Похорони

Йшов я по городу в грязь і негоду;
З хмар безперестанно дощ хлюпотів,
І не стрівалось нікого народу,
Вітер холодний гудів та гудів…

Тихо з-за шпилю на биту дорогу
До кладовища повертував віз;
Бачу: труну, непокриту й убогу,
Хлопчик-погонич на йому повіз.

Прості і бідні були похорони:
До упокою їх причіт не вів,
І не співали, не били й у дзвони;
Ані хреста, ні святих корогвів.

Тільки й родини труну проводжало,
Що, дрижучи під дощем, до кісток
Змокше дівчатко її обіймало,
Мов ту гіллячку засхнувший листок.

Повоз доїхав якраз до могили,
Грабарі стиха труну підняли,
Бережно в землю її опустили,
Яму зарили і горбик звели.

Дівчинка мовчки і бліда стояла,
Поки не вкрили могилу аж вкрай;
Тільки ж що вкрили, як камінь, упала
Й крикнула: «Матінко рідна, вставай!»

Галасу дітського мати не вчула,—
Так і замер він проміж домовин,
Й знову підвода назад повернула
В клекіт щоденний мурованих стін…

1893