо боявся бігти щодуху й знов почав відставати.

Та погоня тривала, і Джо не шкодував ні острог, ні нагая. Миля… ще миля… ще миля — і ось попереду вже забовванів бескид Арріби.

А там у Джо стояли свіжі підмінні коні, і він погнав туди скільки сили. Проте чорна, як ніч, грива, розмаяна на зустрічному вітрі, все даленіла й даленіла попереду.

Ось нарешті Аррібський яр; ковбой, що чекав там з кіньми, принишк осторонь, щоб не збивати мустанга з напряму, і вороний пролетів повз нього… вниз… У яр… знов крутосхилом нагору, все тою самою рівною інохіддю, властивою тільки йому.

А Джо надлетів чвалом на вмиленому коні, перехопився на свіжого, що стояв напоготові, і погнав його через яр слідом за мустангом. Уже нагорі підострожив коня і гнав, і гнав, і гнав його, але не міг виграти жодного дюйма.

«Гуп-туп, гуп-туп, гуп-туп» — розмірено гупотіли копита; годину… ще годину… І ще годину… ось уже попереду Аламоза-Арройо, свіжа підміна коней, і Джо загукав на коня, ще й ще підганяючи його. Вороний мчав прямо до того місця, але за милю чи дві, ніби від якогось дивного передчуття, звернув ліворуч. Джо, бачачи, що він може втекти зовсім, погнав уже знесиленого коня на одчай душі. З такою надсадою вони ще не мчали: вершник і кінь важко хекали, шкіряне сідло пронизливо рипіло за кожним стрибком. Повернувши навперейми, Джо неначе почав наздоганяти мустанга; він вихопив револьвера й став стріляти в землю. Збита кулями пилюка таки змусила інохідця звернути праворуч, до переправи.

Вони спустилися до річки. Мустанг подався вбрід, а Джо сплигнув на землю. Кінь його був геть загнаний, бо пробіг тридцять миль, та й сам Джо знемігся. Очі його щеміли від солоної пилюки. Напівзасліплений, він махнув рукою підмінникові, щоб рушав за мустангом і гнав його прямо до Аламозького броду.

Той помчав уперед на міцному, свіжому коні, то вгору, то вниз по хвилястій рівнині… то вгору, то вниз… на вороному вже виступала біла піна. Ребра його ходили ходором, він важко сапав — а проте біг і біг.

І Том на Імбиреві начебто почав потроху наздоганяти його — а тоді знов відставати, все більше й більше, коли за годину почався положистий спуск до Аламози. А біля річки його змінив повий вершник на свіжому коні й завернув мустанга на захід. Вони мчали й мчали повз колонії лугових байбаків, через зарості агав та кактусів, що дряпали й кололи кінські ноги. Вороний уже взявся бурими латками від мила й пилюки, але біг так само. Молодий Каррінгтон надсадив свого коня з самого початку, надто шпарко рвонувши з місця, а тепер погнав його навпростець через виярок, що його мустанг обминув. Кінь не дострибнув. Юнак лишився живий і цілий, але труп коня лежить там і досі. А дикий іноходець мчав і мчав далі.

Це сталось уже неподалік від ранчо старого Гальєго, куди саме, відпочивши, над’їхав Джо, щоб знов повести погоню самому. І за півгодини він уже летів слідом інохідця.

Далеко на заході видніли гори Карлоса, і Джо знав, що там чокають люди зі свіжими кіньми. Туди й намагався спрямувати гонитву невгамовний переслідувач, але з якоїсь раптової примхи — чи, може, почувши внутрішню осторогу — іноходець круто завернув на північ. Джо, вмілий гуртівник, рушив навперейми, гукаючи на всю горлянку й збиваючи пилюку револьверними кулями, але шалений чорний метеор перехопився через яр, і Джо міг тільки податися слідом. І тоді почалась найтяжча частина погоні; безжальний до мустанга, Джо був ще безжальніший до свого коня й до себе. Сонце пекло, над розпеченим степом висіла тремтяча імла, очі й губи вершника аж горіли від піску та солі, і все ж він не здавався. Єдиний шанс виграти був у тому, щоб загнати мустанга назад до Великого броду через Аламоза-Арройо. Трохи не вперше за весь час Джо помітив, що вороний також стомився. Грива й хвіст у нього вже не маяли, як досі, і ті півмилі, на які він весь час випереджав погоню, вже скоротились більш як наполовину, але він усе ж біг попереду, біг, біг і біг своєю рівного інохіддю.

