Чира

Я давно вже чув слово «юннат», але що воно означає — не знав. «Це, мабуть, зовсім хлопчик»,— думав я. Потім мені тато пояснив, що так називають усіх юних натуралістів — дітей, які дуже люблять природу. «А хіба я люблю її менше? Буду і я юннатом, — вирішив я. — Але як?»

Я бачив, як юннати із зеленими пов’язками на рукавах патрулюють на вулицях і в парках. Охороняють вони і ялинки, щоб їх не рубали перед новорічними святами. А тато розповів, як улітку юннати навіть рятують мальків риб у водоймищах, що пересихають.

«Не бути мені юннатом, — засмутився.— Кому я потрібен, такий маленький? А коли розібратися, то який же я маленький? Восени вже до школи».

Осінь настала непомітно, немов підкралася. Спершу пожовкли листочки на березах, потім поривчастий вітер погнав їх хисткою поверхнею нашого озера. Люблю я бувати тут. Ще малим водила мене сюди мама. Брав я тоді лозинку, опускав її тоненьким кінчиком у воду й «вудив рибу». Навіть присідав навпочіпки, як це робили справжні рибалки, що були на березі. Та риба чомусь не ловилася. Зараз я знаю чому і згадую ті часи з усмішкою.

Тепер у мене інший інтерес до озера, і ходжу я туди сам. Зроблю уроки та й гайда до води. Запримітив я там одну цікаву птаху — маленьку качечку. На озері жили і великі качки, але щойно я наближався до берега, як вони здіймалися й летіли. А маленька квапилася сховатися в очерет. «Ось підросте — і вона полетить»,— міркував я. Та час спливав, а летіти вона начебто й не збиралася нікуди. І не росла зовсім. Тоді я привів на озеро тата.

— Та це ж чирок! — сказав тато, як тільки ми побачили качечку.— Такий маленький він і є.

— А чому ж не літає?

Тато помовчав, подумав і лише потім відповів :

— Підранок, мабуть,

— Хто ж його поранив?

— Різні, сину, є люди. Можливо, хтось із мисливців… Хоча крила наче й цілі, лапки непошкоджені, плаває ж… Мабуть, дробинка десь всередині застряла, отож він і не злітає…

Я так чітко уявив собі ту кляту грудочку свинцю, яка сиділа в Чирі (подумки я вже дав качечці ім’я), що мимоволі ткнувся обличчям у поли татового пальта. Я не хотів, щоб тато помітив сльози, які навернулися мені на очі…

Отак щодня я одвідував Чиру і вже певно знав, де його можна зустріти у будь-яку пору дня. Вранці Чира плавав разом з іншими качками на плесі. Вдень вони всі ховалися до очерету і там, мабуть, відпочивали. А ось увечері Чира залишався сам. Усі його родичі летіли на ніч у поле, щоб поласувати зерном, а Чира помаленьку плавав уздовж очерету, ледь похитуючи чепурненькою голівкою. Я дивився на Чиру і мимоволі запитував себе: «А що він їстиме завтра, післязавтра, через місяць, два?»

Настав листопад з пронизливими вітрами. Замжичили дощі. Усе рідше й рідше я зустрічав Чиру серед інших качок. Більше він був сам. Плаваючи, Чира раптом піднімався над водою, розпроставши крила, часто-часто махав ними, рвався в політ, та… залишався на місці.

Одного разу вранці, вийшовши на ганок, я помітив, що вода у діжці замерзла. Натягнувши шапку, я прудко побіг до озера. Ще здалеку, крізь голі дерева, я побачив, що вода при березі взялась льодом, тільки невеличка місцинка не замерзла. Та Чири там не було. «Де ж він? Невже я запізнився і бідного чирка на свіжому льоду вистежила лисиця? А може, Чира полетів? Але як? Ні, треба .шукати». Я спустився до озера і попростував до очерету. Обережно попробував ногою лід. Міцний! Зробив кілька кроків і очам своїм не повірив: Чира, кумедно перевалюючись з боку на бік, втікав від мене до води. Він стрибнув на чистий гладенький лід і, допомагаючи собі крилами, поквапився до рятівного місця — туди, де вода не замерзла.

«Бідолаха! Ну як сказати, що я хочу тобі допомогти? Не тікай від мене, дурненький! А втім, хіба дурненький? Адже він робить так, як його вчили батьки. Все правильно. Виходить, допомагати Чирі треба непомітно, зовсім не так, як зараз: сполохав пташку і ще й дивуюся, чого вона тікає од мене».

…Після школи я знов побіг до озера. У кишенях куртки приємно шаруділо житнє зерно. Тепер А певно знав, що Чира ховається у пожовклому очереті. Обережно йдучи по льоду, наблизився до відкритої води і розсипав зерно. «Піде Чира вночі до води — неодмінно помітить і з’їсть». Справді, наступного дня зерна не було.

Тепер я заспокоївся: ключик знайдено, Чиру можна врятувати. Та радіти мені довелося недовго. Після Нового року вшкварили морози. Від плеса чистої води залишилася лише вузька смуга. Мабуть, тут били джерела. Та невдовзі мороз скував і їх. Що робити? Без води Чира загине. Я порадився з татом.

— Кепські ваші справи,— замислився він.— До весни ще далеко.

— Ну придумайте щось, тату, — благально попросив я.— Може, заберемо Чирка до себе, нехай з курми у сараї перезимує?

— Ти ж сам кажеш, що без води йому ніяк не можна,— заперечив тато. — Крім того, у нас він може відвикнути від дикої природи, і коли ми його випустимо, то легко попадеться будь- якому хижакові.

У мене геть зіпсувався настрій. Що діяти? І так погано, і так — нічого втішного.

— Лягай спати, а завтра побачимо,— відіслав мене тато…

Прокинувся я від стуку сокири. Виглянув у вікно і сторопів: тато тесав довгі жердини. Навіщо? Накинувши ватянку, я вибіг на ганок.

— Бери солому! — зустрів мене тато. — В’яжи мати, такі, як весною для теплиці.

— Що ви надумали? — допитувався я.

— Чиру рятувати будемо!

— Як?

— Там побачиш!..

Коли все було готове, ми з татом подалися до озера. По слідах на снігу, серед очерету, відразу знайшли Чирине місце. Неподалік ми прорубали ополонку і поклали поперек жердини, а на них — солом’яні мати, залишивши вузьку щілину. Від очерету до ополонки я насипав зерна пшениці.

— Ну от! — зрадів тато.— Басейн готовий!

— А раптом уночі замерзне?

— Не повинно б…

Я ледве дочекався ранку. Прибіг і ще здалеку помітив вузький стовпчик пари над тим місцем, де вчора пробили ополонку. Басейн дихав, басейн жив! Від зерна не було й сліду. Чира стояв зовсім близенько, підібгавши одну лапку. Його блискучі очі-намистинки начебто говорили: з таким другом я не загину.

…Якось навесні я спитав тата:

— А в другому класі мене приймуть у юннати?

— А ти вже давно юннат!

— Як? — здивувався я.

— Адже ти врятував Чиру, — посміхнувся тато.

— Так, але хто про це знає?

— А хіба це важливо? — обійняв мене тато.— В юннати не вступають, ними стають. Я радий за тебе, синку.