Ошитки

Навесні, коли озеро виходить з берегів, у траві та між вербовим корінням завжди повно ошиток. Це такі хробачки з ніжками, що сидять у своїх хатках, старанно обшитих трісочками, ряскою або ж піском. Тому й називають їх ошитками.

Коли ошитка виростає, перетворюється на ручайник — комаху з зеленкуватими крильцями. Бо сама ошитка — тільки личинка ручайни- ка. Дорости до комахи, яка покине воду й полетить, вдається не кожній ошитці. Силу-силенну їх, як улюблені ласощі, поїдають риби. Ще й рибалки збирають ошиток для наживки.

Раніше я ніколи не думав про життя ошиток і не жаль було наживляти їх на гачок. Бо який там у них розум?

Якось назбирав я звечора на озері цілу жменю ошиток для ранкової риболовлі. Щоб не пропали, загорнув їх у вологу хустинку. Прийшов додому, поклав на підвіконня.

Уранці поглянув — немає ошиток! У хустинці лише мокре сміття: трісочки, ряска… Шукаю і бачу: зібралися мої невільники аж перед дверима! От дивина — щоб якісь кузьки знали, що таке двері…

А було так: уночі хустинка підсохла й ошитки повилазили з неї. Куди тікати? Попадали з підвіконня й помандрували через кімнату, тягнучи за собою власні житла. Декотрі, знесилені, спинялись по дорозі, ховаючись до хаток, у яких зберігалися останні краплини води…

Цей перехід тривав, певно, цілу ніч.

Як же обрали ошитки правильний шлях? Мабуть, од вікна до дверей був ледь помітний протяг, що й показав ошиткам вихід… А якби двері були відчинені? Невже ошитки вийшли б на сходи та й потяглися вулицею на околицю, до самого озера, де вони народилися? Мабуть, і за рік по дійшли б.

Позбирав я ошитки в хустинку, відніс до озера й кинув у воду. Попадали вони на дно. Але за хвилину заворушилися, стали ремонтувати свої хатки, чіпляючи до них нові трісочки. А деякі зіпнулися на ніжки та й пішли собі у підводні хащі, немов нічого не сталося.

Прийшов я по рибу з порожніми руками.

— Де ж твоя наживка? — питають мене хлопці,

— Випустив на волю, — кажу,— За відвагу і наполегливість.