Година, ще година — погоня тривала. Але вони таки повернули в бік Великого броду й дістались туди аж надвечір — пробігши добрих два десятки миль. Та Джо ще мав силу, і там він пересів на нового коня. А покинутий, хекаючи, пішов до води й пив, пив, лив, поки не впав мертвий.

Перед бродом Джо умисне трохи відстав у погоні, сподіваючись, що вмилений мустанг теж нап’ється. Але кінь був мудрий; він тільки раз сьорбнув, брьохнувся в річку, перебрів її й побіг далі, а Джо наддав слідом. Коли їх бачили востаннє, вороний біг хоч і попереду, але Джо мчав за ним учвал зовсім близько, ледь рукою не дістати.

Уранці Джо вернувся до табору пішки. На розпити він відповідав скупо: восьмеро коней загнано до смерті, п’ятеро ковбоїв геть виморились, а незрівнянний іноходець, живий і здоровий, гуляв на волі.

— Шкода праці! То неможлива річ. Таки треба було продірявити чортяці шкуру, поки була нагода,— докінчив Джо. Більше він не пробував ловити інохідця.

VI

У тій виправі старий Індичий Слід був кухарем. Він стежив за гонитвою так само зацікавлено, як і всі, а коли Джо зазнав невдачі, осміхнувся до казана й сказав:

— Наплюйте мені в очі, коли цей мустанг не буде мій.— А потім, так само звертаючись до казана, додав, за своєю звичкою, приклад із Біблії: — Он же й філістимляни пробували звалити Самсона, та дідька б вони втнули, якби не одна його природна слабинка. Або візьміть Адама: той би й досі бив байдики в раю, якби не ота невеличка хиба, що ми її всі добре розуміємо. І не заради тих п’яти тисяч я його ловитиму.

Наполоханий постійним переслідуванням, іноходець став ще дикіший. Але від Антилоп’ячих джерел не відбився. То був єдиний водопій, круг якого на цілу милю ворог не мав де сховатись. Туди мустанг приходив опівдні майже щодня і, пильно розглядівшись довкола, спускався до води напитись.

Усю зиму він прожив самотньо, бо ж табун у нього відняли. Ось на це й розраховував Індичий Слід. Один з його приятелів мав гарну гніду кобилчину, і старий Том вирішив, що вона якраз підходить для його задуму. Взявши з собою якнайміцніші пута, два аркани, лопату та дебелий пакіл, він сів на кобилу й поїхав до знаменитих джерел.

Був свіжий ранок; по степу, що стелився перед ним, бігло кілька антилоп, на траві гуртами лежали корови, а згори з усіх боків долинала дзвінка, люба пісня степових жайворонків. Бо сонячна, безсніжна зима в тих краях уже минулась, наставала весна. Трава зеленіла, і вся природа неначе повнилась любовною млістю.

Тою млістю просякло й повітря, і коли Том припнув гніду кобилу попастись, вона час від часу підводила голову, і тоді лунало довге пронизливо іржання — певне, її любовна пісня.

Старий Індичий Слід визначив, з якого боку вів вітер, оглянув місцевість. Яма, яку він колись викопав на стежці, була повна смердючої води, в ній плавали дохлі байбаки та миші. Поряд з ямою тварини вже протоптали нову стежку до водопою. Том нагледів купину осоки над рівною зеленою площинкою, спочатку міцно забив там накіл, потім викопав ямку, досить велику, щоб у ній сховатись, і простелив у ній укривало. Тоді вкоротив припону кобилчині так, щоб вона тільки-тільки могла рухатись, а потім розіклав на землі між нею й собою аркан, широко розтягши зашморг, другий кінець його прив’язав до пакола, присипав аркан пилюкою та травою і заховався.

Чекав він довго, та близько полудня на закличне іржання кобили відгукнувся з заходу, з високого згірка, інший голос, і на тлі неба чорним силуетом з’явився уславлений мустанг.

