Нерозумна мати

  На степах зелених вітри загуділи,
Вітри загуділи, тирсу похилили.
  Похилилась тирса, бо вже добре знає,
Що наш край веселий віку доживає;
  Що настиг Текеля Дніпрові пороги,
Що скоро погинуть козаки-небоги;
  Що стали москалі Січу руйнувати,
В сурми засурмили, вдарили з гармати.
  Січа замовкала, Січа замирала,
Гей, велику смуту дітям зоставляла!
  Вдарилися діти в Тилигул до лями[1];
А ми все лугами, та очеретами.
  Нас Дніпро розносив; нас степи вкривали;
Нас луги од спеки і людей ховали.
  Й де не опинилось бідних небораків?
Бігли ми й до турка, і до австріяків;
  Бігли й до мальтизів, і до Анатолі,
Щоб шукати щастя, щоб шукати долі.
  І шукали долі, та того не знали,
Що з Дніпром та з степом ми її сховали,—
  Вдруге заховали; а про те й забули,
Що ще та й недавно Січу нам вернули.
  Гей ти, Січе-Січе, нерозумна мати,
Чом ти не зуміла віку протягати?
  Гей, ти Січе-Січе, що ти наробила,
Що й сама пропала, та й дітей згубила!

1. [1] Ярмо, тяжка праця.