Він спускався до джерела своєю розмашистою інохіддю, але, насторожений стількома погонями, часто зупинявся, роззирався й іржав. Кобилка відповідала, видимо хвилюючи його. Він підбіг на її заклик ближче, тоді стривожився, накинув широке коло, винюхуючи ворога, і наче завагався.  Ангел шепнув йому: «Не йди!» Але гніда кобилка покликала знову. Він ще наблизився, біжачи по колу, і заіржав ще раз, і почув таку відповідь, яка неначе розігнала всі страхи й запалила його серце вогнем.

Пританцьовуючи, він підбіг ще ближче. Ось він уже торкнувся мордою до морди Соллі, відчув, що вона рада йому, і відкинув геть усі думки про небезпеку, весь віддався захватові перемоги. Нін гарцював круг кобилки, поки його задні ноги на мить отінились у підступному кільці з мотузки.

Том смикнув за другий кінець, зашморг затягся — мустанг був спійманий.

Він перелякано форкнув, підстрибнув — і Том, скориставшіїся з того, накинув йому на ноги ще один виток. Аркан, немов удав, стиснув могутні копита.

Страх на мить подвоїв силу мустанга, він рвонувся геть, але короткий мотуз натягся, і він упав — безпорадний, подоланий бранець. Почварна, низенька, згорбатіла постать старого Тома вискочила з ямки, щоб довершити перемогу над великим, прекрасним створінням, чия дивовижна сила виявилась марною супроти хитрощів миршавого старого чоловічка. Хоркаючи, відчайдушно метаючись, рослий кінь рвався на волю, та шкода: мотуз був міцний.

Том спритно накинув ще один аркан — уже на передні ноги, а потім уміло стяг докупи передні й задні; ошалілий іноходець упав і за мить уже лежав на землі зв'язаний, мов кабан на заріз. Там він борсався, поки не знесилів, тіпаючись, ніби в риданні, і по морді в нього котилися сльози.

Том стояв поблизу й дивився, та несподівано якась дивна нехіть опанувала старого ковбоя. Він тремтів усім тілом — такого з ним не бувало відтоді, як він уперше заарканив бика,— і якусь хвилину не міг робити нічого, тільки стояв і не зводив очей зі свого могутнього бранця. А втім, це почуття швидко минулось. Він осідлав чотириногу Далілу, взяв ще один аркан, обв’язав ним шию мустангові й примоцював мотузку до сідла, щоб кобила підтримувала мустангові голову, поки він надягатиме на нього пута. З цим він упорався швидко і, певний, що кінь уже не втече, хотів був розплутати аркани; та раптова думка зупинила його. Він же зовсім забув про одну дуже важливу річ і не приготувався до неї. За законами Заходу дикий мустанг стає власником першої людини, котра позначить його своїм тавром; та як же це зробити, коли ближче як за двадцять миль тавра не знайдеш?

Старий Том ступив до кобили й почав піднімати по черзі її ноги та оглядати підкови. Так, одна трохи ослабла! Він заходився відколупувати та розхитувати її лопатою — і таки відірвав. На степу було вдосталь сухого бадилля, тож він хутко розпалив багаттячко й розжарив до червоного один кінець підкови. Тримаючи її за другий кінець, обмотаний шкарпеткою, Том грубо накреслив нею на лівому плечі безпорадного мустанга індичий слід — свій знак, уперше в житті використаний за призначенням. Мустанг здригнувся, коли гаряче залізо обпекло його плоть, але все минулося швидко, і відтепер знаменитий іноходець уже не був нічий.

Лишилось тільки відвести його додому. Мотузи розпущено, мустанг, відчувши це, вирішив, що від уже вільний, зірвався на ноги, спробував бігти і зразу впав. Передні ноги його були міцно скуті і він міг тільки дрібно переступати ними, човгаючи по землі, або відчайдушно стрибати таким неприродним чином, що через кілька стрибків неминуче падав. Том на своїй легкій кобилчині знов і знов підводив його, тяг далі, підганяв, завертав — і таки спромігся спрямувати свого вмиленого, знавіснілого бранця на північ, до річки Піпьяветітос. Але дикий кінь не хотів іти, не піддавався. Хоркаючи перелякано або люто, він шалено стрибав і знов і знов силкувався вирватись. То був безперервний жорстокий двобій; лиснючі боки мустанга вкрились густим темним милом, крізь яке проступала й кров. Він падав безліч разів, знесилився тяжче, ніж за цілий день безнастанного бігу, хоч рвався то в той, то в той бік, але вже не так сильно, й вихаркувана піна теж забарвилася кров’ю. А переможець, безжальний, владний і холодний, тяг і тяг його далі. Вони вже спустилися схилом до яру, борючись за кожний крок, і опинились над виярком, по дну якого стежка спускалась у яр — північну межу давніх володінь інохідця. Там був єдиний перехід через річку.

Звідти вже видніли перша загорода й будинок ранчо. Том тріумфував, але мустанг зібрав останні сили для ще одного відчайдушного ривка. Він рвонувся трав’яним схилом угору, геть від стежки, не зважаючи на свист аркана позаду, на постріл у повітря — марну спробу зупинити його шалений біг. Вище, вище, на найкрутіший бескид, а тоді стрибок у повітря й політ униз, униз, із двохсотфутової висоти — і він упав на каміння внизу, безживний… але вільний.

I

Чинк був уже досить великим, щоб вважати себе напрочуд гарним собакою, і не помилявся. Проте він був зовсім не таким, як щиро гадав. Він не міг похвалитися ні злістю, ні силою, ані спритністю. Він був просто найгаласливішим, найлагіднішим і найбільш дурненьким з цуценят, які будь-коли роздирали на шматки чоботи своїх хазяїв.

Хазяїном Чинка був старий горець Білл Обрі. В той час він жив у своєму наметі в Йєллоустонському парку, біля підніжжя Пік Гарнетс, в затишному куточку, розташованому далеко від людних стежок. І намет Білла Обрі, до того як ми приїхали і теж влаштувались у парку, був би найзатишнішим в світі місцем, якби не товариш Білла, це невгамовне цуценя.

Чинк ніколи не міг всидіти спокійно й п’яти хвилин. Він міг виконати все, що йому веліли, крім одного — сидіти спокійно. Він весь час намагався зробити що-небудь безглузде й неможливе, а коли брався за щось цілком можливе, то його кращі зусилля пропадали даремно, бо він все робив не так, як слід. Одного разу Чинк змарнував цілий ранок, намагаючись залізти на рівну високу сосну, де серед гілля побачив білку, що весь час тоненько попискувала.

Найзаповітнішим його бажанням протягом кількох тижнів було спіймати одного з тих ховрахів, яких було так багато навколо табору. Ці маленькі звірятка мають звичку сидіти на задніх лапках, притиснувши до грудей передні, тож здалеку вони дуже схожі на кілочки. Часто, коли нам треба було припнути на ніч коней, ми йшли до ховраха, гадаючи, що це вже вбитий в землю кілок, і виявляли свою помилку тільки тоді, як він з ображеним свистом пірнав у свою нору.

У перший же день свого прибуття в долину Чинк вирішив зловити одного з цих ховрахів. Звичайно, він взявся до цього діла так, як міг взятися тільки він, роблячи все навпаки. Такий метод, як казав його хазяїн, пояснювався тим, що в жилах Чинка була крапелька ірландської крові. Ще за чверть милі Чинк почав дуже старанно підкрадатися до ховраха. Після того, як він проповз з сотню кроків від одного кущика трави до іншого, нервове напруження стало надто великим для нього, і Чинк, надто схвильований, щоб далі повзти, підвівся і попрямував до ховраха, який в цей час сидів уже біля своєї нори, чудово все розуміючи.

Через хвилину або дві хвилювання Чинка пересилило всяку обережність, і він побіг. Нарешті, саме тоді, коли треба було підкрадатися якнайобережніше, він кинувся до ховраха стрибками і загавкав. Ховрах сидів наче пеньок, чекаючи до останньої миті, а потім пірнув під землю з насмішкуватим свистом, кинувши задніми лапами добрячу жменю піску просто в жадібно роззявлений рот Чинка.

День за днем минав у таких марних спробах, проте Чинк не відмовлявся від свого наміру. Впертість, як він гадав собі, повинна кінець кінцем винагородити його. Справді, так і трапилось. Якось дуже обережно підкравшись до надзвичайно гарного ховраха, виконавши всі свої безглузді вправи, які закінчилися чудовим, шаленим стрибком, Чинк, нарешті, схопив свою жертву. Але на цей раз ховрах виявився просто дерев’яним кілком. Собака дуже добре розуміє, що значить пошитися в дурні. Кожному, хто сумнівається в цьому, треба було б побачити, як Чинк з сорому сховався за наметом.

Але цей випадок не змінив поведінки Чинка.

Однією з рис його вдачі була впертість. Так само, як і крапелька ірландської крові в його жилах, ця впертість підтримувала його у всіх нещастях, і ніщо не могло зіпсувати його доброго настрою. За все він брався з дуже великим запалом, але вкрай необережно, завжди всім захоплювався, завжди був чимсь зайнятий.

Чинк вважав за необхідне переслідувати кожну повозку, кожного вершника або теля на пасовищі, а якщо поблизу з’являвся кіт з сусідньої сторожки, він визнавав за свій святий обов’язок шалено гнатися за ним до самого дому. І по двадцять разів на день він бігав за старим капелюхом, якого Білл навмисне кидав у осине гніздо і наказував: «Принеси!»

Час минав, і численні неприємності почали даватися взнаки. Чинк поступово усвідомлював, що разом з повозками є довгі батоги і великі злі собаки, що на ногах у коней є зуби, що телята мають родичів з ціпками на головах, що кіт може бути не таким вже й безпорадним і що оси не метелики. На це пішло багато часу, але наслідки, кінець кінцем, виявились добрими. В Чинку почало проростати зерно, маленьке, але живе зерно, яке дедалі більшало,— зерно здорового собачого глузду.

II

Отже, всі помилки і дурниці, які робив Чинк, були, так би мовити, своєрідним матеріалом, що йшов на створення його вдачі. А страшенна дурниця, якої він допустився в справі з великим койотом, зробила його характер сильним і довершеним.

Цей койот жив неподалік від нашого табору і, мабуть, розумів, як і всі звірі в Йєллоустонському парку, що ніхто з людей не має права стріляти, ставити капкани і взагалі полювати або якось зачіпати їх, особливо тут, поблизу військового поста, де солдати пильно стежили, щоб ніхто не порушував закону. Знаючи це, койот майже щоночі никав навколо табору, шукаючи недоїдки. Спочатку я знаходив тільки його сліди в пилюці, які говорили про те, що койот кружляє навколо табору, але боїться підходити близько. Потім ми вже чули його таємничу пісню одразу після заходу сонця або ж на світанку. А ще через якийсь час я кожного ранку почав знаходити його сліди біля смітника, коли ходив дивитися, які звірі побували у таборі вночі. Поступово він осмілів й іноді приходив до табору навіть удень. Спочатку він робив це боязко, але ставав дедалі впевненішим, бо його ніхто не чіпав. Через кілька днів койот крутився біля табору не тільки вночі, а й удень не відходив від нього, шукаючи нагоди украсти щось їстівне, або сидів поблизу на якому-небудь горбочку.

Одного ранку, коли він сидів так кроків за п’ятдесят від табору, хтось із нас жартома сказав Чинку: «Чинку, чи бачиш отого койота, що сидить онде і шкірить на тебе зуби? Іди і спіймай його».

Чинк завжди робив те, що йому казали. Він загорівся бажанням відзначитись і помчав до койота, який поквапливо побіг геть. З чверть милі тривали ці швидкі перегони, але з ще більшою швидкістю Чинк тікав назад, коли койот кинувся на нього.

Чинк одразу збагнув, що противник сильніший за нього, що він заманив його в пастку, і напружував кожний свій м’яз, щоб дістатись до табору. Койот біг значно швидше, він кількома стрибками наздогнав Чинка і з радісним виглядом куснув його спочатку за один бік, а потім за другий, наче жартуючи з Чинком.

Чинк заверещав і побіг щодуху, але мучитель не облишив його, поки він не влетів у табір, а ми виявились недосить чулими, бо посміялися з Чинка разом з койотом. І ніхто з нас не пожалів цуценяти, хоч воно й постраждало, виконуючи наказ.

Ще одна подібна спроба, правда, не з такими неприємними наслідками,— і Чинк вирішив надалі не чіпати цього койота.

Проте зовсім не так вирішив койот, який знайшов для себе нову і чудову розвагу. Він цілісінькі дні вештався навколо табору, дуже добре усвідомлюючи, що ніхто не наважиться застрілити його. Справді, замки всіх наших рушниць були опечатані урядовим агентом, а солдати стежили за тим, щоб ніхто не порушував закону.

Отож, койот весь час лежав недалеко від наметів, чекаючи бідолашного Чинка, і користався будь-якою нагодою, щоб дошкулити йому. Чинк переконався, що коли він відійде хоч на сотню кроків від табору сам, то койот неодмінно поженеться за ним, буде кусати його і гнатися аж до намету хазяїна.

Це повторювалось день у день, і, нарешті, життя Чинка перетворилось на справжню муку. Тепер він не наважувався відійти далі ніж за п’ятдесят кроків від намету. І навіть тоді, коли ми їхали куди-небудь і брали Чинка з собою, злий і нахабний койот біг слідом за нами, тримаючись збоку або ззаду і шукаючи нагоди вчепитися в Чинка зубами, щоб зіпсувати йому всю втіху від прогулянки. Проте койот біг на такій відстані, щоб ми не могли дістати його гарапником, а коли ми зупинялися, щоб узяти камінь, він одбігав і тримався трохи далі.

Одного дня Обрі пересунув свій намет на милю вище по берегу струмка, і відтоді ми бачили койота не так часто, бо він теж перебрався туди. Як і всі задираки, що не зустрічають відсічі, він ставав дедалі зухвалішим, і життя маленького бідолашного Чинка стало, нарешті, справжнім царством жаху, а його хазяїн тільки сміявся.

Обрі оголосив, що він пересунув свій намет для того, щоб знайти кращу траву для коня. Та скоро виявилось, що він просто хотів на самоті випити пляшку віскі, яке десь роздобув. Проте одна пляшка була тим, з чого Обрі тільки починав. На другий день він сів на коня, сказав: «Чинк, стережи намет» і поїхав через гори до найближчого шинку. І Чинк залишився сам, слухняно згорнувшись в клубок біля входу в намет.

III

Чинк, незважаючи на свій ще цуценячий розум, був відданим сторожовим собакою, і його хазяїн знав, що він буде стерегти намет так добре, як тільки зможе.

Увечері того дня недалеко від намету Обрі проїжджав якийсь горець. Коли він наблизився на таку відстань, що його могли почути, він, за звичаєм, зупинився і закричав:

— Еге-гей, Білл! Еге-гей!

Не діставши ніякої відповіді, горець підійшов до дверей, де його зустріло, як він потім казав, «дивне на вигляд цуценя, в якого шерсть стала дибом». Чинк (це був, звичайно, він) зустрів горця лютим гарчанням, і той відійшов.

Горець зрозумів, що в наметі нікого нема, і поїхав своєю дорогою. Настав вечір, але хазяїн не приїздив і нікому було нагодувати Чинка, який дуже зголоднів.

В наметі був мішок з копченою свининою, але її аж ніяк не можна було чіпати. Хазяїн сказав Чинку: «Стережи», і Чинк швидше помер би з голоду, ніж доторкнувся б до неї.

Він наважився трохи відійти від намету, сподіваючись зловити мишу або знайти щось їстівне, щоб утамувати голодний біль в шлунку, та несподівано на нього накинувся койот, і Чинк, як і колись, прожогом влетів до намету.

І в цю мить з ним сталася раптова зміна. Згадка про обов’язок сповнила його мужністю, подібно до того, як крик кошеняти перетворює кішку на справжню тигрицю.

Чинк був ще тільки цуценям, багато чого не розумів, але в ньому вже відчувалася сила, яка обіцяла з часом виявитися повністю. Тієї миті, коли койот спробував убігти за ним у намет, у намет його хазяїна, Чинк забув про страх і як скажений кинувся на свого ворога.

Звірі розрізняють справедливі й несправедливі вчинки. Справедливість була цілком на боці маленького зляканого собаки, і, здавалось, койот і Чинк розуміли це. З лютим гарчанням койот відступив, присягаючись, на свій лад, роздерти собаку на шматки. Проте він не наважився зайти до намету, хоч йому й дуже хотілося.

Потім почалася справжня облога. Койот повертався щохвилини і кружляв навколо намету, із зневажливим виглядом гребучи землю задніми лапами і підходячи до відкритого входу, де його негайно зустрічав, носом до носа, маленький нещасний Чинк. Він був напівмертвий від страху, та відвага одразу ж спалахувала в його серці, як тільки він бачив загрозу речам, які охороняв.

Весь цей день Чинк нічого не їв. Він тільки зміг двічі чи тричі вислизнути з намету, щоб напитись із струмочка води, але так само легко знайти їжу він не міг. Можна було прогризти дірку в мішку і з’їсти трохи копченої свинини, але не зробив цього, бо йому довірили стерегти її. Чинк міг також вибрати нагоду кинути свій пост і нишком прослизнути в наш табір, де його, напевно, добре б нагодували. Однак ні: скрута розвинула в нього кращі собачі якості. Він був готовий померти на своєму посту, якби в цьому виникла потреба, щоб виправдати довір’я свого хазяїна, який десь гуляв.

Протягом чотирьох жахливих днів і чотирьох ночей хоробрий маленький собака не відступав і охороняв намет і хазяйське добро від койота, що вселяв у нього смертельний жах.

На п’ятий день старий Обрі помітив, що він не дома, і зрозумів, що його табір в горах охороняється всього тільки маленьким собакою. Він уже стомився від гульні. Сівши на коня, Обрі вирушив через гори додому. Він був тверезий, але почував себе погано. По дорозі Обрі згадав, що він нічого не залишив Чинку їсти.

«Сподіваюсь, собаченя не перевело все м’ясо», подумав Обрі, і швидше погнав коня. Нарешті, він виїхав на вершину гори, звідки було видно намет. Намет стояв на місці, а біля входу з гарчанням шкірили один на одного зуби великий лютий койот і маленький Чинк.

— Щоб мені згоріти! — вигукнув Обрі.— Я зовсім забув про цього клятого койота. Бідолашний Чинк випив, мабуть, не один ківш лиха. І як це його не з’їли і табір не розтягли?

А Чинк напружував останні сили. Ноги йому тремтіли від страху і голоду, але він не відступав і був, очевидно, готовий померти, захищаючи намет.

Холодні сірі очі Обрі зразу ж охопили всю цю картину. Під’їхавши до намету, він побачив м’ясо і зрозумів, що Чинк нічого не їв відтоді, як він поїхав. А коли . цуценя, тремтячи від страху і слабості, підповзло до нього, зазирнуло у вічі й лизнуло руку, ніби кажучи: «Я зробив те, що ти мені наказав», то для старого Обрі це було вже занадто. В його очах бриніли сльози, коли він поквапливо діставав їжу для маленького героя.

Потім горець обернувся до цуценяти і сказав:

Чинк, дорогий друже, я повівся з тобою погано, а ти зі мною — добре. Я більше ніколи не залишу тебе самого і теж поводитимусь з тобою добре. Я почастував би тебе горілкою, але ти не п’єш її. Що ж мені для тебе зробити? Стривай, я можу усунути найбільшу неприємність в твоєму житті!

І Обрі зняв з жердини в наметі свою гордість — дорогоцінну для нього багатозарядну рушницю, зірвав, ні на хвилину не замислившись над тим, що йому за це буде, урядові печатки і вийшов за двері.

Койот, як завжди, сидів неподалік намету і люто шкірив зуби. Гримнув постріл, і царство жаху для Чинка скінчилось.

Дарма, що прийшли солдати і побачили, що Обрі порушив закон про охорону Йєллоустонського парку, застріливши койота!

Дарма, що в нього відібрали потім рушницю і зламали її, а самого його разом з Чинком вигнали з парку, пообіцявши посадити в тюрму, якщо він повернеться. Тепер для Обрі це не мало значення!

— Ну що ж,— сказав він,— я зробив те, що треба, я помстився за свого товариша, який завжди ставився до мене добре.